Житомирський апеляційний суд
Справа №273/1680/20 Головуючий у 1-й інст. Бєлкіна Д. С.
Категорія 18 Доповідач Коломієць О. С.
28 грудня 2020 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Коломієць О.С.
суддів Талько О.Б., Шевчук А.М.
розглянувши у порядку письмового провадження (без повідомлення учасників) цивільну справу № 273/1680/20 за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Ідея Банк» про захист прав споживача шляхом визнання недійсними умов кредитного договору, зобов'язання вчинити дії та стягнення грошових коштів
за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Ідея Банк» на рішення Баранівського районного суду Житомирської області від 01 жовтня 2020 року, яке ухвалено суддею Бєлкіною Д.С. в м. Баранівка
встановив:
У серпні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсними з моменту укладення між сторонами кредитного договору №Z60.12893.005071261 від 29 березня 2019 року, положення пункту 1.10 та пункту 6.1 договору щодо обов'язку позичальника сплачувати плату за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно в терміни та у розмірах, визначених графіком щомісячних платежів за кредитним договором; зобов'язати Акціонерне товариство «Ідея Банк» здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором №Z60.12893.005071261 від 29 березня 2019 року, зарахувавши сплачену ним комісію за обслуговування кредиту в сумі 40012,46 грн. в рахунок погашення тіла кредиту за кредитним договором; стягнути з Акціонерного товариства «Ідея Банк» на його користь грошові кошти в сумі 33485,75 грн, сплачені, як комісію за обслуговування кредиту за кредитним договором №Z60.12893.005071261 від 29 березня 2019 року.
На обґрунтування позовних вимог зазначив, що 29.03.2019 між ним та Акціонерним товариством «Ідея Банк» було укладено кредитний договір №Z60.12893.005071261, за умовами якого (пункт 1.1.) банк надав позичальнику кредит (грошові кошти) на поточні потреби в сумі 99997,00 грн, включаючи витрати на страховий платіж (у разі наявності), що становить 19871,20 грн. строком на 48 місяців, а позичальник зобов'язався одержати кредит і повернути його разом з процентними платежами (процентами в розмірі 15,5% річних від залишкової суми кредиту та платою за обслуговування кредитної заборгованості) згідно з умовами цього договору.
Згідно пункту 1.10 кредитного договору, за обслуговування кредиту банком, що включає в себе: надання інформації по рахункам позичальника з використанням телефонних каналів зв'язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в Контакт-центрі, шляхом направлення CMC-повідомлень щодо суми платежу за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахунку позичальника із використанням засобів електронного зв'язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника; опрацювання запитів позичальника, що направлені Банку Позичальником із використанням різних каналів зв'язку тощо, позичальник сплачує плату за обслуговування кредитної заборгованості, щомісячно в терміни та в розмірах, визначених згідно Графіку щомісячних платежів за Кредитним договором, яка згідно п. 6.1. за весь час строку дії договору складає 229917,91 грн. Позивачем за період з 26.04.2019 по 13.05.2020 було внесено на рахунок відповідача на погашення кредитних зобов'язань 140720,82 грн, з яких банком зараховано 54984,54 грн. на тіло кредиту, 12238,07 грн. - на погашення процентів, 73498,21 грн. - на плату за обслуговування кредитної заборгованості.
Позивач вважає, що умови кредитного договору, що передбачають плату за обслуговування кредитної заборгованості призводять до істотного дисбалансу сторін, є несправедливими умовами договору, які повинні надаватися на безоплатній основі, а тому просить визнати їх недійсним та зобов'язати відповідача зарахувати частину коштів, які зараховані на плату за обслуговування кредитної заборгованості, а саме в сумі 40012,46 грн. - на оплату тіла кредиту, а також стягнути з відповідача на його користь різницю таких коштів в сумі 33485,75 грн, як зайво сплачені.
Рішенням Баранівського районного суду Житомирської області від 01 жовтня 2020 року позов задоволено.
Визнано недійсними з моменту укладення кредитного договору №Z60.12893.005071261 від 29 березня 2019 року, положення пункту 1.10 та пункту 6.1 кредитного Договору, укладеного між ОСОБА_1 та Акціонерним товариством «Ідея Банк», щодо обов'язку позичальника сплачувати плату за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно в терміни та у розмірах, визначених графіком щомісячних платежів за кредитним договором.
Зобов'язано Акціонерне товариство «Ідея Банк» здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором №Z60.12893.005071261 від 29 березня 2019 року, зарахувавши сплачену ОСОБА_1 комісію за обслуговування кредиту в сумі 40012,46 грн. в рахунок погашення тіла кредиту за кредитним договором №Z60.12893.005071261 від 29 березня 2019 року.
Стягнуто з Акціонерного товариства «Ідея Банк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 33485,75 грн, сплачені як комісія за обслуговування кредиту за кредитним договором №Z60.12893.005071261 від 29 березня 2019 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
В апеляційній скарзі Акціонерне товариство «Ідея Банк» просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення - яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 . Апелянт посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального і процесуального права. Ухвалюючи оскаржуване рішення суд першої інстанції не звернув увагу на те, що встановлення банком щомісячної комісії за обслуговування кредитної заборгованості в терміни та у розмірах, визначених графіком щомісячних платежів за кредитним договором відповідає нормам чинного законодавства, оскільки згідно Закону України «Про споживче кредитування»банкам надано право отримувати комісію за обслуговування кредитної заборгованості, що підтверджується, в тому числі і практикою ВС у справі № 467/555/19 від 26.12.2019.
У поданому відзиві на апеляційну скаргу позивач просив апеляційну скаргу відповідача відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. При цьому зазначає, що рішення суду є законним та обґрунтованим, оскільки суд обґрунтовано ухвалив рішення на користь позивача через доведеність заявлених вимог.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України (частина перша статті 215 ЦК України).
Згідно з частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частини першої статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Одночасно особливості регулювання правовідносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.
Статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».
Відповідно до частин першої та другої статті 11 Закону України «Про споживче кредитування» після укладення договору про споживчий кредит кредитодавець на вимогу споживача, але не частіше одного разу на місяць, у порядку та на умовах, передбачених договором про споживчий кредит, безоплатно повідомляє йому інформацію про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, надає виписку з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, зокрема інформацію про платежі за цим договором, які сплачені, які належить сплатити, дати сплати або періоди у часі та умови сплати таких сум (за можливості зазначення таких умов у виписці), а також іншу інформацію, надання якої передбачено цим Законом, іншими актами законодавства, а також договором про споживчий кредит.
У разі якщо розмір майбутніх платежів і строки їх сплати не можуть бути встановлені у договорі про споживчий кредит (кредитування у вигляді кредитування рахунку, кредитної лінії тощо), споживачу також у строк, визначений цим договором, надається виписка з рахунку/рахунків (за їх наявності), у якій зазначаються: стан рахунку на певну дату, оборот коштів на рахунку за період часу, за який зроблена виписка з рахунку (з описом проведених операцій), баланс рахунку на початок періоду, за який зроблена виписка, баланс рахунку на кінець періоду, за який зроблена виписка, дати і суми здійснення операцій за рахунком споживача, застосована до проведених споживачем операцій процентна ставка, будь-які інші платежі, застосовані до проведених споживачем операцій за рахунком, та/або будь-яка інша інформація, передбачена договором про споживчий кредит.
Згідно з пунктом 1.10 кредитного договору від 29 березня 2019 року позичальнику було встановлено плату за обслуговування кредиту, що включає в себе плату за: надання інформації по рахункам позичальника з використанням телефонних каналів зв'язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в контакт-центрі, шляхом направлення СМС-повідомлень щодо суми платежу за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахунку позичальника із використанням засобів електронного зв'язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв'язку тощо.
Тобто, оспорюваним пунктом 1.10 кредитного договору позичальнику фактично було встановлено плату за надання інформації щодо його кредиту, безоплатність надання якої прямо встановлена частиною першою статті 11 Закону України «Про споживче кредитування».
При цьому, надання інших послуг, за вказану плату, умовами договору не передбачено.
Вказана щомісячна плата за обслуговування міститься й у пункті 6 кредитного договору, а саме у графіку щомісячних платежів.
Відповідно до положень частин першої-п'ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час укладення кредитного договору) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.
Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача
Частиною третьою цієї статті визначено перелік несправедливих умов договору.
Вказаний перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним.
Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.
Таким чином, встановивши під час розгляду справи, що ОСОБА_1 було встановлено щомісячну плату за таку супутню послугу банку, яка за законом повинна надаватися йому безоплатно, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що вказані пункти кредитного договору є несправедливим та підлягають визнанню недійсним.
Доводи апеляційної скарги про те, що Законом України «Про споживче кредитування» прямо не передбачено заборону на встановлення комісії за обслуговування кредитної заборгованості не спростовують наведених висновків районного суду та не впливають на правильність вирішення справи, оскільки, у даному випадку, банком у кредитному договорі була встановлена плата за ті послуги, які за вказаним законом повинні надаватися безоплатно.
Також колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо застосування наслідків недійсності правочину виходячи з наступного.
Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
За правилами вказаної статті реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.
Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.
З матеріалів справи вбачається, що за період з 26.04.2019 по 13.05.2020 позивачем було внесено на рахунок відповідача на погашення кредитних зобов'язань 140720,82 грн, з яких банком зараховано 54984,54 грн. на тіло кредиту, 12238,07 грн. - на погашення процентів, 73498,21 грн. - на плату за обслуговування кредитної заборгованості.
Згідно п.5.2. кредитного Договору договір діє протягом строку кредитування, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за договором. Пунктом 3.2.2. кредитного Договору позичальник має право достроково повернути всю суму кредиту або її частину.
Під час розгляду справи було встановлено, що позивач сплачував кошти за обслуговування кредитної заборгованості, що стверджується рухом коштів по рахунках, які додані до матеріалів справи. Наведений позивачем розрахунок до позову узгоджується з первинними фінансовими документами, тому суд бере його до уваги. (а.с.45)
Таким чином, висновок суду першої інстанції про застосування наслідків визнання недійсними пунктів 1.10 та 1.6 кредитного договору шляхом зобов'язати відповідача здійснити перерахунок здійснених з часу укладення вказаного договору платежів, зарахувавши сплачену позивачем суму в рахунок погашення основного боргу по кредитному договору та повернути зайво сплачені кошти є вірним та таким, що відповідає вимогам чинного законодавства.
Доводи апеляційної скарги щодо не застосування судом висновків, викладених в постанові Верховного Суду від 25.07.2019 у справі № 467/555/19 є безпідставними, оскільки у вказаній справі був іншій предмет спору, а саме визнання недійсним пунктів кредитного договору, яким встановлено плату за додаткові послуги та супутні послуги банку. Разом з тим, предметом спору у даній справі, що розглядається, є визнання недійсним пунктів кредитного договору, якими встановлено плату за послуги банку, які за законом повинні надаватися позичальнику безкоштовно. Отже даний правовий висновок не може бути застосований до спірних правовідносин у справі № 273/1680/20.
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду першої інстанції по їх оцінці.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для його скасування відсутні.
Керуючись ст.367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Ідея Банк» залишити без задоволення, а рішення Баранівського районного суду Житомирської області від 01 жовтня 2020 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Судді