Дата документу 14.12.2020 Справа № 937/532/20
Єдиний унікальний №937/532/20 Головуючий у 1 інстанції: Урупа І.В.
Провадження № 22-ц/807/3318/20 Суддя-доповідач: Поляков О.З.
14 грудня 2020 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого: Полякова О.З.,
суддів: Крилової О.В.,
Кухаря С.В.
при секретарі: Бєловій А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 26 серпня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Акцент-Банк» про заборону вчиняти певні дії,-
У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до АТ «Акцент-Банк» про заборону вчиняти певні дії.
В обґрунтування своїх вимог зазначав, що 20 січня 2020 року ним була отримана претензія від 13 січня 2020 року від АТ «Акцент-Банк» щодо невиконання зобов'язань за договором, в якій член Правління - Керівник напрямку "Ризик-Менеджмент" Трибулкін О.Г. послався на відступлення АТ КБ «Приватбанк» права вимоги за кредитним договором № ZPMOG100000055 від 19 червня 2007 року та договором іпотеки № ZPMOG100000055 від 20 червня 2007 на користь АТ «Акцент-Банк» за договором факторингу №1 від 01 листопада 2007 року. Проте, разом з претензією жодного документа, на підтвердження наявності у АТ «Акцент-Банк» права вимоги за кредитним договором №ZPMOG100000055 від 19 червня 2007 та договором іпотеки № ZPMOG100000055 від 20 червня 2007 року надано не було. Співробітник АТ «Акцент-Банк» Трибулкін О.Г., пославшись на те, що АТ «Акцент-Банк» є новим іпотекодержателем майна, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , попередив, що у випадку невиконання або неналежного виконання порушеного зобов'язання в тридцятиденний строк з дня отримання ним цієї вимоги, АТ «Акцент-Банк» зі спливом цього строку має намір звернути стягнення на предмет іпотеки у будь-який спосіб, передбачений законодавством України, кредитним договором та договором іпотеки.
ОСОБА_1 зазначав, що згідно п.п.2.3.10 кредитного договору № ZPMOG100000055 від 19 червня 2007 року первісний кредитор має право здійснювати відступлення права вимоги за кредитним договором третім особам, письмово повідомивши про даний факт Позичальника протягом 5-ти днів після такого відступлення. Однак, в 2007 році письмового повідомлення про відступлення права вимоги за кредитним договором № ZPMOG100000055 від 19 червня 2007 року від АТ КБ «Приватбанк» він не отримував. Керуючись ч.2 ст.1082 ЦК України, він звертався із заявами від 21 квітня 2018 року та від 16 жовтня 2018 року до АТ «Акцент-Банк» з вимогою про надання доказів того, що відступлення права грошової вимоги справді мало місце, але банк його вимоги не виконав. Про заміну іпотекодержателя за договором іпотеки № ZPMOG100000055 від 20 червня 2007 року його також в 2007 році не повідомляли.
Станом на 21 січня 2020 року з боку АТ «Акцент-Банк» не надано жодного доказу того, що саме він є новим належним кредитором за кредитним договором № ZPMOG100000055 від 19 червня 2007 року і іпотекодержателем за договором іпотеки № ZPMOG100000055 від 20 червня 2007 року. При цьому, 20 травня 2010 року в судовому засіданні Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області по справі №4-с-20-10 при розгляді питання про зняття арешту з майна, яке є заставним за договором іпотеки № ZPMOG100000055 від 20 червня 2007 року представник заінтересованої особи ЗРУ «Приватбанк» заяву визнав повністю та не послався на відступлення АТ КБ «Приватбанк» будь кому права вимоги за цим договором. Участь АТ КБ «Приватбанк» у цьому судовому засіданні в якості заінтересованої особи свідчить про наявність саме у нього всіх прав іпотекодержателя. Крім того, 21 червня 2011 року та 20 червня 2012 року ним були отримані листи з АТ КБ «Приватбанк», в яких йшлося про страхові платежі, пов'язані з кредитним договором № ZPMOG100000055, що свідчить про те, що в 2011 і 2012 роках право вимоги мав саме АТ КБ «Приватбанк». У січні 2017 року ним було отримано лист, в якому повідомлялося, що Приватбанк не проти перебудови заставного майна, а відповідно до п.п.18.3 договору іпотеки № ZPMOG100000055 від 20 червня 2007 року, право давати письмову згоду на вчинення перебудови предмета іпотеки наділений Іпотекодержатель. З чого випливає, що в січні 2017 року АТ «Акцент-Банк» не мав жодного відношення до іпотечного майна за договором іпотеки №ZPMOG100000055 від 20 червня 2007 року. Після отримання 20 січня 2020 року претензії від АТ «Акцент-Банк» щодо невиконання зобов'язань за договором, він в Центрі надання адміністративних послуг виконавчого комітету Мелітопольської міської ради отримав інформаційну довідку №196882777 про те, що станом на 20 січня 2020 року іпотекодержатель з червня 2007 року не змінювався і ним є АТ КБ «Приватбанк». Пред'являючи претензію з вимогою виконання зобов'язання на користь АТ «Акцент-Банк» і посилаючись при цьому на намір звернути стягнення на предмет іпотеки, відповідач примушує його до здійснення платежів, які він не має обов'язку виконувати на його користь.
З огляду на зазначене, ОСОБА_1 просив суд заборонити АТ «Акцент Банк» пред'являти вимоги щодо виконання на його користь зобов'язання за кредитним договором ZPMOG100000055 від 19 червня 2007 року.
У липні 2020 року від ОСОБА_1 надійшла заява про зміну підстав його позову, в якій позивач просив вважати підставами його позову невиконання умов Договору факторингу №1 його сторонами і нікчемність за законом Договору факторингу №1, укладеного між Приватбанком і АТ «Акцент-Банк» 01 листопада 2007 року.
Посилався на те, що 01 листопада 2007 року між АТ КБ «Приватбанк» і АТ «Акцент-Банк» було укладено Договір факторингу №1. Проте, відсутність доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце, як це передбачено ч.2 ст.1082 ЦК України, свідчить про невиконання умов Договору факторингу №1 його сторонами. Також, пунктом 8 Договору факторингу №1 передбачено, що АТ «Акцент-Банк» не пізніше 25 грудня 2007 року повинен був передати Приватбанку в якості фінансування під відступлення права грошової вимоги кошти в сумі: 225336774,48 грн.; 71338300, 74 доларів США; 371934,92 Євро. Відповідно до пункту 4 Договору факторингу №1 ця сума під час його укладення в гривневому еквіваленті дорівнювала 592561278,26 грн. За інформацією, яка є публічно доступною, станом на 01 листопада 2007 року АТ «Акцент-Банк» не мало в своєму розпорядженні коштів у наведеній сумі. Отже, укладаючи Договір факторингу №1, його сторони усвідомлювали фінансову неспроможність АТ «Акцент-Банк» щодо здійснення фінансування Приватбанку на суму, зазначену пунктом 8 Договору факторингу №1. Невиконання АТ «Акцент-Банк» фінансування під відступлення права грошової вимоги пізніше працівники Приватбанку намагалися приховати наданням йому фальсифікованих фінансових документів у вигляді копій меморіальних ордерів №71228L01Х5 від 28.12.2007 і №71228L00WF від 28 грудня 2007 року, що є засвідченням Приватбанком своєї обізнаності щодо невиконання А-Банком пункту 8 Договору факторингу №1 та бажання Приватбанку приховати цю обставину.
Відповідно зі свого боку Приватбанк не виконав вимоги пунктів 1, 3 і 12 щодо заміни кредитора та іпотекодержателя за Договором факторингу №1, що підтверджується листами Приватбанку від 21 червня 2011 року та від 20 червня 2012 року, інформаційною довідкою з Державного реєстру іпотек №196882777 від 20 січня 2020 року і ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 травня 2010 року в цивільній справі №4-с- 20-10, які доводять незмінність кредитора і іпотекодержателя після укладення сторонами Договору факторингу №1.
Крім того, незмінність іпотекодержателя також є доказом незмінності кредитора, оскільки відповідно до абзацу 9 ст.1 ЗУ «Про іпотеку» іпотекодержателем може бути тільки кредитор за основним зобов'язанням. З вищевикладеного випливає, що ключові умови Договору факторингу №1 Приватбанком і АТ «Акцент-Банк» не були виконані.
Крім того, відсутність повідомлення Приватбанком його відповідно до пункту 7 Договору факторингу №1 та недоведеність відповідачем отримання ним доказів виконання Приватбанком пункту 7 Договору факторингу №1, свідчить про узгодженість сторонами щодо невиконання даної умови Договору факторингу №1.
Крім того, договір факторингу не відповідає вимогам, які пред'являються до договорів про надання фінансових послуг. Як визначено пунктом 9 ч. 1 ст.6 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», договір про надання фінансових послуг повинен містити умову щодо відповідальності сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору. Відповідно до ч. 3 ст.614 ЦК України правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання, є нікчемним. Таким чином, Договір факторингу №1 від 01 листопада 2007 року, укладений між Приватбанком і АТ «Акцент-Банк» є нікчемним за законом, що позбавляє АТ «Акцент-Банк» права щодо пред'явлення будь-яких вимог за ним. Невиконанням ключових умов Договору факторингу №1 його сторонами і наявністю юридичного факту нікчемності даного правочину є підставами для задоволення його позовних вимог в повному обсязі.
Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 26 серпня 2020 року відмовлено у задоволенні позову.
На вказане рішення, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 26 серпня 2020 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.
В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що суд першої інстанції розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, яка не є малозначною в силу закону і не визнана ухвалою суду малозначною, а тому повинна розглядатися в порядку загального позовного провадження, при постановленні рішення суд не вирішив питання правовідносин сторін, в своєму рішенні послався на «пояснення» відповідача, які повинен був повернути відповідачеві без розгляду, не з'ясував всі обставини, які мають значення для справи, не дослідив зібрані у справі докази і не мотивував причину їх відхилення, визнав встановленими недоведені відповідачем обставини, виклав у своєму рішенні висновки, які не відповідають обставинам справи, при прийнятті рішення керувався нормами права, які застосовуються судами апеляційної інстанції, а також керувався нормами редакції ЦПК України, яка втратила юридичну силу за три роки до прийняття судом рішення у справі №937/532/20, тлумаченням ч.3 ст.614 ЦК України звузив межі її дії, а також не застосував ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» і проігнорував приписи ч.2 ст.215 ЦК України.
Сторони, належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання (а.с. 129, 130), до суду не з'явились, про причини неявки суд не повідомили. За таких обставин, колегія суддів колегія у відповідності до положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України здійснила апеляційний розгляд у відсутності сторін.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна не підлягає задоволенню.
З матеріалів справи вбачається, та встановлено судом першої інстанції, що 19 червня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № ZPMOG100000055, відповідно до умов якого банк зобов'язався надати позичальникові грошові кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 19 червня 2007 року по 17 червня 2022 року включно, у розмірі 28500 дол. США на наступні цілі: придбання житлового будинку 24000 дол. США, а також у розмірі 4500 дол. США страхових платежів (а.с. 9-11).
В забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором, 20 червня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки № ZPMOG100000055 предметом якого є надання іпотекодавцем в іпотеку нерухомого майна, а саме житлового будинку розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 12-15).
З копії договору факторингу № 1 укладеного 01 листопада 2007 року між ЗАТ КБ «Приватбанк» та ЗАТ «Акцент-банк» вбачається, що Приватбанк відступив ЗАТ «Акцент-банк» права вимоги у повному обсязі до боржників, що випливають з договорів, перелік яких визначено у додатку 1 до цього договору. Згідно до п.1 договору факторингу Приватбанк здійснює відступлення прав витребування на свою користь платежів по кредиту, комісії, процентам, винагородам та іншим неустойкам. Здійснюється також відступлення прав вимоги, що випливають з Договорів на отримання від боржників платежів по кредиту, відсоткам за його користування, комісіям, винагородам, інших платежів, неустойки (штрафу, пені), права на отримання яких виникає після укладання цього договору, до повного виконання зобов'язань боржником та інших прав у повному обсязі.
Згідно до п. 3 Договору факторингу ПАТ КБ «Приватбанк» також здійснює відступлення прав вимог за договорами які забезпечують виконання зобов'язань боржника перед ПАТ КБ «Приватбанк» (застави, поруки та інш.) які зазначені у Додатку № 1 до договору факторингу. Пунктом 4 Договору факторингу №1 передбачено, що за здійснення факторингової операції фактор стягує з Клієнта плату відсотків за користування Клієнтом фінансуванням, наданим відповідно до договору факторингу, які визначені з розрахунку 0,46 %та сума яких дорівнює 2725781,88 грн. Передбачену цим пунктом плату Клієнт зобов'язаний сплатити факторові до 25 грудня 2007 року. Згідно з п. 8 Договору факторингу №1 передбачено, що Фактор зобов'язується в строк не пізніше 25 грудня 2007 року передати клієнту грошові кошти в сумі: 225336774,48 грн.; 71338300,74 дол. США; 371934,92 Євро (а.с. 64-65).
Додаток 1 Договору факторингу №1 укладеного між ЗАТ КБ «Приватбанк» та ЗАТ «Акцент-банк», в матеріалах справи відсутній.
Відповідно до ч.1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу, одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Згідно з ч.1 ст. 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
20 січня 2020 року на адресу ОСОБА_1 надійшла претензія відносно невиконань зобов'язань за договором, в якій зазначалось про укладення договорів факторингу № 1 від 01 листопада 2007 року. У зв'язку з невиконанням ОСОБА_1 кредитного зобов'язання, АТ «Акцент Банк» вимагало від позивача повернення суми кредиту в повному обсязі, а також процентів, комісії та штрафних санкцій, розмір яких на день цієї вимоги становив 9490 USD, проценти, комісії, штрафні санкції 752824,08 грн. в тридцяти денний строк з дня отримання цієї вимоги (а.с. 29).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з невідповідності обраного позивачем способу захисту законодавству, зокрема, заборонити АТ «Акцент-банк» в майбутньому пред'являти вимоги щодо виконання на його користь зобов'язання за кредитним договором оскільки суд не може обмежити право особи щодо пред'явлення вимог на виконання зобов'язання за договором, якщо ця особа вважає своє право порушеним.
З зазначеним висновком суду колегія погоджується у повному обсязі.
Частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Тобто, згідно з чинним процесуальним законодавством України, захисту підлягають тільки порушені права, а не ті, які можуть бути порушенні в майбутньому.
До подібних правових висновків, а саме щодо неможливості захисту права на майбутнє дійшов Верховний Суд України у постанові від 24 травня2017 року № 6-951цс16 та Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17, провадження № 12-112гс18.
Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України (в редакції 2004 року), частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.
Власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Вимога заборонити Банку вчиняти певні дії в майбутньому не може бути задоволена, оскільки захисту підлягає тільки порушене право.
Оскільки позовні вимоги, заявлені ОСОБА_1 щодо заборони відповідачу пред'являти вимоги до ОСОБА_1 щодо виконання на його користь зобов'язання за кредитним договором ZPMOG100000055 від 19 червня 2007 року, стосуються прав та інтересів ОСОБА_1 , які можуть бути порушені у майбутньому, то суд дійшов вірного висновку, що вони не підлягають задоволенню.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції помилково вважав цю справу малозначною, її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження, не був можливим, є необґрунтованими з огляду на таке.
Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ.
За правилом пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до пункту 2 частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Враховуючи, що положення статті 19 ЦПК України в структурі законодавчого акту розташовані серед Загальних положень цього Кодексу, суд вправі відносити справу до категорії малозначних на будь-якій стадії її розгляду. При цьому, за змістом правил пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України справи, зазначені в ньому, є малозначними в силу властивостей, притаманних такій справі, виходячи з ціни пред'явленого позову та його предмета.
Предметом спору у цій справі заборона вчиняти певні дії.
Ця справа не є справою з ціною позову, яка перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, і не є справою, яка підлягає розгляду лише за правилами загального позовного провадження, виключний перелік яких передбачений частиною четвертою статті 274 ЦПК України.
Таким чином, ця справа не є малозначною в силу закону (на підставі пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України), оскільки позовною вимогою є вимога немайнового характеру. Тому така справа могла бути визнана малозначною лише за постановлення ухвали суду про віднесення її до категорії малозначних.
Відповідно до пункту 2 частини шостої статті 19 ЦПК України кваліфікація справи як малозначної за пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України належить до дискреційних повноважень суду. Суд першої інстанції, врахувавши предмет спору, складність та прийшов висновку, що дана справа є незначної складності, ціна позову якої не перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а тому не належить до виключень із цієї категорії, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України.
Встановлено, що ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 квітня 2020 року зазначений спір визнано судом малозначним, та відповідно до вимог ст. 274 ЦПК України призначено її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження (а.с. 57).
Таким чином, доводи апеляційної скарги про відсутність в матеріалах справи ухвали про віднесення справи до категорії малозначних спростовуються матеріалами справи.
Інші приведені в апеляційній скарзі доводи є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці.
Таким чином, оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи скарги цього висновку не спростовують, тому відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 26 серпня 2020 року по цій справі - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 23 грудня 2020 року.
Головуючий:
Судді: