єдиний унікальний номер справи 546/1088/14-ц
номер провадження 2/546/3/20
21 грудня 2020 року м. Решетилівка
Решетилівський районний суд Полтавської області в складі головуючого - судді Зіненка Ю.В., за участі секретаря судового засідання Гудзенко С.В., позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , відповідача ОСОБА_3 , представника відповідача ОСОБА_4 , третьої особи ОСОБА_5 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи - Решетилівський районний сектор Управління Державної міграційної служби в Полтавській області, ОСОБА_5 , про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, виселення, усунення перешкод в користуванні майном,-
встановив:
У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на ті обставини, що він є одноосібним власником житлового будинку АДРЕСА_1 . У вказаному будинку зареєстрований та проживає відповідач, який вселився у спірне житло як член сім'ї колишнього власника. Позивач зазначає, що ОСОБА_3 користується його будинком без належної правової підстави, оскільки втратив право користування ним після переходу права власності до ОСОБА_1 . На момент звернення до суду у позивача виникла необхідність у використанні належного йому будинку. 03 серпня 2014 року у присутності свідків відповідачу було запропоновано звільнити будинок, оскільки він створює перешкоди власнику у користуванні спірним житло, так як ОСОБА_1 не має ні можливості, ні бажання користуватися своїм майном в присутності стороннього чоловіка та за наявності його особистих речей в будинку. Однак відповідач відмовився від пропозиції позивача.
Посилаючись на вищезазначені обставини, ОСОБА_1 просить визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право на користування житловим будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , виселити відповідача із вказаного будинку та усунути перешкоди в користуванні позивачем даним житловим будинком.
Провадження у справі відкрите ухвалою судді від 17.10.2014 року.
Ухвалою суду від 04.02.2015 року вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_5 , про визнання договору найму укладеним на таких самих умовах і на той самий строк об'єднати в одне провадження з вимогами за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - Решетилівський районний сектор управління Державної міграційної служби в Полтавській області, про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, виселення, усунення перешкод у користуванні майном.
28 березня 2017 року провадження у справі було зупинене до вирішення цивільної справи № 546/279/15-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 та ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним, визнання домоволодіння об'єктом права спільної сумісної власності та визнання права власності на частку в домоволодінні.
07 березня 2019 року справу прийнято до розгляду суддею Лизенко І.В., яка була відряджена до Решетилівського районного суду Полтавської області на підставі рішення Вищої ради правосуддя від 22.01.2019 року № 175/о/15-19 строком на один рік, та повторно розпочато загальне позовне провадження у справі, провадження зупинене на підставі п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України до остаточного вирішення цивільної справи № 546/279/15-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 та ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним, визнання домоволодіння об'єктом права спільної сумісної власності та визнання права власності на частку в домоволодінні.
24 жовтня 2019 року поновлене провадження у справі, оскільки 03.10.2019 року постановою Верховного Суду у справі № 546/279/15-ц відмовлено у задоволенні касаційної скарги, та призначене підготовче засідання на 15.11.2019 року.
22 жовтня 2019 року до початку розгляду справи по суті надійшло клопотання відповідача про залишення зустрічного позову без розгляду, за результатами розгляду якої ухвалою судді Лизенко І.В. від 15.11.2019 року зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_5 , про визнання договору найму житлового приміщення укладеним на такий самий строк залишено без розгляду.
У зв'язку із закінченням терміну відрядження судді Лизенко І.В. дана справа в порядку ст. 33 ЦПК України передана на розгляд судді Решетилівського районного суду Полтавської області Зіненка Ю.В.
04 серпня 2020 року ухвалою судді Зіненка Ю.В. справу прийнято до свого провадження та призначене підготовче засідання на 02.09.2020 року, яке відкладене за клопотанням позивача на 07.10.2020 року.
У відзиві на позовну заяву, який надійшов до суду 18 серпня 2020 року відповідач зазначив, що з 1986 року він проживав у цивільному шлюбі з ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_1 , власником якого вона була. За 27 років спільного проживання у шлюбі було проведено газифікацію вищевказаного житлового будинку та приміщення літньої кухні, будівництво гаражу та поточні ремонтні роботи. Усі 27 років вони проживали як сім'я, відповідач був батьком двох синів ОСОБА_5 , яким на початку їх спільного проживання було 6 та 12 років. 22 квітня 2014 року на підставі договору дарування ОСОБА_5 безоплатно передала у власність позивача спірний житловий будинок, після чого він був змушений звернутися до суду з позовом про визнання житлового будинку за адресою їх спільного проживання спільною сумісною власністю, визнання договору дарування недійсним та визнання права власності на частку у домоволодінні з припиненням права спільної сумісної власності. Однак за результатами розгляду справи у його позові було відмовлено. Спірне житло є єдиним місцем проживання відповідача, іншого житла він не має. Усе життя вони прожили родиною, однак на схилі віку його хочуть залишити без житла.
Посилаючись на вищезазначені обставини, рішення Верховного Cуду та практику Європейського суду з прав людини ОСОБА_3 просить відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі.
Ухвалою суду від 07.10.2020 року справу призначено до судового розгляду по суті на 21.12.2020 року.
У судовому засіданні позивач та його представник позов підтримали та просили задовольнити, посилаючись на обставини, викладені в позові. Представник позивача ОСОБА_2 зазначив, що в силу сімейних обставин позивач має намір проживати у вказаному житловому будинку. У випадку задоволення позову, відповідачу буде де жити, оскільки він має багато родичів, в тому числі двох доньок.
Відповідач та його представник у судовому засіданні заперечували проти задоволення даного позову, посилаючись на обставини, викладені у відзиві.
Третя особа ОСОБА_5 пояснила, що прожила з відповідачем як одна сім'я майже 27 років. В даний час жити в одному приміщенні з відповідачем неможливо, оскільки він постійно вчиняє сварки, за комунальні послуги не платить. У відповідача була власна квартира, яку він продав без її відому. Позов просила задовольнити в повному обсязі.
Представник третьої особи Решетилівського РС ДМС України у судове засідання не з'явився, повідомлений належним чином.
Суд, заслухавши пояснення сторін, детально дослідивши письмові докази по справі, надані особами, що беруть участь у справі на засадах змагальності та диспозитивності, та всі докази в їх сукупності і давши їм належну оцінку, приходить до висновку, що в задоволенні позову ОСОБА_1 слід відмовити, виходячи з таких підстав.
Відповідно до ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно ст.5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 на підставі договорів дарування з 22.04.2014 року є власником земельної ділянки та житлового будинку, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 20790188, 20788714 та рішенням про внесення змін до запису Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 12585179 (т.1, а.с.а.с.4,5,6).
26 листопада 2008 року між ОСОБА_5 , яка на той час була власником вказаного домоволодіння та ОСОБА_3 (наймачем) укладено договір № 49, згідно якого ОСОБА_5 надала ОСОБА_3 кімнату житловою площею 47,60 кв.м. терміном на п'ять років. Оплата за здачу кімнати у договорі визначена не була (т.1, а.с. 59).
Згідно записів домової книги для прописки громадян, проживаючих в будинку АДРЕСА_1 , місце проживання ОСОБА_3 з 05.12.2008 року зареєстроване у вказаному будинку (т.1, а.с. 7-12).
03 серпня 2014 року у присутності свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 складено акт про те, що власником будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_1 було запропоновано відповідачу звільнити будинок, оскільки він проживає в ньому без будь-якої правової підстави та створює перешкоди власнику у користуванні спірним житлом, на що ОСОБА_3 відповів відмовою (а.с. 13).
Рішенням Решетилівського районного суду Полтавської області від 07.07.2014 року заяву ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю задоволено частково, встановлено факт проживання однією сім'єю з 1986 року по грудень 2013 року ОСОБА_3 з ОСОБА_5 (т.1, а.с. 193). Судом встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_5 з 1986 року по 2013 рік проживали однією сім'єю, вели спільний побут. За час спільного проживання у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , як було встановлено раніше судами першої, апеляційної та касаційної інстанції, відповідач здійснював поліпшення вищезазначеного домоволодіння з 2004 по 2013 рік.
Рішенням Решетилівського районного суду Полтавської області від 30.11.2016 р. в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_5 та ОСОБА_1 про визнання житлового будинку за адресою їх спільного проживання спільною сумісною власністю, визнання договору дарування недійсним та визнання права власності на частку у домоволодінні з припиненням права спільної сумісної власності відмовлено (а.с. 119-120). Вказане рішення залишене в силі за результатами перегляду в судах апеляційної та касаційної інстанції (т.1, а.с. 121-125, 159-162).
Крім того, відповідач у відзиві зазначав, що спірне домоволодіння є єдиним його місцем проживання, іншого житла ОСОБА_3 не має. Доказів, які б спростовували даний факт стороною відповідача та третьою особою не надано.
Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч.2 ст.77 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмету доказування (ч.1 ст.80 ЦПК України).
Частиною 1 ст.81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частин 5,6 ст.81 ЦПК України, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до вимог статті 47 Конституції України держава гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Стаття 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також стаття ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Частиною другою статті 64 ЖК Української РСР передбачено, що до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Згідно з частинами четвертою, п'ятою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Недопустимим в правовому суспільстві є свавільне виселення особи із житлового приміщення.
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Судом встановлено, що відповідач зареєстрований та проживає у спірному житловому будинку з 1986 року і по теперішній час як член сім'ї попереднього власника. Іншого житла відповідач не має, є особою похилого віку (повних 70 років).
Місце реєстрації відповідача проведено згідно із вимогами чинного законодавства, останній продовжує проживати у спірному житловому будинку та іншого постійного житла не має. Посилання позивача на той факт, що він не має ні можливості, ні бажання користуватися своїм майном в присутності стороннього чоловіка ( ОСОБА_3 ) свідчить лише про його неприязне відношення до відповідача, а тому задоволення вимог позивача призведе до порушення розумного балансу інтересів сторін та порушення прав відповідача. Крім того місце проживання позивача зареєстроване за іншою адресою, що свідчить про наявність у нього іншого житла, що було підтверджено позивачем в судовому засіданні.
Суд не приймає надану представником відповідача ОСОБА_2 . Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта, відповідно до якого ОСОБА_8 , який є племінником відповідача ОСОБА_3 (як було встановлено в судовому засіданні), належить на праві власності житловий будинок загальною площею 85 кв.м, оскільки даний факт не підтверджує наявності іншого місця проживання саме у відповідача. Питання про можливість проживання відповідача ОСОБА_3 у ОСОБА_8 не досліджувалося у судових засіданнях, вказана особа не допитувалася в судовому засіданні.
Так само суд не бере до уваги посилання представника позивачки про наявність у відповідача родичів, у яких останній міг би проживати, зокрема доньок ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , оскільки характер їх взаємовідносин судом не встановлювався. Крім того право власності на будь - яке житло ОСОБА_9 та ОСОБА_11 не підтверджене доказами по справі.
В той же час позивач ОСОБА_1 знав ще до отримання будинку в подарунок, що у ньому проживає відповідач ОСОБА_3 , а отже, він мав можливість з'ясувати у нього підстави такого проживання, а також довідатися про його наміри щодо подальшого проживання у квартирі або про його відмову від свого права та готовність звільнити квартиру у такому випадку.
Тобто ОСОБА_1 , який прийняв дарунок від ОСОБА_5 , яка є його матір'ю, за певної обачності мав реальну можливість дізнатися про обтяження будинку у вигляді права користування членів сім'ї колишнього власника. Таким чином, позивач міг передбачити характер та вагу обтяження його майбутньої нерухомості при прийнятті дарунку.
Оскільки позивач, прийнявши квартиру у дар, тобто безоплатно набувши у власність майно, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім'ї колишнього власника цього житла, який не має іншого житла, тому його право на це майно не може бути захищено, шляхом визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, який внаслідок цього стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи. Отриманий позивачем у дарунок житловий будинок не є єдиним можливим місцем його проживання.
До подібного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 15.01.2020 р. по справі № 754/613/18-ц.
Щодо посилання сторони позивача та третьої особи ОСОБА_5 про несплату відповідачем комунальних послуг та посилання відповідача ОСОБА_3 щодо того, що він надавав неодноразово протягом останнього року кошти в розмірі 200-300 грн, то суд зазначає, що жодна зі сторін не надала на підтвердження своїх посилань відповідних квитанцій, розписок, інших доказів. Дані твердження сторін ґрунтуються виключно на усних показаннях.
Щодо посилання представника позивача ОСОБА_2 на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13.10.2020 р. у справі №447/455/17, як на підставу своїх вимог, суд зазначає, що в даній постанові зроблено висновок про необхідність дотримання балансу пропорційності. У справі питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання відповідача звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Великою Палатою Верховного Суду зроблено висновок, що припинення права користування відповідача спірним житлом відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що між сторонами спору склалися вкрай неприязні стосунки, відповідач має постійне зареєстроване місце проживання за іншою адресою, спірний житловий будинок має дві житлові кімнати, в одній з яких проживає син сторін, якому на час перегляду справи у касаційному порядку виповнилося 13 років, вона з дитиною змушена проживати у батьків, оскільки окрім спірного житлового будинку іншого житла не має, однак змушена забезпечити належні житлові умови не лише для себе, але і для малолітнього сина, який проживає разом з нею.
В той час як в даній справі, позивач має зареєстроване місце проживання, житловий будинок має три житлові кімнати та відповідач іншого житла не має, зареєстрований за даною адресою та майже протягом 27 років проживав за нею.
Таким чином, судом не встановлено нагальної суспільної необхідності для застосування таких обмежень права на повагу до житла, які зазначені у позовній заяві, тому, задовольняючи вимоги позивача, втручання в зазначене право ОСОБА_3 не буде пропорційним, переслідуваній легітимній меті.
Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що у задоволенні вимог позивача слід відмовити.
На підставі викладеного та, керуючись ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст. 41, 47 Конституції України, ст. 9, 64, 156 ЖК Української РСР, ст. 391, 405 ЦК України, ст. ст.ст.4,5,11,12,13,76-80,81,83,89, 133,139,141,259,263-265,272-273 ЦПК України, суд,-
ухвалив:
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи - Решетилівський районний сектор Управління Державної міграційної служби в Полтавській області, ОСОБА_5 , про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, виселення, усунення перешкод в користуванні майном відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо воно не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Полтавського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач - ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Представник позивача - ОСОБА_2 , службова адреса: АДРЕСА_3 .
Відповідач - ОСОБА_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 .
Представниця відповідача - ОСОБА_4 , службова адреса: АДРЕСА_4 .
Третя особа - ОСОБА_5 , місце проживання: АДРЕСА_1
Третя особа - Решетилівський районний сектор Управління Державної міграційної служби в Полтавській області, місцезнаходження: вул. Покровська, 16, м. Решетилівка Полтавської області.
Повний текст рішення складений 28 грудня 2020 року.
Суддя Ю.В. Зіненко