ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
22 грудня 2020 року м. Київ №640/20044/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Шейко Т.І.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_1
доГоловного управління Державної податкової служби у м. Києві
провизнання протиправною та скасування вимоги
встановив:
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Державної податкової служби в м. Києві, у якому просив суд:
- визнати протиправною та скасувати податкову вимогу Головного управління Державної податкової служби у м. Києві від 04 червня 2020 року №Ф-13974-23 про сплату боргу (недоїмки) станом на 31 березня 2019 року з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірі 25024,02 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказував на те, що з 1998 року він є пенсіонером та отримує пенсію за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», а також у листопаді 2005 року позивачу виповнилося 60 років, що, відповідно до приписів Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», свідчить про те, що позивач є пенсіонером за віком.
Таким чином позивач вважає, що згідно зі статтею 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» він належить до кола осіб, які звільняються від сплати за себе єдиного внеску, з огляду на що спірна вимога є протиправною та підлягає скасуванню.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 серпня 2020 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Представник Головного управління Державної податкової служби у м. Києві у відзиві на позовну заяву посилається на те, що в інтегрованій картці платника - позивача, обліковується нарахування єдиного внеску за 2017-2019 роки у розмірі мінімального страхового внеску за кожен місяць. Звертав увагу суду, що Законом №2464 не передбачено пільг для осіб, які провадять незалежну професійну діяльність та є пенсіонерами за вислугою років.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, з 12 серпня 2008 року позивач зареєстрований як фізична особа-підприємець.
При цьому позивачу з 1998 року призначено пенсію за вислугою років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», що також підтверджується наявною в матеріалах справи копією пенсійного посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого 28 липня 1998 року Київським міським військовим комісаріатом.
Крім того позивач у листопаді 2005 року досяг 60 річного віку.
Головним управлінням Державної податкової служби у м. Києві прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 04 червня 2020 року №Ф-13974-23, згідно з якою за позивачем обліковується заборгованість зі сплати єдиного внеску у розмірі 25024,02 грн., яку відповідач вимагав сплатити.
За результатами адміністративного оскарження вказаної вимоги ДПС України прийнято рішення від 05 серпня 2020 року №24729/6/99-00-06-03-01-06, яким вимогу залишено без змін, а скаргу позивача - без задоволення.
Не погоджуючись з вимогою Головного управління Державної податкової служби у м. Києві позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.
Як встановлено судом, підставою для формування та направлення позивачу оскаржуваної вимоги стало те, що за обліковими даними відповідача за позивачем рахується заборгованість зі сплати єдиного внеску за 2017-2019 роки на загальну суму 25024,02 грн.
Статтею 67 Конституції України встановлено, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування».
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 названого Закону платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
При цьому особи, зазначені у пункті 4 частини першої цієї статті, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони є пенсіонерами за віком або інвалідами та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування (частина четверта статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» у редакції, чинній з 01 січня 2017 року).
З 01 січня 2018 року до частини четвертої статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» внесені зміни, передбачені абзацами 10 та 11 підпунктом 2 пункту 22 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» від 03 жовтня 2017 року №2148-VIII, шляхом викладення першого речення частини четвертої в такій редакції: «Особи, зазначені у пунктах 4 та 51 частини першої цієї статті, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу».
Аналіз цієї норми в редакції, що діяла у спірний у межах даної справи період, свідчить про те, що від сплати за себе єдиного внеску звільняються фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, за наявності двох обов'язкових умов: 1 - є пенсіонерами за віком або інвалідами; 2 - отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу.
Порівняльний аналіз вказаної норми у наведених редакціях вказує також на те, що діюча у період з 01 січня 2017 року по 31 грудня 2017 редакція частини четвертої статті 4 Закону мала вужче законодавче вираження але мала ширше тлумачення, створюючи при цьому певну правову невизначеність, яка призвела, зокрема, до спірних правовідносин між позивачем та відповідачем.
Слід також зазначити, що перша обов'язкова ознака звільнення фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування, від сплати за себе єдиного внеску, потребувала наявності лише статусу пенсіонера за віком без умови сплати пенсії саме за віком, а друга ознака - отримання відповідно до закону пенсії безвідносно до її виду.
В той же час, редакція частини четвертої статті 4 Закону з 01 січня 2018 року отримала більш конкретне законодавче закріплення переліку осіб, на яких розповсюджується таке звільнення від сплати за себе єдиного внеску, а саме: особи (фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування), які не просто мають статус пенсіонера, а і безпосередньо отримують пенсію за віком.
Одночасно законодавцем додано до такого переліку осіб, які досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», та отримують відповідно до закону пенсію, проте знову ж таки без конкретизації до її виду.
Отже, законодавчі зміни додатково свідчать на користь висловленого підходу у розумінні частини четвертої статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» у редакції, яка діяла у період з 01 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року.
В свою чергу, за змістом статті 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» пенсіонер - особа, яка відповідно до цього Закону отримує пенсію, довічну пенсію, або члени її сім'ї, які отримують пенсію в разі смерті цієї особи у випадках, передбачених цим Законом; пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
Частиною першою статті 1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» встановлено, що громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.
Статтею 2 такого Закону передбачено, що за цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років; б) соціальні пенсії.
Згідно з статтею 6 Закону України «Про пенсійне забезпечення» особам, які мають одночасно право на різні державні пенсії, призначається одна пенсія за їх вибором, за винятком пенсій інвалідам внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті Батьківщини чи при виконанні інших обов'язків військової служби, або внаслідок захворювання, пов'язаного з перебуванням на фронті чи з виконанням інтернаціонального обов'язку.
Умови призначення пенсії за віком визначені статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», відповідно до частини першої якої, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років та наявності страхового стажу не менше 15 років.
Як встановлено судом та не заперечується сторонами, позивачу призначено пенсію за вислугою років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб», проте на момент реєстрації його фізичною особою-підприємцем та обрання спрощеної системи оподаткування позивач досяг пенсійного віку, встановленого частиною першою статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», та мав право виходу на пенсію за віком.
Також суд зауважує, що як на момент призначення позивачу пенсії за вислугою років, так і на момент реєстрації його фізичною особою-підприємцем, позивач мав право вибору пенсії відповідно до статті 7 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
Так, статтею 7 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» встановлено, що військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, та членам їх сімей, які одночасно мають право на різні державні пенсії, призначається одна пенсія за їх вибором. У разі якщо особа має право на отримання пенсії відповідно до цього Закону та Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», призначається одна пенсія за її вибором. При цьому різниця між розміром пенсії, на який особа має право відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», і розміром пенсії із солідарної системи відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», яка визначається в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, фінансується за рахунок коштів державного бюджету.
На підставі системного аналізу та з огляду на правовий зміст наведених положень законодавства суд дійшов висновку, що якщо фізична особа-підприємець мала право на пенсію за віком, проте обрала пенсію за вислугу років, то така фізична особа-підприємець має право на звільнення від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, оскільки вибір виду пенсії не позбавляє набутого права, що пов'язане з певним віком.
Судом також враховується правова позиція, висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 814/779/17 (провадження № 11-1379апп18), відповідно до якої досягнення пенсійного віку (визначеного статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування») є загальним страховим ризиком, який поруч із інвалідністю, вказує на втрату особою працездатності та передбачає право на отримання відповідного соціального забезпечення за рахунок системи загальнообов'язкового державного соціального страхування у порядку та на умовах, визначених чинним законодавством.
У зв'язку з цим застрахована особа у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування замість обов'язку подальшої сплати внесків набуває право на отримання відповідних страхових виплат у вигляді пенсій (за наявності необхідного страхового стажу), що логічно виключає можливість покладення на неї обов'язку одночасної сплати єдиного внеску та є нормативно визначеною підставою для звільнення такої особи від його подальшої сплати.
Однак визначення статусу «пенсіонера за віком» передбачає необхідність отримання особою саме страхової виплати у формі пенсії. Водночас, із проаналізованих положень законодавства не можна зробити висновок про пряму нормативну вказівку щодо обов'язкового виду страхової виплати, яку повинна отримувати особа, що досягла пенсійного віку, для застосування норми про звільнення від сплати єдиного внеску.
Зважаючи на соціальну солідарність та справедливість у системі соціального захисту, до складу якої входить система пенсійного забезпечення, держава нормативно встановлює передумови щодо визначення пропорційної взаємозалежності між особистою участю особи в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та рівнем її подальшого пенсійного забезпечення за рахунок вказаної системи фінансування пенсій та інших соціальних виплат.
Тому частина четверта статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» передбачає сплату єдиного внеску особою, яка отримує виплати за рахунок системи загальнообов'язкового державного соціального страхування при досягненні віку, визначеного статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», виключно на добровільних засадах.
Обраний особою, яка досягла пенсійного віку, вид пенсії може зумовлювати різницю у підходах до визначення її правового статусу лише у межах питань призначення і виплати відповідного виду пенсії.
Частинами першою та другою статті 24 Конституції України визначено загальний стандарт рівності та заборони дискримінації, що є важливим елементом забезпечення верховенства права. Так, цими нормами визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Згідно з частинами першою, другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР та вона набула чинності для України 11 вересня 1997 року.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, за практикою Європейського суду з прав людини дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (див. рішення у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» від 21 лютого 1997 року) (п.п. 48-49 рішення у справі «Пічкур проти України» від 07 листопада 2013 року, заява № 10441/06).
Аналогічний підхід у своїх рішеннях використовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац 7 п. 4.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року №14-рп/2004).
Згідно з пунктом 6 частини першої статі 1 Закону України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні» пряма дискримінація - ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об'єктивну, обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належним та необхідним. Таке поводження за змістом пункту 2 частини першої статті 1 цього ж Закону може полягати, в тому числі, в обмеженні у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі.
Таким чином, різний вид пенсії, обраний згідно з законодавством особами, які досягли пенсійного віку (встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»), не може вважатися виправданою, обґрунтованою та справедливою підставою різниці при вирішенні питання щодо застосування звільнення від сплати єдиного внеску для непрацездатних осіб одного й того ж виду.
Отже, частина четверта статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» встановлює пільги для всіх суб'єктів, які є пенсіонерами за віком, незалежно від того, на підставі якого закону особа набула статусу пенсіонера за віком, будь-то на пільгових умовах, чи набула вона певного віку відповідно до статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Цією нормою не визначено обмежень щодо виду пенсії, яку повинна отримувати особа, яка звільняється від сплати єдиного внеску.
Згідно з частиною п'ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З огляду на те, що позивач є фізичною особою-підприємцем, який обрав спрощену систему оподаткування, є пенсіонером та отримує пенсію за вислугу років, суд вважає, що на позивача розповсюджується пільга щодо звільнення від сплати за себе єдиного внеску, встановлена частиною четвертою статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування».
Приймаючи до уваги викладене у сукупності, зважаючи на наведену правову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права, суд дійшов висновку, що вимога Головного управління Державної податкової служби у м. Києві про сплату боргу від 04 червня 2020 року №Ф-13974-23 є протиправною та такою, що підлягає скасуванню.
Згідно з положеннями статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:
1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
Відповідно до частин першої, другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Всупереч наведеним вимогам відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтується його заперечення, і не довів правомірності спірної вимоги.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про те, що вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню повністю.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з положеннями статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.
Частиною третьою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку її до розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина четверта статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Згідно з частиною п'ятою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт; 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Відповідно до частини сьомої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
На обґрунтування понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу надано: - копію договору про надання правової допомоги від 06 липня 2020 року, - копію акту виконаних робіт №25/08/2020 від 17 вересня 2020 року; копію рахунку фактури №06/07-20 від 06 липня 2020 року; - ордер серії КС №615306 від 06 серпня 2020 року, - копію платіжного доручення від 17 вересня 2020 року №75893473.1 на суму 5000,00 грн., копію свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії ТР №000274 від 07 березня 2018 року.
З наведеного вище слідує, що позивачем понесено витрати на правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн, а не 10000,00 грн., як заявлено у позовній заяві, а тому витрати на правничу допомогу підтверджені належними та допустимими доказами у розмірі 5000,00 грн., що підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України суд -
вирішив:
1. Адміністративний позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задовольнити.
2. Визнати протиправною та скасувати податкову вимогу Головного управління Державної податкової служби у м. Києві від 04 червня 2020 року №Ф-13974-23 про сплату боргу (недоїмки) станом на 31 березня 2019 року з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірі 25024,02 грн.
3. Стягнути на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної податкової служби у м. Києві (04116, м. Київ, вулиця Шолуденка, 33/19, код ЄДРПОУ 43141267) понесені судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 840,80 грн. та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Т.І. Шейко