Справа № 552/5054/20
Провадження №2/552/1629/20
23.12.2020 Київський районний суд м. Полтави в складі:
головуючого - судді Самсонової О.А.,
секретар судового засідання - Горошко О.О.,
учасники справи та їхні представники:
позивач - ОСОБА_1 ,
представник позивача - адвокат Яресько Наталія Володимирівна,
відповідач - ОСОБА_2 ,
представник відповідача - адвокат Куліш Олена Миколаївна,
розглянувши цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту, що майно є особистою приватною власністю подружжя, та про поділ спільного майна подружжя, -
Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про встановлення факту, що майно є особистою приватною власністю подружжя, та про поділ спільного майна подружжя.
В поданій до суду позовній заяві посилалась на те, що вона перебувала у шлюбі із ОСОБА_2 з 29 серпня 1998 року до 23 травня 2018 року. Під час перебування у шлюбі, 28 грудня 2010 року був нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Але ця квартира не є спільним майном подружжя, оскільки подарована їй батьками на 30 річчя. Саме під час святкування дня її народження батько подарував їй кошти на квартиру, але враховуючи, що будинок був введений в експлуатацію лише через рік, оформити подарунок житла батько не зміг і ввів її в коло заставодавців майна, таким чином оформив подарунок.
Жодного відношення до внесення коштів, на підставі яких була придбана спірна квартира, відповідач ОСОБА_2 не має.
Тому позивач вважає за необхідне встановити в суді, що фактично квартира АДРЕСА_1 , є її особистою власністю, оскільки придбана за її особисті кошти, без участі відповідача.
За час перебування у шлюбі вони також придбали транспортні засоби і безліч побутової техніки, все це майно залишилось в користуванні відповідача.
Автотранспорт, який був придбаний за спільні кошти і залишився у відповідача, на загальну суму 342680,00 грн.
Тому позивач просила суд встановити факт, що квартира АДРЕСА_1 , придбана ОСОБА_1 відповідно до договору про застави, а потім посвідчена нотаріально угодою купівлі продажу із заставодержателем 28 грудня 2010 року, фактично є її особистою власністю.
Також просила визнати за нею - ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину транспортних засобів:
УАЗ 33036, 1999 року випуску, об'єм двигуна - 2890 см.куб., дата державної реєстрації 05.10.2011 року, приблизна ринкова вартість 2550 умовних одиниць, ціна перевірена моніторингом ринку - 72420,00 грн.,
FORD TRANSIT, 1996 року випуску, об'єм двигуна - 2496 см.куб., дата державної реєстрації 28.12.2001року, приблизна ринкова вартість 3900 умовних одиниць, ціна перевірена моніторингом ринку - 110760,00 грн.,
ВАЗ 211140, 2010 року випуску, об'єм двигуна - 1596 см.куб., дата державної реєстрації 01.07.2010 року, приблизна ринкова вартість 4000 умовних одиниць, ціна перевірена моніторингом ринку - 113320,00 грн.,
ВАЗ 21051, 1985 року випуску, об'єм двигуна - невідомо, дата державної реєстрації 19.11.2008 року, приблизна ринкова вартість 1450 умовних одиниць, ціна перевірена моніторингом ринку - 41180,00 грн.,
саморобний причіп, 1998 року випуску, дата державної реєстрації 06.10.1998 року, вартість 5000,00 грн .
Крім того просила стягнути із відповідача ОСОБА_2 на її користь вартість 1/2 частини вказаного майна в сумі 171340,00 грн.
Ухвалою судді Київського районного суду м. Полтави від 28 жовтня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху (а.с.50).
Після усунення позивачем недоліків ухвалою судді Київського районного суду м. Полтави від 10 листопада 2020 року відкрито провадження у справі.
Відповідачем подано відзив на позов, у якому він позовні вимоги визнав частково. У відзиві зазначив, що під час шлюбу 28 грудня 2010 року за договором купівлі-продажу за спільні кошти у розмірі 228375 грн. ними була придбана квартира за адресою: АДРЕСА_2 .
При цьому ОСОБА_2 дав свою згоду на купівлю дружиною ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 та укладення і підписання нею відповідного договору купівлі-продажу. Гроші, котрі будуть витрачені на купівлю зазначеного об'єкту нерухомості, згідно із законодавством України є їх спільною власністю.
Відповідно, квартира, що придбана за вказаним договором, є їх спільною власністю.
З цих підстав позовні вимоги про встановлення факту, що квартира АДРЕСА_1 є особистою власністю дружини відповідач ОСОБА_2 не визнає в повному обсязі.
Він частково визнає позовні вимоги про визнання за позивачем права власності на 1/2 частину транспортних засобів: УАЗ 33036, 1999 року випуску, НОМЕР_1 , 2010 року випуску та саморобний причіп 1998 року випуску.
В задоволенні решти позовних вимог просив відмовити.
Позивачем подано відповідь на відзив, у якому вона зазначила, що відповідач жодним чином не надає доказів наявності у них як подружжя коштів на придбання житла, джерела їх походження. Він не надав підтвердження про великі заробітки під час перебування дружини в декретній відпустці.
В той же час нею до справи доданіреальні квитанції про внесення заставних коштів її батьком та нею у 2009 році.
Укладання угоди купівлі продажу в 2010 році було формальною дією, виконуючи яку нотаріус не звернула увагу, що договір застави мав певні вимоги щодо внесення коштів на рахунок ПП «ДИСКОНТ», і ці кошти були внесені не відповідачем, а батьком позивача виключно для своєї доньки.
З запереченнями щодо розподілу транспортних засобів позивач також не погоджується.
Тому просила суд її позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
23 грудня 2020 року представником позивача надано заяву про зменшення позовних вимог, відповідно до якої вона просила суд лише стягнути з відповідача на користь позивача вартість 1/2 вартості транспортних засобів: «УАЗ 33036», 1999 р.в., «FORD TRANSIT», 1996 р.в., «ВАЗ 211140», 2010 р.в., «САМОРОБНИЙ ПРИЧІП», 1998 р.в., « НОМЕР_2 », 1982 р.в., оскільки у позивача немає потреби для визнання за нею права власності на 1/2 частину вказаних транспортних засобів.
В судовому засіданні, підтримуючи свою заяву про зменшення позовних вимог, представник позивача повідомляла про відмову від позовних вимог про визнання за позивачем права власності на 1/2 частину транспортних засобів.
При цьому представник позивача діяла в межах наданих їй повноважень, оскільки згідно довіреності, посвідченої 05 серпня 2020 року приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Гризуновою О.В., копія якої долучена до матеріалів справи, вона наділена правом повної або часткової відмови від позовних вимог (а.с.74).
Позивач з заявою про зменшення позовних вимог погодилась, підтримала клопотання про відмову від позовних вимог про визнання за нею права власності на 1/2 частину транспортних засобів.
Ухвалою суду від 23 грудня 2020 року закрито провадження у справі в частині позовних вимог про визнання права власності на 1/2 частину транспортних засобів у зв'язку з відмовою позивача від частини позовних вимог.
Ухвалою судді Київського районного суду м.Полтави від 10 листопада 2020 року відмовлено в задоволенні клопотання позивача ОСОБА_1 про об'єднання в одне провадження справи №552/5054/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту, що майно є особистою приватною власністю дружини та про розподіл спільного майна з цивільною справою №552/3457/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розподіл спільного майна подружжя (а.с.56).
Ухвалою суду від 02 грудня 2020 року задоволено клопотання позивача та її представника про виклик та допит свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (а.с.79).
Цією ж ухвалою задоволено клопотання представника відповідача про витребування доказів, витребувано у Регіонального сервісного центру МВС в Полтавській області довідку з інформацією про зареєстровані за ОСОБА_2 в період з серпня 1998 року по травень 2018 року транспортні засоби, із зазначенням дати першої реєстрації транспортного засобу за даною особою, реєстраційного номера, присвоєного транспортному засобу, а також якщо здійснювалась перереєстрація таких транспортних засобів за іншою особою, в тому числі після травня 2018 року, зазначити дату такої перереєстрації.
Ухвалою суду від 23 грудня 2020 року відмовлено в задоволенні клопотання представника відповідача про витребування доказів.
Інші заяви та клопотання учасниками справи та їхніми представниками суду не подавались.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_5 позовні вимоги підтримали з врахуванням заяви про зменшення позовних вимог та відмови від частини позовних вимог. Просили суд встановити факт, що квартира АДРЕСА_1 , придбана ОСОБА_1 відповідно до договору про застави, а потім посвідчена нотаріально угодою купівлі продажу із заставодержателем 28 грудня 2010 року, фактично є її особистою власністю. Також просили стягнути з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача вартість 1/2 частини спільного майна, а саме транспортних засобів УАЗ 33036, 1999 року випуску, FORD TRANSIT, 1996 року випуску, ВАЗ 211140, 2010 року випуску, саморобний причіп, 1998 року випуску, УАЗ 452Д, 1982 року випуску. Вимоги про визнання за позивачем права власності на 1/2 частину спільного майна не підтримують.
Відповідач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_6 в судовому засіданні проти зменшених позовних вимог заперечили в повному обсязі. Заперечували, що квартира є особистою власністю позивача, оскільки придбана під час шлюбу за спільні кошти. Визнають, що транспортні засоби також придбані під час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя. Вони не погоджуються з оцінкою транспортних засобів, наданою позивачем. Не заперечували проти визнання за позивачем права власності на 1/2 частину УАЗ 33036, 1999 року випуску, ВА3 211140, 2010 року випуску та саморобного причепу 1998 року випуску. Але оскільки позивач в даний час ці вимоги не підтримує, проти позовних вимог вони заперечують в повному обсязі.
Заслухавши учасників справи та їхніх представників, дослідивши докази у справі, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 29 серпня 1998 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Зіньківського районного суду Полтавської області від 23 травня 2018 року.
Вказану обставину сторони визнають, тому в силу ст.82 ЦПК України вона є такою, що доказуванню не підлягає.
Під час перебування у шлюбі на підставі договору купівлі-продажу, укладеного ПП «Дисконт» та ОСОБА_1 , посвідченого 28 грудня 2010 року приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Філімоновою В.М., зареєстрованого нотаріусом в реєстрі за №3886, сторонами було придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.8-9).
При цьому, як передбачено пунктом 2.5. вказаного договору купівлі-продажу покупець ОСОБА_1 доводить до відома продавця, що цей правочин вчинюється за згодою чоловіка покупця ОСОБА_2 , яка посвідчена приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Філімоновою В.М. 28 грудня 2010 року за реєстровим №3885.
Відповідно до змісту згоди, яка посвідчена приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Філімоновою В.М. 28 грудня 2010 року за реєстровим №3885, ОСОБА_2 дає згоду на купівлю його дружиною ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 та укладення і підписання нею відповідного договору купівлі-продажу. Гроші, котрі будуть витрачені на купівлю зазначеного об'єкту нерухомості, згідно із законодавством України визнаються їх спільною власністю. Йому відомо, що відповідно до законодавства України придбана нерухомість також буде вважатися об'єктом спільної власності як така, що набувається ними за час шлюбу. Зміст статей 60-73 Сімейного кодексу України йому нотаріусом роз'яснено. При цьому він заявляє, що такий правочин відповідає інтересам сім'ї та погоджується з тим, щоб умови договору (у тому числі і сума договору) визначалися дружиною самостійно (а.с.69).
Таким чином встановлено, що укладаючи договір купівлі-продажу спірної квартири від 28 грудня 2010 року, позивач ОСОБА_1 діяла в інтересах сім'ї та зі згоди свого чоловіка ОСОБА_2 , що свідчить про набуття квартири за адресою: АДРЕСА_2 в спільну сумісну власність подружжя.
На час розгляду справи вказаний договір купівлі-продажу є чинним, жодною стороною не оскаржений, не скасований, тому підлягає до застосування як такий, що регулює спірні правовідносини.
Як вбачається з витягу про державну реєстрацію прав від 05 лютого 2011 року №28905202, виданого Приватним підприємством Полтавське бюро технічної інвентаризації «Інвентаризатор», право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 28 грудня 2010 року приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Філімоновою В.М. за №3886 (а.с.11).
Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України, ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.
При цьому статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Тому суд відхиляє доводи обох сторін по те що другий із подружжя не мав самостійного заробітку для отримання коштів, за які придбано спірну квартиру.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц, провадження № 14-712 цс 19 також звернула увагу на наступне.
Так, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).
За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя.
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Звертаючись до суду з вимогами про встановлення факту, що спірна квартира є її особистою власністю, позивач посилається на ту обставину, що гроші на придбання квартири були подаровані їй батьками, відповідно, такі кошти були її особистою власністю, і придбана за них квартира також є її особистою власністю.
Проте, як вбачається з договору купівлі-продажу квартири від 28 грудня 2010 року, на час її придбання обидві сторони погоджувалися, що використані для придбання квартири кошти є спільною власністю подружжя, відповідно квартира є їх спільною власністю.
Суд не бере до уваги показання допитаних в судовому засіданні свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про те, що грошові кошти в сумі 200000 грн. були подаровані позивачу ОСОБА_1 її батьками на ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки, як вбачається з вказаного вище договору купівлі-продажу та згоди другого з подружжя, придбання спірної квартири відбулося за спільні кошти подружжя. І ця обставина на час укладення договору визнавалась позивачем ОСОБА_1 , оскільки при укладенні цього договору вона діяла за згодою чоловіка ОСОБА_2 , про що повідомляла продавця ПП «Дисконт».
Таким чином позивачем не спростовано факту набуття квартири за адресою: АДРЕСА_2 в спільну сумісну власність подружжя.
Відповідно, вимоги про встановлення факту, що зазначена квартира є її особистою власністю, задоволенню не підлягають.
Щодо вимог про встановлення факту придбання квартири за договорами застави суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до пункту 1.1. договору №7 про зобов'язання щодо купівлі-продажу квартири, укладеного 21 вересня 2009 року ПП «Дисконт», що діє як сторона-1, ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , що діють в договорі як сторона-2, та Полтавським акціонерним банком «Полтава-банк», Сторона-1 зобов'язується продати в майбутньому, а Сторона-2 купити в майбутньому квартиру АДРЕСА_3 (перша черга), згідно з вартістю 1 кв.м. вказаною в п.5.1. цього Договору, яка стане власністю Сторони-1 відповідно до договору про участь у фонді фінансування будівництва, в порядку та на умовах, встановлених цим договором (а.с. 21-23).
Відповідно до пункту 2.5. договору №7 про зобов'язання щодо купівлі-продажу квартири від 21 вересня 2009 року виконання зобов'язання стороною-2 забезпечується договором застави, що укладається між сторонами цього договору.
Попередню редакцію договору про зобов'язання щодо купівлі-продажу квартири позивач до матеріалів справи на надала.
Але відповідно до договору застави №7 від 14 липня 2009 року, укладеного ПП «Дисконт» з однієї сторони, ОСОБА_7 , що діє як заставодавець, з другої сторони та Полтавським акціонерним банком «Полтава-банк», що діє як управитель, в забезпечення виконання зобов'язань, які випливають з договору №7 про зобов'язання щодо купівлі-продажу квартири від 14 липня 2009 року, укладеного між Заставодавцем, Заставодержателем та Управителем, Заставодавець зобов'язується до 29 вересня 2009 року перераховувати Заставодержателю в якості застави грошові кошти в сумі 312 300 грн., які повністю зараховуються в майбутньому в суму вартості квартири при укладанні нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу (а.с.15-17).
Договору застави №7 від 21 вересня 2009 року позивачем до матеріалів справи не додано.
Але згідно додаткової угоди №1 до договору застави №7 від 21 вересня 2009 року, укладеної ПП «Дисконт», ОСОБА_1 , ОСОБА_7 та Полтавським акціонерним банком «Полтава-банк» до вказаного договору було внесено зміни щодо номера квартири, її площі та вартості об'єкта інвестування (а.с.18-19).
Відповідно до ч.1 ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.
Відповідно до ч.1 ст. 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Згідно ч.1 ст. 574, ч.1 ст. 584 ЦК України застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. У договорі застави визначаються суть, розмір і строк (термін) виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, тa (або) посилання на договір чи інший правочин, яким встановлено основне зобов'язання, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору.
З наведеного вбачається, що за договором застави права власності на майно не передаються. За змістом вказаних норм Цивільного кодексу України застава є лише способом забезпечення основного зобов'язання.
Тому позовні вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту, що спірна квартира придбана по договору застави, задоволенню також не підлягають.
Крім того, як вже встановлено судом, укладаючи договір купівлі-продажу від 28 грудня 2010 року на придбання квартири за адресою: АДРЕСА_2 , позивач діяла в інтересах сім'ї.
Відповідно, договір застави нею також було укладено в інтересах сім'ї.
Правовідносини, що виникли між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 не є предметом розгляду в даній справі.
Тому, розглядаючи справу в межах позовних вимог, суд дійшов висновку про необхідність відмовити в задоволенні позовних вимого про встановлення факту, що квартира АДРЕСА_1 , придбана ОСОБА_1 відповідно до договору про застави, а потім посвідчена нотаріально угодою купівлі продажу із заставодержателем 28 грудня 2010 року, фактично є її особистою власністю.
Вирішуючи позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача 1/2 вартості придбаних під час шлюбу транспортних засобів, суд встановив наступне.
Як вбачається з інформації, наданої Регіональним сервісним центром Головного сервісного центру МВС від 11 грудня 2020 року №31/16-9-2687, під час перебування сторін в шлюбі, ними було придбано наступні транспортні засоби, що були зареєстровані за відповідачем ОСОБА_2 :
«AUDI 80», 1989 р.в., кузов № НОМЕР_3 , номерний знак НОМЕР_4 , поставлений на облік 16.12.1999, знятий з обліку 22.05.2001, перереєстрований на іншу фізичну особу 24.05.2001;
«САМОРОБНИЙ ПРИЧІП», 1998 р.в., шасі № НОМЕР_5 , номерний знак НОМЕР_6 , поставлений на облік 06.10.2000;
«FORD TRANSIT», 1996 р.в., кузов № НОМЕР_7 , номерний знак НОМЕР_8 , поставлений на облік 28.12.2001 перереєстрований на іншу фізичну особу 02.09.2020;
«ВАЗ 211140», 2010 р.в., кузов № НОМЕР_9 , номерний знак НОМЕР_10 , поставлений на облік 01.07.2010;
«УАЗ 33036», 1999 р.в., шасі № НОМЕР_11 , номерний знак НОМЕР_12 , поставлений на облік 05.10.2011;
«УАЗ 452Д», 1982 р.в., шасі № НОМЕР_13 , номерний знак НОМЕР_14 , поставлений на облік 28.05.2014.
Відповідно до вимог ст.60 СК України вказані транспортні засоби є об'єктами права спільної сумісної власності подружжя.
На час розгляду справи за позивачем зареєстровані «САМОРОБНИЙ ПРИЧІП», 1998 р.в., шасі № НОМЕР_5 , номерний знак НОМЕР_6 , «ВАЗ 211140», 2010 р.в., номерний знак НОМЕР_10 , «УАЗ 33036», 1999 р.в., номерний знак НОМЕР_12 , «УАЗ 452Д», 1982 р.в., номерний знак НОМЕР_14 , що належать сторонам на праві спільної сумісної власності.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 24 постанови від 21 грудня 2007 року N 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.
Тому суд відхиляє заперечення відповідача проти позову, що у нього відсутній автомобіль «ВАЗ 211140», 2010 р.в., який переданий за довіреністю іншій особі.
Позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з відповідача 1/2 вартості спільного майна, що перебуває в його одноособовому користуванні, фактично є вимогами про розподіл вказаного майна подружжя.
Судом не встановлено підстав для відходження від рівності часток подружжя в праві спільної сумісної власності на вказану вище квартиру.
Згідно частин 3, 4 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Тому суд приходить до висновку, що частки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в праві спільної власності на вказане майно є рівними та складають по 1/2 частині.
Підтримуючи позовні вимоги про стягнення з відповідача 1/2 вартості транспортних засобів, позивач надала до матеріалів справи роздруківки з одного із Інтернет-ресурсів, на якому розміщуються оголошення про продаж транспортних засобів.
При цьому, самостійно визначивши вартість автомобілів та причепу, позивач зазначила, що ціна перевірена «моніторингом ринку».
Так, нею до матеріалів справи додано оголошення щодо продажу пасажирського транспортного засобу «FORD TRANSIT» (а.с.28), вантажно-пасажирського «FORD TRANSIT» (а.с.29), вантажного «FORD TRANSIT» (а.с.30), автомобілів ВАЗ 2105 (а.с.31-32), автомобіля УАЗ 3303 1987 та 1993 років випуску (а.с.33-34) та автомобіля ВАЗ 2111 (а.с.35-36).
Але яким чином вона визначила вартість спірних транспортних засобів, позивач не зазначила, пославшись лише на те, що ціна перевірена «моніторингом ринку».
Проте, зазначене не є належним доказом вартості спірних транспортних засобів, оскільки з доданих до матеріалів справи доказів вбачається лише за яку ціну власники бажають здійснити відчуження належних їм транспортних засобів, але вони не свідчать про дійсну (ринкову) вартість спірних транспортних засобів.
Питання розподілу майна подружжя шляхом стягнення з одного з них на користь іншого половини вартості спільного майна неодноразово було предметом розгляду Верховного Суду.
При цьому Верховний Суд зазначав, що правильно діяв суд, який при розгляді справи виходив з середньої вартості таких транспортних засобів, що визначена висновком експерта або спеціаліста.
Верховний Суд також розрізняє вартість, за яку було відчужено транспортний засіб, та його вартість або середню вартість такого транспортного засобу, що визначена спеціалістом або експертом, якщо на час розгляду справи транспортний засіб не доступний до оцінки (відчужений).
Так у Постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 405/3904/17, провадження № 61-3633св19 Верховний Суд зазначив наступне.
Згідно з частинами першою та другою статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.
Наведене дає підстави для висновку, що вартість майна, що підлягає поділу визначається, виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв'язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на спільне майно.
Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц, провадження №61-9018сво18.
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Проте, позивачем належні та допустимі докази вартості спільного майна до матеріалів справи не додані.
Як вбачається зі змісту позовної заяви, позивач при визначенні розміру компенсації за 1/2 частину спірного майна виходила з приблизної ринкової вартості, в той час як обставиною, яка підлягає встановленню в даній справі є дійсна (ринкова) вартість спільного майна.
Докази, з яких позивач виходила, оцінюючи саморобний причіп, нею взагалі не додані до матеріалів справи.
Тому суд позбавлений можливості визначити розмір компенсації, що підлягає до стягнення з відповідача на користь позивача.
У зв'язку з цим в даному випадку належним способом захисту права позивача є визнання за нею права власності на 1/2 частину кожного із спільних з відповідачем транспортних засобів, але позивач від таких позовних вимог відмовилась, її відмова від позову прийнята судом, провадження у справі в цій частині закрито.
Оскільки після розірвання шлюбу відповідачем без згоди позивача здійснено відчуження транспортного засобу «FORD TRANSIT», 1996 р.в., номерний знак НОМЕР_8 , який перереєстрований на іншу фізичну особу 02.09.2020, належним способом захисту права позивача в даному випадку є стягнення з відповідача на користь позивача 1/2 його вартості.
Але оскільки позивачем не надано належних доказів щодо середньої вартості такого автомобіля, суд також позбавлений можливості ухвалити рішення про стягнення такої компенсації.
При цьому суд також зазначає, що не погоджуючись з оцінкою спільних транспортних засобів, представник відповідача просила суд витребувати з Регіонального сервісного центру МВС копію договору, за яким було відчужено зазначений вище автомобіль.
Проте, оскільки суд при вирішенні даної справи має виходити з вартості (середньої вартості) автомобіля, яка може суттєво відрізнятися від ціни, за яку було здійснено відчуження, копія договору відчуження спірного автомобіля не є належним доказом, що підтверджує його вартість.
Таким чином у зв'язку з ненаданням позивачем належних та допустимих доказів вартості спільного майна, її відмови від позовних вимог про визнання за нею права власності на 1/2 частину спірного майна, в задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на її користь 1/2 частини вартості спільного майна також необхідно відмовити.
На підставі викладеного суд прийшов до висновку про необхідність відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Відповідно до ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки судом в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі,, судовий збір в повному обсязі покладається на позивача. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у зв'язку з відмовою в позові також покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 259, 263-265 ЦПК України, суд, -
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту, що майно є особистою приватною власністю подружжя, та про поділ спільного майна подружжя відмовити.
Рішення може бути оскаржено до Полтавського апеляційного суду через Київський районний суд м. Полтави шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний термін з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , проживаюча: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_15 ,
відповідач - ОСОБА_2 , проживаючий: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_16 .
Повне судове рішення виготовлено 24 грудня 2020 року.
Головуючий О.А.Самсонова