22 грудня 2020 року справа №380/7319/20
Львівський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючої-судді Сподарик Н.І.,
за участю секретаря судового засідання Карпи А.В.,
представник позивача Максимов А.О.,
представника відповідача Горбонос І.К.,
розглянувши у судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 до Головного Управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-
На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного Управління Державної міграційної служби України у Львівській області (79007, м. Львів, вул. Січових Стрільців,11; код ЄДРПОУ 37831493), Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська,9; код ЄДРПОУ 37508470) з вимогами:
витребувати від Головного Управління Державної міграційної служби України у Львівській області всі матеріали особової справи громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 , рішення Державної міграційної служби України № 325-20 від 30 липня 2020 року у зв'язку з тим, що позивач не має доступу до зазначених доказів, якими вона обґрунтовує свої позовні вимоги та без яких неможливий об'єктивний, всебічний та повний розгляд справи по суті;
визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України 325-20 від 30 липня 2020 року про відмову у визнанні громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
зобов'язати Державну міграційну служби України визнати громадянку Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства;
визнати протиправними дії Головного Управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині нероз'яснення позивачу причин відмови та порядку оскарження рішення та невиконанні рішення суду, що набрало законної сили.
14.09.2020 суд ухвалою відкрив провадження та призначив розгляд справи за правилами загального позовного провадження.
28.09.2020 за вх. № 48809 представником відповідача подано відзив на позовну заяву.
02.10.2020 за вх. № 50318 представником позивача подано відповідь на відзив.
Ухвалою від 17.11.2020 закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 02.09.2020 отримала повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області № 23 від 18.08.2020 року про те, що відповідно до положень ст. 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 цього Закону відсутні, на підставі рішення ДМС України від 30.07.2020 № 325-20. Крім того, позивач зазначила, що вважає вказане рішення необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, оскільки перевірка інформації, яку позивач надала під час звернення із відповідною заявою, а також підтвердила в процесі проведення відповідної співбесіди щодо ситуації в країні громадянської належності (Російській Федерації), проведена поверхнево та необ'єктивно, тобто ситуація в країні походження позивача належним чином не вивчалась. У своїй заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту заявниця вказує, що не може повернутися додому оскільки є членом політичної партії (“Хізб ут-Тахрір аль -Ісламі”, діяльність якої заборонена на території Російської Федерації. Позивач побоюється кримінальних переслідувань у випадку повернення до Росії у зв'язку з правозахисною діяльністю батька ОСОБА_2 , який відомий в ОСОБА_3 захисником прав мусульман, за що неодноразово піддавався переслідуванням з боку російської влади. Вважає, що відповідач підійшов формально та поверхнево до оцінки всіх обставин, які мають значення для прийняття відповідного рішення, без збору та аналізу навіть тих даних щодо ситуації в країні належності, які наявні у відкритих джерелах. З позиції позивача оскаржене рішення суперечить ст. 28 Конституції України і ст. 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, тому слід скасувати. При цьому позивач вважає, що найбільш ефективним способом захисту порушених прав позивача є визнання протиправним та скасування вказаного рішення та зобов'язання відповідача визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
28.09.2020 за вх. № 48804 від ДМС України (відповідач - 2) надійшов відзив на позовну заяву. Представник відповідачів 1 та 2 зазначив, що на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06.11.2019 у справі №813/364/18 та постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12.02.2020 у справі № 857/13942/19 в результаті повторного аналізу матеріалів особової справи № 2017LV0024 було встановлено, що у позивача відсутні обставини для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту у відповідності до умов передбачених пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”. Рішенням ДМС України від 30.07.2020 №325-20 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 02.09.2020 ГУ ДМС України у Львівській області повідомлено заявника щодо прийнятого ДМС України рішення. З позиції відповідача - 2 прийняте рішення є обґрунтованим, прийнятим у порядку і спосіб передбачені чинним законодавством, а тому позов задоволенню не підлягає.
Від представника позивача надійшла відповідь на відзив. Вважає, що відповідач -2 у його відзиві не спростував твердження та аргументи стосовно суті позовних вимог позивача. З позиції сторони позивача, звернення до законодавства країни походження шукача притулку є необґрунтованим та неправомірним. Єдиною країною, де "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" заборонена як терористична організація є Росія. Провідні правозахисні організації світу визнавали членів вказаної партії, засуджених до ув'язнення у країнах СНД, політичними в'язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" в цих країнах. Вказана організація та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Бехпеки ООН, а діяльність партії не відноситься до терористичної та/або екстремістської. Ситуація в країні походження заявника при визнанні особою біженцем є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими. При оцінці відповідних фактів відповідачі всупереч вимогам чинного законодавства використовували лише інформацію з російських провладних засобів масової інформації, що не може вважатися покликанням на достовірні джерела. Зі змісту наведеної інформації у відповіді на відзив, по країні походження, з незалежних, як вважає представник позивача джерел в Узбекистані та Російській Федерації широко практикуються переслідування за ознакою віросповідання, зокрема сповідування ісламу. Вказану інформацію подано ДМС України, однак таку залишено поза увагою. Також зауважено, що кримінальне переслідування її та членів відповідної партії є формою переслідування за ідеологічними мотивами на підставі сфабрикованих звинувачень та застосування тортур. Незважаючи на рішення Львівського окружного адміністративного суду, яке набрало законної сили, погіршення ситуації в країні походження, відповідач все ж прийняв оскаржуване рішення. Крім цього, сторона позивача повторно звернула увагу суду на ефективний спосіб захисту прав позивача. Просив позов задовольнити повністю.
Суд з'ясувавши зміст позовних вимог, заслухавши пояснення представника позивача, заперечення представника відповідача, дослідивши долучені до матеріалів справи письмові докази, оцінивши їх в сукупності та встановив такі фактичні обставини справи та відповідні правовідносини:
ОСОБА_1 є громадянкою Російської Федерації, ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженка міста Ташкент, Республіки Узбекистан. Дані про особу встановлено на підставі паспорта громадянки Російської Федерації № НОМЕР_1 , виданого 05.06.2015 відділом ФМС Росії. У Російській Федерації ОСОБА_1 проживала за адресою: АДРЕСА_2 .
За релігійними переконаннями позивачка мусульманка, за національністю - татарка. Вільно володіє татарською, російськими мовами. Сімейний стан - заміжня.
ОСОБА_1 покинула Російську Федерацію та 28.03.2017 прибула на територію України легально, на автомобілі у супроводі чоловіка з донькою. Спочатку прямувала в Москву згодом переїхала в Гомель, а звідти на поїзді в Одесу (протокол співбесіди від 03.07.2017).
В Україні ОСОБА_1 з дітьми проживає за адресою: АДРЕСА_3 , дане помешкання вони винаймають. Також ОСОБА_1 зазначила тимчасове проживання в Україні ще одну адресу : АДРЕСА_4 (протокол співбесіди №2 від 11.09.2017).
Судом встановлено, що позивач, 14 червня 2017 звернулась із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з заявою від 14.06.2020 причиною звернення ОСОБА_1 вказано її побоювання стати жертвою переслідувань за членство в релігійній політичній партії "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі", тобто через її релігійні принципи. Під час подачі анкети-заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач повідомила, що являється членом ісламської політичної організації "Хізбут-Тахрір аль Ісламі". У своїй заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту заявниця вказує, що не може повернутися додому оскільки є членом політичної партії (“Хізб ут-Тахрір аль -Ісламі”), діяльність якої заборонена на території Російської Федерації. Стосовно ОСОБА_1 прокуратурою Вахітського району м. Казані 22.07.2015, на підставі розглянутих матеріалів перевірки, наданих ЦПЕ МВС по Республіці Татарстан, винесено застереження про недопущення порушення закону та порушення вимог федерального законодавства протидії тероризму і екстремістської діяльності. У разі порушення закону, ОСОБА_1 ствердила, що буде притягнута до відповідальності, передбаченої діючим законодавством РФ.
06.07.2017 року ГУ ДМС України у Львівській області розпочата процедура оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, згідно наказу ГУ ДМС України у Львівській області від 06.07.2017 року №156 “Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту”.
Матеріалами особової справи №2017LV0024 підтверджено, що раніше із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до територіальних органів ДМС ОСОБА_1 не зверталася.
Позивач в обґрунтування заяви про визнання її біженцем зазначила, що має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування через політичні та релігійні переконання, та побоювання ув'язнення в ситуаціях порушення прав людини, не може повернутися в країну походження - Російську Федерацію. Зокрема, вважає, що не може повернутися до країни свого походження через переслідування за політичну діяльність та релігійні погляди.
ОСОБА_1 вказала про свою належність до партії “Хізб ут-Тахрір аль -Ісламі” та сповідування релігії іслам. Також зазначила, що боїться переслідувань у вигляді кримінального переслідування у випадку повернення до Росії у зв'язку з членством в організації “Хізб ут-Тахрір аль -Ісламі” та правозахисною діяльністю свого батька - ОСОБА_2 , який є відомим в Російській Федерації захисником прав мусульман, за що неодноразово піддавався переслідуванням з боку російської влади.
27.10.2017 ГУ ДМС України у Львівській області підготувало висновок про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №2017LV0024, оскільки у заявника відсутні умови, передбачені пунктами 1, 13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
У вказаному висновку відповідач зазначає, що позивачем не надано доказів про переслідування у країні громадської приналежності за ознаками раси, національності, громадянства (підданства) та приналежності до певної соціальної групи, а відтак немає підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а відповідно у нього немає підстав для набуття статусу біженця у відповідності до умов передбачених пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”. Крім того, відповідач вважає, що позивач у випадку повернення до Російської Федерації не зазнає серйозної шкоди, визначеної ст.15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU, п.13 частини 1 статті 1 Закону, а тому у даному випадку відсутні підстави для прийняття рішення про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.
08.12.2017 ДМС України прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №491-17, яке ОСОБА_1 оскаржила у судовому порядку.
Про зазначене рішення позивача повідомлено повідомленням від 22.01.2018 року №105.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 06.11.2019 у справі №813/364/18, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12.02.2020 у справі № 857/13942/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 від 14.06.2017 року про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків, викладених у рішенні суду.
Згідно з рішенням Державної міграційної служби України від 02.03.2020 №12-20, прийнятим відповідно до ч. 10 ст. 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06.11.2019 у справі №813/364/18 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії зобов'язано ГУДМС У Львівській області повторно розглянути заяву громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 .
Відповідно до Наказу Головного управління ДМС України у Львівській області від 20.03.2020 № 60 розпочато повторний розгляд заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 , з урахуванням обставин, які стали підставою для скасування судом рішення ДМС від 08.12.2017 №491-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту .
04.06.2020 з позивачем проведено співбесіду, де остання зазначила, що постійне місце проживання в Україні: АДРЕСА_5 .
Згідно з висновком про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ГУ ДМС у Львівській області від 07.07.2020 в результаті повторного аналізу матеріалів особової справи № 2017LV0024, на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06.11.2019 у справі №813/364/18 та з урахуванням постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12.02.2020 у справі № 857/139742/19 встановлено, що в обставинах справи заявника відсутні підстави для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до умов передбачених п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
З огляду на викладене зазначено про доцільність прийняття рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та її неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 і ОСОБА_5 , 15.12.2011.
Рішенням Державної міграційної служби України № 325-20 від 30.07.2020 за результатами розгляду особової справи №2017LV0024 громадянки Республіки Російської Федерації ОСОБА_1 , на підставі повторного вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримуючи висновок Головного управління ДМС у Львівській області встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні; громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Разом з тим відмовлено у визнанні біженцем або особою , яка потребує додаткового захисту, її неповнолітнім дітям: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ( а.с.254, том І).
Про зазначене рішення позивача поінформовано повідомленням № 23 від 18.08.2020 (а.с.18, том І).
Позивач вважаючи вказане рішення протиправним, таким, що порушує його права та слід скасувати, а також стверджуючи про наявність підстав для зобов'язання ДМС України визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи даний спір, суд виходив з таких мотивів та норм права.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" №3671-VI від 08.07.2019, у редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон №3671-VI).
Згідно із п.п. 1 та 13 ч. 1 ст.1 Закону №3671-VI біженець особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI довідка про звернення за захистом в Україні - це документ, що засвідчує законність перебування особи на території України на період, що розпочинається з моменту звернення особи з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і є дійсною для реалізації прав і виконання обов'язків, передбачених цим Законом та іншими законами України, до остаточного визначення статусу такої особи чи залишення нею території України.
Частиною 7 ст. 7 Закону №3671-VI встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Статтею 8 Закону №3671-VI визначено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
Частиною 6 ст. 8 Закону №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п. 1 чи п. 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п. 1 чи п. 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Частиною 11 ст. 9 Закону №3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи зі змісту ст. 10 Закону №3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Вказане підтверджує те, що у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії біженців або осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
Своєю чергою заявник не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
Таким чином підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть бути одержані від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Основною причиною звернення за захистом в Україні позивач вказує обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв'язку з своїми релігійними поглядами та членством в партії "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі", у зв'язку з чим вона була вимушена покинути і Російську Федерацію, де заборонена діяльності цієї організації та ведуться кримінальні переслідування на підставі звинувачень в тероризмі.
Зі змісту протоколу співбесіди у справі № 2017LV0024, проведеної 04.06.2020 у рамках виконання рішення ДМС України від 02.03.2020 №12-20, прийнятого на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06.11.2019 у справі №813/364/18 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії зобов'язано ГУДМС У Львівській області повторно розглянути заяву громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 повідомила, що не може повернутися на територію країни громадянської належності через переслідування за політичну діяльність та релігійні погляди. Також зазначила, що в країні громадянської приналежності та РФ заявницю переслідували спецслужби та правоохоронні органи за те, що вона являється членом політичної партії "Хізбут-Тахрір", до якої вступила в 2015 році.
Твердження позивача підтверджуються також інформацією по країні походження (витяги з інтернет ресурсів долучено до матеріалів справи).
Як на доказ того, що в Російській Федерації порушуються права мусульман та членів "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" позивач посилається на ряд публікацій у мережі Інтернет про те, що мусульман та членів "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" переслідують через їх належність до цієї релігійної організації, а в місцях ув'язнення піддають нелюдському поводженню (забороняють бачитися з рідними та молитися, б'ють та застосовують тортури).
Зі змісту висновку ГУ ДМС у Львівській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 07.07.2020, відмовляючи позивачу у наданні захисту в Україні, відповідач виходив з того, що з діяльність відповідної партії у Російській Федерації заборонена та, оскільки позивач з 2015 року перебувала на території Російської Федерації, покликалася, що згідно з рішенням Верховного Суду Російської Федарації від 14.02.2003 №ГКПИ 03-16, "Партія ісламського визволення" ("Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі") визнана терористичною, а її діяльність на території Російської Федерації заборонена. Заявниця , усвідомлюючи можливі наслідки своїх дій та керуючись своїми суб'єктивними поглядами та переконаннями, свідомо порушила норми чинного законодавства Російської Федерації та продовжувала бути членом ісламської політичної партії "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі", відповідальність за що передбачена ч. 2 ст. 205.5 Кримінального кодексу Російської Федерації. Враховуючи вищенаведене, зроблено висновок, що немає підстав вважати, що заявниця має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а відповідно у нього немає підстав для набуття статусу біженця у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" ( том І, а.с. 253-271).
При цьому, суд зауважує, що оскаржуване рішення прийняте за результатами повторного розгляду заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06.11.2019 у справі № 813/364/18.
Зазначеним судовим рішенням Львівського окружного адміністративного суду, яке набрало законної сили, встановлено ряд фактів по даній справі, які в силу ч. 4 ст. 78 КАС України не потребують доказування.
Зокрема, у рішенні від 06.11.2019 у справі № 813/3664/18 судом встановлено, що політична партія "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" ("Партія ісламського визволення"), до якої належать позивачі, є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами "халіф". Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема "Amnesty International", визнавали членів цієї партії, засуджених до ув'язнення у країнах СНД, політичними в'язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" в цих країнах.
Також у рішенні від 06.11.2019 у справі № 813/364/18 суд встановив, що "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах Центральної, Південної та Південно-Східної Азії). В даний час "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах Центральної Азії (Саудівська Аравія, Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов'язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю і активною пропагандою цієї позиції. В країнах Центральної Азії вона заборонена як "екстремістська" за пропаганду ідей утворення ісламської держави ( ОСОБА_6 ), що переслідується авторитарними режимами. За останні десятиліття в країнах учасниках ОБСЄ не винесено жодного вироку, в якому б членів "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" звинувачували в причетності до конкретних актів тероризму або озброєного насилля, чи підготовки до таких. Єдиною країною, де "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" заборонена як "терористична організація", є Росія.
Розпорядженням Уряду РФ від 14.07.2006 №1014-р. "Российскую газету" визначено офіційним періодичним виданням, яке здійснює публікацію єдиного федерального списку організацій, в тому числі іноземних та міжнародних організацій, визнаних судами Російської Федерації терористичними.
У федеральному випуску "Российской газеты" №4130 від 28.07.2006 (http//www.rg.ru/2006/07/28/terror-organizacii/html) опубліковано список організацій, визнаних Верховним Судом Російської Федерації терористичними, діяльність яких заборонена на території Росії, під №17 у якому значиться "Партія ісламського визволення" ("Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі").
Водночас "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями №1267 (1999) та №1989 (2011) та 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, "Аль-Каїді" та пов'язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями (http://www.un/org/sc/suborg/ru/sanctions/1267/agsanctionslist). Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі " не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США (http: //www/state/gov/j/ct/other/des/123085.htm).
Згідно з інформацією з відкритих незалежних джерел, зокрема, Комітету Ради Безпеки ООН та Державного департаменту США, які суд вважає надійними та об'єктивними, не відносить діяльність "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" до терористичної та/або екстремістської.
Суд звернув увагу, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" на території України.
Також констатовано, що Управління СБУ у Львівській області за наслідками проведеної перевірки не встановило жодних обставин, за наявності яких ОСОБА_1 не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тобто його членство у "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" не є перешкодою при прийнятті відповідного рішення.
Відповідно до п. 6.6 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 №649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за №1146/19884 (далі Правила), у випадку отримання рішення ДМС щодо повторного розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнятого на виконання рішення суду, яке набрало законної сили, територіальний орган ДМС протягом семи робочих днів оформлює наказ (додаток 28) про повторний розгляд заяви. Процедура повторного розгляду заяви здійснюється виключно з урахуванням висновків суду, що стали підставою для скасування рішення ДМС.
У рішенні Львівського окружного адміністративного суду від 06.11.2019 у справі №813/364/18, яким скасовано попереднє рішення ДМС України про відмову позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ( №491-17 від 08.12.2017), суд дійшов висновку, що "позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності вона зазнавала переслідувань через свою політичну та релігійну позицію та членство в організації "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі".
Оскільки загальна ситуація з правами людини в Російській Федерації після залишення її позивачем не покращилася, суд вважає цілком обґрунтованими побоювання позивача зазнати переслідувань у разі його повернення як до країни походження, так і Росії.
З огляду на викладені фактичні обставини, згідно з запропонованими у п.п. 4 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI дифініцій "додаткового захисту" та "особи, яка потребує додаткового захисту", суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 відповідає ознакам біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки він змушений був прибути в Україну та залишитися в Україні внаслідок загрози її свободи в країні походження через побоювання переслідувань за його політичну та релігійну належність та застосування щодо нього тортур та покарання в ситуації систематичного порушення прав людини і не бажає повернутися до країни громадянської належності внаслідок зазначених побоювань".
Вказане в ході розгляду цієї справи відповідачем у жодний спосіб не спростовано.
Висновки Львівського окружного адміністративного суду, викладені у рішенні від 06.11.2019 у справі №813/364/18 залишені без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12.02.2020, які згідно з п. 6.6 розділу VI Правил повинні були бути враховані при повторному розгляді заяв позивача про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Натомість повторно розглядаючи відповідну заяву позивача на виконання вказаного рішення Львівського окружного адміністративного суду відповідач проігнорував такі висновки суду, не дав належної оцінки обставинам, що встановлені у судовому рішенні, що спричинило протиправну відмову у задоволенні заяви позивача.
Доцільно зауважити, що листом Управління Служби Безпеки України Львівської області від 09.06.2020 № 62/2/5-2409 п, повідомлено начальника Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області щодо обставин, за яких громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 не може бути визнано біженцем або особою або особою, яка потребує додаткового захисту, Управління Служби Безпеки України Львівської області не володіє.
Окрім цього незважаючи на той факт, що рішення судів, які набрали законної сили повністю спростовано таку позицію, Головне управління ДМС України у Львівській області у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 30.07.2020 продовжує покликатися на те, що підтримуючи висновок Головного управління ДМС у Львівській області встановлено, що стосовно заявниці умови передбачені пунктами 1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону, відсутні.
Також незважаючи на той факт, що обґрунтовані побоювання позивача зазнати переслідувань, негідного поводження був зафіксований в рішенні суду, що набрало законної сили, відповідач всупереч вимогам закону продовжує стверджувати, що "заявник не повідомляє про застосування щодо нього негідного або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання".
Вказані факти у сукупності, на думку суду, свідчать про існування реальних загроз, з якими може зіткнутися ОСОБА_1 у разі її повернення в Російську Федерацію, оскільки позивач в силу релігійних переконань не відмовляється від своєї причетності до Хізбут-Тахрір аль-Ісламі, тому очевидним є те, що у разі її повернення до Росії їй загрожує кримінальне переслідування за участь у забороненій в Росії організації. Внесені в російське кримінальне законодавство у 2013-2014 роках зміни, переводять цей злочин з категорії злочинів невеликої тяжкості в категорію тяжких та особливо тяжких злочинів, за яке передбачено покарання аж до довічного ув'язнення.
В судовому засіданні судом допитано як свідка ОСОБА_7 , голова Інформаційного центру офісу "Хізб ут-Тахрір" в Україні, додатково підтвердив факт, що в Російській Федерації порушуються права мусульман та членів Хізбут-Тахрір аль-Ісламі, а після залишення позивачем країни громадянської належності ситуація з правами мусульман, зокрема, і членів Хізбут-Тахрір аль-Ісламі, в Російській Федерації, не покращилася. Свідок підтвердив мирний та просвітницький характер діяльності "Хізб ут-Тахрір" та відсутність в програмі та методах діяльності "Хізб ут-Тахрір" пунктів, які можуть дати підставу робити висновки про посягання на територіальну цілісність України чи розпалювання міжрелігійної чи міжнаціональної ворожнечі. Крім того, зазначив, що батько позивачки був громадським діячем, який висвітлював в засобах масової інформації об'єктивні обставини з приводу переслідування членів організації Хізбут-Тахрір аль-Ісламі, і з цього приводу був засуджений, хоч сам не був членом організації і теж виїхав з Російської Федерації і помер в Україні.
Таким чином, при повторному розгляді заяви позивача про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту належним чином не досліджено та не проаналізовано інформацію, повідомлену позивачем в цій заяві, анкеті та протоколах співбесід, а також не враховано поточної та актуальної інформації по ситуації в Російській Федерації й не спростовано можливості загрози життю позивача, її безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам ст. 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.
Відтак, Державною міграційною службою України необґрунтовано зроблено висновок про те, що позивач не бажає повертатись до країни своєї громадської належності з причин, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З урахуванням наведеного, суд вважає, що відбувся поверхневий та формальний підхід до розгляду повторно поданої заяви позивача.
Отже, суд дійшов до висновку про те, що відповідачем під час винесення оскаржуваного рішення про відмову в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту не було повно, всебічно та об'єктивно розглянуто обставини особових справи позивача, не враховано висновки Львівського окружного адміністративного суду, встановлені рішенням від 06.11.2019 в адміністративній справі № 813/364/18, що стало підставою для скасування попереднього рішення відповідача від 08.12.2017 № 491-17 та призвело до винесення ним повторно необґрунтованого рішення.
Обираючи спосіб відновлення порушеного права, суд виходить з того, що такий має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Суд повинен відновлювати порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не встановлено.
Відповідно до п. 25 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25.06.2009 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зважаючи на те, що судовим рішенням, яке набрало законної сили, встановлено, що ДМС України вже неправомірно відмовляла позивачу у задоволенні його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а інших обставин при повторному розгляді не встановлено, то за аналогічних обставин черговий повторний розгляд заяви не захистить права позивача.
Враховуючи викладене, з позиції суду саме зобов'язання ДМС України прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є найбільш ефективним способом захисту порушеного права позивача.
Суд вказує, що захист прав позивача в такий спосіб не є втручанням в дискреційні повноваження відповідача, тому суд не приймає рішення про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту чи біженця, а, врахувавши наявність достатніх підстав для цього, вважає доцільним способом захисту порушеного права позивача зобов'язати відповідача визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішення з приводу визнання особи біженцем або особи, яка потребує додаткового захисту приймає суб'єкт владних повноважень з врахуванням висновків суду в мотивувальній частині рішення.
Аналогічного підходу дотримується Верховний Суду у постановах від 18 липня 2019 року у справі №815/513/17, від 03 квітня 2019 року у справі № 813/3663/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 813/1589/17, від 10 грудня 2019 року у справі № 825/1297/16 та від 20 січня 2020 року у справі №813/3813/16, від 06 березня 2020 року №813/2172/17 і суд не знаходить підстав для відступу від нього.
Щодо позовної вимоги про визнання протиправними дій Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині нероз'яснення позивачеві причин відмови, порядку оскарження рішення суд зазначає наступне.
Відповідно до частини сьомої статті 8 Закону України №3671-VI у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
В матеріалах справи наявна копія повідомлення Головного управління державної міграційної служби у Львівській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій чітко зазначено причину відмови, а саме: рішення Державної міграційної служби України від 30 липня 2020 року 325-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та порядок оскарження такого рішення: шляхом звернення до суду в установленому законом порядку відповідно до статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відтак, така позовна вимога є безпідставною, а тому в її задоволенні слід відмовити.
Відповідно до частин першої другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до вимог частини першої, пункту другого частини другої статті 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.
У разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про часткове задоволення позову.
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 14 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», а відтак, розподіл судових витрат на підставі статті 139 КАС України не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 14, 72-77, 139, 242-246, 255,293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Адміністративний позов задоволити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №325-20 від 30 липня 2020 року про відмову у визнанні громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Державну міграційну служби України визнати громадянку Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В задоволені решти позовних вимог відмовити.
Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 - 297 КАС України.
Суддя Сподарик Н.І.
Повний текст рішення складено та підписано 24 грудня 2020 року