22 грудня 2020 року справа №415/5345/20
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд у складі суддів: Казначеєва Е.Г., Геращенка І.В., Міронової Г.М., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 19 листопада 2020 року у справі № 415/5345/20 (головуючий суддя І інстанції Луньова Д.Ю.), складеного в повному обсязі 19 листопада 2020 року в м. Лисичанськ Луганської області, за позовом ОСОБА_1 до Управління забезпечення примусового виконання рішень у Луганській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити дії, -
06 липня 2020 року, ОСОБА_1 звернувся до Луганського окружного адміністративного суду із позовом до Управління забезпечення примусового виконання рішень у Луганській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) про визнання протиправної бездіяльності відповідача щодо відмови у відкритті та поновлені виконавчого провадження, зобов'язання управління відкрити та поновити виконавче провадження на виконання постанови Донецького апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2016 року по справі Ґ№ 415/2566/16-а за позовом уповноваженого Верховної Ради з прав людини в інтересах ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанськ Луганської області про перерахунок пенсії (а.с. 1-2).
Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 08 липня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 передано для розгляду за підсудністю до Лисичанського міського суду (а.с. 21-22).
Рішенням Лисичанського міського суду Луганської області від 19 листопада 2020 року у справі № 415/5345/20 відмовлено у задоволені позовних вимог (а.с. 63-64).
Не погодившись із судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив суд скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції дійшов невірного висновку щодо преюдиційності справи 415/10400/19, в якій розглядалось питання щодо скасування постанови про закінчення виконавчого провадження.
Вважає, що встановлення судом законності прийняття постанови про закінчення виконавчого провадження не є перешкодою для повторного відкриття виконавчого провадження (а.с. 84-85).
Позивач та представник відповідача в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись судом належним чином.
Від позивача до канцелярії суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з незадовільним станом здоров'я та бажанням отримати право на правову допомогу, яке суд не вбачає за необхідне задовольняти з огляду на: відсутність доказів погіршення здоров'я (відсутні медичні довідки, тощо); правом на правову допомогу позивач скористався, вернувшись до суду з апеляційною скаргою.
Крім того, позивач не визначив у клопотанні яка саме правова допомога йому потрібна, ненадання якої може вплинути на розгляд апеляційної скарги.
При цьому, суд апеляційної інстанції зазначає, що матеріали справи містять достатньо доказів для вирішення справи по суті вимог.
Суд апеляційної інстанції, заслухав доповідь судді-доповідача, перевірив матеріали справи і обговорив доводи апеляційної скарги, перевірив юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідив правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін, з наступних підстав.
Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що рішенням Лисичанського міського суду Луганської області від 19 лютого 2020 року у справі № 415/10400/19 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Луганській області про визнання дій протиправними, скасування постанови та зобов'язання вчинити певні дії, та встановлено факт правомірності дій державного виконавця та відсутності підстав для скасування постанови про закінчення виконавчого провадження № 52466955 від 23 листопада 2016 року, яке відкрито за виконавчим листом, виданим на виконання постанови Донецького апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2016 року у адміністративний справі № 415/2566/16-а (а.с. 7-9).
Постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 06 квітня 2020 року рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 19 лютого 2020 року залишено без змін (а.с. 10-12).
15 травня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача з заявою про повторне відкриття виконавчого провадження на виконання постанови Донецького апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2016 року по справі № 415/2566/16-а (а.с. 13-14).
28 травня 2020 року Східним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції України (м. Харків) Дранишу В.Я. надано відповідь, в якій роз'яснено, що повторне відкриття (поновлення) виконавчого провадження можливе тільки за умови скасування постанови про закінчення виконавчого провадження (а.с. 18).
Правомірність дій відповідача щодо відмови у поновленні виконавчого провадження є спірним питанням даної справи.
Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що поновлення виконавчого провадження у відповідності до вимог ст. 40, 41 Закону України «Про виконавче провадження» можливе лише після скасування постанови про закінчення виконавчого провадження. Вказав на преюдиційність рішення суду про відмову у задоволені позовних вимог про скасування постанови про закінчення виконавчого провадження.
Суд апеляційної інстанції погоджується з рішенням суду першої інстанції з наступних підстав.
Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII).
Відповідно до статті 1 Закону №1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до частини першої статті 5 Закону №1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
Відповідно до ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.
Відповідно до ст. 41 Закону України «Про виконавче провадження» у разі якщо постанова виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувача визнана судом незаконною чи скасована в установленому законом порядку, виконавче провадження підлягає відновленню за постановою державного виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного рішення.
Преюдиція - це встановлене процесуальним законом правило (нетиповий нормативний припис) звільнення від доказування обставин, установлених рішеннями суду у цивільній, господарській, адміністративній справі, при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
При цьому, преюдиціальність становить обов'язок суду, який розглядає справу, визнати такими, що не потребують доказування, обставини, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили
У законодавстві України преюдиційність судових рішень визначена як вид їх обов'язковості. Так, відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України від 7 липня 2010 р. «Про судоустрій і статус суддів» обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається процесуальним законом.
Суд апеляційної інстанції погодджується з визначенням преюдиційності як обов'язковості врахування судових актів для інших судів та вважаємо, що воно відповідає практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).
Так, у рішенні від 25 липня 2002 р. у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України» ЄСПЛ зазначив, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке набрало законної сили, не може бути поставлене під сумнів.
Постановою державного виконавця ВП № 52466955 від 23 листопада 2016 року закінчено виконавче провадження у зв'язку з повним виконанням рішення суду.
Як вже зазначалось, рішенням Лисичанського міського суду Луганської області від 19 лютого 2020 року у справі № 415/10400/19 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Луганській області про визнання дій протиправними, скасування постанови та зобов'язання вчинити певні дії, та встановлено факт правомірності дій державного виконавця та відсутності підстав для скасування постанови про закінчення виконавчого провадження № 52466955 від 23 листопада 2016 року, яке відкрито за виконавчим листом, виданим на виконання постанови Донецького апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2016 року у адміністративний справі № 415/2566/16-а (а.с. 7-9).
Постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 06 квітня 2020 року рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 19 лютого 2020 року залишено без змін (а.с. 10-12).
Відповідно до ч. 4 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відтак, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що рішенням Лисичанського міського суду Луганської області від 19 лютого 2020 року у справі № 415/10400/19 (яке набрало законної сили) є преюдиційним при розгляді даної справи, доводи апеляційної скарги не спростовують зазначених висновків.
При цьому, суд апеляційної інстанції не розглядає питання правомірності відмови у задоволені позовних вимог у справі № 415/10400/19, оскільки в рамках даної справи предметом спору є інші вимоги.
Враховуючи вищевикладене, та те, що постанова про закінчення виконавчого провадження не є скасованою, виконавче провадження не може бути поновленим.
З урахуванням зазначеного, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що доводи апелянта про наявність правових підстав у державного виконавця повторно відкрити виконавче провадження, яке було закрито у звязку з його повним виконнаням є необґрунтованими, тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апелянту надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції.
Відповідно до положень ч.1 ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.
Керуючись статтями 271, 272, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 19 листопада 2020 року у справі № 415/5345/20 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку встановленому ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 22 грудня 2020 року.
Судді Е.Г. Казначеєв
І.В. Геращенко
Г.М. Міронова