Дата документу 22.12.2020 Справа № 333/6873/19
Єдиний унікальний №333/6873/19 Головуючий у 1 інстанції: Наумова І.Й.
Провадження № 22-ц/807/3623/20 Суддя-доповідач: Дашковська А.В.
«22» грудня 2020 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Дашковської А.В.,
суддів: Кримської О.М.,
Кочеткової І.В.,
секретар: Волчанова І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 01 жовтня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_3 , третя особа: Районна адміністрація Запорізької міської ради по Комунарському району як орган опіки та піклування, про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,
В грудні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, який уточнив, до ОСОБА_3 , малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в особі законного представника ОСОБА_3 , третя особа: Районна адміністрація Запорізької міської ради по Комунарському району як орган опіки та піклування, про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що він є власником житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідач ОСОБА_6 є колишньою невісткою позивача, а малолітні ОСОБА_4 , ОСОБА_5 - його онуками. Відповідачі у справі зареєстровані в належному йому будинку, але з початку вересня 2018 року не проживають без поважних причин.
Реєстрація відповідачів перешкоджає йому у здійсненні прав щодо користування та розпорядження майном, також він не має можливості оформити субсидію. В добровільному порядку відповідач зі малолітніми дітьми відмовляється знятись з реєстрації
На підставі зазначеного просив усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні своєю власністю шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право на користування будинком АДРЕСА_1 , стягнути з відповідача на його користь судові витрати.
Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 01 жовтня 2020 року позов задоволено.
Усунуто ОСОБА_2 перешкоди у здійсненні ним права власності на будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом визнання ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими що втратили право користування житловим приміщенням, а саме будинком АДРЕСА_1 .
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на відсутність висновку органу опіки та піклування щодо вирішення спору, що виник між сторонами, неможливість малолітніх дітей самостійно обирати місце проживання, сплачувати кошти за користування майном, поважність причин відсутності малолітніх дітей, просила скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
ОСОБА_2 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що ОСОБА_1 не зазначено норму, яка зобов'язує суд отримати висновок органу опіки та піклування, апеляційна скарга не містить доводів щодо незаконності визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування.
Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що ч.5 ст. 19 СК України передбачено надання письмового висновку лише щодо розв'язання спору між батьками з питань визначення місця проживання дитини з одним із батьків, нормами чинного законодавства не передбачено надання органом опіки та піклування висновку щодо розв'язання спорів про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
За приписами п.2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч.ч.1,2,5 ст. 263 ЦПК України).
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам не відповідає.
Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_2 є власником будинку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 12.11.2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Хамулою Г.Г. та зареєстрованого в реєстрі прав власності на нерухоме майно за №2016 (а.с.4-6).
Відповідач ОСОБА_3 є колишньою невісткою позивача, малолітні діти ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є онуками позивача. Дані обставини визнані сторонами по справі.
Згідно з відповідями Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради від 26.11.2019 року №04-07/3/22023, від 10.12.2019 року №01-71/20008, від 10.12.2019 року №01-71/20007, від 10.12.2019 року №01-71/20006 за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_2 , відповідач ОСОБА_6 (з 16.08.2016 року), малолітній ОСОБА_4 (з 16.08.2016 року), малолітня ОСОБА_5 (з 16.08.2016 року) (а.с.3, 12, 13, 14).
В судовому засіданні апеляційного суду позивач не заперечував той факт, що малолітній ОСОБА_4 (з 16.08.2016 року), малолітня ОСОБА_5 (з 16.08.2016 року) зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 за його згодою.
Факт непроживання ОСОБА_3 , малолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , у спірній квартирі з вересня 2018 року визнано сторонами.
Конституція України проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду (ст. 47).
Глава 23 ЦК України встановлює, що громадянин, який став власником житла, має право розпоряджатися ним на свій розсуд.
Однак, як зазначено у ч. 3 ст. 13 Конституції України, власність зобов'язує, вона не повинна використовуватись на шкоду людині, суспільству. Тому право власності на житло охороняється правом лише настільки, наскільки його реалізація відповідає імперативним нормам закону.
Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бут виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і порядку, передбачених законом.
Зі змісту статті 16 ЦК України вбачається, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
За положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Члени сім'ї власника житлового приміщення не мають права власності на житло, в якому вини проживають, що свідчить суттєву відмінність їхнього правового статусу від правового статусу власника такого приміщення, унеможливлюючи, зокрема право розпорядження цим майном. Разом із тим, цим особам належить право використовувати приміщення для проживання, яке є сервітутним правом, тобто правом користування чужим майном (стаття 405 ЦК України). Проте член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Обмеження (втрату) права користування житлом можуть обумовити тільки такі дії членів сім'ї власника житла, які пов'язані зі зловживанням ними своїми правами або з невиконанням покладених на них обов'язків і безпосередньо порушують при цьому права та законні інтереси інших осіб.
Аналіз наведених норми права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім'ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення.
У п. п. 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» (із подальшими змінами та доповненнями), роз'яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.
Враховуючи положення ст. 405 ЦК України та роз'яснення п. 10 постанови Пленуму, зазначені вище обставини, якими відповідач обґрунтовує поважність свого не проживання у спірному будинку мають бути належним чином перевірені та оцінені судом, що є складовою вимогою ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.XI.50).
Таким чином, колегія суддів вважає, що встановивши, що відповідач ОСОБА_3 самостійно вирішила не проживати в даному будинку, участі в оплаті витрат на комунальні послуги не брала, спірним будинком не цікавилась, з вимогами про її вселення до будинку не зверталась та будь-якої домовленості між сторонами щодо тривалості її непроживання не було, а також, що перешкод у проживанні в будинку їй ніхто не чинив, ОСОБА_3 не надано доказів на підтвердження поважності причини відсутності у спірному житловому приміщенні більше року, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про доведеність позовних вимог в частині визнання ОСОБА_3 , такою, що втратила право користування будинком АДРЕСА_1 .
Згідно зі ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Як передбачено ст.ст. 76,77 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до ст.ст. 79, 80 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ч. 2 ст. 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчинення нею процесуальних дій.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 не містять жодних посилань на причини її відсутності в будинку позивача поза межами строку, встановленого ст. 405 ЦК України.
Частиною першою статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Разом з цим, суд, ухвалюючи рішення про визнання малолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , такими, що втратили право користування, не звернув уваги на таке.
Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-XII і набула чинності для України 27 вересня 1991 року), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того,здійснюються вони державними чи приватними установами,що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
За приписами частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (частина друга статті 3 СК України).
Частиною другою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Стаття 18 Закону України «Про охорону дитинства» передбачає право дитини на житло. Відповідно до вимог цього Закону держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.
Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не ставить місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення.
Отже, місцем проживання неповнолітньої або малолітньої особи є фактичне місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона дійсно проживає.
Місце проживання дитини за фактичним місцем проживання батьків не є безумовним, якщо суд установить інше постійне місце проживання дитини.
Матеріали справи не містять та позивачем не надано рішення суду, яким визначалося місце проживання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Через свій вік малолітні діти ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , не можуть самостійно обирати місце проживання, тому факт їх непроживання у спірному будинку зумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення дітей права користування житлом, у якому згідно з наданими поясненнями в суді першої інстанції проживає їх батько ОСОБА_7 .
Відповідно до частини першої статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Такі висновки узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постанові від 23 січня 2019 року у справі №428/1531/16-ц.
Колегія суддів дійшла висновку, що з огляду на встановлені обставини права дітей будуть порушені у разі визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, оскільки вони мають право проживання та користування зазначеним будинком.
Таким чином, суд першої інстанції не врахував поважності причини відсутності малолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , за місцем своєї реєстрації з огляду на те, що оскільки вони є малолітніми, то місце їх проживання визначають батьки і вони змушені проживати з матір'ю за іншою адресою та не користуються будинком позивача не за власним бажанням.
З огляду на зазначене висновки суду про визнання малолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , такими, що втратили право користування будинком АДРЕСА_1 , є помилковими.
Виходячи з викладеного, судова колегія дійшла висновку про наявність передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції відповідно до п.п. 3,4 частини першої статті 376 ЦПК України в частині позовних вимог про визнання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такими, що втратили право користування будинком АДРЕСА_1 та прийняттям в цій частині нової постанови про відмову в задоволенні цих вимог.
Керуючись ст. ст. 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 01 жовтня 2020 року у цій справі в частині позовних вимог про визнання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування будинком АДРЕСА_1 , скасувати та прийняти в цій частині нову постанову наступного змісту.
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності на будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом визнання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування будинком АДРЕСА_1 - відмовити.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 23 грудня 2020 року.
Головуючий А.В. Дашковська
Судді: О.М. Кримська
І.В. Кочеткова