Провадження № 11-кп/803/3566/20 Справа № 184/1757/19 Суддя у 1-й інстанції - ОСОБА_1 Суддя у 2-й інстанції - ОСОБА_2
14 грудня 2020 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ:
головуючого-судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4
за участю секретаря ОСОБА_5
прокурора ОСОБА_6
захисника ОСОБА_7
засудженого ОСОБА_8
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_8 на ухвалу Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 08 жовтня 2020 року, якою було залишено без задоволення заяву засудженого ОСОБА_8 про перегляд судового рішення за виключними обставинами, -
Встановлені судом першої інстанції фактичні обставини.
Ухвалою Нікопольского міськрайонного суду Дніпропетровської області від 08 жовтня 2020 року заяву засудженого ОСОБА_8 про перегляд судового рішення за виключними обставинами було залишено без задоволення.
Як встановлено судом, вироком Дніпропетровського обласного суду від 22 липня 1999 року ОСОБА_8 визнаний у вчиненні злочинів, передбачених ст. ст. 140 ч. 4, 141 ч. 4, 17 ч. 2 -81 ч. 4. 142 ч. 3, 1.17 ч. 118 ч. 2, 93 п.п. «г», «ж», «з» Кримінального кодексу України (у редакції 1960 року) та призначено остаточне покарання у вигляді смертної кари - розстріл з конфіскацією всього майна.
Ухвалою Верховного суду України від 14 вересня 1999 року вказаний вирок стосовно ОСОБА_8 було залишено без змін. Ухвалою Дніпропетровського обласного суду від 23 червня 2000 року вирок Дніпропетровського обласного суду від 22 липня 1999 року стосовно ОСОБА_8 було змінено та останньому було призначено покарання у виді довічного позбавлення золі.
Оскільки в ході внесення змін до кримінального законодавства України, був виключений такий вид покарання, як смертна кара за умисні вбивства за обставин, які обтяжують покарання, так як Конституційний Суд України в Рішенні №11-рп/99 від 29 грудня 1999 року дійшов висновку про неконституційність таких положень Кримінального Кодексу України в редакції 1960 року, то засудженому ОСОБА_8 було замінено призначене вирок суду покарання у виді смертної кари на більш м'яке - довічне позбавлення волі.
Залишаючи заяву ОСОБА_8 про перегляд судового рішення за виключними обставинами без задоволення, суд першої інстанції виходив із того, що призначене альтернативне смертній карі засудженому покарання є відповідним нормам діючого на той час законодавства і підстави для відкриття кримінального провадження за виключними обставинами відсутні.
Вимоги апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала.
Не погодившись із такою ухвалою, ОСОБА_8 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати: ухвалу Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 08 жовтня 2020 року; рішення Дніпропетровського обласного суду від 22 липня 1999 року; ухвалу Верховного суду України від 14 вересня 1999 року; рішення Дніпропетровського обласного суду від 23 липня 2000 року.
Ухвалити новий вирок, яким призначити засудженому покарання у виді позбавлення волі на визначений строк.
В обґрунтування своєї апеляційної скарги ОСОБА_8 посилається на наступні обставини. Так, 28 червня 1996 року набула чинності Конституція України, тоді як діяв Кодекс 1960 року, згідно якого за інкримінований засудженому злочин передбачалося покарання - від 8-ми до 15-ти років позбавлення волі або смертна кара. ОСОБА_8 вважає, що після набрання чинності Конституцією, такий вид покарання як «смертна кара» суперечив нормам Конституції, тобто був неконституційним та втратив свою дію з дня набрання чинності Конституцією. Вважає, що з 28 липня 1996 року такий вид покарання як «смертна кара», більше не міг бути призначений, так як втратив юридичну силу, максимально ж можливим видом покарання, передбаченим Кримінальним кодексом України (в редакції 1960 року) і таким, який би не суперечив нормам Конституції України повинно було бути 15 років позбавлення долі, або згідно ч. 1 ст. 25 Кримінального кодексу України (в редакції 1960 року) - позбавлення чолі не більше 20-ти років. Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року за №11-рп/99 лише фактично підтвердило юридичний факт неконституційності положення ст. 24 Загальної частини Кримінального кодексу України в редакції 1960 року та положень санкцій статей Особливої частини Кодексу 1960 року, які передбачали смертну кару як вид покарання.
А тому, засуджений вважає що до нього не могло бути застосоване інше покарання ніж позбавлення волі на певний строк. Обґрунтовуючи правильність наведеного тлумачення, ОСОБА_8 посилається на ухвали Верховного суду України від 31 липня 2009 року у відношенні ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , від 30 жовтня 2009 року у відношенні ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , від 11 грудня 2009 року у відношенні ОСОБА_14 .
Позиції учасників судового провадження.
Засуджений в судовому засіданні свою апеляційну скарзі підтримав та просив її задовольнити з підстав та мотивів, викладених в ній. Захисник засудженого в судовому засіданні апеляційну скаргу свого підзахисного підтримав та просив її задовольнити.
Прокурор в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги ОСОБА_8 заперечував, посилався на її необґрунтованість та безпідставність, просив залишити апеляційну скаргу засудженого без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін.
Мотиви суду.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, думку та пояснення учасників кримінального провадження, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги засудженого, колегія суддів приходить до висновку, що вона задоволенню не підлягає, з огляду на наступне.
Відповідно до вимог ст. 370 КПК України вирок суду повинен бути, ухваленим компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбаченим цим кодексом, на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 КПК України, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Відповідно до ст. 409 КПК України, підставою для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є: неповнота судового розгляду; невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження; істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Вищевказаних вимог кримінального процесуального законодавства щодо законності та обґрунтованості судового рішення при розгляді заяви засудженого суд першої інстанції дотримався в повному обсязі, порушень, передбачених положеннями ст. 409 КПК України як підстави для зміни або скасування оскаржуваної ухвали суду першої інстанції, колегією суддів також не встановлено.
Так, Кримінальний кодекс України в редакції 1960 року містив положення про смертну кару як виняткову міру покарання, у тому числі й за умисні вбивства, вчинені за обставин, які обтяжують покарання, зокрема положення ст. 93 КК України.
Конституційний Суд України у Рішенні №11-рп/99 від 29 грудня 1999 року визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення Кодексу в редакції 1960 року, які передбачали смертну кару як вид покарання.
Відповідно до Закону України від 22 лютого 2000 року №1483 “Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового-кодексів України” смертну кару було замінено на довічне позбавлення волі.
Верховна Рада України шляхом прийняття Закону №1483 привела Кодекс 1960 року у відповідність із вказаним Рішенням Конституційного Суду України. У цьому Законі комплексно вирішені питання, що стосувалися заміни смертної кари як виду кримінального покарання таким видом покарання, як довічне позбавлення, волі.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні №1-рп/2011 від 26 січня 2011 року дійшов до наступних висновків.
З дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29 грудня 1999 доку і до набрання чинності Законом №1483 існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до КК України 1960 року стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовленою неодночасною втратою чинності положеннями Кодексу 1960 року щодо смертної кари і чинності Законом №1483 стосовно встановлення нового виду покарання та виник у результаті здійснення Конституційним Судом України нормоконтролю за відповідністю Конституції України положень Кодексу 1960 року щодо смертної кари.
Однак наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статтей Кодексу 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років. Це підтверджується, зокрема, тим, що Кодекс 1960 року встановлював безальтернативну санкцію - позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років - за умисне вбивство без обставин, які обтяжують покарання (ст. 4 КК 1960 року). Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обставин, які обтяжуть покарання оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінально покарання (ст. 93 Кодексу 1960 року).
За таких обставин Конституційний Суд України зазначає, що альтернативний характер санкцій статей Кодексу 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давав для призначення судами іншого покарання замість смертної кари до моменту її заміни Верховною Радою України на довічне позбавлення волі, оскільки це порушувало принцип співмірності тяжкості злочину і покарання за його вчинення, не відповідало принципу справедливості в кримінальному праві.
Як зазначив Конституційний Суд України у справі про призначення судом більш м'якого покарання, окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та межі покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного (абзац п'ятий підпункту 4.1 у 4 мотивувальної частини Рішення від 02 листопада 2004 року №15-рп/2004).
Крім того, Конституційний Суд України вважає, що після Рішення від 29 грудня 1999 року же 1960 року не став новим законом, що пом'якшував кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів.
Конституційний Суд України виходить з того, що в ч. 4 ст. 5 Кодексу 2001 року йдеться про можливість його зміни тільки іншим законом про кримінальну відповідальність, а не Рішенням Конституційного Суду України, який повноважний лише визнавати неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність.
Такі ж висновки містяться в п. 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України № 6-рп/2000 від 19 квітня 2000 року.
З огляду на проаналізовані положення закону, колегія суддів приходить до висновку, що замінене засудженому ОСОБА_8 покарання зі смертної кари на довічне позбавлення волі є обґрунтованим та відповідним внесеним змінам, оскільки є більш м'яким та співмірним вчиненому засудженим злочину, а тому підстав для скасування оскаржуваної ухвали та задоволення апеляційної скарги, колегія суддів не вбачає.
Щодо доводів засудженого про необхідність призначити йому покарання із визначеним строком відбування, яке б не перевищувало строку позбавлення волі в 20 років, то колегія суддів відхиляє такі доводи ОСОБА_8 , вважає їх безпідставними, надуманими та спрямованими на уникнення від кримінальної відповідальності за скоєне вбивство при обставинах, які обтяжують покарання.
Більш того, слід зауважити, що покарання із чітко визначеним строком відбування не є альтернативним покаранню у виді смертної карти, так як є більш м'яким і існувало на момент розгляду кримінального провадження відносно ОСОБА_8 за КК України в редакції 1960 року, однак на момент розгляду кримінального провадження відносно ОСОБА_8 суд вважав таку міру покарання недостатньою для досягнення мети виправлення засудженого за скоєне ним вбивство, а також, невідповідною ступеню тяжкості вчиненого ним злочину, обставинам справи та особі обвинуваченого і засудив ОСОБА_8 до смертної кари.
Тобто, в даному випадку довічне позбавлення волі було обрано засудженому як найсуворіший вид покарання в альтернативу існуючому раніше покаранню у виді смертної кари і всі доводи апеляційної скарги засудженого по суті зводяться до незгоди із видом обраного судом покарання та його суворістю, що не є виключними обставинами в розумінні положень ст. 459 КПК України.
А тому, на підставі викладеного та керуючись положеннями ст. ст. 404, 409, 419 КПК України, апеляційний суд -
Апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_8 - залишити без задоволення.
Ухвалу Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 08 жовтня 2020 року, якою було залишено без задоволення заяву засудженого ОСОБА_8 про перегляд судового рішення за виключними обставинами - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.
Судді Дніпровського
апеляційного суду:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4