Справа № 815/2048/15
23 грудня 2020 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Завальнюка І.В., суддів - Радчука А.А., Самойлюк Г.П., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Державної податкової служби України, Головного управління ДПС в Одеській області, Головного управління ДФС в Одеській області, третя особа - Міністерство юстиції України, про визнання протиправним та скасування наказу, визнання незаконним звільнення, зміну формулювання причин звільнення, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
Позивач звернулася до суду із вказаним адміністративним позовом, в якому з урахуванням уточнення позовних вимог просить суд визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 16.03.2015 р. № 182-о «Про звільнення ОСОБА_1 »; визнати незаконним звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника ГУ Міндоходів України в Одеській області з підстав, вказаних у наказі Міністерства доходів і зборів України від 16.03.2015 р. № 182-о «Про звільнення ОСОБА_1 »; змінити формулювання причин звільнення в наказі Міністерства доходів і зборів України від 16.03.2015 р. № 182-о «Про звільнення ОСОБА_1 » з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» на ч. 3 ст. 38 КЗпП України - за власним бажанням, у зв'язку з невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю; зобов'язати ГУ ДПС в Одеській області внести зміни до трудової книжки позивача щодо формулювання причин звільнення; зобов'язати ГУ ДПС в Одеській області звернутися до Міністерства юстиції України про вилучення з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», відомостей щодо позивачки; стягнути з ГУ ДПС в Одеській області на користь позивачки середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16.03.2015 по 26.08.2015.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що з серпня 2005 р. по березень 2015 р. вона обіймала посаду заступника начальника ГУ Міндоходів в Одеській області. Наказом Міндоходів № 182-0 від 16.03.2015 позивача звільнено з посади з підстав, передбачених Закону України «Про очищення влади», що позивач вважає незаконним та безпідставним. Позивач наголошує, що в її особовій справі відсутні будь-які відомості про те, що вона своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювала заходи (та / або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, що є визначальними критеріями за ч. 2 ст. 1 Закону України «Про очищення влади». В даному випадку застосуванню підлягає принцип юридичної визначеності, згідно з яким громадяни повинні мати змогу планувати свої дії з упевненістю, що знають про їх правові наслідки. Він вимагає, зокрема, щоб правові акти заздалегідь оприлюднювалися, діяли на майбутнє, були ясними, простими, точними, чіткими і несуперечливими. Також на час звільнення позивач перебувала на лікарняному, тобто звільнення відбулося з порушенням КЗпП. Крім того, позивача не було ознайомлено з відповідним графіком проведення перевірок у податковому органі, не доведено до відома наказ про те, з якого часу позивач повинна подати заяву про згоду на проведення перевірки, а отже й відсутності підстави для звільнення.
Ухвалою суду від 08.04.2015 відкрито провадження; ухвалено розглядати справу колегіально у складі трьох суддів; закінчено підготовче провадження і призначити справу до судового розгляду.
Ухвалою суду від 17.04.2015 провадження по справі зупинено до 29 квітня 2015 року.
Ухвалою суду від 29.05.2015, занесеною до протоколу судового засідання, провадження по справі поновлено.
Ухвалою суду від 29.05.2015 провадження по справі зупинено до вирішення справи за двома конституційними поданнями Верховного Суду України та конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року № 1682-VII.
Ухвалою суду від 15.09.2020 провадження по справі поновлено; ухвалено справу розглядати за правилами загального позовного провадження з урахуванням п. 10 ч. 1 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції від 03 жовтня 2017 року; замінено відповідача по справі з Головного управління Міндоходів в Одеській області на Головне управління ДПС в Одеській області (43142370); призначено по справі підготовче засідання.
Ухвалою суду від 19.10.2020, занесеною до протоколу судового засідання, до участі у справі в якості другого відповідача залучено ДПС України.
26.10.2020 до суду від ГУ ДПС в Одеській області надійшов відзив на адміністративний позов (т.І, а.с. 138-144), відповідно до якого відповідач позовні вимоги не визнав у повному обсязі, в задоволенні позову просив відмовити, зазначивши, що наказом ДФС України від 24.02.2015 № 117 було вирішено розпочати перевірку стосовно керівників, їх перших заступників та заступників керівників територіальних органів Міндоходів з 02.03.2015. У зв'язку із цим вже 16.03.2015, враховуючи відсутність заяви від позивача, згідно вимог ст. 4 Закону України «Про очищення влади» ОСОБА_1 була звільнена на підставі п. 7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України та ч. 3 ст. 4 Закону України «Про очищення влади». Таким чином, ГУ Міндоходів діяло на підставі та в межах діючого законодавства, не порушуючи прав позивача.
Ухвалою суду від 29.10.2020 прийнято до провадження уточнений адміністративний позов ОСОБА_1 ; залучено Головне управління ДФС в Одеській області до участі в справі як другого відповідача; залучено Міністерство юстиції України до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору; призначено наступне підготовче засідання.
Ухвалою суду від 29.10.2020 в задоволенні клопотання представника Головного управління ДПС в Одеській області про зупинення провадження по справі відмовлено.
Ухвалою суду від 06.11.2020 в задоволенні клопотань представників ДПС України та ГУ ДПС в Одеській області про проведення судового засідання у режимі відеоконференції відмовлено.
10.11.2020 до суду від представника ДПС України надійшов відзив на уточнений адміністративний позов, згідно з яким органи ДФС остаточно не реорганізовано і на сьогодні ДФС продовжує виконувати свої функції відповідно до Положення про ДФС, а тому пред'явлені вимоги до ДПС України задоволенню не підлягають (т.ІІ, а.с. 8-10).
Ухвалою суду від 12.11.2020 в задоволенні заяви третьої особи - Міністерства юстиції України про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відмовлено; продовжено третій особі - Міністерству юстиції України строк на подання пояснень щодо уточненого позову та надано додатково п'ять днів з дня вручання даної ухвали; продовжено строк підготовчого провадження по справі на тридцять днів.
Ухвалою суду від 17.11.2020 в задоволенні клопотання представника ГУ ДПС в Одеській області про проведення судового засідання у режимі відеоконференції відмовлено.
19.11.2020 до суду від представника Міністерства юстиції України надійшли пояснення щодо позову (т.ІІ, а.с. 57-62), згідно яких Міністерством правомірно внесено відомості до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади». Так, до Міністерства надійшла матеріали щодо звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника ГУ Міндоходів в Одеській області з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади», що відповідно до Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2014 № 1704/5, було підставою для внесення відповідних відомостей до вказаного реєстру. Крім того, виключення з зазначеного реєстру можливе виключено в порядку, визначеному п. 5 Розділу ІІ Положення.
Ухвалою суду від 20.11.2020 в задоволенні заяви представника ДПС України про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відмовлено.
Ухвалою суду від 23.11.2020 в задоволенні заяви представника третьої особи - Міністерства юстиції України про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відмовлено.
Ухвалою суду від 23.11.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
Ухвалою суду від 30.11.2020 в задоволенні заяви представника Головного управління ДПС в Одеській області про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції за допомогою власних технічних засобів відмовлено.
Ухвалою суду від 04.12.2020 в задоволенні заяви представника третьої особи - Міністерства юстиції України про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відмовлено.
Ухвалою суду від 07.12.2020 продовжено розгляд справи в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.
Згідно з ч. 4 ст. 243 КАС України судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
Відповідно до ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для його часткового задоволення, з огляду на наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 з серпня 2005 року по березень 2015 року обіймала посаду заступник начальника Головного управління Міндоходів в Одеській області (назва державного органу змінювалася в залежності від процесів реорганізації, які відбувалися в різні періоди), що підтверджується копією трудової книжки НОМЕР_1 (т.І, а.с. 29-36).
Наказом голови комісії з реорганізації Міністерства доходів і зборів І.О. Білоус «Про звільнення ОСОБА_1 » від 16.03.2015 № 182-о звільнено 16.03.2015 ОСОБА_1 з посади заступника начальника Головного управління Міндоходів в Одеській області з підстав, передбачених Закону України «Про очищення влади».
Підставою для видання зазначеного наказу вказаною п. 7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, ч. 3 ст. 4 Закону України «Про очищення влади», доповідна записка від 13.03.2015 № 611/99-99-04-01-02-18.
Відповідно до наказу в.о. начальника ГУ ДФС в Одеській області С.В. Даніліна «Про звільнення ОСОБА_1 » від 16.03.2015 № 87-о ОСОБА_1 оголошено наказ Міністерства доходів і зборів від 16.03.2015 № 182-о про звільнення.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає наказ Міністерства доходів і зборів України від 16.03.2015 р. № 182-о «Про звільнення ОСОБА_1 » необґрунтованим, а позовні вимоги підлягаючими частковому задоволенню у зв'язку з наступним.
З огляду на матеріали справи, з метою виконання Закону України «Про очищення влади», відповідно до Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених ч. 3, ч. 4 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», затвердженого постановою КМУ від 16.10.2014 № 563 «Деякі питання реалізації Закону України «Про очищення влади», та згідно з Планом проведення перевірок відповідно до Закону України «Про очищення влади», затвердженого розпорядження КМУ від 16.10.2014 № 1025-р, ДФС України видано наказ «Про початок проведення перевірки відповідно до Закону України «Про очищення влади» від 14.11.2014 № 279.
Згідно з п. 1.3 вищезазначеного Наказу з 01.12.2014 належить розпочати перевірки відповідно до Закону № 1682 стосовно керівників, їх перших заступників та заступників територіальних органів ДФС в Івано-Франківській, Київській, Кіровоградській, Львівській, Луганській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Рівненській, Сумській та Тернопільській областях.
Відповідно до п. 1.3.2 Наказу ДФС України «Про початок проведення перевірки відповідно до Закону України «Про очищення влади» стосовно посадових і службових осіб Міндоходів» від 24.02.2015 № 117 належить розпочати перевірку відповідно до Закону України «Про очищення влади» стосовно керівників, їх перших заступників та заступників керівників територіальних органів Міндоходів, серед інших, у Одеській області - з 23.03.2015.
У зв'язку із чим, 16.03.2015, враховуючи відсутність заяви від ОСОБА_1 згідно вимог ст. 4 Закону України «Про очищення влади» позивачка була звільнена на підставі п. 7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України та ч. 3 ст. 4 Закону України «Про очищення влади».
Відповідно до ст. 3 Конституції України,права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).
Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).
Згідно ст. 43 Конституції України, держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
У частині 2 статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, який набрав чинності з 11 вересня 1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов'язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14 квітня 1986 року № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13 червня 1986 року (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
Стаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об'єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.
Відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2009 року № 1906-IV міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.
За приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженості, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної, служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначає Закон України “Про державну службу”.
Відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону України “Про державну службу” дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) установлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» встановлено: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами».
Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначаються Законом України «Про очищення влади» 1682-VII від 14.10.2014 року.
Згідно ч. 1, 2 ст. 1 Закону 1682-VII, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
У відповідності до ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону №1682-VII.
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 Закону №1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Згідно з абз. 1 ч. 4 та ч. 5 ст. 5 Закону України «Про очищення влади» організація проведення перевірки осіб (крім професійних суддів та осіб, зазначених в абзаці третьому цієї частини) покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої здійснюється перевірка. Перевірці підлягають: достовірність вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону; достовірність відомостей щодо наявності майна (майнових прав) та відповідність вартості майна (майнових прав), вказаного (вказаних) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру, поданій особою за минулий рік за формою, що встановлена Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції" (далі - декларація), набутого (набутих) за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, доходам, отриманим із законних джерел.
Частиною 10 статті 5 Закону 1682-VII визначено, що у разі встановлення за результатами перевірки недостовірності відомостей, визначених пунктом 2 частини 5 статті 5, орган, який проводив перевірку, протягом трьох робочих днів з дня виявлення всіх недостовірностей та/або невідповідностей, але не пізніше ніж на тридцятий день з дня отримання запиту та копії декларації особи, повідомляє про них особу, стосовно якої проводиться перевірка. Особа, стосовно якої проводиться перевірка, не пізніше ніж на п'ятнадцятий робочий день з дня отримання нею відповідного повідомлення надає письмове пояснення за такими фактами та підтверджуючі документи, які є обов'язковими для розгляду та врахування відповідним органом при підготовці висновку про перевірку.
Постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 року №563 «Про деякі питання реалізації Закону України «Про очищення влади» затверджено Порядок проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади"; перелік органів, що проводять перевірку достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади".
Відповідно до цього Порядку вбачається, що перевірка достовірності відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади» проводиться керівником відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої проводиться перевірка (далі - керівник органу), згідно з планом проведення перевірок, затвердженим Кабінетом Міністрів України, Керівник відповідного органу приймає рішення про початок проведення перевірки у відповідному органі (далі - початок проведення перевірки в органі), в якому встановлює дату початку проведення перевірки, а також відповідальним за проведення перевірки визначає кадрову службу чи інший структурний підрозділ такого органу (далі - відповідальний структурний підрозділ).
Закон № 1682-VII був предметом оцінки Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року).
У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:
1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;
2) прецедентного права національних конституційних судів;
3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:
- «Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів» №1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006));
- «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» №1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі - Керівні принципи ПАРЄ).
Відповідно до п. 7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України передбачено, що підставою для припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України «Про очищення влади».
Згідно з ч. 2 ст. 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Суд зазначає, що аналіз положень пункту 8 частини першої статті 3 у взаємозв'язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1682-VII дає підстави для висновку, що заборони, встановлені частиною третьою статті 1 цього Закону, виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб'єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.
Водночас із аналізу цих норм випливає, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов'язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема, передбачених пунктом 8 частини першої статті 3 цього Закону, незалежно від того чи сприяла вона своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв'язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.
Питання конституційності, зокрема положень пунктів 7, 8, 9 частини першої пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв'язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII на відповідність положенням статті 38, частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України.
Також, суд зазначає, що на розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади», 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п'ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.
На момент розгляду судом цієї справи рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено.
Водночас Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі № 800/186/17 дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв'язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов'язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17.
У справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов'язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об'єктивні вимоги до неї).
Як підсумок у справі № 800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.
Водночас необхідно врахувати, що на необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону №1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, засновані на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв.
По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.
Також необхідно враховувати, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.
Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.
Суди зобов'язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) як мінімальних стандартів демократичного суспільства.
Принцип законності, який є складовою верховенства права у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.
Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов'язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.
Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі «Полях та інші проти України»), та стосувалося звільнення п'ятьох державних службовців на підставі приписів Закону №1682-VII.
У цьому рішенні ЄСПЛ, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.
У пункті 208 цього рішення щодо підходу, заснованого на наслідках, Суд зазначив, що Закон №1682-VII вплинув на заявників у трьох аспектах:
1) їх звільнили з державної служби;
2) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років;
3) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону №1682-VII.
За оцінкою ЄСПЛ, поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 209).
У вказаній справі ЄСПЛ визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII, проте продовжив розгляд скарг, підсумовуючи, що цілі Закону №1682-VII можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. ЄСПЛ зазначив, що він має переконатися, чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони «необхідні у демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.
В основу підходу ЄСПЛ до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією «демократії, здатної себе захистити», що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців («демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована») та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.
За висновком ЄСПЛ, його попередні висновки у справах щодо посткомуністичної люстрації лише частково стосуються цієї справи, зокрема щодо перших чотирьох заявників, оскільки передбачені Законом №1682-VII заходи мають набагато ширшу сферу застосування та були застосовані до заявників за обставин, що відрізнялися від тих, які відбувалися у країнах Центральної та Східної Європи під час впровадження ними люстраційних програм, які були більш цільовими та вузькоспрямованими. Суд відмітив, що навіть у контексті справ, пов'язаних із переходом від тоталітаризму до демократії, а також пов'язаних зі (стверджуваними) співробітниками служб безпеки тоталітарних режимів, він ніколи не стикався з обмежувальними заходами такого широкого обсягу, застосованими до державних службовців лише на тій підставі, що вони залишались на своїх посадах під час діяльності уряду, який згодом був визнаний недемократичним.
Зокрема, у розглянутих справах щодо посткомуністичної люстрації ЄСПЛ розглядав ситуації колишніх (як стверджувалося) працівників спецслужб тоталітарного режиму. Проте у цій справі заявники обіймали посади у державних установах, які принаймні принципово, ґрунтувалися на демократичних конституційних засадах, хоча і працювали за часів уряду Президента ОСОБА_3 , який широко критикували через авторитарні тенденції та вважали причетним до широкомасштабної системної корупції. Крім того, вбачається, що їхнє звільнення ґрунтувалося на колективній відповідальності осіб, які працювали у державних установах, коли при владі був Президент ОСОБА_3 , незалежно від конкретних виконуваних ними функцій та їхнього зв'язку з антидемократичними тенденціями і подіями, які відбувались у той період.
Отже, стверджувана загроза, яку широке коло осіб, до якого застосовувалися передбачені Законом «Про очищення влади» заходи, становило для діяльності демократичних установ, не може прирівнюватися до загрози, яка виникає у випадках співпраці із спецслужбами тоталітарних режимів (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 275).
ЄСПЛ на основі аналізу своєї практики погодився, що індивідуалізація люстраційних заходів, хоча загалом вважається необхідною, не завжди є необхідною у справі щодо кожної конкретної особи та може бути здійснена на законодавчому рівні. Проте для вибору такого підходу мають бути наведені переконливі підстави (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункти 109 - 111). У зв'язку з цим ЄСПЛ наголосив, що особливо важливим фактором є якість парламентського і судового перегляду законодавчого механізму (mutatis mutandis, рішення у справі «Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства» [ВП] (Animal Defenders International v. the United Kingdom) [GC], заява № 48876/08, пункти 113 - 116, ЄСПЛ 2013 (витяги). Іншими аспектами, які мають враховуватись, під час оцінки відповідності законодавчого механізму, який передбачає застосування обмежувальних заходів за відсутності індивідуальної оцінки поведінки особи, є суворість застосованого заходу (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункт 111), та чи розроблено законодавчий механізм достатньо чітко для вирішення нагальної суспільної потреби, яку він має задовольнити пропорційним чином (наприклад, у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції рішення у справі «Жданока проти Латвії» [ВП] (Ћdanoka v. Latvia) [GC], заява № 58278/00, пункти 22 - 28, 116 - 136, ЄСПЛ 2006 IV). Утім, щоб обмежувальний захід відповідав статті 3 Першого протоколу до Конвенції, достатнім може бути менший рівень індивідуалізації, ніж у випадках стверджуваного порушення статей 8 і 11 Конвенції (рішення у справі «Жданока проти Латвії», пункт 115) (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 292-293).
Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм наведеним критеріям, розробленим практикою ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України», ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_3 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.
ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом №1682-VII заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_3 був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294).
ЄСПЛ підкреслив, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд підстав для застосування таких широкомасштабних та обмежувальних заходів під час обговорення Верховною Радою України Закону №1682-VII. Навпаки, у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 72, 297).
У ситуації заявників у справі «Полях та інші проти України» ЄСПЛ констатував, що передбачені Законом №1682-VII заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як пан ОСОБА_3 , став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади пана ОСОБА_3 .
Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом №1682-VII, є прихід до влади пана ОСОБА_3 , а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд вважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 299-300).
Так само, на думку ЄСПЛ, немає переконливого пояснення часовим рамкам, установлених Законом №1682-VII, як основного критерію для застосування передбачених законом обмежувальних заходів. Як немає і пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування Закону №1682-VII (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 301-302).
У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.
Аналіз цього рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушенні статті 8 Конвенції щодо всіх заявників, дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом №1682, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов'язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.
У цій справі до позивача, який обіймав посаду подібну до посаді одного із заявників у справі «Полях та інші проти України», був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону №1682, законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні по цій справі. Тож при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі «Полях та інші проти України», оскільки за висновками Європейського суду сам Закон №1682, що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.
З огляду на матеріали справи, звільнення позивача здійснено на підставі перебування позивача на відповідних посадах. При цьому встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою цієї перевірки. У свою чергу відповідач ніколи не стверджував про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів.
У питанні застосування заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) закон не передбачав жодних реальних процедурних гарантій, за якими особи мали б можливість довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи.
Така заборона автоматично застосовувалася рівною мірою як до політичних посад, перебуваючи на яких особи безпосередньо формували державну політику певного періоду, так і до посад керівників державних органів та їх структурних підрозділів, які не мали об'єктивної можливість впливати на формування державної політики цього періоду, незалежно від того, чи особи, які займали посаду/посади, наведені у статтях 2 та 3 Закону №1682-VII, своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їхньому здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку № 788/2014 вказала, що той факт, що Закон №1682-VII виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.
Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону № 1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).
Без встановлення зв'язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону №1682-VII - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.
Тож заборона перебування на зазначених у Законі №1682-VII посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону №1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.
Матеріали справи не містять відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а наказ Міністерства доходів і зборів України від 16.03.2015 р. № 182-о «Про звільнення ОСОБА_1 » - не містить обґрунтування, що позивач могла становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.
Оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до позивача, щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, суд вважає їх непропорційними та невиправданими у демократичному суспільстві.
У Постанові Верховного Суду у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 03.06.2020 року по справі №817/3431/14 зазначено, що відсутність у Законі № 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов'язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб'єктів владних повноважень, визначених частиною третьою статті 2 КАС України (у редакції, чинній до 15.12.2017), що кореспондує положенням частини другої статті 2 КАС України (у редакції, чинній після 15.12.2017).
Цей обов'язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У своєму первісному позові позивач посилається на те, що вона є інвалідом ІІ групи та тривалий час перебувала на лікарняному, через що не подала своєчасно власноручно написану заяву, у якій мало бути повідомлено про те, що до неї застосовуються або не застосовуються заборони, визначені ч. 3 або ч. 4 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», а також про згоду на проходження перевірки.
При цьому матеріали справи не містять доказів того, що позивача було ознайомлено з відповідним графіком проведення перевірок у податковому органі, рівно як і відсутні докази доведення до відома позивача наказу, з якого часу вона повинна була подати відповідну заяву про згоду на проведення перевірки. Натомість, у матеріалах справи наявна копія листа непрацездатності (Серія АГЕ № 373231) від 26.02.2015 комунальної установи «Міська клінічна лікарня», з якого вбачається, що позивач у зв'язку з хворобою була звільнена від виконання обов'язків з 26.02.2015 по 21.03.2015 включно.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції, у зв'язку із чим підлягає скасуванню.
Скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 , у силу вимог частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України, є підставою для її поновлення на попередній роботі.
В той же час, в уточненому адміністративному позові ОСОБА_1 зазначає, що з 26.08.2015 по теперішній час вона працевлаштована та не бажає продовжувати трудові відносини з відповідачем шляхом поновлення на посаді, з якої її неправомірно було звільнено.
Відповідно до ч.3 ст.235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.
В ухвалі від 08.11.2000 року Верховний Суд України (Вісник Верховного Суду України № 6, листопад-грудень, 2001 р.) зазначив, що встановивши те, що звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу проведено незаконно, суд на прохання працівника, який у зв'язку з допущеними щодо нього порушеннями законодавства про працю не бажає продовжувати трудові відносини з відповідачем, може визнати звільнення незаконним із зазначених останнім підстав і, не поновлюючи працівника на роботі, змінити дату звільнення (з дня постановлення рішення) та формулювання його причини відповідно до ст.38 чи ст.39 КЗпП України.
З урахуванням викладеного суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог в частині зміни формулювання причин звільнення в наказі Міністерства доходів і зборів України від 16.03.2015 № 182-о «Про звільнення ОСОБА_1 » з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» на ч.3 ст.38 Кодексу законів про працю України - за власним бажанням, у зв'язку з невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю. При цьому вимоги про визнання незаконним звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника ГУ Міндоходів України в Одеській області з підстав, вказаних у наказі Міністерства доходів і зборів України від 16.03.2015 р. № 182-о «Про звільнення ОСОБА_1 » охоплюються як задоволеними вимогами про скасування оскаржуваного наказу про звільнення, так і про зміну формулювання причин звільнення, а отже додаткової констатації в резолютивній частині судового рішення не потребують, оскільки не призводять до ефективного судового захисту.
Згідно з ч.4 ст.48 КЗпП України до трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення та нагороди за успіхи в роботі на підприємстві, в установі, організації; відомості про стягнення до неї не заносяться.
Відповідно до п.2.3, п. 2.4 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58, Записи в трудовій книжці при звільненні або переведенні на іншу роботу повинні провадитись у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства і з посиланням на відповідну статтю, пункт закону.
Усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).
З огляду на викладене, суд вважає за необхідне зобов'язати ГУ ДФС в Одеській області внести зміни до трудової книжки ОСОБА_1 щодо формулювання причин звільнення, з урахуванням висновків суду, у зв'язку із чим відповідні позовні вимоги також підлягають задоволенню. Однак такий обов'язок слід покласти не на ГУ ДПС в Одеській області, до якого позивачем заявлені відповідні вимоги, а на ГУ ДФС в Одеській області, з якого позивача звільнено та на якого вимогами Інструкції було покладено обов'язок з ведення трудової книжки позивача.
Що стосується позовних вимог про зобов'язання ГУ ДПС в Одеській області звернутися до Міністерства юстиції України про вилучення з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», відомостей щодо позивачки, суд вважає наступне.
Відповідно до п. 5 розділу ІІ «Формування та ведення Реєстру» Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», затвердженого наказом Міністерства юстиції України 16.10.2014 № 1704/5, підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", є звернення про вилучення від органу, який проводив перевірку, або від особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, з наданням одного з таких документів:
копії обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, що свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України "Про очищення влади", від органу, який проводив перевірку, в паперовій формі за підписом уповноваженої особи органу, завіреним печаткою;
копії відповідного судового рішення в паперовій формі, засвідченої в установленому порядку, з належним чином оформленим підтвердженням про набрання законної сили;
копії документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, в паперовій формі та засвідчені належним чином.
Враховуючи зміну судом підстави для звільнення позивача з посади заступника начальника ГУ Міндоходів України в Одеській області, - з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», підлягають вилучення відомості щодо ОСОБА_1 .
При цьому відповідно до п. 5 розділу ІІ «Формування та ведення Реєстру» Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", є або звернення про вилучення від органу, який проводив перевірку, або звернення від особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, з наданням копії відповідного судового рішення в паперовій формі, засвідченої в установленому порядку, з належним чином оформленим підтвердженням про набрання законної сили.
Тобто чинним порядком передбачено, що якщо підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", є відповідне судове рішення, то відповідна особа самостійно звертається щодо вилучення таких відомостей з наданням копії відповідного судового рішення.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та з принципу ефективності юридичного захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
Засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. Так, при розгляді справи було б неприйнятно враховувати право на ефективний засіб захисту, а саме, запобігання порушенню або припиненню порушення з боку суб'єкта владних повноважень, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права, без його практичного застосування. Зокрема, такого висновку дотримується Європейський суд з прав людини у справі "East/West Alliance Limited проти України" від 23 січня 2014 року.
Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
У зв'язку із цим суд вважає, що задоволення вимог про зобов'язання звернутися до Міністерства юстиції України про вилучення з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», відомостей щодо позивачки, - буде сприяти ефективному поновленню порушених прав позивача, що буде узгоджуватися з дотриманням принципу верховенства права та сприятиме повному поновленню судовим рішенням порушених права та інтересів позивача.
В той же час, такий обов'язок слід покласти не на ГУ ДПС в Одеській області, про що просила позивач в своїх позовних вимогах, а на ДФС України, як орган, який своїм рішенням (оскаржуваним наказом) безпосередньо порушив права та інтереси позивача, а отже й повинен їх відновити.
Стосовно позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд приходить до висновку про їх задоволення, з огляду на наступне.
Згідно з ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
З огляду на матеріали справи, позивач звернулася до адміністративного суду з вказаним позовом 07.04.2015, про що свідчить відповідний штамп вхідної кореспонденції Одеського окружного адміністративного суду, на теперішній час вказана адміністративна справа розглядається більше одного року, не з вини позивача, а тому нарахуванню та виплаті підлягає середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
У відповідності до ч. 1 ст. 27 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року, порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (із змінами), передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
У відповідності до п. 8 того ж Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Верховний Суд України, рішення якого відповідно до положень статті 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України є обов'язковим для всіх судів України, у постанові від 14 січня 2014 року (справа № 21-395а13) висловив наступну правову позицію: «…суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку».
Згідно довідки ГУ ДФС в Одеській області від 20.03.2020 № 48/П/15-32-05-02-11 (т.І, а.с. 42) розмір середньої заробітної плати за останні два календарні місяці відповідно до постанови КМУ № 100 від 08.02.1995 складає 12 362,04 грн. З урахуванням кількості робочих днів у січні 2015 р. (20), та лютому 2015 р. (20), середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 складала 309,05 грн.
Таким чином, суд приходить до висновку про наявність підстав для стягнення з Головного управління ДФС в Одеській області, з урахуванням кількості днів вимушеного прогулу, які визначаються з дня, наступного за звільненням (17.03.2015) до дня працевлаштування 25.08.2018 (26.08.2015 ОСОБА_1 працевлаштована директором ТОВ «Оілпродакшен» відповідно до наказу № 75-к від 26.08.2015 ), що становить 109 (сто дев'ять) робочих днів) середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу у розмірі 33 686,45 грн (309,05 грн х 109 робочих днів).
Згідно ч. 1 ст. 371 КАС України, постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби та постанови про присудження виплати заробітної плати у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць підлягають негайному виконанню.
Відтак, суд вважає за необхідне допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.
Зважаючи на встановлені у справі обставини та з огляду на приписи норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість заявлених позовних вимог.
Судові витрати сторонами не понесені.
Керуючись ст.ст. 139, 241-246, 371 КАС України, суд,
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) до Державної фіскальної служби України (04053, місто Київ, Львівська Площа, будинок 8; ЄДРПОУ 39292197), Державної податкової служби України (04053, Київ, Львівська площа, 8; ЄДРПОУ 43005393), Головного управління ДПС в Одеській області (65044, м. Одеса, вул. Семінарська, 5; ЄДРПОУ 43142370), Головного управління ДФС в Одеській області (65044, м. Одеса, вул. Семінарська, 5; ЄДРПОУ 39398646), третя особа - Міністерство юстиції України (01001, місто Київ, вул. Архітектора Городецького, 13; ЄДРПОУ 00015622), про визнання протиправним та скасування наказу, визнання незаконним звільнення, зміну формулювання причин звільнення, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 16.03.2015 р. № 182-о «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Змінити формулювання причин звільнення в наказі Міністерства доходів і зборів України від 16.03.2015 № 182-о «Про звільнення ОСОБА_1 » з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади», - на ч.3 ст.38 Кодексу законів про працю України - за власним бажанням, у зв'язку з невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю.
Зобов'язати Головне управління ДФС в Одеській області внести зміни до трудової книжки ОСОБА_1 щодо формулювання причин звільнення.
Зобов'язати ДФС України звернутися до Міністерства юстиції України про вилучення з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», відомостей щодо ОСОБА_1 .
Стягнути з Головного управління ДФС в Одеській області на користь ОСОБА_1 , середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17 березня 2015 року по 26 серпня 2015 року у сумі 33 686,45 грн (тридцять три тисячі шістсот вісімдесят шість грн 45 коп.).
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст.255 КАС України.
Рішення може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий суддя І.В. Завальнюк
Суддя А.А. Радчук
Суддя Г.П. Самойлюк