88000, м. Ужгород, вул. Коцюбинського, 2а
e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://zk.arbitr.gov.ua
09.12.2020 м. Ужгород Справа № 907/456/20
Суддя Господарського суду Закарпатської області Ремецькі О.Ф.,
За участю секретаря судового засідання Мешко Р.В.
розглянувши позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю “Озера Кунікунда”, смт. Солотвино Тячівського району
до Комунального некомерційного підприємства “Солотвинська обласна алергологічна лікарня” Закарпатської обласної ради
до Солотвенської селищної ради, смт. Солотвино Тячівського району
за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача 1- Закарпатська обласна рада, м. Ужгород
про припинення права постійного користування КНП "Солотвинська обласна алергологічна лікарня"(код ЄДРПУО 22111970) земельної ділянки № 2, площею 6,13га, яка вказана в плані зовнішніх меж у Державному акті на право постійного користування землею серії I-ЗЛ №000346 від 27.03.1998 року загальною площею 14,83га, зареєстрованою в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею № 238-
За участю представників:
від позивача - Колотуха Олексій Михайлович, адвокат, ордер серії АО № 1006204 від 17.04.2020 року
від відповідача 1- не з'явився
від відповідача 2- не з'явився
від 3-ї особи відповідача - не з'явився
за участі прокурора - Форгачі Татьяна Володимирівна, прокурор відділу, посвідчення №035567 від 07.09.2015 року
Позивач звернувся до суду з вимогою про припинення права постійного користування КНП "Солотвинська обласна алергологічна лікарня"(код ЄДРПУО 22111970) земельної ділянки № 2, площею 6,13га, яка вказана в плані зовнішніх між у Державному акті на право постійного користування землею серії I-ЗЛ №000346 від 27.03.1998 року загальною площею 14,83га, зареєстрованою в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею № 238, покликаючись на порушення вимог ст.120 Земельного кодексу України, та ст. 377 Цивільного кодексу України.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 15.07.2020 відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання на 12.08.2020.
Ухвалою суду від 12.08.2020 відкладено підготовче засідання на 27.08.2020.
Ухвалою суду від 27.08.2020 відкладено підготовче засідання на 16.09.2020.
Ухвалою суду від 16.09.2020 залучено до часті у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача 1: Закарпатську обласну раду (88008, м. Ужгород, пл. Народна, 4) та відкладено підготовче засідання на 13 жовтня 2020.
12.10.2020 від прокурора надійшов відзив на позовну заяву, в якому заперечує проти задоволення позовних вимог та просить при розгляді справи враховувати доводи прокурора про застосування строків позовної давності.
Ухвалою суду від 13.10.2020 відкладено підготовче засідання на 03.11.2020.
Ухвалою суду від 03.11.2020 відкладено підготовче засідання на 17.11.2020.
Ухвалою суду від 17.11.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 09.12.2020.
Позивач заявлені позовні вимоги підтримує у повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві, посилаючись на їх обґрунтованість наявними у справі матеріалами.
Пояснив, що позивачу ТОВ „Озеро Кунікунда" стaло відомо про наявність Державного акту на право постійного користування землею серії І-ЗК №000346 від 27.03.1998 року, згідно якого земельна ділянка медичного закладу складається з ділянки №1 площею 8,70 га, на якій розташовані будівлі лікарні (адреса смт. Солотвино вул. Зарічна (Добролюбова) 22) та № 2, площею 6,13га, (адреса смт. Солотвино, вул. Озерна, 29), яка межує із земельною ділянкою ТОВ „Озеро Кунікунда", що підтверджується описом меж суміжних землекористувачів на самому акті.
При дослідженні та проведенні аналізу стану землекористування в районі вул. Озерної в смт. Солотвино було виявлені численні порушення законодавства, які дають підстави для ТОВ „Озеро Кунікунда" вважати, що до державного акту на право постійного користування землею серії І-ЗК № 000346 від 27.03.1998 року, виданого Солотвинській обласній алергологічній лікарні на підставі рішення Солотвинської селищної ради №40 від 22 грудня 1997 року, не були включені відомості про довиділення ТОВ „Озеро Кунікунда" 1,03 га, прийняті рішенням Солотвинської селищної ради № 130 від 23 грудня 1997 року, що призводить до порушення прав та законних інтересів ТОВ „Озеро Кунікунда" і дає право заявляти про недійсність державного акту на право постійного користування землею серії І-ЗК №000346 від 27.03.1998 року, загальною площею 14,83га.
Звертає увагу, що на замовлення позивача була проведена земельно - технічна експертиза. Так згідно фотоплану накладання земельних ділянок, земельна ділянка ТОВ «Озера Кунікунда» площею 1,03 га повністю накладається на земельну ділянку Обласної алергологічної лікарні, яка вказана під №2 в плані зовнішніх меж у Державному акті на право постійного користування землею серії І-ЗК №000346 від 27.03.1998 року, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 238.
Вказані порушення за доводами позивача дають підстави вважати, що такий акт не виконує функції покладені на нього законодавством в частині ділянки №2, не відображає дійсні фактичні обставини, існує тільки формaльно, а отже є недійсним та підлягає скасуванню у вказаній частині.
Прокурором 12.10.2020 року подано відзив на позовну заяву. Проти задоволення позову заперечує в повному обсязі з підстав наведених у ньому.
Звертає увагу на те, що Позивач посилаючись на ряд правових позиції Верховного суду, не надає доказів яке саме нерухоме майно, яке належить ТОВ «Озеро Кунікунда» перебуває на спірні земельній ділянці, а також, яку площу займає.
Зауважує, що державний акт на право постійного користування І-3К № 000346 від 27.03.1998 на даний час є чинним, так само як і рішення Солотвинської селищної ради № 40 від 22.12.1997, на підставі якого його було складено.
Відтак, позбавлення відповідача як суб'єкта права постійного землекористування земельною ділянкою після державної реєстрації цього права поза межами підстав, визначених статтею 143 Земельним кодексом України є порушенням права останнього на користування земельною ділянкою.
Разом з тим прокурором заявлено клопотання про застосування строків позовної давності.
Відповідач 1 - Комунальне некомерційне підприємство “Солотвинська обласна алергологічна лікарня” Закарпатської обласної ради не скористався наданим йому правом надати суду відзив на позов, на виклик суду жодного разу не з'явився. Відповідно до ст. 120 ГПК України судом вчинені дії для належного повідомлення відповідача про розгляд справи. Враховуючи, що про час та місце розгляду справи відповідач був повідомлений своєчасно та належним чином (ухвали було надіслано на його офіційну юридичну адресу), суд дійшов висновку, що він мав час та можливість надати свої заперечення з приводу предмета спору, та докази, які мають значення для розгляду справи по суті.
17.08.2020 від Відповідача - 2 Солотвинської селещної ради подано заяву №317/05-02 від 13.08.2020 року якою просить розгляд справи провести без участі відповідача 2, а рішення прийняти на розсуд суду.
Третьою особою яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача 1, подано письмові пояснення по справі та заяву про застосування строків позовної давності.
Проти задоволення позову заперечує в повному обсязі, зокрема вказує на, що позивач посилаючись на частину першу статті 377 Цивільного кодексу України та частиною першою статті 120 Земельного кодексу України не вказує про який саме об'єкт нерухомого майна йде мова та, відповідно, не надає жодних доказів виникнення у нього права власності об'єкт нерухомого майна.
Такою зауважує, що Державний акт на земельну ділянку є правовстановлюючим документом, який видається на підставі рішення відповідного органу місцевого самоврядування, тому вимога про скасування державного акту на земельну ділянку є похідною й залежить від доведеності незаконності рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого виданий оспорюваний державний акт.
Підсумовуючи, зазначає, що оскільки відсутні підстави для скасування державного акту, вимога позивача про припинення права постійного користування Комунального некомерційного підприємства «Солотвинська обласна алергологічна лікарня» земельною ділянкою №2, площею 6,13га за цим актом, задоволенню не підлягає.
Щодо клопотання про застосування строку позовної давності то в його обґрунтування представник Закарпатської обласної ради вказує на те, що з огляду на рішення Солотвинської селищної ради від 23.12.1997 № 130, що міститься у матеріалах справи, рішення Солотвинської селищної ради від 19.06.2006, позивач не міг не знати про нявність Державного акту на право постійного користування землею серії І-ЗК №000346 від 27.03.1998 раніше, а отже, Позивач мав об'єктивну можливість знати про факт видачі останнього.
13.11.2020 до суду надійшло заперечення позивача на клопотання Закарпатської обласної ради про застосування наслідків пропуску строків позовної давності. Яким заперечує з приводу задоволення вказаного клопотання з підстав наведених у ньому.
Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
У судовому засіданні 09.12.2020 року, відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані сторонами матеріали, заслухавши повноважних представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та їх заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -
Відповідно до Державного акту на право постійного користування землею серії І-ЗК № 000216 від 08.11.1996 року земельну ділянку площею 0,57 га передано у постійне користування ТОВ «Озеро Кунікунда» для створення бази по наданню населенню медичних побутових та інших послуг. Також, у вказаному акті на право постійного користування, зазначена земельна ділянка №2 площею 1,03 га, яка додатково виділена ТОВ «Озеро Кунікунда» згідно рішення Солотвинської селищної ради №130 від 23.12.1997 року для виходу до солених озер.
Державний акт на право постійного користування землею І-ЗК №000346 видано Обласній алергологічній лікарні сел. Солотвино, вул. Добролюбова, 22 Солотвинською селищною Радою народних депутатів Тячівського району Закарпатської області України у тому, що зазначеному користувачу надається в постійне користування 14,83 гектарів землі в межах згідно з планом землекористування.
Землю надано в постійне користування для розміщення алергологічної лікарні та бази відпочинку відповідно до рішення Солотвинськоі селищноі ради народних депутатів від 22 грудня 1997 року за № 40.
Згідно з планом землекористування даний Державний акт на право постійного користування землею І-ЗК №000346 містить відомості про дві земельні ділянки: земельна ділянка № 1 площею 8,70 га та земельна ділянка №2 площею 6,13 га.
За доводами позивача до державного акту на право постійного користування землею серії І-ЗК №000346 від 27.03.1998 року, виданого Солотвинській обласній алергологічній лікарні на підставі рішення Солотвинської селищної ради №40 від 22 грудня 1997 року, не були включені відомості про довиділення ТОВ „Озеро Кунікунда" 1,03 га, прийняті рішенням Солотвинської селищної ради №130 від 23 грудня 1997 року, що призвело до їх перетину (накладання) та відповідно порушило права та законні інтереси ТОВ „Озеро Кунікунда" і дає право заявляти про недійсність державного акту на право постійного користування землею серії І-ЗК №000346 від 27.03.1998 року, загальною площею 14,83га.
Зазначені обставини і зумовили звернення позивача до суду з вимогою про усунення перешкод у користуванні майном.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково, виходячи з наступного.
Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на судовий захист.
Згідно зі статтею 2 ГПК України метою господарського судочинства є ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
У відповідності до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Таким чином, об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи законний інтерес. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Реалізуючи передбачене ст. 55 Конституції України, ст. 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Однак, наявність права на пред'явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого вищевказаними нормами права.
В свою чергу підставою для звернення до суду є наявність порушеного права та звернення про здійснення його захисту особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту.
При цьому суд враховує, що право вибору способу захисту порушеного права належить позивачу, а суд наділений компетенцією перевірити відповідність обраного позивачем способу захисту змісту порушеного права. За приписами чинного законодавства, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені чинним законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Згідно абзацу 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003року №3-рп/2003, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості й забезпечує ефективне поновлення в правах.
Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, особа має право на ефективний спосіб захисту прав і це означає, що вона має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
Статтями 13, 41 Конституції України передбачено, що від імені Українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.
Згідно із частиною першою статті 84 ЗК України (далі - ЗК України) у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Частиною другою вказаної норми Земельного кодексу України визначено, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади.
Відповідно до ч. 2 ст. 20 ЗК України (в редакції, чинній на момент набуття позивачем права власності на нерухоме майно), зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
У відповідності до ч. 2 ст. 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) (в редакції, чинній на момент набуття позивачем права власності на нерухоме майно), якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Частиною 3 ст. 415 ЦК України (в редакції, чинній на момент набуття позивачем права власності на нерухоме майно) встановлено, що особа, до якої перейшло право власності на будівлі (споруди), набуває право користування земельною ділянкою на тих же умовах і в тому ж обсязі, що й попередній власник будівлі (споруди).
В ч. 2 ст. 120 ЗК України (в редакції, чинній на момент набуття позивачем права власності на нерухоме майно) встановлено, якщо житловий будинок, будівля або споруда, розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Судом встановлено, що 14.05.2004 року позивачем було зареєстроване право власності на нерухоме майно - майновий комплекс за адресою: смт. Солотвино, вул. Гагаріна, 60 загальною площею 501,5кв.м. Дане майно розташовано у межах довиділеної позивачу земельної ділянки та право постійного користування на земельну ділянку, що посвідчується Державним актом на право постійного користування землею серії І-ЗК №000216.
З наявних у справі матеріалів вбачається що земельна ділянка ТОВ «Озера Кунікунда» площею 1,03 га повністю накладається на земельну ділянку Обласної алергологічної лікарні, яка вказана під №2 в плані зовнішніх меж у Державному акті на право постійного користування землею серії І-ЗК №000346 від 27.03.1998 року, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 238. Дані відомості підтверджуються наданим позивачем висновком судового експерта від 10.06.2020.
Матеріалами справи встановлено, що до державного акту на право постійного користування землею серії І-ЗК № 000346 від 27.03.1998 року, виданого Солотвинській обласній алергологічній лікарні на підставі рішення Солотвинської селищної ради №40 від 22 грудня 1997 року, не були включені відомості про довиділення ТОВ „Озеро Кунікунда" 1,03 га, прийняті рішенням Солотвинської селищної ради № 130 від 23 грудня 1997 року вказані обставини призводять до перетину (накладання) земельних ділянок, що порушує права позивача в частині земельної ділянки, що знаходиться у нього в користуванні.
Земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права користування земельною ділянкою в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, що випливає зокрема з положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЗК України (в редакції, чинній на момент набуття позивачем права власності на нерухоме майно) підставами припинення права користування земельною ділянкою були: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати.
Відтак, без відмови попереднього користувача від земельної ділянки уповноважений у таких правовідносинах орган позбавлений можливості оформити право на земельну ділянку новому власнику об'єкта нерухомості, якщо права на цю ділянку належать попередньому власнику чи постійному землекористувачу, внаслідок чого порушується принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та об'єктів нерухомості, які на ній розміщені.
Водночас, згідно чинної редакції ст. 141 ЗК України, підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини; ж) передача приватному партнеру, концесіонеру нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває в користуванні державного або комунального підприємства та є об'єктом державно-приватного партнерства або об'єктом концесії.
Таким чином, приймаючи до уваги, що перехід права на нерухоме майно є однією із законних підстав виникнення прав на землю в набувача об'єкта нерухомості, то можливість реалізації ним таких прав не може залежати від того, чи додержав попередній землекористувач процедур й порядку припинення землекористування, подавши заяву про відмову від права постійного користування, позаяк юридичними підставами для такого переходу виступають закон, договір, рішення суду, інші обставини, що мають юридичне значення.
Отже, наведені вище земельно-правові та цивільно-правові норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об'єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування, незважаючи на законні підстави права користування земельною ділянкою попереднього власника нерухомого майна.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд при розгляді справи № 910/18560/16.
З таких обставин, ураховуючи, що у відповідності до державного акту серія І-ЗК №000346 від 27.03.1998 на право постійного користування земельною ділянкою площею 6.13 гектарів включено і посвідчене право позивача на користування земельною ділянкою за Державним актом серії І-ЗК №000216, та приймаючи до уваги те, що позивач набув право власності на це нерухоме майно, відповідно за приписами чинного на той момент земельного та цивільного законодавства, до позивача перейшло право на користування спірною земельною ділянкою, для реалізації якого необхідно припинити користування відповідача-1 спірною земельною ділянкою.
Щодо експертного висновку від 10.06.2020, то з огляду на те, що висновок складений кваліфікованим судовим експертом у суду відсутні підстави для його відхилення, разом з тим суд зазначає, що даний висновок у відповідності до ст. 104 ГПК України не має для суду заздалегідь встановленої сили і оцінений судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу.
Водночас, щодо клопотань про застосування строку позовної давності, суд зазначає наступне: відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).
Частиною 4 статті 267 ЦК України встановлено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до п. 2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Верховним Судом України у постанові від 27.05.2014р. у справі № 3-23гс14 (5011-32/13806-12) зазначено, що визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.
Верховний Суд України у постанові від 22.04.2015р. у справі № 6-48цс15 вказав, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Таким чином, виникнення права на позов пов'язане не з моментом порушення цивільного права суб'єкта, що його реалізує, а з моментом, коли він довідався або міг довідатись про таке порушення, зважаючи при цьому на суб'єктивні та об'єктивні чинники, такі як усвідомлення порушення його права, наявність достатнього обсягу інформації, яка б давала можливість усвідомити те, що право порушено, наявність права на захист інтересів (обсяг повноважень, у тому числі процесуальних, для захисту права).
За доводами позивача, Позивачу про спірний акт та те що він ймовірно накладається на його земельну ділянку стало відомо тільки під час розгляду господарської справи № 907/172/20. Позовну заяву з додатками по вказаній справі позивач отримав тільки у квітні 2020 року. При цьому, сам акт позивачем отриманий у відповідь на адвокатський запит у травні 2020 року.
Отже, перебіг позовної давності у даному випадку для позивача почався з 2020 року, а тому строк позовної давності для звернення із вказаним позовом до суду не пропущено. Позивач звернувся з позовом до суду 02.07.2020 тобто в межах строку позовної давності.
Разом з тим, доводи Третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача 1 про те, що позивач не міг не знати про нявність Державного акту на право постійного користування землею серії І-ЗК №000346 від 27.03.1998 судом не беруться до уваги, як такі, що не підтверджені належними та допустимими доказами.
Як і не приймаються до уваги, доводи прокурора про відсутність доказів перебування нерухомого майна, яке належить ТОВ «Озеро Кунікунда» на спірні земельній ділянці, оскільки такі спростовуються матеріалами справи.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Частиною 4 ст. 13 ГПК України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю “Озера Кунікуда”, смт. Солотвино Тячівського району до Комунального некомерційного підприємства “Солотвинська обласна алергологічна лікарня” Закарпатської обласної ради до Солотвенської селищної ради, смт. Солотвино Тячівського району за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача 1- Закарпатська обласна рада, м. Ужгород про припинення права постійного користування КНП "Солотвинська обласна алергологічна лікарня"(код ЄДРПУО 22111970) земельної ділянки № 2, площею 6,13га, яка вказана в плані зовнішніх меж у Державному акті на право постійного користування землею серії I-ЗЛ №000346 від 27.03.1998 року загальною площею 14,83га, зареєстрованою в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею № 238 підлягають частковому задоволенню.
Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 76, 77, 86, 129, 195, ч. 1 ст. 202, ст.ст.231, 232, 233, 237, 238, 239, 240 ГПК України, суд
1. Позов задовольнити частково.
2.Припинити право постійного користування Комунального некомерційного підприємства „Солотвинська обласна алергологічна лікарня" (90575, Закарпатська обл., Тячівський р-н, селище міського типу Солотвино, вулиця Зарічна, будинок 22, код ЄДРПУО 22111970) земельною ділянкою №2, площею 1,03 га, яка вказана в плані зовнішніх меж у Державному акті на право постійного користування землею серії І-ЗК № 000346 від 27.03.1998 року, загальною площею 14,83га, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №238.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Згідно з пунктом 17.5 розділу ХІ “Перехідні положення” Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Повний текст рішення складено: 24.12.2020
Суддя О. Ф. Ремецькі