22 грудня 2020 року Чернігів Справа № 620/4884/20
Чернігівський окружний адміністративний суд під головуванням судді Житняк Л.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Височанської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Височанської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області та вважаючи, що суб'єктом владних повноважень порушені його права, свободи та законні інтереси, просить визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не розгляду його заяви від 24.07.2020 та зобов'язати його розглянути заяву від 24.07.2020 та прийняти рішення у відповідності до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування своїх вимог позивачем вказано, що подана ним заява станом на момент звернення до суду залишається нерозглянутою, що свідчить про бездіяльність відповідача.
Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 29.10.2020 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання, за наявними у справі матеріалами та встановлено відповідачу строк, для подачі відзиву на позов.
У строк, визначений судом, відповідачем відзив на позов не подав. Про розгляд справи повідомлявся належним чином, підтвердженням чому є докази отримання електронною поштою ухвали суду від 29.10.2020 про відкриття провадження (а.с.21).
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає про таке.
26.05.2020 ОСОБА_1 звернувся до Височанської сільської ради із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, щодо відведення земельної ділянки у власність із земель комунальної власності для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,0 га, що знаходиться на території села Тростянка Височанської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області.
До вищезазначеної заяви були надані копія паспорта та ідентифікаційного коду.
Відповідач, розглянувши заяву прийняв рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства в розмірі 0,05 га.
Дізнавшись про таке рішенню, позивач 24.07.2020 звернувся до відповідача із новою заявою, якою він просив надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою, щодо відведення земельної ділянки у власність із земель комунальної власності для особистого селянського господарства саме орієнтовною площею 2,0 га, що знаходиться на території села Тростянка Височанської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області.
До вищезазначеної заяви були надані усі необхідні документи в тому числі графічне зображення бажаного місця розташування земельної ділянки
Крім того, в заяві від 24.07.2020 позивач просив скасувати попереднє рішення Височанської сільської ради від 14.05.2020 № 21-28/VII про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою про відведення земельної ділянки площею 0,05 га.
Однак, відповідачем заява від 24.07.2020, яка була подана позивачем до даного часу так і не розглянула та рішення не прийнято, докази в матеріалах справи відсутні.
Позивач вважає, що відповідач протиправно не приймає рішення щодо надання йому дозволу на розроблення проекту землеустрою, чим вчиняє протиправну бездіяльність та порушує його права, внаслідок чого останній вимушений звертатися до суду за їх захистом.
Даючи правову оцінку вказаним обставинам справи, суд зважає на наступне.
В силу прямої дії ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, ст.41 Конституції України передбачено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Відповідно до ст.14 Конституції України та ст.373 Цивільного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізовується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону.
У свою чергу правовідносини у сфері забезпечення права громадян на землю врегульовані Земельним кодексом України від 25.01.2001 №2768-III (далі - ЗК України).
Статтею 3 ЗК України встановлено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, вказаним Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Пунктом “в” ч.3 ст.116 ЗК України визначено, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених вказаним Кодексом.
Відповідно до положень ч.6 cт.118 ЗК України щодо прав громадян на отримання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб).
Органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст.122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст.122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (ч.7 ст.118 ЗК України).
Виходячи з аналізу вищевказаних законодавчих положень у системному їх зв'язку, суд дійшов висновку, що перелік підстав для відмови в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає.
При цьому, про виключний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки прямо зазначено в ухвалі Конституційного Суду України від 29.09.2015 №44-у/2015 "Про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень ч.7 ст.118 Земельного кодексу України" (справа №2-40/2015).
Аналогічна правова позиція викладена і у постанові Верховного Суду України від 19.01.2016 (справа №824/167/15-а/21-3690а15).
Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до відповідача, як уповноваженого органу на розпорядження земельними ділянками комунальної власності на території відповідної селищної ради з заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства із земель комунальної власності.
До заяви ним були додані всі необхідні документи для її розгляду передбачені ч.6 ст.118 ЗК України, в тому числі: копія паспорту громадянина України, копія реєстраційного номеру облікової картки платника податків, схему бажаного місця розташування земельної ділянки.
Отже, при подачі заяви про надання дозволу на розробку проекту землеустрою позивачем були дотримані всі вимоги щодо подання заяви та необхідних документів для отримання такого дозволу згідно ч.6 ст.118 ЗК України.
Проте відповідач зазначену заяву протягом встановленого місячного строку не розглянув. Доказів на спростування вказаних обставин не надав. Отже, відповідач протиправно не прийняв жодного рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою або відмову, що вказує на протиправну бездіяльність.
Конституцією та законами України визначені вимоги до дій і рішень суб'єктів владних повноважень, які є важливими гарантіями дотримання прав особи та які в даному випадку не були дотримані.
Водночас, вчинення юридично значущих дій і прийняття рішень виключно на підставі закону, так само як і неухильне дотримання юридичної процедури їх прийняття є проявом принципу законності і має сутнісне значення передусім для забезпечення прав особи, стосовно якої суб'єкт владних повноважень вчиняє такі дії або приймає рішення.
Дотримання принципу законності є гарантією недопущення свавілля з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування. їх посадових і службових осіб, що є однією з передумов дотримання принципу верховенства права, який відповідно до ст. 8 Конституції України визнається і діє в Україні.
Суд зазначає, що відсутність належним чином оформленого рішення про надання дозволу або про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність свідчить про те, що уповноважений орган не прийняв жодного рішення з числа тих, які він повинен був ухвалити за законом.
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11.12.2018 у справі №806/862/17.
За таких обставин та з урахуванням того, що позивач звертався до відповідача із заявою щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, та не отримав відповіді, оформленої у формі рішення, суд вважає, що наявні усі правові підстави для зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву від 24.07.2020 та прийняти рішення у відповідності до вимог чинного законодавства, викладене у формі законного та обґрунтованого розпорядчого індивідуального правового акту.
Згідно з ч.1 та ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України (КАСУ) кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 до Височанської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, слід задовольнити повністю.
Суд зазначає, що право на правову допомогу гарантовано ст.ст.8, 59 Конституції України, офіційне тлумачення яким надано Конституційним Судом України у рішеннях від 16.11.2000 №13-рп/2000, від 30.09.2009 №23-рп/2009 та від 11.07.2013 №6-рп/2013.
У рішенні Конституційного Суду України від 30.09.2009 №23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.
Згідно ч.1 ст.132 КАСУ, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (частина третя вказаної статті).
Таким чином, послуги зі складання позовних заяв, апеляційних та касаційних скарг є різновидом правової допомоги, витрати на яку включаються до складу судових витрат.
За змістом ст.134 КАСУ, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною чи третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, установлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (послуг), виконаних (наданих) адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути сумірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до ч.7 та ч.9 ст.139 КАСУ розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, установлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд ураховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим і пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Згідно ч.1 ст.139 КАСУ при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Також, за змістом ч.9 ст.139 КАСУ, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд ураховує, зокрема, чи є розмір таких витрат обґрунтованим і пропорційним до предмету спору.
З матеріалів позову вбачається, що позивачем надано попередній розрахунок суми судових витрат, який містить детальний опис виконаних робіт, втім позивачем не надано жодних доказів понесення ним витрат на правову допомогу.
Відповідно до правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 01.10.2018 у справі №569/17904/17 (адміністративне провадження N К/9901/52416/18) суд на підставі аналізу змісту ст.134 КАСУ зазначає, що в підтвердження здійсненної правової допомоги, необхідно долучати й розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором. Такий розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час, витрачений на надання кожного виду послуги.
За змістом ч.3 ст.30 Закону України від 05.07.2012 «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» при встановленні розміру гонорару враховується, серед іншого, складність справи, а гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Відповідно до ст.17 Закону України від 23.02.2006 №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі «Ботацці проти Італії», заява №34884/97, п.30).
У пункті 269 рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п.55 з подальшими посиланнями).
А у пункті 154 рішення Європейського суду із прав людини від 07.11.2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» ( заява №58442/00) зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Правова позиція Верховного Суду щодо необхідності доведення та врахуванням того чи були витрати на правничу допомогу фактичними, а їх розмір обґрунтованим та розумним викладена, зокрема у постанові від 05.05.2018 у справі №821/1594/17.
Верховним Судом у постанові від 19.02.2019 у справі №803/1032/18 (касаційне провадження №К/9901/69188/18) підкреслюється, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, до предмета доказування у питанні компенсації понесених у зв'язку з розглядом справи втрат на правничу допомогу необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Суд зазначає, що докази, які б підтверджували понесення позивачем зазначених фактичних витрат пов'язаних з наданням правової допомоги суду не надані, у зв'язку з чим такі вимоги є передчасними.
Так, згідно з ч.1 ст.139 КАСУ, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню, то суд, в силу ч.3 ст.139 КАСУ, вважає за необхідне стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Височанської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області на користь позивача судовий збір в сумі 840,80 грн.
Керуючись статтями 72-74, 77, 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 до Височанської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність Височанської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області щодо не розгляду заяви ОСОБА_1 від 24.07.2020.
Зобов'язати Височанську сільську раду Борзнянського району Чернігівської області розглянути заяву ОСОБА_1 від 24.07.2020 та прийняти рішення, викладене у формі законного та обґрунтованого розпорядчого індивідуального правового акту.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Височанської сільської ради Борзнянського району Чернігівської області на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 840,80 грн (вісімсот сорок гривень 80 коп.).
Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та з урахуванням п. 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення суду. Апеляційна скарга, з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 Розділу“Перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України, подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ).
Відповідач: Височанська сільська рада Борзнянського району Чернігівської області (вул. Центральна, 86, с. Високе, Борзнянський район, Чернігівська область, 16412, код ЄДРПОУ 04414810).
Повне рішення суду складено 22.12.2020.
Суддя Л.О. Житняк