ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
24 грудня 2020 року м. Київ № 640/19866/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., розглянувши у порядку спрощеного провадження адміністративну справу
за позовом Громадянина Таджикистану ОСОБА_1
до Держаної міграційної служби України
про визнання протиправними та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
Громадянин Таджикистану ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, в якому просить: визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 14 липня 2020 року № 115-20 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; прийняти рішення, яким зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розгляну ти скаргу на рішення територіального підрозділу.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При цьому, позивач зазначає, що оскаржуване рішення фактично дублює рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 травня 2020 року відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
У відзиві на позов представник Державної міграційної служби України заперечував проти задоволення позову та зазначив, що не має підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної або політичної партії та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо позивача смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Громадянин Таджикистану ОСОБА_1 21 січня 2020 року звернувся з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
11 лютого 2020 року Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області складено висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого 11 лютого 2020 року прийнято наказ №66, яким відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник позивача подав скаргу до Державної міграційної служби України.
Рішенням Державної міграційної служби України № 115-20 від 14 липня 2020 року відхиллено скаргу на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Незгода позивача із зазначеним рішенням та наказом зумовила його звернення до суду з даним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.
Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також визначено поняття «біженець», який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 01 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
Відповідно до частини 2 статті 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року для цілей цього Протоколу термін «біженець», за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів «в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року...» та слів «...внаслідок таких подій» у статті 1A (2).
Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Як передбачено у частині 5 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з частиною 1 статті 7 Закону № 3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною 11 статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини 5 статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до частини 1 статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.
Зі змісту протоколу співбесіди від 05 лютого 2020 року вбачається, що причиною виїзду з країни походження та постійного проживання є побоювання позивача за свою свободу, життя та здоров'я. Позивач також зазначив, що він не може повернутися до Республіки Узбекистан через те, що він є членом «Групи 24», яка є опозицією до Уряду Узбекистану. Члени цієї групи жорстко переслідуються з боку Уряду.
Позивач повідомив, що одразу після закінчення школи він виїхав до Російської Федерації, де проживав до 2016 року, у 2016 році переїхав до Туреччини, де проживав та працював на будівництві до 23 червня 2016 року.
23 червня 2016 року позивач легально прилетів у місто Харків та був затриманий працівниками Служби безпеки України та Державної міграційної служби.
30 серпня 2016 року позивач вперше звернувся з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Наказом Управління Державної міграційної служби у Чернігівській області від 19 вересня 2016 року №93 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2016 року у справі №825/1685/16, яке залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 грудня 2016 року та ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2019 року, відмовлено у задоволенні позову Громадянина Таджикистану ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії.
Щодо належності позивача до опозиційної партії «Група 24» то цей елемент був досліджений під час розгляду адміністративної справи №825/1685/16, а саме: судом встановлено, що заявник повідомив, що прослуховував ефір каналу «Новый Таджикистан 2» та виступав в ефірі. Зазначені відомості не підтверджується інформацією, розміщеною на сайті zello каналу «Новый Таджикистан 2». Ще одним обов'язком заявника в Російській Федерації було зняття грошових коштів (отримання банківського переказу) та направлення його до лідерів «Група 24», проте, заявник не пам'ятає від кого отримував такі перекази.
Жодних документальних підтверджень дійсності свого членства в «Група 24», окрім усних, заявник не надав. Під час співбесіди повідомив, що участі у мітингах та демонстраціях групи не приймав, в Україні політичної діяльності пов'язаної з «Група 24» не здійснює.
Крім того, жодних доказів на підтвердження можливої загрози життю або фізичного насилля ані під час звернення до органу міграційної служби, ні під час розгляду та перевірки його заяви міграційним органом, або під час розгляду справи судами позивач не надав.
Аналізуючи викладене та матеріали справи - доводи позивача не є послідовними, надана заявником інформація не відповідає документальним доказам, отриманим в ході дослідження обставин його справи.
Згідно тверджень заявника (які містяться в заяві-анкеті, реєстраційному листку, постанові суду, протоколах співбесід) за ознаками раси, релігії, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи його не переслідували.
Позивач під час звернення за захистом не повідомив про побоювання зазнати серйозної шкоди у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження у разі повернення до країни громадянської належності.
Варто зазначити, що заявник протягом 2-3 місяців проживав у Туреччині, проте з заявою про надання захисту в цій країні не звертався, хоча під час співбесіди повідомив, що виїжджав з Російської Федерації через побоювання зазнати переслідування з боку уряду Таджикистану, що свідчить про характер подорожей заявника по країнам.
Під час співбесіди заявник неодноразово зазначав, що до його рідних приходили із силових структур або ж викликали їх у відділок, задавали питання щодо позивача, його діяльності та місця перебування. Зі слів заявника такі розмови з поліцією жодних правових наслідків для його родини не мали, і логічно, що і для заявника ймовірність існування загрози життю або свободі не існує.
Крім того, позивач стверджує, що він є родичем відомого політичного діяча партії «Група 24», через що в Узбекистані йому може загрожувати небезпека. Такі доводи заявника спростовуються тим, що окрім заявника, у ОСОБА_2 є і інші родичі, брати та сестри, і жодних форм переслідування через цю обставину вони не зазнають.
Також, з наданих позивачем пояснень убачається, що під час перебування в Російській Федерації його призвали до служби в армії Республіки Таджикистан, за ухилення від призову до армії в країні походження позивача визначена кримінальна відповідальність.
З аналізу викладеного можна зробити висновок не про переховування останнього від переслідувань за конвенційними ознаками, а про економічний інтерес позивача при залишенні території Республіки Таджикистан та спробу уникнути покарання, яке застосовується до всіх громадян, які ухиляються від призову до служби в армії, та не перевищує загального ризику.
Крім того, позивач приїхав до України 23 червня 2016 року легально на підставі паспорта, однак, до органів міграційної служби звернувся лише 30 серпня 2016 року, після його затримання та поміщення до Чернігівського ПТПІ.
Тобто, на момент звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач на території України перебував нелегально, до органів міграційної служби своєчасно не звернувся, чим порушив передбачений частиною п'ятою статті 5 Закону № 3671-VI порядок звернення за захистом.
Відповідно до частини 4 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
З урахуванням наведеного вище, обставини встановлені постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2016 року у справі №825/1685/16 щодо того, що побоювання позивача щодо його можливого переслідування в Республіці Таджикистан через його членство в організації «Група 24» є його власними припущеннями, оскільки інформація про побоювання переслідувань, що була надана позивачем, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях і не має ніякого документального підтвердження, позивачем не надано відомостей про його утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не потребують повторного доказування.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що 12 вересня 2019 року прокуратурою міста Києва з Генеральної прокуратури України отримано запит компетентних органів Республіки Таджикистан про видачу громадянина Таджикистану ОСОБА_1 для притягнення до кримінальної відповідальності та надано доручення на проведення екстрадиційної перевірки, яка на даний час триває.
Постановою керівника Єдиного республіканського штабу від 01 серпня 2017 року відносно позивача порушено кримінальну справу за частиною 3 статті 32, статтею 401-1 Кримінального кодексу Республіки Таджикистан.
Постановою слідчого СУ МВС Республіки Таджикистан від 07 серпня 2017 року позивача притягнуто в якості обвинуваченого за вищевказаними статтями.
Постановою суду району Ісмоілі Сомоні міста Душанбе від 08 серпня 2017 року позивач обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою та постановою від 07 серпня 2017 року останнього оголошено у розшук.
Злочин передбачений частиною 3 статті 32, статтею 401-1 Кримінального кодексу Республіки Таджикистан інкримінований позивачу компетентними органами Республіки Таджикистан є екстрадиційним, оскільки на переконання слідчого судді відповідає кримінальному правопорушенню, передбаченому частиною 3 статті 15, частиною 4 статті 447 Кримінального кодексу України, за який передбачено покарання на строк понад один рік позбавлення волі.
Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що причини, які позивач вказує, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб,
які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки позивач не обґрунтував свої побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами та доказами.
Статтею 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, після реєстрації скарги про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.
Рішення за скаргою приймає центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як на три місяці.
Особа, скарга якої розглядається, або законний представник такої особи мають право брати участь у розгляді їх скарги.
Особа, яка отримала повідомлення про відхилення скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і не використала права на його оскарження до суду протягом п'яти робочих днів, повинна залишити територію України в установлений строк, якщо вона не має інших законних підстав для перебування в Україні, встановлених Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".
Щодо доводів позивача про пропуск відповідачем строку розгляду його скарги, суд зазначає, що наказами Державної міграційної служби України від 28 травня 2020 року №95 було продовжено строк прийняття рішення за скаргою до 28 липня 2020 року.
Як зазначено вище, оскаржуване рішення про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято відповідачем 14 липня 2020 року.
З огляду на викладене, суд не вбачає порушення відповідачем строку розгляду скарги позивача.
Враховуючи викладене, позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
У відповідності до частини 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, покладений на нього обов'язок доказування виконав та довів правомірність та обґрунтованість оскаржуваних позивачем рішень з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Підстави для вирішення питання про розподіл судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 243-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову Громадянина Таджикистану ОСОБА_1 відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення», Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя А.І. Кузьменко