Справа № 345/2266/20
Провадження № 22-ц/4808/1302/20
Головуючий у 1 інстанції Мигович О. М.
Суддя-доповідач Томин
14 грудня 2020 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд в складі:
головуючої Томин О.О.,
суддів: Мелінишин Г.П., Василишин Л.В.,
за участю секретаря Бойчук Л.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Калуського міськрайонного суду, ухвалене суддею Миговичем О.М. 12 жовтня 2020 року в м. Калуш у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
АТ КБ «Приватбанк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості за кредитним договором №154КК від 13 жовтня 2008 року в розмірі 4482,84 євро.
Позовні вимоги мотивовано тим, що 13 жовтня 2008 року між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір №154КК, за умовами якого позивач надав відповідачу кредит у розмірі 26000,00 євро на строк до 11 жовтня 2013 року, а відповідач зобов'язалась повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлені кредитним договором.
У зв'язку із невиконанням відповідачем зобов'язань за договором рішенням Калуського міськрайонного суду від 14 лютого 2012 року було стягнуто заборгованість у розмірі 251491,40 грн.
Оскільки на даний час рішення суду не виконано та заборгованість не погашено, банк просить стягнути з ОСОБА_1 три проценти річних від простроченої суми заборгованості за період з 7 липня 2011 року по 5 травня 2020 року у розмірі 4482,84 євро.
Рішенням Калуського міськрайонного суду від 12 жовтня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, АТ КБ «ПриватБанк» подало апеляційну скаргу. Вважає його незаконним та необґрунтованим.
На думку апелянта винесення 14 лютого 2012 року Калуським міськрайонним судом рішення про стягнення заборгованості не свідчить про припинення договірних відносин сторін, оскільки договір діє до повного виконання сторонами зобов'язань, та не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання.
Крім того відповідач не надала суду жодних доказів того, що нею було своєчасно повернуто борг за кредитним договором, що свідчить про правомірність позовних вимог.
Посилаючись на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 4 липня 2018 року по справі №761/12665/14-ц та від 16 січня 2019 року по справі 373/2054/16-ц, а також у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року по справі 755/7704/15-ц, від 26 вересня 2018 року по справі №159/2146/15-ц та від 22 липня 2020 року по справі №189/2109/18, просить скасувати рішення Калуського міськрайонного суду від 12 жовтня 2020 року та постановити нове, яким позов задовольнити.
ОСОБА_1 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому посилається на те, що після винесення рішення суду протягом 2012 року вона здійснювала платежі, які банк незаконно переводив у євро, і зараховував тільки на погашення відсотків та пені. Крім того, по даній справі було відкрите виконавче провадження, однак виконавчий документ було повернуто стягувачу, після чого повторно до виконання не пред'являвся, що свідчить про незацікавленість банку у виконанні рішення суду. Навпаки, такі дії свідчать про намір банку в подальшому нараховувати відсотки в євро, оскільки така позиція вигідна для нього. Вважає, що заборгованість не прострочила, оскільки була позбавлена можливості виконувати рішення суду відповідно до вимог законодавства. Просить в задоволенні апеляційної скарги відмовити, оскаржуване рішення суду залишити без змін.
В судовому засіданні апеляційного суду в режимі відеоконференції представник апелянта ОСОБА_2 доводи апеляційної скарги підтримала з мотивів, наведених у ній.
Представник відповідача ОСОБА_3 проти задоволення апеляційної скарги заперечила, просила оскаржуване рішення суду залишити без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників апелянта та відповідача, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Калуського міськрайонного суду від 14 лютого 2012 року з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 солідарно стягнуто на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 251491,40 грн. заборгованості за Кредитним договором №154КК від 13 жовтня 2008 року, 1700,00 грн. державного мита та 120,00 грн. витрат з інформаційно-технічного забезпечення розгляду цивільних справ (а.с. 4-5).
Відповідно до копій платіжних доручень ОСОБА_1 здійснювала погашення заборгованості, стягнутої за рішенням суду (а.с. 43-48).
16 травня 2013 року головним державним виконавцем Соханом М.Й. було винесено постанову про повернення виконавчого листа стягувачу. Зі змісту цієї постанови вбачається, що стягувач не здійснив авансування витрат на організацію та проведення виконавчих дій, як це передбачено Законом України «Про виконавче провадження», не зважаючи на попередження державного виконавця про повернення йому виконавчого документа (а.с. 49).
Згідно відповіді Калуського міськрайонного відділу ДВС №6420 від 6 червня 2017 року виконавче провадження №32943693 по виконанню виконавчого листа №2-1423/11, виданого Калуським міськрайонним судом 24 квітня 2012 року про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості на суму 253311,40 грн. завершено 16 травня 2013 року на підставі пункту четвертого частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (а.с. 50).
Апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для стягнення з відповідача трьох відсотків річних, нарахованих згідно статті 625 ЦК України, з огляду на наступне.
Згідно із статтею 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
У пункті дев'ятому частини другої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість судового рішення.
Судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду та ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Виконанням рішення суду завершується процес захисту суб'єктивних майнових та особистих немайнових прав громадян.
В силу статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-XIV (в редакції станом на прийняття рішення про стягнення заборгованості) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).
Статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання, які мають певні особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, за змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати і три проценти річних входять до складу грошового зобов'язання та вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
При цьому в статті 625 ЦК України визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Норми цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (зазначений правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №686/21962/15-ц).
Спірні правовідносини у даній справі стосуються порушення відповідачем виконання грошового зобов'язання, яке не є зобов'язанням за кредитним договором, а є трансформованим з нього зобов'язанням, встановленим рішенням Калуського міськрайонного суду від 14 липня 2012 року, у зв'язку з чим у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України саме з моменту набрання вказаним рішенням суду законної сили.
Разом з тим, за змістом частини четвертої статті 613 ЦК України боржник за грошовим зобов'язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора, тобто у випадку, якщо кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають iз суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку (частина перша цієї статті). Якщо боржник доведе, що не виконав грошового зобов'язання через прострочення кредитора, він звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, оскільки порушення грошового зобов'язання у вигляді його прострочення боржником не настало i в такому разі вважається, що виконання зобов'язання відстрочено на час прострочення кредитора (частина друга статті 613 цього Кодексу).
Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у своїй постанові по справі №219/4755/15-ц.
Так, відповідно до частини першої статті 42 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-XIV з метою забезпечення провадження виконавчих дій стягувач може за погодженням з державним виконавцем внести на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби певну грошову суму для здійснення необхідних витрат або покриття їх частини, якщо інше не передбачено цим Законом.
Відповідно до пункту четвертого частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-XIV виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат на організацію та проведення виконавчих дій, авансування яких передбачено цим Законом, незважаючи на попередження державного виконавця про повернення йому виконавчого документа.
Частиною п'ятою зазначеної статті Закону передбачено, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону.
Судом встановлено, що 16 травня 2013 року головним державним виконавцем Соханом М.Й. було винесено постанову про повернення виконавчого листа стягувачу з підстав того, що він не здійснив авансування витрат на організацію та проведення виконавчих дій (а.с. 49). Станом на теперішній час виконавче провадження про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості на суму 253311,40 грн. на виконанні у відділі ДВС не перебуває, постанова від 16 травня 2013 року про повернення виконавчого документу стягувачу не оскаржена. Повторно вищезазначений виконавчий лист ПАТ КБ «ПриватБанк» до виконання не пред'являвся, що свідчить про те, що відповідач була позбавлена можливості виконувати рішення суду з вини позивача, у зв'язку з чим відсутні підстави для стягнення з неї трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення.
Рішення Калуського міськрайонного суду від 12 жовтня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених п. 2. ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Головуюча: О.О. Томин
Судді: Г.П. Мелінишин
Л.В. Василишин
Повний текст постанови складено 22 грудня 2020 року.