Справа № 752/12542/19
Провадження № 2/752/2129/20
іменем України
02 грудня 2020 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді Хоменко В.С.
при секретарі Павлюх П.В.,
розглянувши в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін в приміщенні Голосіївського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,-
у червні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 , без позбавлення їх права власності, посилаючись на те, що останні зареєстровані у вказаній квартирі, власником 22/500 частини якої вона є, проте, понад один рік без поважних причин, на власний розсуд змінивши місце проживання, в квартирі не проживають, речі їх в квартирі відсутні, комунальні витрати по її утриманню не несуть. Вказала, що реєстрація ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перешкоджає їй у здійсненні законних прав, передбачених ст. 391 ЦК України, щодо користування та розпорядження своїм особистим майном. Оскільки відсутні можливість добровільного зняття ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з реєстраційного обліку за місцем реєстрації, змушена звернутись до суду з вказаним позовом.
Ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва Шкірая І.М. від 11.07.2019 року відкрито провадження у цивільній справі та призначено підготовче засідання на 05.12.2019 року (а.с. 22).
Ухвалою від 05.12.2019 року підготовче провадження у справі закрито та призначено її до розгляду по суті в загальному позовному провадженні на 20.02.2020 року (а.с. 26-27).
20.02.2020 року справа не розглядалась, розгляд справи відкладено на 29.04.2020 року (а.с. 40, 43).
29.04.2020 року справа не розглядалась, розгляд справи відкладено на 19.08.2020 року (а.с. 56, 57-59).
Ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва Хоменко В.С. від 09.06.2020 року справу прийнято до провадження з розглядом в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін на 02.12.2020 року (а.с. 105-106).
Заперечення щодо розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до суду не надходили.
Клопотань від сторін про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін не надходило.
Відповідач ОСОБА_2 відзив на позов не подав.
Відповідач ОСОБА_3 відзив на позов не подав, 01.12.2020 року подав пояснення, в яких просив у задоволенні позову відмовити за його безпідставністю.
Клопотань з процесуальних питань сторонами не заявлено.
Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Отже суд розглядає справу за наявними у справі доказами, які надані сторонами.
На підставі викладеного, судовий розгляд справи здійснюється за правилами спрощеного позовного провадження на підставі наявних у суду матеріалів, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до наступного.
Судом встановлено, що сторони у справі зареєстровані у квартирі АДРЕСА_2 , зокрема, відповідач ОСОБА_2 - з 14.12.2004 року, відповідач ОСОБА_3 - з 07.02.2012 року (а.с. 13, 21).
Згідно ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (ст. 317 ЦК України).
Відповідно до положень ч. ч. 1, 2, 4, 5 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (ст. 355 ЦК України).
Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (ч. 1 ст. 356 ЦК України).
Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом (ч. 1 ст. 357 ЦК України).
Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою (ч. 1 ст. 358 ЦК України).
Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_2 належить на праві спільної часткової власності: 14/200 частини - ОСОБА_4 згідно свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 30.12.2010 року, 14/200 частини - ОСОБА_5 згідно свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 30.12.2010 року, 11/100 частини - ОСОБА_6 згідно свідоцтва про право власності НОМЕР_2 від 22.09.2010 року, 14/400 частини - ОСОБА_7 згідно свідоцтва про право власності НОМЕР_3 від 23.09.2010 року, 14/400 частини - ОСОБА_8 згідно свідоцтва про право власності НОМЕР_3 від 23.09.2010 року, 14/400 частини - ОСОБА_9 згідно свідоцтва про право власності НОМЕР_3 від 23.09.2010 року, 14/400 частини - ОСОБА_8 згідно свідоцтва про право власності НОМЕР_3 від 23.09.2010 року, 22/500 частини - ОСОБА_10 згідно свідоцтва про право власності НОМЕР_4 від 20.10.2011 року, 22/500 частини - ОСОБА_11 згідно свідоцтва про право власності НОМЕР_4 від 20.10.2011 року, 22/500 частини - ОСОБА_2 згідно свідоцтва про право власності НОМЕР_4 від 20.10.2011 року, 22/500 частини - ОСОБА_12 згідно свідоцтва про право власності НОМЕР_4 від 20.10.2011 року, 22/500 частини - ОСОБА_1 згідно свідоцтва про право власності НОМЕР_4 від 20.10.2011 року, 22/500 частини - ОСОБА_13 згідно свідоцтва про право власності НОМЕР_5 від 10.09.2012 року (а.с. 13, 14, 15, 33-37).
Тому, виходячи з вищевказаних положень законодавства та ст. ст. 73-75 ЖК України, на стороні позивача можуть виступати власник житлового приміщення, наймач, члени його сім'ї, в тому числі ті, за якими зберігається право на користування житлом як за тимчасово відсутніми, або ті, що отримали броню.
Разом з тим, звертаючись до суду ОСОБА_1 , доказів на підтвердження того, що таке звернення мало місце, виходячи з правового статусу квартири, за згодою всіх співвласників, не надала. Будь-яких клопотань з процесуальних питань після зміни складу суду не подавала.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 згідно свідоцтва про право власності НОМЕР_4 від 20.10.2011 року є власником 22/500 частини квартири АДРЕСА_2 .
Частиною 1 ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України закріплено положення, відповідно до яких громадяни, що мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених ч. 2 ст. 353 цього Кодексу.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Суд установив, що квартира АДРЕСА_2 є спільною частковою власністю громадян ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_8 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_2 , ОСОБА_12 , ОСОБА_1 , ОСОБА_13 , набутою ними у встановленому законом порядку.
Отже, відповідач ОСОБА_2 є співвласником вказаного приміщення, а тому не може бути визнаний таким, що втратив право користування указаним житлом.
Вирішуючи вимоги щодо наявності підстав для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд виходить з того, що відповідач не втратив право власності на вказану квартиру відповідно до ст. ст. 319, 321 ЦК України.
Вказана позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.02.2018 року у справі № 647/1683/15-ц (провадження N 61-4509св18).
До того ж, в постанові ВС від 17.04.2019 року по справі № 641/6645/16-ц підкреслено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (ч. ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України). Таким чином не можна відповідача визнати таким, що втратив право користування жилим приміщенням, оскільки квартира належить йому на праві власності.
Окрім того, звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилалась на те, що відповідачі понад один рік без поважних причин, на власний розсуд змінивши місце проживання, в квартирі не проживають, речі їх в квартирі відсутні, комунальні витрати по її утриманню не несуть, а їх реєстрація перешкоджає їй у здійсненні законних прав, передбачених ст. 391 ЦК України, щодо користування та розпорядження своїм особистим майном, зокрема, укладати будь-які угоди стосовно спірної квартири.
Згідно зі ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
У ст. 13 Конституції України закріплено, що власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Аналогічні положення містяться у ст. 319 ЦК України.
У ст. 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до положень ст. ст. 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.
Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що існує реальна небезпека порушення його права власності чи правомірного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні враховувати будь-які фактичні відомості, на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.
Аналіз наведених норм права свідчить, що для задоволення позовів про усунення перешкод у користуванні майном необхідна одночасна наявність двох підстав, позивач повинен бути власником майна, щодо якого чиняться перешкоди, та внаслідок дій відповідача порушується право власника на користування своїм майном.
Позивачем не надано суду достатніх та переконливих доказів на підтвердження чинення відповідачами їй перешкод у користуванні та розпорядженні своєю власністю, а також що внаслідок таких дій порушується її право володіти, користуватись та розпоряджатись належним їй нерухомим майном.
Крім цього, позивачем доказами в розрізі положень ст. ст. 76-81 ЦПК України не доведено, що, зокрема, відповідач ОСОБА_3 був зареєстрований в спірній квартирі без згоди всіх її співвласників, в тому числі й позивача.
Частиною 1 ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною 1 ст. 156 ЖК України передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також ст. 4015 ЦК України.
Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 цього Кодексу. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають, окрім дружини власника, дітей і батьків також інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користуванням.
Підстави втрати членом сім'ї власника житла права користування цим житлом передбачені ч. 2 ст. 405 ЦК України, згідно з якою член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Інших підстав для втрати членом сім'ї власника житла права користування житлом ЦК України не визначає.
Враховуючи, що доказів того реєстрація відповідача ОСОБА_3 у 07.02.2012 році з послідуючим вселенням у спірну квартиру без згоди всіх її співвласників, в тому числі позивача, не позбавляє останнього права на користування займаним приміщенням.
При цьому суд враховує і ту обставину, що втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем не доведено.
На підставі наведеного, суд надходить до висновку про необхідність відмови у задоволенні позову.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 12, 76-81, 263-265, 274-279, 352, 354 ЦПК України, суд, -
у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - відмовити.
Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя В.С. Хоменко