24 грудня 2020 рокуЛьвівСправа № 300/243/20 пров. № А/857/12438/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Шевчук С.М.
суддів Онишкевича Т.В., Шинкар Т.І.,
за участі секретаря судового засідання Чопко Ю.Т.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 17 серпня 2020 року (рішення ухвалене у м. Івано-Франківськ за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи, судом під головуванням судді Панікара І.В., повний текст рішення складено 25 серпня 2020 року) у справі № 300/243/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області, Міністерства юстиції України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Головне управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області про визнання відмови протиправною та зобов'язання до вчинення дій, суд -
І. ОПИСОВА ЧАСТИНА
В лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила:
визнати відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області виконути постанову Снятинського районного суду Івано-Франківської області у справі №2а-791/2010 фактом злочину, передбаченого положенням ст. 382 КК України та про такий факт повідомити окремою ухвалою правоохоронні органи;
зобов'язати відповідача здійснювати їй пенсійні виплати відповідно до постанови Снятинського районного суду Івано-Франківської області у справі №2а-791/2010, в зв'язку з тим, що постанова перебуває в законній силі;
відшкодувати їй за рахунок держави майнову шкоду за період з 01.01.2015 по 17.07.2018 із врахуванням проведених виплат в розмірі 282 456 грн;
відшкодувати їй за рахунок держави моральну шкоду, заподіяну за період з 01.01.2015 по 17.07.2018, яка заподіюється й досі в розмірі 50000 грн.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 17 серпня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, вважаючи його постановленим із неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, порушенням норм матеріального та процесуального права, позивач оскаржила його, подавши апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення та звернутися до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності статті 50, частини 4 статті 54, частини 3 статті 67 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» в редакції після 01.01.2015.
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги позивач посилається на те, що рішенням Конституційного Суду України від 18.06.2018 відновлено соціальні гарантії постраждалим внаслідок Чорнобильської катастрофи. При цьому, суд не врахував, що рішення Коституційного Суду є обов'язковим, остаточним та таким, що не може бути оскарженим. Відповідно до ст. 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не може бути скасовані. Конституція України має пряму дію та найвищу юридичну силу. Суд застосував закон та постанову КМУ, які суперечать Конституції України. Також вказує, що апеляційний суд не повинен застосовувати закон чи інший правовий акт, що суперечить Конституції України, а застосовувати норму ст. 22 Конституції України як норму прямої дії. А після винесення рішення звернутися до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності статті 50, частини 4 статті 54, частини 3 статті 67 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» в редакції після 01.01.2015, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України, оскільки щодо закону чи іншого правового акту, що був застосований в справі судом першої інстанції поза розумним суміновом є підозра, що він не відповідає критерію конституційності.
Відповідачі подали відзиви на апеляційну скаргу, у якому просили відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити без змін рішення суду першої інстанції. По суті доводи відзивів співпадають з висновками суду першої інстанції, викладеними в оскаржуваному судовому рішенні.
Третя особа - Головне управління Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області відзиву на апеляційну скаргу не подала.
Учасники справи були повідомлені про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги у відповідності до вимог ст. 124 КАС України, шляхом надіслання повідомлень засобами поштового зв'язку, що підтверджується зворотними рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення та на електронну пошту, зазначену даними учасниками справи, про що в матеріалах справи містяться відповідні докази. В судове засідання не прибули, представник відповідача Міністерства юстиції України подав до суду клопотання про розгляд справи без його участі. Клопотань про відкладення слухання справи не направляли.
В силу вимог ч. 4 ст. 229 КАС України якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
ІІ. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи обставини, що ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІІ групи, має право на пільги та компенсації, встановлені Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", згідно копії посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого 23.09.2019 (а.с. 5).
Позивач перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області та отримує пенсію.
Постановою Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 01.12.2010 року у справі № 2а-791/2010 позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано неправомірними дії УПФУ в Снятинському районі щодо здійснення ОСОБА_1 перерахунку пенсії. Зобов'язано УПФУ в Снятинському районі провести перерахунок та виплачувати ОСОБА_1 недоотримані суми пенсії згідно статтей 50, 53, частини 4 статті 54, статті 67 ЗУ “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” в розмірі 6-ти мінімальних пенсій за віком та додаткову пенсію в розмірі 50% мінімальної пенсії за віком з 03.05.2010 року, з урахуванням проведених виплат (а.с. 79-80).
Вказана постанова суду набрала законної сили 04.11.2011 року.
Судом встановлено, що Управлінням Пенсійного фонду України в Снятинському районі на виконання постанови Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 01.12.2010 проведено ОСОБА_1 перерахунок пенсії сума доплати склала 58 491,57 грн.
Вказані кошти 23.02.2018 року перераховано позивачу, що підтверджується платіжним дорученням № 222738 від 19.02.2018 року (а.с. 85).
Однак, позивач вважає невиконаним судове рішення від 01.12.2010 по справі № 2а-791/10, оскільки виплата призначеної на його підставі пенсії припинена з 22.07.2011.
ІІІ. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що зважаючи на встановлені фактичні обставини справи, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав вважати, що мало місце невиконання постанови Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 01.12.2010 у справі №2а-791/10, в тому числі після 22.07.2011 з урахуванням внесених у 2011 році змін до законодавства. Сторони по справі не заперечують стосовно правильності і повноти проведеної відповідачем виплати пенсії ОСОБА_1 у відповідному розмірі з 03.05.2010 року по 22.07.2011 року. З огляду на зміст заявлених позивачем позовних вимог, предметом даного позову є оскарження правомірності припинення виплати пенсії у розмірі, перерахованому на виконання постанови Снятинського районного суду Івано-Франківської області з 22.07.2011. Позивачем суду не надано доказів наявного обов'язку у відповідача щодо примусового виконання судового рішення від 01.12.2010 у справі №2а-791/10, як не представлено жодних доказів оскарження в адміністративному чи судовому порядку рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців у період 2012-2020 років, за результатами якого була б встановлена та чи інша протиправність або незаконність таких рішень, дій чи бездіяльності. В розгляді даної справи в розумінні частини 1 статті 5, частини 2 статті 245 КАС України суд не вважає позовною вимогою, якою позивач просить визнати відмову відповідача у виконанні постанови суду фактом злочину, передбаченого статтею 382 Кримінального кодексу України, із одночасним повідомленням правоохоронні органи шляхом постановлення окремої ухвали. Таке прохання суд розуміє як клопотання по справі, у задоволенні якого слід відмовити, так як у даній справі відсутні правові підстави для постановлення окремої ухвали відповідно до правил статті 249 КАС України.
Також суд зазначив, що стверджуючи про те, що відповідачем завдано моральну шкоду, позивачем не обґрунтовано в чому полягає ця шкода, не доведено факту завдання немайнових втрат, спричинених моральними та фізичними стражданнями, які спричинили негативні зміни у житті позивача та не обґрунтовано її розміру. Матеріли справи не містять жодних належних та допустимих доказів на підтвердження факту завдання Міністерством юстиції України моральної шкоди позивачу.
ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ
Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), колегія суддів встановила таке.
Відповідно до вимог пункту 3 частини 1 статті 244 КАС України, визначаючи яку правову норму слід застосувати до спірних правовідносин суд зазначає, що при вирішенні даної справи керується нормами Законів та підзаконних нормативно-правових актів в тій редакції, яка чинна на момент виникнення чи дії конкретної події, обставини і врегулювання відповідних правовідносин.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створення єдиного порядку визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення врегульовано Законом України “Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28.02.1991 №796-XII.
Як вже зазначено, Снятинський районний суд Івано-Франківської області у постанові від 01.12.2010 по справі № 2а-791/10, дійшов висновку про наявність підстав для зобов'язання управління Пенсійного фонду України в Снятинському районі Івано-Франківської області провести ОСОБА_1 перерахунок та виплату державної і додаткової пенсії інваліда IIІ групи, щодо якого встановлено зв'язок з Чорнобильською катастрофою, згідно статті 50, статті 53, частини 4 статті 54, статті 67 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” з 03.05.2010, виходячи з розміру 6 мінімальних пенсій за віком - державної пенсії та додаткової пенсії у розмірі 50% від мінімальної пенсії за віком, з врахуванням проведених виплат.
Згідно статті 50, частини 4 статті 54 та частини 3 статті 67 Закону №796-XII у редакції чинній на момент встановлення позивачу ІІІ групи інвалідності, внаслідок захворювання пов'язаного з наслідками аварії на Чорнобильській АЕС, особам, віднесеним до категорії 1, призначається щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, інвалідам IIІ групи у розмірі 50 процентів мінімальної пенсії за віком. В усіх випадках розміри пенсій для інвалідів по IIІ групі інвалідності, щодо яких встановлено зв'язок з Чорнобильською катастрофою, не можуть бути нижчими - 6 мінімальних пенсій за віком. У разі збільшення розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом, підвищується розмір пенсії, визначений відповідно до статті 54 цього Закону, а також розмір додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, особам, віднесеним до категорії 1, 2, 3, 4, розмір щомісячної компенсації сім'ям за втрату годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи. Перерахунок пенсії здійснюється з дня встановлення нового розміру прожиткового мінімуму.
Як встановлено судом, та не заперечується сторонами, управлінням Пенсійного фонду України в Снятинському районі Івано-Франківської області на виконання рішення суду проведено перерахунок пенсії позивача починаючи з 03.05.2010 з урахуванням вищенаведених положень Закону №796-XII та виплату перерахованої пенсії здійснено по 22.07.2011.
Відповідно до статті 63 Закону №796-XII (у редакції від 01.10.2011) фінансування витрат, пов'язаних з реалізацією цього Закону, здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, коштів, які враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів, та інших джерел, не заборонених законодавством.
Згідно з пунктом 7 Закону України від 14.06.2011 за №3491-VI “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2011 рік” розділ VІІ “Прикінцеві положення” Закону України від 28.12.2010 за №2857-VI “Про Державний бюджет України на 2011 рік” доповнено пунктом 4, яким, зокрема, встановлено, що у 2011 році норми і положення статей 39, 50, 51, 52, 54 Закону №796-ХІІ застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України виходячи з наявного фінансового ресурсу бюджету Пенсійного фонду України на 2011 рік.
Положення пункту 4 розділу VІІ “Прикінцеві положення” Закону №2857-VI визнано таким, що відповідає Конституції України (є конституційним) згідно із Рішенням Конституційного Суду України від 26 грудня 2011 року №20-рп/2011.
Відтак, Законом №3491-VI Кабінету Міністрів України надані повноваження встановлювати інші, ніж передбачені статями 50, 54 Закону №796-ХІІ, розміри державної та додаткової пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
На виконання пункту 7 Закону №3491-VI Кабінет Міністрів України прийняв постанову №745 “Про встановлення деяких розмірів виплат, що фінансуються за рахунок коштів державного бюджету”, яка набрала чинності 23.07.2011.
Отже, у зв'язку із прийняттям зазначеного нормативно-правового акта застосування, зокрема, положень статей 39, 50, 51, 52, 54 Закону №796-XII до 23.07.2011 здійснювалося у порядку та розмірах, встановлених наведеним законом, а з 23.07.2011 у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявного фінансового ресурсу бюджету Пенсійного фонду України на 2011 рік.
Надалі, пунктом 3 Розділу “Прикінцеві положення” Закону України від 22.12.2011 за №4282-VІ “Про Державний бюджет України на 2012 рік”, який набрав чинності 01.01.2012 аналогічно передбачено, що у 2012 році норми і положення, зокрема, статей 39, 50, 51, 52, 54 Закону №796-XII застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів Державного бюджету України та бюджету Пенсійного фонду України на 2012 рік.
Згідно з пунктом 4 Прикінцевих положень Закону України від 06.12.2012 за №5515-ІV “Про Державний бюджет України на 2013 рік” у 2013 році норми і положення, зокрема, статей 39, 50, 51, 52, 54 Закону №796-XII застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів Державного бюджету України та бюджету Пенсійного фонду України на 2013 рік.
На виконання вищевказаних вимог законів постановами Кабінету Міністрів України №745 від 06.07.2011 та №1210 від 23.11.2011 “Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” були визначені розміри щомісячної додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Так, пунктом 1 Постанови №745 установлено, що особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, відповідно до Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” виплачується у таких розмірах до прожиткового мінімуму, встановленого законом для осіб, які втратили працездатність: інвалідам IIІ групи - 15 відсотків.
Аналогічно, пунктом 13 Постанови №1210 також визначено, що щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, відповідно до Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” з 1 січня 2012 року інвалідам IIІ групи виплачується у розмірі 15 відсотків до прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність для інших інвалідів, щодо яких встановлено причинний зв'язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою.
Таким чином, оскільки з 23.07.2011 в Україні змінилося правове регулювання, на підставі якого позивачу здійснювалася виплата пенсії згідно з судовим рішенням, то пенсія у розмірі, визначеному постановою Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 01.12.2010 у справі №2а-791/10 підлягала виплаті до моменту внесення у чинне законодавство України змін, що встановлюють новий порядок обчислення та нарахування таких соціальних виплат. З дня, наступного після внесення відповідних змін, такий розмір виплат суперечив би чинному законодавству, а тому постанова суду подальшому виконанню не підлягала.
Аналогічний висновок сформовано Верховним Судом у постановах від 6 березня 2019 року (справа №806/2221/16), від 16 серпня 2019 року (справа №815/6985/15), від 30 травня 2018 року (справа №522/5744/17), а також, Верховним Судом України у постанові від 2 червня 2015 року (справа №21-317а15).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 2 статті 242 КАС України).
Відповідно до змісту пункту 3 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує, серед іншого, проведення політики у сфері соціального захисту. Згідно з бюджетними призначеннями Кабінет Міністрів України встановлює розмір окремих видів компенсацій і допомог, зокрема, наведеними вище Постановами №745 та №1210 затверджено порядок обчислення пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
На залежність розмірів соціальних виплат від економічних чинників вказав Конституційний Суд України у рішенні від 26.12.2011 за №20-рп/2011 у справі за конституційними поданнями 49 народних депутатів України, 53 народних депутатів України і 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 4 розділу VII Прикінцевих положень Закону України “Про Державний бюджет України на 2011 рік”.
В абзаці 7 підпункту 2.1 пункту 2 цього рішення вказано, що одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень. При цьому, Конституційним Судом України взято до уваги статтю 22 Загальної декларації прав людини, за якою розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави. Європейський суд з прав людини (надалі по тексту також - ЄСПЛ, Суд) у рішенні від 09.10.1979 у справі “Ейрі проти Ірландії” (Airey v. Ireland) констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього Суду від 12.10.2004 у справі “Кйартан Асмундсон проти Ісландії” (Kjartan Asmundsson v. Iceland, заявка №60669/00).
Як відзначив Конституційний Суд, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства.
В іншому рішенні від 25.01.2012 за №3-рп/2012 Конституційний Суд дійшов висновку, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому, рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.
Також, в цьому рішенні вказано, що суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України.
З системного аналізу наведених рішень вбачається, що при їх прийнятті Конституційний Суд України виходив із додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування у межах фінансових можливостей держави права кожного на достатній життєвий рівень.
Дійсно, згідно правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 19.03.2013 у справі №21-53а13 та від 05.11.2013 у справі №21-293а13, виплату пенсії не може бути обмежено будь-яким кінцевим терміном або строком, оскільки це б обмежувало право особи на отримання державної пенсії та щомісячної додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, яка має виплачуватися постійно, один раз на місяць протягом невизначеного часу та без встановлення будь-якого терміну або строку виплати пенсії. Однак, порядок та строки нарахування пенсій можуть бути змінені за умови зміни їх законодавчого регулювання.
Відповідно до статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини, рішення якого є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (частини 1, 2 статті 6 КАС України).
Європейський суд з прав людини, зокрема, у рішеннях по справах “Аррас та інші проти Італії” від 14.02.2012 (Arras and Others v. Italy, заява №17972/07, пункт 42) та “Сухобоков проти Росії” від 13.04.2006 (Sukhobokov v. Russia, заява №75470/01, пункт 26) зазначав, що законодавчі норми щодо пенсійного забезпечення можуть змінюватися, а відповідне судове рішення не може бути гарантією проти таких змін у майбутньому.
В рішенні ЄСПЛ “Великода проти України” від 03.06.2014 (заява №43331/12) в частині скарги заявниці стосовно невиконання рішення суду щодо нарахування та виплати пенсії у розмірі, встановленому статями 50 та 54 Закону №796-XII після внесення у 2011 році змін до законодавства, Суд констатував, що подальша дія вищезазначеного судового рішення закінчилася, коли у законодавство, яке регулювало пенсійні виплати заявниці, було внесено зміни. Відповідно, обов'язок Уряду забезпечити виконання рішення закінчився щонайпізніше 01.11.2011, коли змінене законодавство було застосоване до пенсії заявниці.
Цим же рішенням ЄСПЛ підтвердив, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною 1 статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Отже, зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.
Такого ж правового висновку у аналогічних спірних обставинах дійшов Верховний Суд в постанові від 06 березня 2019 року у справі №806/2221/16.
З урахуванням наведеного, суд зазначає, що доводи представника позивача стосовно протиправного припинення виплати позивачу основної та додаткової пенсії у розмірі, встановленому судовим рішенням, не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства України, правових висновках Конституційного Суду України, Європейського суду з прав людини та є безпідставними.
Водночас, суд відхиляє твердження представника позивача щодо наявності підстав для застосування під час вирішення даної адміністративної справи висновків Конституційного Суду України у рішеннях від 17.07.2018 у справі №1-11/2018 (3830/15) та від 25.04.2019 у справі №3-14/2019 (402/19, 1737/19).
Конституційним Судом у рішенні від 17.07.2018 у справі №1-11/2018 (3830/15) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними): - підпункт 2, абзаци 1, 2 підпункту 3, підпункт 4, абзаци 1, 2 підпункту 5, абзаци 1-4 підпункту 6, підпункт 7 пункту 4 розділу I Закону України “Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України” від 28.12.2014 за №76-VIII; - частину 3 статті 22, частину 2 статті 24, частину 7 статті 30 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28.02.1991 за №796-XII зі змінами; - статтю 53 (крім її назви), статтю 60 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28.02.1991 за №796-XII у редакції Закону України “Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України” від 28.12.2014 за №76-VIII.
Однак, положеннями статей 22, 24, 30 та 60 Закону №796-XII встановлено: перелік компенсацій та пільг громадянам, віднесеним до категорії 3 (учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також потерпілі від Чорнобильської катастрофи (не віднесені до категорії 2); перелік пільг особам, які працювали за межами зони відчуження на роботах з особливо шкідливими умовами праці (за радіаційним фактором), пов'язаними з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; перелік пільг та компенсацій потерпілим дітям та їх батькам; право вибору пільг та компенсацій особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Суд констатує той факт, що даний публічно-правовий спір, що виник між сторонами не стосується виплат позивачу пільг або компенсацій, передбачених вищенаведеними правовими нормами, окремі положення яких визнано неконституційними.
Натомість, як вбачається зі змісту рішення Конституційного Суду, статтю 53, крім назви, визнано такою, що не відповідає Конституції України у такій редакції: “Додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, та щомісячна компенсація сім'ям за втрату годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи з урахуванням інших доходів не можуть перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність”.
Установлено застосовувати положення статті 53 вказаного Закону у редакції до внесення змін Законом України “Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України” від 28 грудня 2014 року №76-VIII, а саме: “Додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, та щомісячна компенсація сім'ям за втрату годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи виплачуються повністю незалежно від заробітку, пенсії чи іншого доходу”.
Проте, приписи пункту 13 постанови Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 за №1210, якою затверджено Порядок обчислення пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є чинними, неконституційними не визнавалися, та встановлюють розміри щомісячної додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, відповідно до Закону №796-XII.
За таких обставин, суд зазначає, що відповідач, здійснюючи виплату додаткової пенсії позивачу у розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України діяв у межах повноважень та відповідно до чинних правових вимог. А тому, визнання неконституційною статтю 53 Закону №796-XII, за умови наявності встановлених постановою Кабінету Міністрів України розмірів додаткової пенсії, не є свідченням наявності в діях Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківської області ознак протиправності.
З приводу застосування висновків Конституційного Суду, викладених у рішенні від 25.04.2019 у справі №3-14/2019 (402/19, 1737/19), суд зазначає таке.
Предметом розгляду Конституційним Судом у межах вказаного рішення було встановлення відповідності Конституції України (конституційності) положень частини 3 статті 59 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28 лютого 1991 року №796-XI.
Судом визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), словосполучення “дійсної строкової”, яке міститься у положеннях частини 3 статті 59 Закону №796-XII зі змінами, за якими визначення розміру відшкодування заподіяної внаслідок ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС шкоди при обчисленні пенсії виходячи з п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня відповідного року, поширюються лише на категорію військовослужбовців, які брали участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи під час проходження дійсної строкової служби і внаслідок цього стали особами з інвалідністю.
Снятинським районним судом Івано-Франківської області у рішенні від 01.12.2010 по справі № 2а-791/11, встановлено, що ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІІ групи та постраждалим від Чорнобильської катастрофи 1 категорії. Враховуючи те, що статтею 59 Закону №796-XI врегульовано призначення пенсій виключно військовослужбовцям, які брали участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, позивач, будучи особою, потерпілою від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, не належить до категорії осіб, які брали участь у ліквідації наслідків аварії Чорнобильської катастрофи, інших ядерних аварій та випробувань, у військових навчання із застосуванням ядерної зброї і внаслідок цього стали особами з інвалідністю. Будь-яких доказів, що стверджували б протилежне, представником позивача суду не надано. Відтак, суд дійшов висновку, що приписи статті 59 Закону до спірних правовідносин застосуванню не підлягають, а тому посилання представника позивача у позовній заяві на висновки Конституційного Суду у рішенні від 25.04.2019 у справі №3-14/2019 (402/19, 1737/19) є помилковим.
Таким чином, зазначені рішення Конституційного Суду України стосуються конституційності підпункту 2, абзаців 1, 2 підпункту 3, підпункту 4, абзаців 1, 2 підпункту 5, абзаців 1-4 підпункту 6, підпункту 7 пункту 4 розділу I Закону України “Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України” від 28.12.2014 за №76-VIII; частини 3 статті 22, частини 2 статті 24, частини 7 статті 30 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28.02.1991 за №796-XII зі змінами; статті 53 (крім її назви), статті 60 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28.02.1991 за №796-XII у редакції Закону України “Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України” від 28.12.2014 за №76-VIII; частини 3 статті 59 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28 лютого 1991 року №796-XI.
В свою чергу, як свідчить постанова Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 01.12.2010 у справі №2а-791/10, суд констатував необхідність відновлення порушеного права позивача із застосуванням положень статті 50, частини 4 статті 54, частини 3 статті 67 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, які не переглядалися на предмет їх конституційності в рішеннях Конституційного Суду України від 17.07.2018 у справі №1-11/2018 (3830/15) і від 25.04.2019 у справі №3-14/2019 (402/19, 1737/19).
Зважаючи на встановлені фактичні обставини справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав вважати, що мало місце невиконання постанови Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 01.12.2010 у справі №2а-791/10, в тому числі після 22.07.2011 з урахуванням внесених у 2011 році змін до законодавства.
Сторони по справі не заперечують стосовно правильності і повноти проведеної відповідачем виплати пенсії ОСОБА_1 у відповідному розмірі з 03.05.2010 року по 22.07.2011 року.
З огляду на зміст заявлених ОСОБА_1 позовних вимог, предметом даного позову є оскарження правомірності припинення виплати пенсії у розмірі, перерахованому на виконання постанови Снятинського районного суду Івано-Франківської області з 22.07.2011.
Позивачем суду не надано доказів наявного обов'язку у відповідача щодо примусового виконання судового рішення від 01.12.2010 у справі №2а-791/10, як не представлено жодних доказів оскарження в адміністративному чи судовому порядку рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців у період 2012-2020 років, за результатами якого була б встановлена та чи інша протиправність або незаконність таких рішень, дій чи бездіяльності.
В розгляді даної справи в розумінні частини 1 статті 5, частини 2 статті 245 КАС України суд не вважає позовною вимогою, якою ОСОБА_1 просить визнати відмову відповідача у виконанні постанови суду фактом злочину, передбаченого статтею 382 Кримінального кодексу України, із одночасним повідомленням правоохоронні органи шляхом постановлення окремої ухвали. Таке прохання суд розуміє як клопотання по справі, у задоволенні якого слід відмовити, так як у даній справі відсутні правові підстави для постановлення окремої ухвали відповідно до правил статті 249 КАС України.
Доводи скаржника стосовно того, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, а суд застосував закон та постанову КМУ, які суперечать Конституції України, судом до уваги не беруться, оскільки як зазначено вище, розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави. Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979 у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Kjartan Asmundsson проти Ісландії» від 12.10.2004.
Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.
Щодо позовних вимог про відшкодування позивачу за рахунок держави майнової шкоди за період з 01.01.2015 року по 17.07.2018 року в сумі 282456 грн та моральної шкоди, яку позивач оцінює в розмірі 50000 грн апеляційний суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною 5 статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.
Пунктом 3 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” від 31 березня 1995 року № 4 визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Частиною першою статті 23 Цивільного кодексу України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Згідно з частиною третьою статті 23 Цивільного кодексу України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.
Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.
Згідно з частиною першою статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою зазначеної статті.
Згідно зі статтею 1173 Цивільного кодексу України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Як зазначено у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” від 31 березня 1995 року № 4, у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями (бездіяльністю) її заподіяно та якими доказами вона підтверджується. Факт заподіяння моральної шкоди повинен довести позивач.
Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди” визначено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 440 і 450 Цивільного кодексу України шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини.
Отже, обов'язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на особу, що позивається із таким позовом.
Таким чином, для вирішення питання про відшкодування матеріальної шкоди необхідно встановити факт заподіяння шкоди; неправомірність дій (бездіяльності); причинний зв'язок між шкодою та неправомірними діями (бездіяльності); наявність вини.
Відсутність хоча б одного з вказаних елементів є підставою для відмови у відшкодування такої шкоди.
Стверджуючи про те, що відповідачем завдано моральну шкоду, позивачем не обґрунтовано в чому полягає ця шкода, не доведено факту завдання немайнових втрат, спричинених моральними та фізичними стражданнями, які спричинили негативні зміни у житті позивача та не обґрунтовано її розміру.
Матеріли справи не містять жодних належних та допустимих доказів на підтвердження факту завдання Міністерством юстиції України моральної шкоди позивачу.
Окрім того, відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою КМУ від 02.07.2014 № 228, Мін'юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику, державну політику з питань банкрутства, у сфері нотаріату, організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) (далі - виконання рішень), державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації обтяжень рухомого майна, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, реєстрації статуту територіальної громади м. Києва, реєстрації статутів Національної академії наук та національних галузевих академій наук, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб'єктів інформаційної діяльності, у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, у сфері правової освіти населення; забезпечує формування державної політики у сфері архівної справи і діловодства та створення і функціонування державної системи страхового фонду документації.
Суд зазначає, що Міністерство юстиції України не реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.
Згідно статті 25 Бюджетного кодексу України, відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом. Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.
З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що позовні вимоги є необгрунтованими та задоволенню не підлягають.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається.
Згідно ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статями 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 17 серпня 2020 року у справі № 300/243/20 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя С. М. Шевчук
судді Т. В. Онишкевич
Т. І. Шинкар
Повне судове рішення складено 24 грудня 2020 року.