Справа № 420/12916/20
21 грудня 2020 року м. Одеса
Суддя Одеського окружного адміністративного суду Потоцька Н.В., розглянувши заяву про поновлення строку на подачу позову,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов особи, яка подає позов: адвокат ООКА Веселова Олена Олександрівна, яка діє на підставі договору в інтересах боржника ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), в якому позивач просить:
скасувати постанову № 49992683 від 23.05.2018 р., видану старшим державним виконавцем Мельниченко А.В. відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області про стягнення з боржника виконавчого збору
скасувати постанову №55047949 від 23.05.2018 р., видану старшим державним виконавцем Мельниченко А.В. відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області.
Ухвалою суду від 26.11.2020 року адміністративний позов залишений без руху, у зв'язку із пропуском строку звернення до суду, несплатою судового збору та не підтвердженням повноважень особи, яка подає позов: адвокат ООКА Веселова Олена Олександрівна.
15.12.2020 року на виконання ухвали суду подана заява про поновлення строку на подачу позову, яка обґрунтована наступним.
У боржниці ОСОБА_2 існує одне кредитне зобов'язання по якому було видано два виконавчих листа - про стягнення коштів та про звернення стягнення на майно. Всього по ним відкривалося 9 виконавчих проваджень (ВП) згідно з витягу реєстру ВП. У випадку позбавлення ОСОБА_2 права на доступ до суду лише з формальних підстав, то це призведе до подвійного стягнення виконавчого збору (або винагороди приватного виконавця), що неминуче поставить сторону у заздалегідь гірший стан. А боржниця навіть права на захист свого порушеного права може бути позбавлена внаслідок існування процесуальних перешкод.
При цьому, виходячи з часу коли ОСОБА_1 , стало відомо про порушене право, тобто з 13.11.2020р., а з позовом звернулася її представник 20.11.2020р., то строк в розумінні ст. 122 КАСУ не є пропущеним. Прохання про поновлення строку поставлено на випадок, якщо суд не погодиться та зі свого боку буде виходити з того, що строк все ж таки є пропущеним.
Розглянувши подану заяву суддя приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення, з огляду на наступне.
Як вбачається із поданого адміністративного позову предметом розгляду у вказаній справі є постанова №49992683 від 23.05.2018 р про стягнення з боржника виконавчого збору та постанова №55047949 від 23.05.2018 р. про стягнення з боржника виконавчого збору.
Отже, десятиденний строк встановлений приписами ст. 287 КАСУ, для пред'явлення вказаного адміністративного позову сплинув 03.06.2020 р..
Адміністративний позов зареєстрований 23.11.2020 р. за вхід. №12738/20.
У поданій заяві за вхід. № 46763/20 від 05.11.2020 р., представник позивача вказує, що ОСОБА_1 , стало відомо про порушене право, 13.11.2020 р., а з позовом її представник звернулася 23.11.2020р., то строк в розумінні ст. 122 КАСУ не є пропущеним.
Отже, при зверненні до суду з даною позовною заявою, не пропущено визначений законом строк для звернення з позовною заявою до адміністративного суд
Суддя не приймає визначені представником позивача доводи, у заяві та зазначає наступне.
Вказана справа, у відповідності до глави 11 КАС України, належить до окремих категорій термінових справ, порядок та строки розгляду якої визначені ст. 287 КАС України.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 287 КАС України, учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Позовну заяву може бути подано до суду: 1) у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів; 2) у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій.
Як зазначає боржниця ОСОБА_1 вона зазнає певні незручності у житті, які пов'язані із намаганням стягнути з неї виконавчий збір або винагороду приватного виконавця по закритим виконавчим провадженням, в рамках яких жодних дій не проводилося.
Боржниця ОСОБА_1 дізналася про своє порушене право 13.11.2020р., про що свідчить її розпис на отриманих у відділі ДВС оскаржуваній постанові. Сама ж оскаржувана постанова датована 23.05.2018 р., та була виділена у окреме виконавче провадження в червні 2020року.
З реєстру виконавчих проваджень вбачається, що виконавчі провадження за виконавчим листом № 509/4648/14-ц, виданим 15.05.2015 року Овідіопольським районним судом Одеської області та виконавчим листом № 2-559/11, виданим 10.04.2013 року Овідіопольським районним судом Одеської області відкривалися та закривалися багато разів починаючи з 2014 року. В силу приписів Закону України «Про виконавче провадження», Інструкції про вчинення виконавчих дій, із закриттям виконавчих проваджень та поверненням виконавчих листів, виконавець має зняти усі арешти та заборони та удержати з боржника усі здійснені витрати.
ОСОБА_1 не можна звинувачувати у неналежному здійсненні її прав як боржника який має знати про стан її майнових прав. Діючи самостійно, а іноді через представника, боржниця не ознайомлювалася з кожним виконавчим провадженням оскільки вважала, що відкриваються вони із порушеннями. Так, в Овідіопольському районному суді перебувала заява кредитора про поновлення строку на пред'явлення виконавчого листа до виконання. Також й скарги ОСОБА_1 на дії приватного виконавця також.
З 2018 року кредитор звернувся до приватного виконавця та з того часу обидва виконавчих листа перебувають у провадженні ОСОБА_3 , а тому боржниця й припустити не могла, що оскаржувана постанова яка винесена державним виконавцем по ВП яке є закритим може бути виконавчим документом по якому у подальшому будуть проводитися якісь дії.
ОСОБА_1 не є фахівцем в області права та не могла передбачити порушення її прав до часу коли у її житті не з'явилися об'єктивні перешкоди у розпорядженні належним їй рахунком у ПАТ «Райффайзен Банк Аваль».
Оскільки ОСОБА_1 не відчувала негативних наслідків оскаржуваної постанови протягом 2 років, а з'ясувала про наявність нового арешту у червні 2020р., про що повідомили працівники банку. З самою ухвалою та провадженням ознайомилася у листопаді 2020р. звичайно її не можна звинуватити у неналежному здійсненні її прав.
Щодо доводів представника позивача на те, що позивач не є фахівцем в області права та те, що боржниця не ознайомлювалася з кожним виконавчим провадженням оскільки вважала, що вони відкриваються із порушеннями.
Слід звертає увагу позивача на презумпцію знання законодавства (лат. Ignorantia juris non excusat - незнання закону не вибачається) - кожен вважається таким, що знає закони.
Правова основа презумпції знання законодавства - обов'язок кожного неухильно додержуватися Конституції України та законів України. Цей обов'язок закріплений в частині 1 статті 68 Конституції України. Обов'язок додержання законів передбачає і обов'язок їх знання. Тому закони повинен знати кожний. З цього положення і випливає загальновідома формула: незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності, яка і міститься в частині 2 статті 68 Конституції України.
При цьому, позивачка не заперечує, що вона знала про відкриті у відношенні неї виконавчі провадження та вказує, що не ознайомлювалась з ними оскільки вважали, що вони відкриваються із порушеннями. При цьому, доказів оскарження таких дій виконавців суду не надано.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі "Юніон Аліментаріа проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосується безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (рішення у справі Пономарьов проти України", та "Трух проти України").
У рішенні в справі "Каракуця проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що заявники повинні проявляти належну зацікавленість у розгляді їхньої справи.
Рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Нешев проти Болгарії" від 28 жовтня 2004 року визначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Практикою Європейського суду з прав людини, яка є преюдиційною, також встановлено, що якщо заявники у визначений законом термін не виявили належної зацікавленості у розгляді їхньої справи та своєчасно не звертались до суду за інформацією щодо стану розгляду їх справи їх права на доступ до правосуддя не є порушеними.
Приписами ч. 2 ст.44 КАС України встановлено, що учасники справи зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Строк звернення до адміністративного суду - це строк, в межах якого особа, яка має право на позов, повинна звернутися до адміністративного суду для захисту своїх прав у публічно - правових відносинах або для реалізації владних повноважень.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.
Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме:
- забезпечувати юридичну визначеність і остаточність
- захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів
- запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
Відповідно ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звертається до суду, та пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.
Ключовою є фраза «з поважних причин» а отже, це і є предметом доказування при вирішенні питання щодо встановлення поважності причин для позивача тобто, якщо строк був пропущений з поважних причин це повинно підтверджуватися незаперечними письмовими доказами.
Процесуальний закон не дає визначення терміну "поважні причини". Між тим в Рішенні Верховного суду України від 13.09.2006 року по справі № 6-26370кс04 (№ в ЄДРСРУ 135558) вказане наступне: «Поважними причинами пропуску строку позовної давності вважаються такі обставини, за яких своєчасне пред'явлення позову стає неможливим або утрудненим».
Як вказує практика Верховного Суду, оцінюючи обставини, що перешкоджали здійсненню процесуального права на оскарження, суд повинен виходити з оцінки та аналізу всіх наведених у клопотанні доводів, а також з того, чи мав заявник можливість своєчасно реалізувати своє право на оскарження.
Кажучи про принцип рівності сторін, слід зазначити, що кожній стороні мають бути надані рівні можливості щодо представлення справи у такому вигляді, якій не ставить її у невигідне становище стосовно свого противника (рішення у справі "Бацаніна проти Росії" від 26.05.2009 р. № 3932/02, § 22).
Відповідно до прецедентного права Суду, рішення судів і трибуналів повинні бути належним чином мотивовані. Ступінь цього обов'язку може варіюватися залежно від характеру рішення, що повинно бути визначено у світлі конкретних обставин справи (справа "Гарсія Руїз проти Іспанії" § 26).
Питання застосування строку звернення до суду пов'язано з їх реалізацією.
Показовою в питанні застосування строку позовної давності в контексті ст. 6 Конвенції є справа "Gradescolo S.R.L. проти Молдови".
У цій справі Суд послався на прецедентне право щодо дотримання вимог стосовно допустимості застосування процесуального закону, як важливого аспекту права на справедливий судовий розгляд.
Строк звернення до адміністративного суду обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Порівняльний аналіз термінів «довідалася» та «могла довідатися», дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який Позивач начебто не знав про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач при зверненні до суду повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права, що також випливає із загального правила про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (постанова Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року № 6-17цс17).
Отже, дотримання строку звернення є однією з умов реалізації права на позов і тісно пов'язано з реалізацією права на справедливий суд. Наявність такої умови запобігає зловживанням і погрозам звернення до суду.
Правова природа строку звернення до суду, дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого фізична або юридична особа, орган державної влади та місцевого самоврядування можуть звернутися до суду з позовом, обумовлено передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід'ємною складовою верховенства права.
Правова визначеність є універсальним правовим інститутом, дія якого поширюється на такі важливі сфери правовідносин між державою та особою, як реалізація і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, встановлення юридичної відповідальності, підстав та порядку притягнення до такої відповідальності, неприпустимість дій і бездіяльності органів влади, спрямованих на необґрунтоване обмеження прав і свобод людини.
Зокрема, у п. 570 рішення у справі “ВАТ “Нафтова компанія Юкос” проти Росії” Європейський Суд з прав людини визначив термін давності, як передбачене законом право порушника не піддаватися попередженню або суду після закінчення певного терміну після здійснення правопорушення. Як зазначив ЄСПЛ, строки давності, які характерні для національних правових систем Держав-учасниць, відповідають декільком цілям, в числі яких забезпечення правової визначеності та остаточності.
Зміст принципу правової визначеності розкрито у Рішенні від 29 червня 2010 року №17-рп/2010, так Конституційний Суд України звернув увагу на правову визначеність як елемент верховенства права, зазначивши, що одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини і громадянина та втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто, обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дозволять особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
На підставі аналізу сформульованих цим судом позицій правова визначеність та принцип верховенства права є взаємопов'язаними, оскільки правова визначеність спрямована на чіткість та передбачуваність правового статусу особи, дій органів державної влади, їх посадових та службових осіб, недопущення безпідставного порушення чи обмеження прав і свобод людини і громадянина.
Отже, встановлення строків звернення до адміністративного суду у системному зв'язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача та інших осіб того, що зі спливом встановленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії у часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв'язку з таким скасуванням.
Крім того, чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. Однак, для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного та необмеженого поновлення судами пропущеного строку, оскільки національним законодавством вирішення цього питання віднесено до дискреційних повноважень суду.
Обґрунтовуючи важливість дотримання принципу правової визначеності, ЄСПЛ сформовано практику, відповідно до якої національними судами пріоритетність має надаватися дотриманню встановлених процесуальним законом строків звернення до суду, а поновлення пропущеного строку допускається лише у виняткових випадках, коли мають місце не формальні та суб'єктивні, а об'єктивні та непереборні причини їх пропуску.
Отже, не заперечуючи наявності дискреційних повноважень у національних судів щодо вирішення питання про поновлення строку на звернення до суду, ЄСПЛ підкреслює, що останні повинні визначити, чи виправдовують підстави для подібного продовження строків втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує межі розсуду суду ні в тривалості, ні в підставах для визначеності подовжених строків (справа “Безруков проти Росії”, п. 34).
Зі змісту положень КАС України вбачається, що у ньому не визначено граничні межі, у яких адміністративні суди можуть приймати рішення про поновлення строку звернення до суду. Не містить КАС України й конкретних підстав та критеріїв, за якими можливо оцінити поважність причин пропуску відповідного строку.
З цього приводу у ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої відступлення від принципу правової визначеності через відновлення строку звернення до суду виправдано лише у випадках необхідності при обставинах істотного і непереборного характеру (справа “Салов проти України”), зокрема, з метою виправлення помилки, що має фундаментальне значення для судової системи (справа “Сутяжник проти Росії”, п. 38).
При оцінюванні поважності причин пропуску строку звернення до суду та прийнятті рішень про його поновлення ЄСПЛ, як правило, враховує:
1) складність справи, тобто, обставини і факти, що ґрунтуються на праві (законі) і тягнуть певні юридичні наслідки;
2) поведінку заявника;
3) поведінку державних органів;
4) перевантаження судової системи;
5) значущість для заявника питання, яке знаходиться на розгляді суду, або особливе становище сторони у процесі (справи “Бочан проти України”, “Смірнова проти України”, “Федіна проти України”, “Матіка проти Румунії” та інші).
Водночас, навіть наявність об'єктивних та непереборних обставин, що обумовлюють поважність причин пропуску строку звернення до суду, не може розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення пропущеного строку (справа “Олександр Шевченко проти України”, п. 27), оскільки у випадку, якщо минув значний проміжок часу з моменту закінчення пропущеного строку, відновлення попереднього становища учасників справи, що може бути зумовлено скасуванням рішення або визнанням незаконної дії (бездіяльності) суб'єкта владних повноважень, буде значно ускладнено та може призвести до порушення прав та інтересів інших осіб.
Загалом, згідно з практикою ЄСПЛ при застосуванні процедурних правил варто уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом, та порушення принципу правової визначеності (справи “Волчлі проти Франції”, “ТОВ “Фріда” проти України”).
Отже, забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися певних правил у процесі прийняття рішення про поновлення строку та оцінювати поважність причин пропуску строку, виходячи із критеріїв розумності, об'єктивності та непереборності обставин, що спричинили пропуск, значимості справи для сторін, наявності фундаментальної судової помилки.
Аналіз практики ЄСПЛ свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду, ЄСПЛ виходить із наступного:
1) поновлення пропущеного строку звернення до суду є порушенням принципу правової визначеності, відтак, у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим;
2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних, об'єктивних, непереборних, не залежних від волі та поведінки особи обставин;
3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі;
4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку;
5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.
Позивачем не визначено поважної причини пропуску строку звернення до суду, який складає 10 днів з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів, оскільки період часу з 23.05.2018 року по 13.11.2020 року ніяким чином позивачем не обґрунтовано, крім того, у поданій заяві від 15.12.2020 року позивач вказує, що подала позов у встановлений приписами КАС України строк.
З огляду на викладене суддя не приймає визначені заявником доводи щодо не порушення строку звернення до суду із позовом.
Згідно з ч. 6 ст. 161 КАС України, у разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов'язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску.
Таким чином, позивачем пропущено строк звернення до адміністративного суду із зазначеним позовом та суд зазначає про необхідність надання заяви про поновлення строку для звернення до суду із зазначеним позовом та докази поважності причин його пропуску.
В ухвалі від 22.01.2019 року по справі № 360/2999/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку про необхідність доведення позивачем та надання допустимих доказів на підтвердження поважності пропуску строку звернення до суду.
Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.”
Частиною другої статті 44 КАС України встановлено, що учасники справи зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Верховний Суд у постанові від 20.11.2018 р. у справі № 907/50/16, зокрема вказав, що Позивна давність не є інститутом процесуального права і не може бути відновлена. Позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.
Згідно з ч. 1 ст. 123 КАС України, у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху.
Керуючись ст. ст. 2, 5, 9, 123, 256, 287, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя,
У задоволенні заяви про поновлення строку на подачу позову - відмовити.
Ухвала набирає законної сили відповідно до вимог ст. 256 КАС України та може бути оскаржена у порядку та строки визначені статтею 295, 297 КАС України.
Пунктом 15.5 розділу VII “Перехідні положення” КАС України від 03 жовтня 2017 року визначено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи зберігаються порядок подачі апеляційних скарг та направлення їх до суду апеляційної інстанції, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року.
Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Головуючий суддя Потоцька Н.В.