24 грудня 2020 р. Справа № 480/2606/20
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Бершова Г.Є.,
суддів: Катунова В.В., Ральченка І.М.
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 04.06.2020 року по справі № 480/2606/20 (головуючий 1 інстанції Кравченко Є.Д.) за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_2 (в/ч НОМЕР_1 ) про стягнення середнього заробітку,
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_1 ), в якій просив стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 218901,58 грн. середнього заробітку за час затримки з розрахунком при звільненні.
Позовні вимоги мотивовані тим, що станом на день звільнення відповідач не провів з ним розрахунків компенсації за невикористанні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Вказана компенсація були перерахована на банківський рахунок позивача лише 15.04.2020. Тож саме цю дату, на думку позивача, слід вважати датою остаточного розрахунку при звільненні. Оскільки розрахунок був проведений із затримкою в 467 днів, ОСОБА_1 вважає, що відповідно до ст. 117 КЗпП України він має право на відшкодування середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, який за підрахунками позивача складає 218901, 58 грн.
Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 04.06.2020 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ІНФОРМАЦІЯ_2 (в/ч НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 ) середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні в сумі 44714 (сорок чотири тисячі сімсот чотирнадцять) грн. 18 коп.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Відповідач не погодився із таким рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
На підставі п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, перевіривши рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 наказом начальника 5-го прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 25.04.2018 № 104-ОС відповідно до підпункту "а" пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" був звільнений з військової служби у запас (у зв'язку із закінченням строку контракту).
Наказом начальника 5-го прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 06.06.2018 № 132-ОС позивач був виключений зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та усіх видів грошового забезпечення. Остаточною датою проходження служби вважати 06.06.2018 (а.с. 15).
За період служби ОСОБА_2 мав право на додаткові оплачувані відпустки.
Однак, як вбачається із листа 5-го прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України № 11/30-Т/ЗПІ від 04.03.2020 (а.с. 6-8) та витягу з розрахунково-платіжної відомості за період з листопада 2016 року по червень 2018 року (а.с. 9-14) додаткова відпустка під час дії особливого періоду позивачу не надавалася та компенсацію за відпустку при звільненні він не отримував.
Водночас, як встановлено із витягу з розрахунково-платіжної відомості № 38 за квітень 2020 року (а.с. 32), платіжного доручення від 14.04.2020 № 698 (а.с. 33), виписки від 17.04.2020 по картці/рахунку АТКБ "Приватбанк" (а.с. 16) грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки була нарахована у розмірі 12626,88 грн. і виплачена позивачу 15.04.2020.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов до висновку про стягнення з 5-го прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України (в/ч НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_3 ) середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні в сумі 44714 (сорок чотири тисячі сімсот чотирнадцять) грн. 18 коп.
Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції з таких підстав.
Частиною 1 ст. 47 КЗпП України визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
Згідно зі ст. 117 цього Кодексу в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Колегія суддів зазначає, що постанова Кабінету Міністрів України від 07.11.2007 № 1294 "Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", постанова Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 №889 "Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій" та Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затверджена наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 20.05.2008 №425 не містять норм щодо виплати звільненому військовослужбовцю середнього заробітку в зв'язку із затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні.
Таким чином, колегія судів вважає, що нерозповсюдження на військовослужбовців норм КЗпП України стосується лише норм, якими врегульована оплата праці (виплата грошового забезпечення) вказаних осіб та спорів щодо цього забезпечення, таких як: спорів щодо розміру посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії, одноразових додаткових видів грошового забезпечення, порядку їх нарахування та виплати. Разом з тим, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу, зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення, неврегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення, тому щодо них необхідно застосувати положення КЗпП України, а саме статті 116, 117 цього Кодексу, оскільки трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних правовідносин.
Так, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Необхідно зазначити, що непоширення норм КЗпП України на рядовий і начальницький склад військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
При цьому, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №807/3664/14, від 31.10.2019 у справа № 2340/4192/18.
За наведених підстав, колегія суддів відхиляє доводи відповідача про те, що виплата компенсації за затримку виплати при звільненні осіб, які проходили військову службу, не передбачена спеціальним законодавством, а дія норм КЗпП України на них не поширюється.
Конституційний Суд України у рішенні від 22.02.2012 №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст. 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Зважаючи на приписи частини другої статті 116 КЗпП України, відповідач зобов'язаний був виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, грошове забезпечення в повному обсязі у день звільнення - 06.06.2018, проте виконав свій обов'язок лише 15.04.2020.
Враховуючи викладене колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що оскільки позивачу не виплачена належна йому компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за весь період затримки розрахунку є правомірними.
Щодо розміру стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів зазначає наступне.
Як роз'яснено у пункті 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи, невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи.
Згідно зі статтею 27 Закону України "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обчислення середнього заробітку працівників здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.
Згідно з абзацом 1 пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Абзацом 3 пункту 2 два Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до абзацу першого пункту два Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Оскільки позивача звільнено з військової служби у запас з 06.06.2018, а виплата компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки військовою частиною здійснена лише 15.04.2020, строк затримки розрахунку складає 702 дні.
В матеріалах справи міститься довідка 5-го прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України (в/ч НОМЕР_1 ) про заробітну плату ОСОБА_1 , відповідно до якої середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 становить 277, 54 грн. (а.с. 31).
При вирішенні даної справи, колегія суддів вважає за можливе врахувати висновки Верховного Суду України від 27.04.2016 по справі №6-113цс16, застосувавши принцип співмірності, з урахуванням таких обставин, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати тощо.
Верховним Судом у постанові від 18.07.2018 по справі № 825/325/16 вказано, що при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету, та інших обставин справи.
Так, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача за невиплату компенсації за додаткову відпустку з 07.06.2018 по 14.04.2020 складає 194833,03 грн. (277,54 грн. х 702 дні).
Разом з цим, як вбачається з витягу з розрахунково-платіжної відомості за червень 2018 року, при звільненні ОСОБА_1 було виплачено грошове забезпечення за червень 2018 року, вихідна грошова допомога при звільненні на загальну суму 42390,24 грн.
При цьому, відповідачем повинно було бути сплачено позивачу суму у розмірі 55017,12 грн. (компенсація за невикористані дні додаткової відпустки 12626,88 грн. + грошове забезпечення, вихідна грошова допомога при звільненні на загальну суму 42390,24 грн.).
При цьому, процентна частка невиплачених при звільненні сум складає 22,95 % (12626,88 грн./55017,12 грн.*100%).
Тобто, сума своєчасно виплаченого грошового забезпечення позивачу є значно більшою, ніж несвоєчасно виплачені суми.
Таким чином, в даному випадку, колегія суддів враховує, що при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету та інших обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 825/325/16 (номер рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень 75424715).
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо необхідності зменшення належної до стягнення з відповідача суми середнього заробітку.
Відтак, остаточно на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі: 194833,03 грн. * 22,95 % = 44714,18 грн.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ухвалюючи це судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення “Серявін та інші проти України”) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Як зазначено в п.58 рішення Європейського суду з прав людини по справі “Серявін та інші проти України”, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують.
Відповідно ч. 1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ч. 1 ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для його скасування та задоволення апеляційних вимог апелянта, відповідача у справі.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) - залишити без задоволення.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 04.06.2020 року по справі № 480/2606/20 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя-доповідач Г.Є. Бершов
Судді І.М. Ральченко В.В. Катунов