вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"15" грудня 2020 р. Справа№ 910/15741/20
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Руденко М.А.
суддів: Пономаренка Є.Ю.
Кропивної Л.В.
при секретарі: Реуцькій Т.О.
представники сторін у судове засідання не з'явились
розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1
на ухвалу господарського суду міста Києва від 21.10.2020 про відмову у відкритті провадження
у справі №910/15741/20 (суддя Андреїшина І.О.)
за позовом ОСОБА_1
до Державного реєстратора Міністерства юстиції України Лугченко Андрія Григоровича
третя особа Міністерство юстиції України
про визнання дії державного реєстратора протиправною та скасування реєстраційного запису,-
ОСОБА_1 звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до Державного реєстратора Міністерства юстиції України Лугченко Андрія Григоровича про визнання дії державного реєстратора Міністерства юстиції України Лугченко Андрія Григоровича протиправною, скасування запису № 10709980022005370 від 20.03.2019 року, яким скасовано запис № 10701070021005370 від 14.12.2018 року "Внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов'язані зі змінами в установчих документах".
Ухвалою господарського суду міста Києва від 21.10.2020 року відмовлено у відкритті провадження.
Не погодившись з вказаною ухвалою, ОСОБА_1 звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу господарського суду міста Києва від 21.10.2020 року у справі №910/15741/20, а матеріали справи направити до суду першої інстанції для подальшого розгляду справи.
В обґрунтування наведеної позиції, викладеної у апеляційній скарзі, скаржник зазначає, що судом першої інстанції не враховано, що звернення ОСОБА_1 до суду зумовлене скасуванням запису №10709980022005370 від 20.03.2019 року державним реєстратором Міністерства юстиції України Лугченко А.Г. Вказана реєстраційна дія стосується корпоративних прав ОСОБА_1 .
За твердженням апелянта звернення до суду з даним позовом покликане необхідністю захисту прав позивача не у сфері публічно-правових відносин, а його корпоративних та майнових прав.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.11.2020 року справу №910/15741/20 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Руденко М.А., суддів Кропивна Л.В., Поляк О.І.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 18.11.2020 року відкрито апеляційне провадження та призначено справу до розгляду на 15.12.2020 року.
Розпорядженням Північного апеляційного господарського суду від 14.12.2020 року враховуючи перебування на лікарняному судді Поляк О.І., яка не є головуючим суддею, справу №910/15741/20 передано на повторний автоматизований розподіл.
Згідно із протоколом повторного автоматизованого розподілу справ від 14.12.2020 року, справу №910/15741/20 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Руденко М.А., судді Пономаренко Є.Ю., Кропивна Л.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.12.2020 року прийнято апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу господарського суду міста Києва від 21.10.2020 року у справі №910/15741/20 у складі колегії суддів: Руденко М.А. (головуюча суддя), Пономаренко Є.Ю., Кропивна Л.В. до свого провадження.
Інші учасники справи своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися, у зв'язку з чим, апеляційне провадження здійснюється за наявними матеріалами справи.
В судове засідання 22.12.2020 р. представники сторін не з'явились, про причини неявки суд не повідомили, як свідчать матеріали справи, про час та місце розгляду справи, всі представники сторін були повідомлені належним чином.
Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Враховуючи те, що матеріали справи містять докази повідомлення всіх учасників судового процесу про дату, час та місце судового засідання, явка представників сторін обов'язковою не визнавалась, судова колегія вважає можливим розглянути справу у відсутності представників сторін за наявними у справі доказами.
Вивчивши матеріали справи, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, виходячи з вимог чинного законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до державного реєстратора Міністерства юстиції України Лугченко Андрія Григоровича про визнання дії державного реєстратора Міністерства юстиції України Лугченко Андрія Григоровича протиправною, скасування запису № 10709980022005370 від 20.03.2019 року, яким скасовано запис № 10701070021005370 від 14.12.2018 року "Внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов'язані зі змінами в установчих документах".
Дослідивши матеріали позовної заяви, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 статті 175 Господарського процесуального кодексу України.
Обґрунтовуючи оскаржувану ухвалу, місцевий господарський суд зазначив, що в корпоративному спорі, який відноситься до юрисдикції господарського суду, суб'єктний склад сторін має відповідати приписам пункту 3 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України.
Судом встановлено, що в поданій до суду позовній заяві в якості відповідача визначено саме державного реєстратора, як суб'єкта владних повноважень.
Таким чином, в поданому до суду позові вимоги фактично зводяться до оскарження рішення індивідуального акту суб'єкта владних повноважень.
Викладеним вище підтверджується, що даний спір не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
Колегія суддів апеляційної інстанції не погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх передчасними та зазначає з приводу доводів апеляційної скарги наступне.
Частинами 1-2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Варто акцентувати увагу і на рішенні Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року у справі N 1-2/2002 N 15-рп/2002.
Положення частини другої статті 124 Конституції України ( 254к/96-ВР ) треба розглядати у системному зв'язку з іншими положеннями Основного Закону України ( 254к/96-ВР ), які передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (частина п'ята статті 55 Конституції України ( 254к/96-ВР ). Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист.
Із змісту частини другої статті 124 Конституції України ( 254к/96-ВР ) щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб'єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб'єкти цих правовідносин.
Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України (254к/96-ВР). Так, відповідно до статті 8 Конституції України (254к/96-ВР) звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України (254к/96-ВР), норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується. Частина четверта статті 13 Конституції України (254к/96-ВР) встановлює обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, в тому числі у судовому порядку.
Право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006 визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
За приписами частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У справі Bellet v. France Суд зазначив, що „стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".
Як свідчить позиція Суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Водночас, у своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання (див. рішення Суду у справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України, no. 20347/03, від 12.03.2009). Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. (VOLOVIK v. UKRAINE, 15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року, Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).
У рішенні ЄСПЛ від 18.11.2010 у справі «Мушта проти України» зазначено, що "право на суд" не є абсолютним. Воно може підлягати обмеженням, що допускаються, оскільки право на доступ за своєю природою вимагає регулювання державою. Однак, такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, що саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями.
Обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Більш того, обмеження не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну ціль та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та ціллю, якої прагнуть досягти (див. рішення Суду у справі Наталія Михайленко проти України, no. 49069/11, від 30.05.2013).
Таким чином, прецедентна практика Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що доступ до суду не є абсолютним і національним законодавством може обмежуватись, зокрема для дотримання правил судової процедури і це не є порушенням права на справедливий суд (рішення у справі «Станков проти Болгарії» від 12 липня 2007 року).
Так, відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції зазначив, що розгляд даної справи віднесено до юрисдикції окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ (правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 802/385/18-а).
За приписами ч. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з частиною 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Пунктом 1 та абзацом 2 пункту 2 частини 1 статті 4 КАС України передбачено, що адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - спір, в якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини 1 статті 7 КАС України).
За правилами визначення юрисдикції адміністративних судів, закріплених статтею 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
До адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Колегія суддів вважає помилковим висновок місцевого господарського суду про те, що поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір визначається виходячи з того, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а в даному випадку в поданій до суду позовній заяві в якості відповідача визначено саме державного реєстратора.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постановах від 04.09.2018 р. у справі №823/2042/18, 04.04.2018 р. у справі №817/1048/17, від 18.04.2018 р. у справі №804/1001/16 дійшла висновку, що такий критерій визначення юрисдикції спору як наявність порушень вимог чинного реєстраційного законодавства у діях державного реєстратора під час державної реєстрації прав на нерухоме майно не завжди є достатнім та ефективним, адже наявність цих порушень можна встановити лише під час розгляду справи по суті, а не на момент звернення позивача з позовною заявою.
З даного приводу необхідно також зазначити, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних, і господарських чи цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Публічно-правовим, вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
Разом із тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.
Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Згідно ч. 1 ст. 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
Як передбачено п. 1 ч. 1 ст. 116 Цивільного кодексу України учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом.
Аналогічні положення наведені в п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», відповідно до якого учасники товариства мають такі права брати участь в управлінні товариством у порядку, передбаченому цим Законом та статутом товариства.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України від 25.07.2002 зазначено таке:
- відповідно прецедентної практики Суду стаття 1 Протоколу № 1 містить три окремі норми: перша, що виражається в першій фразі першого абзацу та несе в собі загальний характер, виражає принцип поваги до права власності; друга, що міститься в другій фразі того ж абзацу, має за об'єкт позбавлення права власності за певних умов; що стосується третьої, згаданої в другому абзаці, вона визнає саме можливість державам-учасницям регламентувати на власний розгляд використання майна в загальних інтересах. Тим не менш, тут не йдеться про абсолютно не зв'язані між собою норми. Друга та третя є особливими прикладами, що стосуються права власності; крім того, вони повинні тлумачитися в світлі принципу, закріпленого першою нормою (рішення у справі "Бейєм проти Італії", § 98);
- акції, якими володів заявник, мали безсумнівно економічну цінність та становили "майно" в розумінні статті 1 Протоколу № 1;
- у зв'язку з цим, що "акція товариства є складною річчю. Вона свідчить про те, що власник має частину акціонерного капіталу та відповідні права. Тут мова не йде лише про непрямий контроль за акціонерними активами, оскільки й інші права, особливо право голосу та право впливати на товариство, можуть випливати з акції" (N 11189/84, "Товариство S. і T. проти Швеції", рішення від 11.12.86, Рішення та Звіти (D.R.) 50, с. 158).
Відповідно до частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу (ЦПК) України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
На підставі частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Юрисдикція господарських справ визначена статтею 20 ГПК України, згідно з пунктом 3 частини 1 якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (правовий висновок викладений в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 826/4954/18).
Зі змісту позовних вимог та обставин, якими позивач їх обґрунтовує, убачається, що спір у цій справі не пов'язаний із захистом його прав у сфері саме публічно-правових відносин, адже подання цього позову покликане поновити порушені, на думку ОСОБА_1 , його майнові та корпоративні права як учасника Товариства з обмеженою відповідальністю «Майдан-Плаза», яких він був позбавлений внаслідок вчинення на підставі Наказу Міністерства юстиції України від 27.02.2019р. № 606/5 (за результатами розгляду скарги) запису № 10709980022005370 від 20.03.2019 року, яким скасовано запис в ЄДР № 10701070021005370 від 14.12.2018 року «Внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов'язані зі змінами в установчих документах».
При цьому, існування обставин скасування запису в ЄДР розцінюється як фактичне виключення позивача з Товариства та призводить до того, що Товариство може приймати будь-які рішення щодо діяльності і майна без участі ОСОБА_1 , який став єдиним учасником Товариства, набувши у власність 100% частки у статутному капіталі «Майдан-Плаза» на підставі Договору купівлі-продажу (відступлення) частини частки у статутному капіталі (корпоративних прав) від 12.12.2018 та акту-приймання передачі частки у статутному капіталі від 12.12.2018.
Та обставина, що відповідачем у справі позивач визначив державного реєстратора як суб'єкта владних повноважень, не змінює правову природу спірних правовідносин та не робить цей спір публічно-правовим, оскільки вимоги позивача не стосуються захисту його прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин. Участь державного реєстратора в якості відповідача (якщо позивач вважає його винним у порушені прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.
Таким чином, зважаючи на суб'єктний склад та характер правовідносин у цій справі, виходячи з того, що звернення до суду із цим позовом зумовлене необхідністю захисту корпоративних та майнових прав позивача, а не прав у сфері публічно-правових відносин, колегія суддів доходить висновку, що вказане виключає розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства і справа має вирішуватися в порядку господарського судочинства за правилами, встановленими ГПК України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 826/4204/18 та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10.06.2020 по справі № 910/11688/19.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (RYSOVSKYY v. UKRAINE, № 29979/04, § 70, ЄСПЛ, від 20 жовтня 2011 року).
Згідно з практикою ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. BULGARIA»), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11).
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (пункти 31-32 рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції» («CANTONI v. FRANCE»), заява № 17862/91; пункт 65 рішення від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява «№ 20372/11).
Європейський суд з прав людини вказав, що внутрішньодержавним судам при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом (SHISHKOV v. RUSSIA, № 26746/05, § 110, ЄСПЛ, від 20 лютого 2014 року).
У рішенні від 13 січня 2000 року у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» (Miragall Escolano and others v. Spain, заява № 38366/97) may рішенні від 28 жовтня 1998 року у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (Perez de Rada Cavanilles v. Spain) ЄСПЛ вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням п. 1 cm. 6 Конвенції.
При розгляді апеляційної скарги колегія суддів враховує практику ЄСПЛ:
- щодо недопустимості юрисдикційних конфліктів (зокрема, рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України», від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України», від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України», від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України»),
та судову практику суду касаційної інстанції:
- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 904/5857/17 викладено правову позицію, згідно з якою особа, яка вважає своє право чи інтерес порушеними через подання та внесення до ЄДР недостовірних відомостей може вимагати їх захисту через корегування відомостей ЄДР та відображенні в ЄДР відповідних дійсних відомостей у спосіб, що забезпечить ефективне відновлення та захист її порушених прав та інтересів, зокрема, шляхом скасування запису в ЄДР (пункт 2 частини першої статті 25 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань"). У такому випадку, якщо суд встановить, що суб'єкт державної реєстрації вчинив запис в ЄДР за зверненням належного заявника, на підставі всіх необхідних для реєстрації документів відповідно до закону та відсутності встановлених законом підстав для відмови в державній реєстрації, це не є перешкодою для скасування в судовому порядку недостовірного запису в ЄДР, наявність якого порушує корпоративні права чи законні інтереси позивача. Спір між учасниками юридичної особи або спір учасників юридичної особи з цією юридичною особою щодо скасування запису в ЄДР є корпоративним спором і підлягає вирішенню за правилами господарського судочинства.
Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 24.10.2019 року у справі № 927/807/18.
Крім того, підтримала раніше викладену позицію в Постанові від 04.09.2018 у справі № 904/5857/17 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18 зазначаючи, що: «Оскільки позовні вимоги про вчинення органом місцевого самоврядування відповідних реєстраційних дій є похідними від спору про визнання недійсним рішення Наглядової ради, розгляд вимог про скасування/поновлення запису про внесення змін до відомостей про юридичну особу, а також вирішення питання про належність (ефективність) обраного позивачем способу захисту в частині цих вимог, також належить до юрисдикції господарського суду».
За таких обставин, апеляційна скарга підлягає задоволенню, оскаржувана ухвала - скасуванню із направленням матеріалів справи № 910/15741/20 до господарського суду м. Києва для продовження розгляду.
Частиною 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України визначено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У відповідності до ст. 129 НПК України розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 275, 276, 280, 282 Господарського процесуального кодексу України суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу господарського суду міста Києва від 21.10.2020 року про відмову у відкритті провадження у справі № 910/15741/20 - скасувати.
Матеріали справи № 910/15741/20 направити до Господарського суду міста Києва для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 23.12.2020 р.
Головуючий суддя М.А. Руденко
Судді Є.Ю. Пономаренко
Л.В. Кропивна