№ справи:756/11978/16-ц
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/11740/2020
Головуючий у суді першої інстанції: Шевчук А.В.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.
17 грудня 2020 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - Немировської О.В.
суддів - Чобіток А.О., Ящук Т.І.,
секретар - Шепель К.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коротюк Оксана Вікторівна про визнання заповіту недійсним,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 13 лютого 2020 року,
встановив:
у вересні 2016 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсним заповіт від 09.03.2016, складений
ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коротюк О.В., посилаючись на те, що ОСОБА_3 на час складання заповіту не усвідомлював значення своїх дій та не міг ними керувати, та те, що заповіт підписаний не ОСОБА_3 , а іншою особою.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 13 лютого 2020 року в задоволенні позову було відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи.
У Відзиві на апеляційну скаргу приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коротюк О.В. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення позивача та представника відповідача - ОСОБА_4 , дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вказував, що його батько - ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після його смерті відкрилась спадщина на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 . 20.03.2015 ОСОБА_3 склав заповіт, яким заповідав йому все належне на день смерті майно. Однак після смерті батька виявилось, що 09.03.2016 батьком було складено новий заповіт, відповідно до якого він все належне йому на день смерті майно заповідає ОСОБА_2 . Позивач вважає, що вказаний заповіт не міг бути складений батьком, оскільки його підпис відрізняється від підпису, який міститься в заповіті від 20.03.2015. Крім того, позивач вважає, що волевиявлення батька не було вільним та не відповідало його волі, оскільки батько ніколи не повідомляв йому, що хоче змінити свій заповіт на його користь від 20.03.2015. Ознайомившись із заповітом від 09.03.2016, у нього виникли підозри, що вказаний заповіт був складений в момент, коли батько не усвідомлював значення своїх дій та не міг ними керувати.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 13 лютого 2020 року в задоволенні позову було відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів обставини, на які він посилається в обґрунтування заявлених вимог, оскільки дійшов висновку, що ОСОБА_3 09.03.2016 в момент складання заповіту усвідомлював значення своїх дій, міг ним керувати та підписав заповіт, а його посвідчення нотаріусом відбулось відповідно до вимог закону.
Згідно з положеннями статей 1216, 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
В чч. 1 та 2 статті 215 ЦК України закріплено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п'ятою та шостою статі 203 цього Кодексу.
В ч. 3 статті 203 ЦК України передбачається, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (ст. 1233 ЦК України).
Згідно положень чч. 1 та 2 статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
За вимогами чч. 1-3 статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до ч. 4 статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.
Відповідно до статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).
В ст. 56 Закону України «Про нотаріат» закріплено порядок посвідчення нотаріусами заповітів. В стст. 43 та 44 вказаного Закону на нотаріуса покладається обов'язок встановлення особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії та перевірка її цивільної дієздатності.
Згідно з пунктом 1 глави 3 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, який затверджено наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок), заповіт особисто підписує заповідач. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.
На бажання заповідача, а також у випадках, якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватись не менше ніж при двох свідках. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому.
В даному випадку заповідач - ОСОБА_3 09.03.2016 склав заповіт, згідно якого зробив на випадок своєї смерті таке розпорядження: все майно, де б воно не було і з чого б не складалось, і взагалі все те, що буде йому належати на день смерті і на що за законом він буде мати право, заповідає ОСОБА_2 . У зв'язку з неможливістю заповідача самостійно прочитати заповіт через поганий стан здоров'я, заповіт було посвідчено у присутності свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 та підписано заповідачем та свідками.
Вказаний заповіт було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коротюк О.В. 09.03.2016 о 21.20. та зареєстровано у Спадковому реєстрі 09.03.2016 о 22.30 за реєстровим номером 307. В заповіті зазначено, що у зв'язку з поганим станом здоров'я та на прохання ОСОБА_3 заповіт складено та посвідчено в приміщенні Київської міської клінічної лікарні №8 за адресою: м. Київ, вул. Кондратюка, 8.
Згідно з п. 2 та 3 глави 1 розділу 1 Порядку нотаріальні дії вчиняються у приміщенні державної нотаріальної контори, у державному нотаріальному архіві, приміщенні, яке є робочим місцем (конторою) приватного нотаріуса. В окремих випадках, коли фізична особа не може з'явитися в зазначене приміщення, а також коли того вимагають особливості посвідчуваного правочину, такі нотаріальні дії можуть бути вчинені поза вказаними приміщеннями, але в межах нотаріального округу.
Якщо нотаріальна дія вчиняється поза приміщенням державної нотаріальної контори, державного нотаріального архіву, приміщенням, яке є робочим місцем (конторою) приватного нотаріуса, у посвідчувальному написі та в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій зазначається місце вчинення нотаріальної дії (удома, у лікарні, за місцезнаходженням юридичної особи тощо) із зазначенням адреси, а також причин, з яких нотаріальна дія була вчинена поза вказаними приміщеннями.
Нотаріусом Коротюк О.В. було зазначено в заповіті, що він посвідчений поза приміщенням, яке є місцем приватного нотаріуса та про причину такого посвідчення. Як видно з матеріалів справи, ОСОБА_3 дійсно в цей день поступив в ургентному порядку до хірургічного відділення Київської міської клінічної лікарні №8 за адресою: м. Київ, вул. Кондратюка, 8.
Посилання апелянта в апеляційній скарзі на те, що приватним нотаріусом Коротюк О.В. у Спадковому реєстрі вказується про посвідчення заповіту о 22.30 в приміщенні нотаріуса за адресою: АДРЕСА_2 є необґрунтованим, оскільки ці дані вказуються щодо реєстрації заповіту в Спадковому реєстрі, а адреса робочого місця нотаріуса вказана в графі місця зберігання заповіту (а/с 222 т. 1).
Крім того, в ході розгляду справи в суді першої інстанції приватним нотаріусом Коротюк О.В. було надано пояснення щодо обставин посвідчення заповіту 09.03.2016 та надано копію спадкової справи.
Також не можуть бути визнані обґрунтованими посилання апелянта на те, що ОСОБА_3 поступив до лікарні в ургентному порядку, а тому він не впевнений, що його першою вимогою було саме складання заповіту, волевиявлення спадкодавця не було вільним та не відповідало його волі.
Судом першої інстанції було перевірено всі обставини, на які посилався позивач як на підставу своїх вимог. Так, було допитано свідків ОСОБА_5 , та ОСОБА_6 , які підтвердили свою участь при складанні заповіту, та надали пояснення щодо стану заповідача. Судом першої інстанції було взято до уваги Висновок фахівця у галузі судово-психіатричної експертизи
ОСОБА_7 , складений 27.08.2018, згідно якого досліджені матеріали не дають обґрунтованих підстав для припущення про те, що лікарські препарати, які призначались ОСОБА_3 за час перебування на лікуванні з 09.03.2016 по 11.03.2016 могли спричинити виникнення у нього психічних розладів, які б позбавляли його здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними на момент складання заповіту 09.03.2016.
Частина 2 ст. 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з п. 3 вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Згідно з чч. 1-3 статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У разі недостатності доказів, наявності сумнівів щодо їх достовірності, суд вправі запропонувати представити докази тій стороні, яка несе обов'язок по їх доказуванню.
В ст. 76 ЦПК України закріплено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно з ч.1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Також не може бути визнано в якості доказу на підтвердження неусвідомлення заповідачем значення своїх дій та вільне волевиявлення на час складання заповіту факт складання заповідачем заповіту на користь ОСОБА_1 12.03.2015 та подання ОСОБА_3 заяви про прийняття спадщини після смерті своєї дружини - ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_2 , в якій він вказує, що крім нього, спадкоємцем, передбаченим ст. 1261 ЦК України є син померлої - ОСОБА_9 , однак не зазначає про особу позивача.
Крім того, позивач обґрунтовував свої вимоги одночасно обставинами, які є взаємовиключними - складання ОСОБА_3 заповіту, який не відповідав його волі і волевиявлення не було вільним, а також, що підпис заповідача на заповіті виконаний не ним особисто.
Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов'язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00, § 23).
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, судом першої інстанції було повно та всебічно встановлено обставини справи, перевірено докази, зроблені висновки відповідають обставинам справи, правильно застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права, доводи, викладені в апеляційній карзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому рішення слід залишити без змін.
Керуючись ст. 367, 368, 375, 382 ЦПК України, суд
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Оболонського районного суду м. Києва від 13 лютого 2020 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 22 грудня 2020 року.
Головуючий
Судді