16 грудня 2020 р.Справа № 520/2643/2020
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Спаскіна О.А.,
Суддів: Присяжнюк О.В. , П'янової Я.В. ,
за участю секретаря судового засідання Медяник А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління ДФС у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.09.2020 року, головуючий суддя І інстанції: Мельников Р.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 21.09.20 року по справі № 520/2643/2020
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління ДПС у Харківській області, Головного управління ДФС у Харківській області
про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління ДФС у Харківській області (код ЄДРПОУ 43143704) № 19-0 від 27.01.2020 “Про звільнення ОСОБА_1 ” щодо припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 27.01.2020 з посади державного ревізора-інспектора відділу з питань запобігання та виявлення корупції Головного управління ДФС у Харківській області;
- поновити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на посади державного ревізора-інспектора відділу з питань запобігання та виявлення корупції Головного управління ДФС у Харківській області з 28.01.2020;
- стягнути з Головного управління ДФС у Харківській області на ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28.01.2020 по час винесення рішення з відповідним відрахуванням обов'язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів;
- рішення суду в частині поновлення на посаді та присудження виплати середнього заробітку в межах суми стягнення за один місяць допустити до негайного виконання.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 14.09.2020 позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління ДФС у Харківській області № 19-0 від 27.01.2020 “Про звільнення ОСОБА_1 ” щодо припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 27.01.2020 з посади головного державного ревізора-інспектора відділу з питань запобігання та виявлення корупції Головного управління ДФС у Харківській області.
Поновлено ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на посаді головного державного ревізора-інспектора відділу з питань запобігання та виявлення корупції Головного управління ДФС у Харківській області з 28.01.2020.
Стягнуто з Головного управління ДФС у Харківській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28.01.2020 року по 14.09.2020 року (159 робочих днів) у сумі 63835 (шістдесят три тисячі вісімсот тридцять п'ять) грн. 32 коп. з відрахуванням податків, зборів та обов'язкових платежів.
Звернуто до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді головного державного ревізора-інспектора відділу з питань запобігання та виявлення корупції Головного управління ДФС у Харківській області з 28.01.2020.
Звернуто до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Головного управління ДФС у Харківській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 28.01.2020 по 14.09.2020 в межах суми стягнення за один місяць (21 робочий день) в сумі 8431 (вісім тисяч чотириста тридцять одна) грн. 08 коп.
Відповідач, не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, звернувся до суд з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.09.2020 та прийняти нове судове рішення яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що положеннями спеціального законодавства, а саме: нормами Закону України «Про державну службу», на час прийняття спірного у даній справі наказу не було врегульовано процедуру звільнення державного службовця, в зв'язку із скороченням чисельності або штату працівників, то наявні підстави для застосування до спірних правовідносин окремих положень КЗпП України. На підставі п.5 ст.22 Закону України "Про державну службу", означеного закону, користуючись своїм правом ГУ ДПС у Харківській області заропоновувало ОСОБА_1 вакантні посади державної служби в ГУ ДПС у Харківській області, призначення на які можливо було здійснити без проведення конкурсу. Вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника на іншому підприємстві чи після розірвання з працівником трудового договору відповідно до вимог ч.2 ст. 40, частини третьої статті 49 КЗпП України не є обов'язком роботодавця. Пропозиція зайняти посаду в структурі іншої юридичної особи не може бути розцінена, як дійсне виконання відповідачем вимог, покладених на кого статтею 40 КЗпП України. Вказує, що в матеріалах справи знаходяться копія попередження про наступне звільнення ОСОБА_1 , яке підписане начальником, Головою комісії з реорганізації Головного управління ДФС у Харківській області, а пропозиція про наявні посади підписана в.о. Головного управління ДПС у Харківській області. Таким чином, зазначені документи були підписані керівниками різних органів. Враховуючи, що на час звільнення ОСОБА_1 штатним розписом ГУ ДФС області не було передбачено відповідної посади, а також відсутні інші рівнозначні вакантні посади, при цьому запропонування посади в іншому органі влади ( в ГУ ДПС області) не можна вважати обов'язком роботодавця, вважаємо, що при звільненні ОСОБА_1 , у зв'язку з реорганізацією та скороченням штатної чисельності ГУ ДФС у Харківській області були у повному обсязі дотриманні положення законодавства, якими врегульовані спірні правовідносини.
Позивачем надано до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до ч. 2 ст. 313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
У зв'язку з неявкою у судове засідання всіх учасників справи фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу відповідно до вимог ч. 4 ст. 229 КАС України не здійснювалось.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи та вимоги апеляційної скарги, відзив на апеляційну скаргу, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 перебував на посаді головного державного ревізора-інснектора відділу з питань запобігання та виявлення корупції Головного управління ДФС у Харківській області.
Кабінетом Міністрів України постановою від 19 червня 2019 року № 537 “Про утворення територіальних органів Державної податкової служби” (далі - Постанова № 537) вирішено:
- утворити як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної податкової служби за переліком згідно з додатком 1 (пункт 1);
- реорганізувати деякі територіальні органи Державної фіскальної служби шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів Державної податкової служби за переліком згідно з додатком 2 (пункт 2);
- установити, що територіальні органи Державної фіскальної служби, які реорганізуються, продовжують здійснювати свої повноваження до передачі таких повноважень територіальним органам Державної податкової служби (пункт 3).
Серед переліку територіальних органів Державної податкової служби, що утворюються, визначено Головне управління ДПС у Харківській області.
Згідно з додатком 2 Головне управління ДФС у Харківській області реорганізується шляхом приєднання до Головного управління ДПС у Харківській області.
Зі змісту наданих представниками сторін пояснень судом встановлено, що у зв'язку з реорганізацією та скороченням штатної чисельності Головного управління ДФС у Харківській області шляхом приєднання до Головного управління ДПС у Харківській області, відповідач Головне управління ДФС у Харківській області, керуючись положеннями ст. 49-2 Кодексу законів про працю України, 28.10.2019 року здійснило попередження ОСОБА_1 про можливе припинення державної служби на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України “Про державну службу” від 10.12.2015 року № 889-VІІІ (далі - Закон № 889-VІІІ) шляхом звільнення з займаної посади з виплатою згідно з ч. 4 ст. 87 Закону № 889-VIII вихідної допомоги у розмірі середньої місячної заробітної плати.
Одночасно з попередженням, враховуючи положення ст. 49-2 Кодексу законів про працю України, ОСОБА_1 28.10.2019 було запропоновано для призначення в порядку переведення з Головного управління ДФС у Харківській області наявні вакантні посади державної служби в Головному управлінні ДПС у Харківській області відповідно до його кваліфікації, а саме:
- головного державного ревізора - інспектора відділу адміністрування податків і зборів з фізичних осіб Південного управління;
- старшого державного інспектора Великобурлуцької Державної податкової інспекції Салтівського управління.
Позивач від зазначених запропонованих вакантних посад відмовився.
ОСОБА_1 27.01.2020 запропоновано ще вакантні посади:
- старшого державного інспектора Кегичівської Державної податкової інспекції Південного управління на період відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку;
- старшого державного інспектора відділу податкового моніторингу Південного управління.
Від запропонованих вакантних посад ОСОБА_1 також відмовився.
Заяв від позивача про призначення на одну із запропонованих посад не надходило.
Звільнення відбулось не раніше спливу 30 календарних днів від дати вручення позивачу попередження.
Отже, згідно з наказом Головного управління ДФС у Харківській області № 19-0 від 27 січня 2020 року “Про звільнення ОСОБА_1 ” у зв'язку з реорганізацією та скороченням штатної чисельності Головного управління ДФС у Харківській області , згідно п. 1 ч.1 ст. 40 КЗпП України та п. 1 ч.1 ст. 87 Закону України від 10.12.2015 року №889-VІІІ “Про державну службу” наказано припинити державну службу та звільнити 27 січня 2020 року ОСОБА_1 , головного державного ревізора-інспектора відділу з питань запобігання та виявлення корупції Головного управління ДФС в Харківській області, згідно з п.1 ч.1 ст. 87 Закону України від 10.12.2015 №889-VІІІ “Про державну службу” та п. 1 ч.1 ст. 40 Кодексу законів про працю України.
В якості підстави зазначено попередження про наступне вивільнення.
Позивач, не погоджуючись з зазначеним наказом, звернувся до суду із даним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з протиправності наказу про звільнення позивача.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями ч.2 ст.38 Конституції України визначено, що громадянам гарантовано рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Згідно з ч.1 ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Частиною шостою зазначеної статті Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Колегія суддів зазначає, що принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначені Законом України "Про державну службу" від 10.12.2015 року № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII).
Відповідно до ч.1 ст.1 Закону № 889-VIII визначено, що державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.
Згідно із ч.1 ст.3 Закону № 889-VIII цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Відповідно до ч. 1 ст. 43 Закону № 889-VIII підставою для зміни істотних умов державної служби, зокрема, є скорочення чисельності або штату працівників у зв'язку з оптимізацією системи державних органів чи структури окремого державного органу.
Пунктом 4 ст. 83 Закону № 889-VIII визначено, що серед підстав для припинення державної служби передбачено її припинення за ініціативою суб'єкта призначення.
Згідно з п.1 ч.1 статті 87 Закону № 889-VIII визначалося, що підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі
Положеннями ч.3 статті 87 Закону № 889-VIII також передбачалось, що процедура вивільнення державних службовців на підставі п.1 ч.1 цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Водночас, під час розгляду справи встановлено, що Законом України “Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади” від 19.09.2017 № 117, який набрав чинності 25.09.2019 внесено зміни до Закону України “Про державну службу”, якими, зокрема, виключено частину першу статті 43 Закону України “Про державну службу”, а також у статті 87 Закону у частині першій у пункті 1 слова "ліквідація державного органу" замінено словами "скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців", а слова "у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі" виключено.
Крім того, Законом України “Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади” у частині третій статті 87 Закону абзац перший яким передбачалось, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю викладено в новій редакції, згідно якої суб'єкт призначення приймає рішення про припинення державної служби з підстав, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, у п'ятиденний строк з дня настання або встановлення відповідного факту", а абзац другий вказаної частини статті, яким передбачалося, що звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення - виключено.
Разом з цим колегія суддів зазначає, що 02.02.2020 набув чинності Закон України “Про внесення змін до Кодексу законів про працю України” від 12.12.2019 № 378-IX, яким внесені зміни до Кодексу законів про працю України та викладено його у новій редакції.
Нормами Закону України “Про внесення змін до Кодексу законів про працю України” від 12.12.2019 № 378-IX змінено порядок скорочення державних службовців.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до п.7 ч.1 ст.43-1 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) допускається у випадках, звільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу".
Положеннями ч.6 ст.49-2 КЗпП України передбачено, що вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу", здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:
- про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;
- у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті.
При цьому, Законом України від 14.01.2020 № 440-IX внесені аналогічні зміни у Закон України "Про державну службу" від 10.12.2015 та який набрав чинності 03.02.2020.
Згідно із ч. 3 ст. 87 Закону № 889 держслужбовця попереджають про наступне звільнення у разі скорочення штату (чисельності, посади), реорганізації чи ліквідації держоргану у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. При цьому, держслужбовцю можуть пропонувати будь-яку вакантну посаду держслужби у тому самому держоргані (за наявності). При цьому не застосовують положення законодавства про працю щодо отримання згоди профспілки на звільнення.
Отже, після внесення Законом України від 14.01.2020 №440-IX змін у Закон України "Про державну службу", норми ч. 2 ст. 40 КЗпП України щодо переведення працівника за його згодою на іншу роботу та ч. 2 ст. 49-2 КЗпП України про переважне право на залишення на роботі на державних службовців не поширюються.
Колегія суддів зазначає, що трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Відповідно до позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 07 травня 2002 року №8-рп/202, при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників.
Відповідно до ч. 3 ст.5 Закону України “Про державну службу” дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців в частині відносин, не врегульованих цим законом.
Отже, враховуючи обставини того, що положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону України “Про державну службу”, на час прийняття спірного у даній справі наказу не було врегульовано процедуру звільнення державного службовця, в зв'язку із скороченням чисельності або штату працівників, то наявні підстави для застосування до спірних правовідносин окремих положень КЗпП України.
Таким чином, колегія суддів зазначає, що у ст. 3 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, зокрема, у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Водночас, положеннями ч.2 ст. 40 КЗпП України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Суд зазначає, що приписами ст. 49-2 КЗпП України встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.
Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.
Власник є таким, що належно виконав вимоги ч. 2 статті 40, ч. 3 статті 49-2 КЗпП щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто, вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
Роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки, обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом ч. 3 статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду, і які існували на день звільнення.
Отже, положення частини третьої статті 49-2 КЗпП України декларує дві імперативні норми. По-перше, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення пропонує працівникові іншу роботу. По-друге, під іншою роботою на тому ж підприємстві, установі, організації в даній статті КЗпП України мається на увазі, що роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику, який вивільняється, всі наявні вакансії, які відповідають його кваліфікації, досвіду роботи та стану здоров'я і які може виконувати працівник, і не лише за місцем роботи в певному структурному підрозділі, а всі вакансії, які були в юридичної особи упродовж періоду від вручення працівнику письмового попередження про звільнення із займаної посади у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці по день його звільнення.
Тобто, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади в цій же установі, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05.08.2020 у справі № 817/893/17
Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що відповідач у даному випадку повинен був попередити про звільнення позивача та запропонувати позивачу іншу посаду за цією ж трудовою функцією (спеціальність, кваліфікація, виконувані обов'язки).
Під час розгляду справи встановлено, що відповідачем було попереджено позивача про можливе наступне звільнення та запропоновано інші вакантні посади.
Однак, судовим розглядом справи встановлено, що відповідачем було запропоновано тільки декілька вакантних посад, від яких позивач відмовився, проте не було запропоновано усіх вакантних на момент звільнення позивача посад.
Представником відповідача під час розгляду справи зазначене не спростовувалось, доказів пропозиції позивачу усіх наявних вакантних посад до суду надано не було.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що відповідачем не було дотримано процедуру звільнення позивача, а саме не було запропоновано позивачу всі вакантні посади, на які він міг претендувати з урахуванням досвіду роботи, освітнього рівня, стану здоров'я, ставлення до виконання службових обов'язків.
При цьому, суд зазначає, що під час розгляду справи було досліджено реорганізаційні зміни, штатний розпис Головного управління ДФС у Харківській області та Головного управління ДПС у Харківській області на 2019 роки, кваліфікацію та професійну підготовку позивача та встановлено, що відповідачем не було запропоновано позивачу з урахуванням усіх обставин всіх вакантних посад.
Таким чином колегія суддів вважає, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушення процедури, у зв'язку з чим наказ Головного управління ДФС у Харківській області № 19-0 від 27.01.2020 “Про звільнення ОСОБА_1 ” щодо припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 з 27.01.2020 з посади державного ревізора-інспектора відділу з питань запобігання та виявлення корупції Головного управління ДФС у Харківській області підлягає визнанню протиправним та скасуванню.
Відповідно до частини 1 статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Враховуючи вищевикладене та протиправність наказу про звільнення позивача, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_1 належить поновити на посаді головного державного ревізора-інспектора відділу з питань запобігання та виявлення корупції Головного управління ДФС у Харківській області з 28.01.2020.
Щодо позовної вимоги позивача про стягнення з Головного управління ДФС у Харківській області на ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 28.01.2020 по час винесення рішення з відповідним відрахуванням обов'язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Тобто, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.
Таку правову позицію висловлено Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 20.06.2018 у справі № 826/808/16 та від 05.08.2020 у справі № 817/893/17.
Таким чином на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28.01.2020 року по 14.09.2020 року (159 робочих днів)
Згідно з пунктами 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Тому суд першої інстанції застосував дану норму закону та вірно ухвалив рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.
Враховуючи вказане, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що ЄСПЛ у п.36 по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97 від 1 липня 2003 року зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п.30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року).
Судова колегія зазначає, що згідно з практикою ЄСПЛ, зокрема, в рішенні по справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, п. 29).
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
З врахуванням вищенаведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення в частині позовних вимог, правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ст. 316 КАС України апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Керуючись ч. 4 ст. 241, ч. 3 ст. 243, ст.ст. 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління ДФС у Харківській області - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.09.2020 року по справі № 520/2643/2020 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя О.А. Спаскін
Судді О.В. Присяжнюк Я.В. П'янова
Повний текст постанови складено 24.12.2020 року