Дата документу 14.12.2020 Справа № 335/5662/20
Єдиний унікальний №335/5662/20 Головуючий у 1 інстанції: Калюжна В.В.
Провадження № 22-ц/807/3669/20 Суддя-доповідач: Поляков О.З.
14 грудня 2020 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого: Полякова О.З.,
суддів: Крилової О.В.,
Кухаря С.В.,
при секретарі: Путій Д.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 01 жовтня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про встановлення факту спільного проживання,-
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ГУ ПФУ в Запорізькій області про встановлення факту спільного проживання.
В обґрунтування позову зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
З 1995 року по 2009 роки батьки позивача - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 офіційно перебували у шлюбі, а після розлучення з 2009 року, вони всі продовжили жити в одній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 та вести спільне господарство. ОСОБА_1 зазначала, що її батько намагався створити інші стосунки, але при цьому продовжував жити з позивачем та її матір'ю. З березня 2019 року мати позивача мала намір розміняти квартиру для подальшого розміщення всіх членів помешкання, у зв'язку з чим померлого ОСОБА_2 було знято з реєстрації.
Позивач також зазначала, що з 2014 року вона навчається у м. Києві, до батьків приїжджала регулярно на канікули та свята. Весь цей час вони всі разом вели спільне господарство, а після смерті батька, вони з матір'ю здійснили його поховання.
Після смерті ОСОБА_2 у ГУПФУ в Запорізькій області залишилася його недоотримана пенсія, в одержанні якої, ОСОБА_1 було відмовлено у зв'язку з не встановленням її спільного проживання з померлим батьком.
Посилаючись на наведені обставини, ОСОБА_1 просила суд встановити факт спільного проживання однією сім'єю ОСОБА_1 та її батька ОСОБА_2 з 1997 року по день його смерті.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 01 жовтня 2020 року позовні вимоги залишено без задоволення.
Залишаючи позовні вимоги ОСОБА_1 без задоволення, суд першої інстанції виходив з їх недоведеності. Так, судом першої інстанції було встановлено, що у померлого ОСОБА_2 відсутнє місце реєстрації, а допитані у судовому засіданні свідки підтвердили, що ОСОБА_2 розлучився з матір'ю позивачки, однак приходив за місцем її мешкання.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням, ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з'ясування судом першої інтонації обставин, що мають значення для справи, подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 01 жовтня 2020 року скасувати, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позов.
В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що судом першої інстанції залишено поза увагою, що після розірвання шлюбу її батьки фактично продовжили проживати однією сім'єю, знявся батько з реєстрації самостійно для вирішення суто сімейних питань, після цього, на реєстраційному обліку не перебував, що свідчить про відсутність в нього іншого житла. Крім того, факт того, що із заявою про прийняття спадщини після померлого звернулись лише позивач та її сестра, свідчить про відсутність у померлого іншої сім'ї. Поховання батька здійснювали позивач з матір'ю, про що свідчать документи, надані на адресу: АДРЕСА_1 . З червня 2020 року ОСОБА_1 , також поновила свою реєстрацію за зазначеною адресою, оскільки її навчання у магістратурі не передбачає необхідності постійного проживання у м. Києві.
Скаржниця вважає, що рішення суду обумовлено також тим, що позивач не мала можливості своєчасно подати певні докази, оскільки під час розгляду справи судом першої інстанції ОСОБА_1 була змушена дотримуватись вимог щодо самоізоляції відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусомSARS-CoV-2». Так, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просила допитати у якості свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Проте, остання не змогла бути присутня у судовому засіданні з сімейних обставин, а ОСОБА_3 вимушена була виступити представником позивача. З огляду на зазначене, ОСОБА_1 просила в судовому засіданні допитати свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Крім цього, до апеляційної скарги нею долучені докази, які підтверджують те, що на час смерті її батько разом з нею проживав за адресою: АДРЕСА_1 : лист ГУ ПФУ в Запорізькій області приватному нотаріусу, Свідоцтво про право на спадщину за законом, витяг про реєстрацію в Спадковому реєстрі, довідку № 86/12478 від 11 червня 2012 на ім'я ОСОБА_2 про право на пільги, договір від 26 лютого 2010 року про надання послуг з опалення на ім'я ОСОБА_2 , договір від 04 січня 2016 року про користування електричної енергією, типовий договір від 24 жовтня 2013 року про надання послуг з утримання будинків, фотографії ОСОБА_2 від 24 грудня 2019 року, чек видачі ОСОБА_2 , готівки від 24 січня 2020 року, копія банківської картки ОСОБА_2 , рахунок-заказ на ритуальні послуги від 04 березня 2020 року, квитанцію до прибуткового касового органу від 04 березня 2020 року № 5, свідоцтво на поховання. Наявність цих доказів у позивача свідчить, що на час смерті її батько ОСОБА_2 проживав разом з нею за адресою: АДРЕСА_1 .
У відзиві на апеляційну скаргу ГУ ПФУ в Запорізькій області просить відмовити у її задоволенні, оскільки погоджуються із висновками суду першої інстанції, що досліджені судом документи та покази свідків не свідчать, про те, ще померлий ОСОБА_2 мешкав після розірвання шлюбу за адресою: АДРЕСА_1 , та факту спільного проживання позивача разом з ним.
Так, щодо клопотання ОСОБА_1 про допит свідків в суді апеляційної інстанції та дослідження доказів, долучених до апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.
Статтею 367 ЦПК України, визначено межі розгляду справи судом апеляційної інстанції.
Так, відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Обґрунтовуючи висновки про обов'язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у рішенні від 07 липня 1989 у справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain» Європейський суд з прав людини зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов'язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Звертаючись до суду, позивач у позовній заяві виклав обставини, якими обґрунтовував свої вимоги, зазначив докази, що підтверджують вказані обставини, разом з тим, не заявляв клопотання про вжиття заходів забезпечення доказів, та не зазначав про докази, які не можуть бути подані разом із позовною заявою із поважних причин.
Отже, позивач на власний розсуд розпорядився своїми правами, а тому несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням ним процесуальних дій.
Крім того, судом першої інстанції було задоволено клопотання позивача про допит свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , тобто створено умови для реалізації учасникам принципу змагальності сторін. Натомість, поважність причини неявки свідка ОСОБА_7 у судове засідання першої інстанції не підтверджена належними та допустимими доказами.
Колегія суддів зазначає, що подання доказів після розгляду справи у суді першої інстанції порушує принципи змагальності та диспозитивності сторін, тому не приймає, як доказ, подані апеляційному суду АТ КБ «ПриватБанк» копію виписки по рахунку позичальника та довідки, оскільки позивачем не зазначено обставин неможливості подання вказаних документів до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Частиною 2, 4 ст. 43 ЦПК України встановлено зобов'язання учасників справи щодо сприяння своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи та подавання усіх наявних у них доказів в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Аналогічна позиція міститься у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 755/18920/18 (провадження № 61-17205 св 19).
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» установлено з 12 березня 2020 року на усій території України карантин.
В подальшому постановами Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року № 239, від 22 квітня 2020 року № 291, від 20 травня 2020 року № 392, від 17 червня 2020 року № 500, від 22 липня 2020 року № 641, карантин продовжувався, відповідно до 24 квітня, до 11 травня, до 22 червня 2020 року, до 31 липня 2020 року, до 31 серпня 2020 року на усій території України.
Оголошений в країні адаптивний карантин та існуючі протиепідемічні обмеження не виключають можливості реалізації особою своїх процесуальних прав шляхом подачі письмових пояснень (заперечень), залучення захисника, а також особистої участі особи у розгляді справи, постанова КМУ від 13 жовтня 2020 р. № 956, яка нині діє, встановлює заборону відвідування та проведення масових заходів, режим роботи закладів громадського харчування, тощо.
Отже, ОСОБА_1 не надано жодних належних доказів неможливості подачі до суду першої інстанції вищезазначених доказів, та неможливості неявки свідка ОСОБА_4 , а відтак, підстав до задоволення зазначеного клопотання в суді апеляційної інстанції немає.
Заслухавши доповідача, пояснення учасників процесу,перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
З матеріалів справи вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_1 від 12 березня 2020 року виданого Олександрівським районним у м. Запоріжжі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), актовий запис №135 (а.с. 10).
З матеріалів спадкової справи вбачається, що 18 серпня 2020 року ОСОБА_1 , отримано свідоцтво про право на спадщину на 1/2 частку гаража № НОМЕР_2 , що знаходиться у дворі житлового будинку АДРЕСА_2 , за законом після смерті батька ОСОБА_2 , 1957 року народження, виданим приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Бахматською Т.М., зареєстрованим в реєстрі за №3148 (а.с. 107).
У частині перші, третій статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до частини першої статті 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Згідно з частиною першою статті 1272 ЦК України, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.
Звертаючись до суду з позовом про встановлення факту її спільного проживання однією сім'єю з батьком ОСОБА_2 з 1997 року по день його смерті, позивач зазначала, що зазначений факт потребує встановлення для можливості реалізації права на отримання недоотриманої пенсії померлого ОСОБА_2 .
Відповідно до ст. 61 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», суми пенсії, що підлягали виплаті пенсіонерові з числа військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом та членів їх сімей і залишилися недоодержаними у зв'язку з його смертю, не включаються до складу спадщини і виплачуються тим членам його сім'ї, які належать до осіб, що забезпечуються пенсією у разі втрати годувальника. Проте батьки і дружина (чоловік), а також члени сім'ї, які проживали разом із пенсіонером на день його смерті, мають право на одержання цих сум і в тому разі, якщо вони не належать до осіб, які забезпечуються пенсією у разі втрати годувальника.
Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду при їх оцінці.
При цьому, предметом доказування заявлених позивачем обставин спільного проживання може бути докази реєстрації особи за конкретною адресою або докази ведення спільного господарства з особою, яка проживає за конкретною адресою.
Разом з тим, колегія суддів вважає, що позивач таких доказів не надала.
У частині третій статті 12 та частині першій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно з частинами першою, другою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду зазделегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який містить у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Так, на підтвердження своїх вимог, позивачем надано суду копію свідоцтва про укладення шлюбу, з якого вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_8 12 серпня 1995 року уклали шлюб (а.с. 26).
Від шлюбу, ІНФОРМАЦІЯ_3 у них народилась донька - ОСОБА_1 (а.с. 28).
З копії свідоцтва про розірвання шлюбу, вбачається, що шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвано 26 березня 2009 року (а.с. 27).
Так, колегія суддів констатує, що жодним вищезазначеним доказом факт проживання ОСОБА_2 після розірвання шлюбу, разом з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 не підтверджуються.
При цьому, з копії довідки про внесення відомостей до Єдиного державного демографічного реєстру вбачається, що у графі місце проживання зазначено про відсутність місця реєстрації ОСОБА_2 (а.с. 24).
Так, місцем проживання фізичної особи згідно з частиною першою статті 29 ЦК України є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
Разом з цим, колегія суддів зазначає, що місце проживання необхідно відрізняти від місця перебування фізичної особи, тобто того місця, де вона не проживає, а тимчасово знаходиться.
Статтями 2, 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Місцем проживання є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.
Таким чином, відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.
Разом з тим, відповідно до п. 3.22 Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування у разі відсутності у паспорті такого спадкоємця відмітки про реєстрацію його місця проживання доказом постійного проживання із спадкодавцем може бути: довідка органу реєстрації місця проживання про те, що місце проживання спадкоємця на день смерті спадкодавця було зареєстровано за однією адресою зі спадкодавцем.
Натомість, позивачем на підтвердження своїх вимог було заявлено клопотання про допит свідків, з пояснень яких встановлено те, що померлий ОСОБА_2 після розірвання шлюбу приходив за місцем мешкання позивача. Вказані обставини не свідчать про постійне спільне проживання ОСОБА_2 разом з ОСОБА_1 у заявлений позивачем період.
Також, відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Натомість, при зверненні до суду з позовом, ОСОБА_1 не визначено конкретну адресу місця її спільного проживання з ОСОБА_2 , що унеможливлює суд взагалі встановити адресу проживання померлого, враховуючи також відсутність в нього місця реєстрації.
Крім того, слід звернути увагу, що звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 заявлено вимоги щодо встановлення факту спільного проживання однією сім'єю її та ОСОБА_2 (не зазначивши при цьому адреси) з 1997 року по день його смерті, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Проте, за матеріалами справи встановлено, та визнається позивачем, що у період з 11 вересня 2015 року по 26 квітня 2019 року вона була зареєстрована по АДРЕСА_3 (а.с. 60, зворот-61).
За вказаних обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .
Тлумачення статті 42 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. Судова колегія також зауважує на тому ,що управління пенсійного Фонду не є тією особою ,від якої може залежати встановлення факту спільного проживання.
Таким чином, оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи скарги цього висновку не спростовують, тому відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 01 жовтня 2020 року по цій справі - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дняїї прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 23 грудня 2020 року.
Головуючий:
Судді: