ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
21 грудня 2020 року м. ОдесаСправа № 916/1210/20
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Діброви Г.І.
суддів: Принцевської Н.М., Ярош А.І.
секретар судового засідання: Клименко О.В.
за участю представників учасників справи:
від Малого приватного підприємства Фірма "ЕРІДОН", с. Княжичі Києво-Святошинського району Київської області - Нерода В.Ю. на підставі ордеру Серія КС № 782906 від 01.09.2020 року.
від Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с. Лиманське Ренійського району Одеської області - не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с. Лиманське Ренійського району Одеської області
на рішення Господарського суду Одеської області від 30.09.2020 року, м. Одеса, суддя Погребна К.Ф., повний текст рішення складено та підписано 12.10.2020 року
у справі № 916/1210/20
за первісним позовом Малого приватного підприємства Фірма "ЕРІДОН", с. Княжичі Києво-Святошинського району Київської області
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с. Лиманське Ренійського району Одеської області
про стягнення 1 616 172,72 грн.
та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с.Лиманське Ренійського району Одеської області
до відповідача Малого приватного підприємства Фірма "ЕРІДОН", с. Княжичі Києво-Святошинського району Київської області
про визнання договору недійсним,-
Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.
У травні 2020 року Мале приватне підприємство Фірма "ЕРІДОН", с. Княжичі Києво-Святошинського району Київської області звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с.Лиманське Ренійського району Одеської області, в якій просило суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с. Лиманське Ренійського району Одеської області на користь Малого приватного підприємства Фірма "ЕРІДОН", с. Княжичі Києво-Святошинського району Київської області 1 616 172,72 грн., з яких сума основної заборгованості за договором поставки № 1667/19/15 від 03.09.2018 року - 1 099 700,20 грн.; інфляційне збільшення заборгованості у - 19 911,15 грн.; 10 % річних від простроченої суми основної заборгованості - 68 191,83 грн.; проценти за користування товарним кредитом - 245 421,93 грн.; пеня - 182 947,61 грн., а також просило відшкодувати позивачу за рахунок відповідача сплачену суму судового збору в розмірі 24 242,59 грн. та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 20 865,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем свої зобов'язань за договором поставки від 03.09.2018 року № 1667/19/15 в частині своєчасної та повної оплати вартості поставленого товару.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 12.05.2020 року за вищевказаною позовною заявою відкрито провадження у справі № 916/1210/20.
23.06.2020 року до Господарського суду Одеської області від Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с. Лиманське Ренійського району Одеської області надійшла зустрічна позовна заява, в якій відповідач за первісним позовом просив суд визнати недійсним договір поставки № 1667/19/15 від 03.09.2018 року, укладений між Малим приватним підприємством Фірма "ЕРІДОН", с. Княжичі Києво-Святошинського району Київської області та Товариством з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с.Лиманське Ренійського району Одеської області.
Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що останній платіж з боку Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО" за оспорюваним правочином було здійснено 07.11.2019 року, коли діяла редакція статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО" в редакції від 03.10.2019 року та відповідно до п. 10.7 якого, серед іншого, директор має право приймати рішення про укладення, зміну чи розірвання будь-яких правочинів (договорів та інших угод) на суму, що є нижчою або дорівнює 500 000,00 грн. (п'ятсот тисяч гривень або її еквіваленту в іноземній валюті за курсом НБУ), за винятком тих правочинів (договорів та інших угод), прийняття рішення про укладення, зміну чи розірвання по яким відноситься до компетенції загальних зборів». Отже, як вважає відповідач (позивач за зустрічним позовом) для узгодження остаточної суми поставки по її оплаті по договору поставки № 1667/19/15 від 03.09.2018 року виконавчий орган Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО" повинен був на дату платежу отримати згоду загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", що в порушення вищезазначеної імперативної норми закону зроблено не було, таким чином дії директора ОСОБА_1 не відповідали внутрішній волі Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", з огляду на що позивач за зустрічним позовом вважає такий договір недійсним.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 20.07.2020 року прийнято зустрічну позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО" до відповідача Малого приватного підприємства Фірма "ЕРІДОН" про визнання недійсним договору поставки № 1667/19/15 від 03.09.2018 року до розгляду та об'єднано в одне провадження з первісним позовом у справі № 916/1210/20 за правилами загального позовного провадження.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 30.09.2020 року у справі №916/1210/20 (суддя Погребна К.Ф.) первісний позов Малого приватного підприємства Фірма "ЕРІДОН" до Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО" задоволено повністю; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО" на користь Малого приватного підприємства Фірма "ЕРІДОН" основний борг в сумі 1 099 700, 20 грн., інфляційні витрати в розмірі 19 911,15 грн., 10 % річних в сумі 68 191,83 грн., проценти за користування товарним кредитом в розмірі 245 421, 93 грн., пеню в сумі 182 947,61 грн. та судовий збір в сумі 24 242,59 грн.; в задоволенні зустрічного позову Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО" до Малого приватного підприємства Фірма "ЕРІДОН" відмовлено повністю; судові витрати покладено на Товариство з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО".
Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що позивачем належними та допустимими доказами по справі доведено невиконання відповідачем свого обов'язку по повній оплаті товару за договором поставки від 03.09.2018 року № 1667/19/15 в узгоджені сторонами строки оплати, в зв'язку з чим у позивача виникло право нарахувати пеню, проценти річних, інфляційні втрати та відсотки за користування товарним кредитом. При цьому, відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції зазначив, що пункт Статуту, на який посилається відповідач (позивач за зустрічним позовом) стосується виключно прийняття рішень про укладення, зміну чи розірвання правочинів, а не здійснення оплат за укладеними договорами, при цьому, схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним, з огляду на що підстави визнавати спірний договір недійсним відсутні.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.
Товариство з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с. Лиманське Ренійського району Одеської області з рішенням суду першої інстанції не погодилось, тому звернулось до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просило суд рішення Господарського суду Одеської області від 30.09.2020 року у справі №916/1210/20 скасувати в повному обсязі та прийняти нове, яким первісний позов Малого приватного підприємства Фірма "ЕРІДОН", с. Княжичі Києво-Святошинського району Київської області до Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с.Лиманське Ренійського району Одеської області залишити без задоволення, а зустрічний позов Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с. Лиманське Ренійського району Одеської області до Малого приватного підприємства Фірма "ЕРІДОН", с. Княжичі Києво-Святошинського району Київської області задовольнити в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з'ясуванням всіх обставин справи. Зокрема, скаржник зазначає, що судом першої інстанції не надана оцінка розрахунку, лише вказано, що розрахунки, надані Малим приватним підприємством Фірма "ЕРІДОН", с.Княжичі Києво-Святошинського району Київської області зроблені обґрунтовано. При цьому, розрахунок, приведений у позовній заяві, не відповідає залученим позивачем до матеріалів справи доказам, позивачем невірно здійснено розрахунок грошових зобов'язань, та невірно визначено ціну позову, більш того, як наслідок, розрахунки суми 10 % річних від простроченої суми, проценти за користування товарним кредитом, інфляційне збільшення заборгованості, пені є також невірні, з огляду на суму, з якої вони розраховувалися.
Щодо зустрічної позовної заяви скаржник зауважив, що з огляду на приписи Статуту скаржника, для узгодження остаточної суми поставки по її оплаті по договору поставки №1667/19/15 від 03.09.2018 року виконавчий орган скаржника повинен був на дату платежу отримати згоду загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", чого зроблено не було, таким чином дії директора ОСОБА_1 не відповідали внутрішній волі Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", з огляду на що, на думку скаржника, оспорюваний правочин є недійсним.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 23.11.2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с. Лиманське Ренійського району Одеської області на рішення Господарського суду Одеської області від 30.09.2020 року у справі № 916/1210/20, справу призначено до судового розгляду.
04.12.2020 року електронною поштою до Південно-західного апеляційного господарського суду від Малого приватного підприємства Фірма "ЕРІДОН", с. Княжичі Києво-Святошинського району Київської області надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач за первісним позовом просив суд рішення Господарського суду Одеської області від 30.09.2020 року у справі № 916/1210/20 залишити без змін, а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с. Лиманське Ренійського району Одеської області - без задоволення. Судовою колегією відзив було долучено до матеріалів справи.
У відзиві Мале приватне підприємство Фірма "ЕРІДОН", с. Княжичі Києво-Святошинського району Київської області зазначає, що відповідач невірно розраховує заборгованість за договором поставки № 1667/19/15 від 03.09.2018 року та додатками до нього, оскільки матеріали справи № 916/1210/20 містять усі додатки, видаткові накладні та платіжні доручення, щодо загального обороту за договором поставки № 1667/19/15 від 03.09.2018 року та додатками до нього, відповідно до яких сума основної заборгованості складає 1 099 700,20 грн., при цьому, відповідачем не враховано, що наявна заборгованість по додатку № 1667/19/15/14-ЗЗР від 06.05.2019 року.
Щодо зустрічного позову, позивач зазначив, що фактично позивачем за зустрічним позовом підтверджено, що договір поставки № 1667/19/15 від 03.09.2018 року було укладено та підписано особою із відповідним обсягом повноважень, при цьому, пункт Статуту, на який посилається позивач за зустрічним позовом, стосується виключно прийняття рішень про укладення, зміну чи розірвання правочинів, а не здійснення оплат за укладеними договорами.
Товариство з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с. Лиманське Ренійського району Одеської області здійснювало підписання договору та додатків до нього, а потім відповідно і оплати не в один день, а в різні, по мірі необхідності отримання тих чи інших товарів. Отже учасники Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с.Лиманське Ренійського району Одеської області не могли не знати про закупівлю товарів у позивача, які необхідні для здійснення їх основної діяльності - вирощування зернових культур.
Крім того, всі дії під час виконання договору були санкціоновані та погоджені, як директором підприємства позивача за зустрічною позовною заявою, так і його головним бухгалтером:
- при перерахуванні грошових коштів на платіжних дорученнях, відповідно до Інструкції про безготівкові розрахунки, мають стояти два підписи директора та головного бухгалтера і печатка підприємства, що дозволяє банківській установі здійснювати перерахування грошових коштів відповідно до кожного такого платіжного доручення. Загалом підприємством позивача за зустрічною позовною заявою згідно умов Додатків було сплачено загальну суму 3 202 589, 45 грн. з врахуванням ПДВ;
- загалом посадовими особами підприємства позивача за зустрічною позовною заявою згідно умов Додатків було погоджено та проведено господарських операцій з отримання ТМЦ за видатковими накладними на загальну суму 4 302 289,65 грн. з врахуванням ПДВ;
- постановка на облік отриманого товару та використання підприємством позивача за зустрічною позовною заявою податкового кредиту з податку на додану вартість за зареєстрованими постачальником податковими накладними, які оформлювались та реєструвались на кожну господарську операцію за першою подією або перерахування покупцем грошових коштів або отриманням товару за видатковими накладними, проводилось головним бухгалтером та директором підприємства позивача, адже саме ці посадові особи відповідно до вимог Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» відповідають за організацію та ведення бухгалтерського обліку та фінансової звітності на підприємстві позивача. Загалом підприємством позивача згідно умов оспорюваного договору за результатами проведених господарських операцій з постачальником (або сплати коштів або отримання товару) було використано податкового кредиту з податку на додану вартість на загальну суму 3 202 589,45 грн.
Отже належним схваленням правочину та підтвердженням дійсності такого правочину є докази щодо отримання товару, його оплати та застосування у власній господарській діяльності підприємства позивача, що в свою чергу робить неможливим визнання оспорюваного договору поставки та додатків недійсними. На підставі наведеного вище вказані у зустрічній позовній заяві твердження позивача за зустрічною позовною заявою є безпідставними і такими, що не ґрунтуються на фактичних обставинах справи.
21.12.2020 року перед судовим засіданням електронною поштою до Південно-західного апеляційного господарського суду від скаржника надійшло клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату у зв'язку із поганим самопочуттям представника скаржника, яке виникло у нього 21.12.2020 року, в зв'язку з чим, останній вважає за необхідне утриматись від явки в судове засідання. Будь-яких доказів на підтвердження обставин викладених у клопотанні додано не було.
В судовому засіданні, яке проводилось в режимі відеоконференції, представник Малого приватного підприємства Фірма "ЕРІДОН", с. Княжичі Києво-Святошинського району Київської області підтримала свої доводи та заперечення щодо вимог апеляційної скарги з мотивів, що викладені у відзиві, та просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Щодо клопотання скаржника про відкладення розгляду справи заперечувала з мотивів безпідставного затягування розгляду справи та відсутності доказів на його обгрунтування.
Представник скаржника в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлений належним чином, про що свідчить наявне у матеріалах справи поштове повідомлення про вручення ухвали суду про відкриття та призначення справи до розгляду, будь-яких заяв чи клопотань суду не надали, окрім клопотання скаржника про відкладення розгляду справи на іншу дату.
При цьому, розглянувши клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с. Лиманське Ренійського району Одеської області про відкладення розгляду справи на іншу дату, яке мотивовано тим, що адвокат скаржника погано себе почуває, на підтвердження чого скаржником до клопотання не додано будь-яких доказів, судова колегія дійшла висновку про відсутність підстав для його задоволення, оскільки ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду явка сторін не визнавалась обов'язковою, а матеріалів справи достатньо для розгляду скарги по суті. Одночасно з цим в клопотанні не зазначено будь-яких додаткових підстав для визнання обов'язкової явки представника скаржника в судове засідання або наявності у нього додаткових доводів та заперечень стосовно оскаржуваного рішення. Крім того, юридична особа має право направити для участі в судових засіданнях керівника юридичної особи або укласти договір про надання правової допомоги з іншим адвокатом, який виступатиме його представником у випадку необхідності присутності її представника в судовому засіданні.
Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.
Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов'язком сторін, явка учасників судового процесу ухвалою суду не визнана обов'язковою, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника скаржника.
Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с. Лиманське Ренійського району Одеської області не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 30.09.2020 року у справі № 916/1210/20 є правомірним та таким, що не потребує скасування, виходячи з наступного.
Господарським судом Одеської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.
03.09.2018 року між Малим приватним підприємством Фірма "ЕРІДОН" (Постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО" (Покупець) було укладено договір поставки № 1667/19/51, відповідно до якого постачальник зобов'язується поставити покупцю продукцію виробничо-технічного призначення, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити вартість такого товару (п. 1.1. договору). Найменування, асортимент та кількість товару, який підлягає поставці за цим договором, визначається в додатках, які є його невід'ємною частиною (п. 1.2. договору).
Згідно із п. 2.1., 2.3. договору ціна товару в національні валюті та її еквівалент в іноземній валюті (долар США або Євро) зазначається у додатках до цього договору. Загальна вартість товару, що постачається за цим договором (ціна договору), визначається додатками та видатковими накладними, з врахуванням п. 3.2. договору. У випадку розбіжності даних у додатках та у видаткових накладних щодо кількості, асортименту, ціни товару, перевагу має видаткова накладна.
Відповідно до п. 3.1. договору оплата товару здійснюється покупцем у національній валюті України шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок постачальника в порядку, на умовах та в строки, визначені договором та додатками до нього.
Здійснюючи оплату товару, покупець зобов'язаний зазначити у платіжному дорученні за яким саме додатком до цього договору та/або рахунком на оплату, та/або видатковою накладною, а також у разі необхідності, за який саме товар здійснюється оплата. У разі відсутності такої інформації, а також у разі порушення покупцем зобов'язань за цим договором, отриманий платіж зараховується постачальником на власний розсуд (п.3.7. договору).
Згідно з п. 6.2. договору поставки покупець, у разі несвоєчасної оплати товару, повинен сплатити пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного Банку України за кожний день прострочення від вартості отриманого, але не оплаченого товару за кожний день прострочення.
Пунктом 6.7. договору поставки встановлено, що в разі невиконання покупцем зобов'язань щодо оплати товару чи невиконання зобов'язань передбачених пунктами 3.2. та 3.3. цього договору, покупець, відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України, сплачує на користь постачальника 10 % (десяти відсотків) річних. Річні нараховуються на загальну суму простроченої оплати. Для уникнення непорозумінь, сторони погодили, що сплата коштів, передбачених цим пунктом, є особливим видом цивільно-правової відповідальності, передбаченим ст. 625 Цивільного кодексу України, та не відноситься до неустойки (штрафу чи пені).
Відповідно до п. 6.8. договору поставки, стягнення штрафних санкцій (пені, штрафу, процентів) за договором поставки відповідно до п. 6 ст. 232 Господарського кодексу України не обмежується строком нарахування та припиняється в день виконання стороною зобов'язання, а строк позовної давності щодо стягнення штрафних санкцій, у відповідності до ст. 259 Цивільного кодексу України, продовжується до 3 (трьох) років.
Згідно п. 9.2. договору він вступає в силу з моменту його підписання вповноваженими представниками сторін та скріплення печатками і діє до 31.12.2019 року, а в частині проведення розрахунків за поставлений товар - до моменту проведення остаточних розрахунків. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії цього договору.
В подальшому між сторонами було укладено низку додатків до договору поставки від 03.09.2018 року № 1667/19/15, на підставі яких сторонами оформлювались відповідні видаткові накладні та здійснювались часткові оплати, а саме:
1. Додаток № 1667/19/15/7-ЗЗР від 25.03.2019 року на поставку позакореневих добрив (рімакс плюс 75%, квелекс 200, терра сорб фолі ар.р.) на загальну суму 423 045,00 грн. з урахуванням ПДВ; оплата повної вартості товару, який постачається на умовах цього додатку, здійснюється покупцем з дотримання умов п. 3.2.-3.3. договору поставки в наступному порядку: 30% від загальної вартості товару покупець сплачує на умовах відстрочення оплати в строк до 19.04.2019 року, 70% від загальної вартості товару покупець сплачує на умовах відстрочення оплати в строк до 01.10.2019 року (п. 3 додатку).
На підставі вказаного додатку відповідачу були поставлені позакореневі добрива на суму 565 387,27 грн., що підтверджується видатковими накладними: від 10.04.2019 року №29861 (рімакс плюс 75%, квелекс 200) на суму 150 469,27 грн., від 08.05.2019 року №47069 (терра сорб фолі ар.р.) на суму 83 268,00 грн. та від 10.05.2019 року № 47329 (терра сорб фолі ар.р.) на суму 331 632,00 грн.
За отриманий товар за додатком № 1667/19/15/7-ЗЗР від 25.03.2019 року відповідач розрахувався частково на суму 233 755,27 грн., що підтверджується наявними у матеріалах справи платіжними дорученнями:
- від 10.04.2019 року № 449 на суму 45 140,78 грн. - 30 % вартості товару за видатковою накладною від 10.04.2019 року № 29861;
- від 08.05.2019 року № 492 на суму 83 286,00 грн. - 100 % вартості товару за видатковою накладною від 08.05.2019 року № 47069;
- від 11.05.2019 року № 503 на суму 43 000,00 грн. - 28,6 % вартості товару за видатковою накладною від 10.04.2019 року № 29861;
- від 07.11.2019 року № 825 на суму 62 328,49 грн. - 41,4 % вартості товару за видатковою накладною від 10.04.2019 року № 29861.
Доказів оплати товару, отриманого за видатковою накладною від 10.05.2019 року №47329 на суму 331 632,00 грн. матеріали справи не містять.
2. Додаток № 1667/19/15/8-ЗЗР від 09.04.2019 року на поставку позакореневих добрив (пассат) на загальну суму 648 652,80 грн. з урахуванням ПДВ; оплата повної вартості товару, який постачається на умовах цього додатку, здійснюється покупцем з дотримання умов п. 3.2.-3.3. договору поставки в наступному порядку: 100 % від загальної вартості товару покупець сплачує на умовах відстрочення оплати в строк до 02.09.2019 року (п.3 додатку).
На підставі вказаного додатку відповідачу були поставлені позакореневі добрива на суму 638 985,60 грн., що підтверджується видатковими накладними від 10.05.2019 року №47332 (пассат) на суму 318 947,40 грн. та від 15.05.2019 року № 50144 (пассат) на суму 320 011,20 грн.
За отриманий товар за додатком № 1667/19/15/8-ЗЗР від 09.04.2019 року, як стверджує позивач, відповідач розрахувався частково на суму 665,74 грн., що підтверджується платіжним дорученням від 07.11.2019 року № 827.
Заборгованість відповідача за додатком № 1667/19/15/8-ЗЗР від 09.04.2019 року становить 638 319,86 грн.
3. Додаток № 1667/19/15-9-МД/П від 17.04.2019 року на поставку позакореневих добрив (розасоль та блекджек) на загальну суму 275 268,00 грн. з урахуванням ПДВ; оплата повної вартості товару, який постачається на умовах цього додатку, здійснюється покупцем з дотримання умов п. 3.2.-3.3. договору поставки в наступному порядку: 100% від загальної вартості товару покупець сплачує на умовах відстрочення оплати в строк до 02.09.2019 року (п.3 додатку).
На підставі вказаного додатку відповідачу були поставлені позакореневі добрива на суму 86 714,40 грн., що підтверджується видатковими накладними від 08.05.2019 року №47062 (розасоль) на суму 17 450,40 грн. та від 10.05.2019 року № 47333 (розасоль) на суму 69 264,00 грн.
За отриманий товар за додатком № 1667/19/15/9-МД/П від 17.04.2019 року відповідач 08.05.2019 року частково розрахувався в сумі 17 450,40 грн., що підтверджується наявним у матеріалах справи платіжним дорученням від 08.05.2019 року № 493.
Доказів оплати товару, отриманого за видатковою накладною від 10.05.2019 року №47333 на суму 69 264,00 грн. матеріали справи не містять.
4. Додаток № 1667/19/15/12-ЗЗР від 23.04.2019 року на поставку позакореневих добрив (суперклін 48% та спрей-ейд комплекс) на загальну суму 49 834,08 грн. з урахуванням ПДВ; оплата повної вартості товару, який постачається на умовах цього додатку, здійснюється покупцем з дотримання умов п. 3.2.-3.3. договору поставки в наступному порядку: 20 % від загальної вартості товару покупець сплачує на умовах попередньої оплати в строк до 24.04.2019 року, 80% від загальної вартості товару покупець сплачує на умовах відстрочення оплати в строк до 01.10.2019 року (п.3 додатку).
На підставі вказаного додатку відповідачу були поставлені позакореневі добрива на суму 70 451,16 грн., що підтверджується видатковими накладними від 23.04.2019 року №38953 (суперклін 48% та спрей-ейд комплекс) на суму 49 834,08 грн. та від 10.05.2019 року № 47946 (суперклін 48% та спрей-ейд комплекс) на суму 20 617,08 грн.
За отриманий товар за додатком № 1667/19/15/12-ЗЗР від 23.04.2019 року відповідач розрахувався частково на суму 14 090,24 грн., що підтверджується наявним у матеріалах справи платіжними дорученнями:
- від 23.04.2019 року на суму 9 966,82 грн. - 20 % вартості товару за видатковою накладною від 23.04.2019 року № 38953;
- від 10.05.2019 року № 502 на суму 4 123,42 грн. - 20 % вартості товару за видатковою накладною від 10.05.2019 року № 47946;
- від 07.11.2019 року № 827 на суму 16 493,66 грн. - 80 % вартості товару за видатковою накладною від 10.05.2019 року № 47946;
Доказів оплати залишку заборгованості за видатковою накладною від 23.04.2019 року №38953 у розмірі 39 867,26 грн. матеріали справи не містять.
5. Додаток № 1667/19/15/14-ЗЗР від 06.05.2019 року на поставку позакореневих добрив (базагран М 37,5 % в.р. та вінцит форте 7,75 % к.с.) на загальну суму 28 501,92 грн. з урахуванням ПДВ; оплата повної вартості товару, який постачається на умовах цього додатку, здійснюється покупцем з дотримання умов п. 3.2.-3.3 договору поставки в наступному порядку: 30 % від загальної вартості товару покупець сплачує на умовах відстрочення оплати в строк до 07.05.2019 року, 70 % від загальної вартості товару покупець сплачує на умовах відстрочення оплати в строк до 03.10.2019 року (п. 3 додатку).
На підставі вказаного додатку відповідачу були поставлені позакореневі добрива на суму 28 501,92 грн., що підтверджується видатковою накладною від 06.05.2019 року №45231.
За отриманий товар за додатком № 1667/19/15/14-ЗЗР від 06.05.2019 року відповідач розрахувався частково на суму 8 550,58 грн., що підтверджується наявним у матеріалах справи платіжним дорученням від 06.05.2019 року на суму 8 550,58 грн. - 30 % вартості товару за видатковою накладною від 06.05.2019 року № 45231.
Доказів оплати залишку вартості товару, отриманого за видатковою накладною від 06.05.2019 року № 45 231 на суму 19 951,34 грн. матеріали справи не містять.
Відповідно до п. 4. та 5 додатків до договору у разі порушення покупцем зобов'язань щодо оплати отриманого товару на строк більше 15 (п'ятнадцять) календарних днів, покупець, відповідно до вимог ст. 536 та ч. 5 ст. 694 Цивільного кодексу України, зобов'язаний сплатити на користь постачальника плату за користування товарним кредитом у розмірі 36 % (тридцять шість відсотків) річних, нараховану на вартість отриманого, але неоплаченого покупцем товару. Нарахування відсотків за користування товарним кредитом здійснюється від дня,коли товар підлягав оплаті за умовами цього додатку та закінчується днем повної оплати вартості отриманого товару.
Також матеріали справи містять докази наявності між сторонами за вищевказаним договором поставки правовідносин на підставі інших додатків до вказаного договору, як і докази поставки товару за такими додатками та докази повної оплати його вартості.
Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.
За загальними положеннями цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у ст. 11 Цивільного кодексу України. За приписами ч. 2 цієї ж статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
За змістом ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно з ч. 1 ст. 175 Господарського Кодексу України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.
Статтями 525, 526 і 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання за ним має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).
У відповідності до приписів ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 265 Господарського кодексу України встановлено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно із ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
За положеннями ст. 662 Цивільного кодексу України, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.
Продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень ст. 530 цього Кодексу (ст. 663 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 ст. 664 Цивільного кодексу України передбачено, що обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар.
Відповідно до ст. 689 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний прийняти товар, крім випадків, коли він має право вимагати заміни товару або має право відмовитися від договору купівлі-продажу. Покупець зобов'язаний вчинити дії, які відповідно до вимог, що звичайно ставляться, необхідні з його боку для забезпечення передання та одержання товару, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.
Частина 1 ст. 692 Цивільного кодексу України встановлює, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Відповідно ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
При цьому, обов'язок відповідача оплатити товар (з огляду на приписи ст. 692 Цивільного кодексу України) виникає з моменту його прийняття.
Так, з матеріалів справи вбачається та сторонами по справі не заперечується, що на виконання умов укладеного між сторонами договору поставки від 03.09.2018 року №1667/19/51, а також додатків до нього, Мале приватне підприємство Фірма "ЕРІДОН" протягом 2019 року поставляло Товариству з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО" обумовлений додатками до договору товар, що підтверджується наявними у матеріалах справи видатковими накладними, підписаними належним чином та скріпленими печатками сторін.
Матеріалами справи також підтверджено, що за отриманий відповідно до додатків №1667/19/15/7-ЗЗР від 25.03.2019 року, № 1667/19/15/8-ЗЗР від 09.04.2019 року, №1667/19/15-9-МД/П від 17.04.2019 року, № 1667/19/15/12-ЗЗР від 23.04.2019 року та №1667/19/15/14-ЗЗР від 06.05.2019 року товар відповідач розрахувався частково, при цьому несплаченим залишився товар, отриманий за наступними видатковими накладними:
- від 10.05.2019 року № 47 329 на суму 331 632,00 грн.;
- від 10.05.2019 року № 47 332 та від 15.05.2019 року № 50144 на суму 638 319,86 грн.;
- від 10.05.2019 року № 47 333 на суму 69 264,00 грн.;
- від 23.04.2019 року № 38 953 у розмірі 39 867,26 грн.;
- від 06.05.2019 року № 45 231 на суму 19 951,34 грн.
Тобто залишок заборгованості складає 1 099 700,20 грн., доказів оплати якої матеріали справи не містять.
Однак фактично скаржник не погоджується із сумою основного боргу лише на суму 167 038,56 грн., яка була сплачена ним 30.07.2019 року платіжним дорученням № 611, та вважає, що вказана сума має бути зарахована в рахунок погашення основної заборгованості за поставлений товар відповідно до вищезазначених додатків.
Дослідивши вказане твердження скаржника, а також заперечення позивача з вказаного питання, судова колегія зазначає таке.
З вказаного платіжного доручення від 30.07.2019 року № 611 на суму 167 038,56 грн. вбачається, що грошові кошти перераховані відповідачем на підставі рахунку № 49872 від 22.05.2019 року без зазначення відповідного додатку до договору, накладної або конкретного найменування товару.
Вказаний рахунок також наявний у матеріалах справи (т. 1 а.с. 144), відповідно до якого вищевказана сума виставлена позивачем відповідачу за отриманий пасат та суперклін 48%.
При цьому, відповідно до п. 3.7. укладеного між сторонами договору, здійснюючи оплату товару, покупець зобов'язаний зазначити у платіжному дорученні за яким саме додатком до цього договору та/або рахунком на оплату, та/або видатковою накладною, а також у разі необхідності, за який саме товар здійснюється оплата. У разі відсутності такої інформації, а також у разі порушення покупцем зобов'язань за цим договором, отриманий платіж зараховується постачальником на власний розсуд.
З матеріалів справи вбачається, що скориставшись приписами вказаного пункту договору, позивач самостійно зарахував отримані кошти в рахунок оплати товару, який поставлявся відповідно до додатку № 1667/19/15/15-ЗЗр від 21.05.2019 року (т. 2 а.с. 49), вимоги за яким у даній справі не пред'являлись з огляду на повну оплату поставленого відповідно до нього товару.
Судова колегія зауважує, що таке зарахування не суперечить приписам укладеного між сторонами договору, оскільки відповідач оплатив таким платіжним доручення саме вищевказаний рахунок без зазначення конкретного додатку або видаткової накладної, при цьому, вказаний рахунок виставлено за товар, який одночасно не був предметом поставки ні за одним зі спірних додатків, а був предметом додатку, стягнення за яким не є підставою розгляду даної справи, в зв'язку з чим позивачем вказані кошти правильно були зараховані в оплату вартості поставленого товару за іншим додатком (т. 2 а.с. 126).
З урахуванням викладеного колегія суддів погоджується із заявленою позивачем сумою основного боргу, та відповідно із рішенням суду першої інстанції про її повне стягнення з відповідача.
Що стосується позовних вимог про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с. Лиманське Ренійського району Одеської області на користь Малого приватного підприємства Фірма "ЕРІДОН", с. Княжичі Києво-Святошинського району Київської області 19 911,15 грн. - інфляційного збільшення заборгованості; 68 191,83 грн. - 10% річних від простроченої суми основної заборгованості; 245 421,93 грн. - процентів за користування товарним кредитом та 182 947,61 грн. - пені, судова колегія зазначає таке.
Положеннями ст. 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно із п. 3 ч. 1 ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Відповідно до ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 216, ч. 2 ст. 217 та ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції. Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
У розумінні ст. 230 Господарського кодексу України пеня є господарською санкцією у вигляді грошової суми, яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання.
Згідно зі ст. 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Водночас, у відповідності до ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Згідно із ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Відповідно до п. 6.8. договору поставки, стягнення штрафних санкцій (пені, штрафу, процентів) за договором поставки відповідно до п. 6 ст. 232 Господарського кодексу України не обмежується строком нарахування та припиняється в день виконання стороною зобов'язання, а строк позовної давності щодо стягнення штрафних санкцій, у відповідності до ст. 259 Цивільного кодексу України, продовжується до 3 (трьох) років.
Згідно з п. 6.2. договору поставки покупець, у разі несвоєчасної оплати товару, повинен сплатити пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного Банку України за кожний день прострочення від вартості отриманого, але не оплаченого товару за кожний день прострочення.
Тобто, як вірно зазначив суд першої інстанції, позивач цілком правомірно нарахував та просив суд стягнути з відповідача пеню за прострочку виконання ним свого договірного грошового зобов'язання.
Судовою колегією було перевірено здійснені позивачем розрахунки заявленої до стягнення суми пені, за результатами чого суд апеляційної інстанції погоджується із висновком суду першої інстанції щодо того, що пеня за прострочення оплати за договором від 03.09.2018 року № 1667/19/51 за кожною видатковою накладною, за якою існувала заборгованість або яка взагалі наразі ще не оплачена, враховуючи визначений кожним додатком до договору кінцевий строк оплати, який позивачем визначено вірно, та самостійно обраний позивачем кінцевий строк нарахувань, з урахуванням принципу диспозитивності визначення позивачем заявлених до стягнення сум, судова колегія дійшла висновку про обґрунтованість заявленої до стягнення пені у сумі 182 947,61 грн.
Статтею 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України нарахування трьох процентів річних входить до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Проценти, передбачені ст. 625 Цивільного кодексу України, за своєю природою є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів. Тобто такі проценти є гарантією для кредитора у вигляді настання певних негативних правових наслідків для боржника через неналежне виконання ним узятих за договором зобов'язань.
Отже, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді трьох процентів річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання.
Передбачене законом (ст. 625 Цивільного кодексу України) право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Інфляційні нарахування - це збільшення суми основного боргу в період прострочки виконання відповідачем його грошового зобов'язання з причини девальвації грошової одиниці України протягом місяця і визначається державою як середньомісячний індекс.
При зверненні до суду з такими вимогами, саме позивач самостійно обирає як суму боргу, так і період нарахування інфляційних (прострочку боржника), оскільки це відноситься до предмету позову, і ці суми та дати можуть не співпадати з повною сумою боргу та повним періодом прострочки. Це є правом кредитора, а суд тільки перевіряє обґрунтованість наданого розрахунку та його відповідність як нормам права, так і конкретним фактичним обставинам кожної справи.
Умовами п. 6.7. договору поставки встановлено, що в разі невиконання покупцем зобов'язань щодо оплати товару чи невиконання зобов'язань передбачених пунктами 3.2. та 3.3. цього договору, покупець, відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України, сплачує на користь постачальника 10 % (десяти відсотків) річних. Річні нараховуються на загальну суму простроченої оплати. Для уникнення непорозумінь, сторони погодили, що сплата коштів, передбачених цим пунктом, є особливим видом цивільно-правової відповідальності, передбаченим ст. 625 Цивільного кодексу України, та не відноситься до неустойки (штрафу чи пені).
Судовою колегією було перевірено здійснені позивачем та судом першої розрахунки заявлених до стягнення 10 % та інфляційних нарахувань, за результатами чого, суд апеляційної інстанції погоджується із висновком суду першої інстанції, щодо того, що 10 % річних та інфляційні нарахування за прострочення оплати за договором від 03.09.2018 року № 1667/19/51 за кожною видатковою накладною, за якою існувала заборгованість або яка взагалі наразі ще не оплачена, враховуючи визначений кожним додатком до договору кінцевий строк оплати, який позивачем визначено вірно, та самостійно обраний позивачем кінцевий строк нарахувань, з урахуванням принципу диспозитивності визначення позивачем заявлених до стягнення сум, судова колегія дійшла висновку про обґрунтованість заявлених до стягнення 10 % річних у сумі 68 191,83 грн. та інфляційних нарахувань у сумі 19 911,15 грн.
Що стосується заявлених до стягнення з відповідача процентів за користування товарним кредитом у розмірі 245 421,93 грн., судова колегія зазначає таке.
Відповідно до ст. 694 Цивільного кодексу України договором купівлі-продажу може бути передбачений продаж товару в кредит з відстроченням або з розстроченням платежу, а у частині 5 цієї статті визначено, що якщо покупець прострочив оплату товару, на прострочену суму нараховуються проценти відповідно до ст. 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати.
В свою чергу відповідно до ст. 536 Цивільного кодексу України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
За змістом п. 14.1.245 Податкового кодексу України, товарний кредит - товари (роботи, послуги), що передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичних чи фізичних осіб на умовах договору, що передбачає відстрочення остаточних розрахунків на визначений строк та під процент. Товарний кредит передбачає передачу права власності на товари (роботи, послуги) покупцеві (замовникові) у момент підписання договору або в момент фізичного отримання товарів (робіт, послуг) таким покупцем (замовником), незалежно від часу погашення заборгованості.
Згідно з п. 14.1.206 зазначеного Кодексу відсотки - це дохід, який сплачується (нараховується) позичальником на користь кредитора як плата за використання залучених на визначений або невизначений термін коштів або майна. До відсотків, зокрема, включається платіж за використання товарів (робіт, послуг), отриманих у кредит, і платіж за придбання товарів та виплат.
Так, судовою колегіє перевірено, що відповідно до п. 4. та 5 додатків до укладеного між сторонами договору у разі порушення покупцем зобов'язань щодо оплати отриманого товару на строк більше 15 календарних днів, покупець, відповідно до вимог ст. 536 та ч. 5 ст. 694 Цивільного кодексу України, зобов'язаний сплатити на користь постачальника плату за користування товарним кредитом у розмірі 36 % річних, нараховану на вартість отриманого, але неоплаченого покупцем товару.
З огляду на те, що факт прострочення виконання відповідачем за первісним позовом своїх зобов'язань з оплати отриманого товару є доведеним, а визначені позивачем за первісним позовом і заявлена до стягнення сума є правильною, оскільки аргументів на спростування цього факту скаржник не навів, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відбулося прострочення виконання грошового зобов'язання, що є підставою для нарахування та стягнення з відповідача на користь позивача стягнення плати за користування товарним кредитом з відповідача у розмірі 36 % річних в сумі 245 421,93грн., які також позивачем розраховані вірно.
Судова колегія наголошує, що ст. 6 і 627 Цивільного кодексу України передбачено свободу договору, що полягає в тому, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Необхідно зазначити, що свобода договору передбачає не лише право сторін вільно виявляти волю на вступ у договірні відносини, але включає також можливість визначати зміст договору, у тому числі і визначати способи забезпечення договірних зобов'язань та гарантії прав сторін. Саме така свобода обмежується рамками чинних нормативних актів, звичаїв ділового обороту, а дії сторін повинні відповідати вимогам розумності, добросовісності та справедливості.
Свобода договору означає право громадян або юридичних осіб, та інших суб'єктів цивільного права вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у можливості наданій сторонам визначати умови такого договору. Однак під час укладання договору, визначаючи його умови, сторони повинні дотримуватись нормативно-правових актів.
А саме, ч. 4 ст. 179 Господарського кодексу України зазначено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: - вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; - примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; - типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; - договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту. Тобто Господарський кодекс України також передбачає широку свободу сторін при укладенні господарських договорів, з урахуванням того, що суб'єкти господарювання є рівними за своїм правовим статусом.
Тобто, сторони в добровільному порядку, підписавши вказаний договір та додатки до нього, з урахуванням принципу свободи договору, погодили, як відповідний відсоток річних, так і відповідний відсоток за користування товарним кредитом у розмірі 36 %, а тому і підстав для зменшення їх розміру, або відмови у задоволенні позовних вимог в цій частині, відсутні.
З урахуванням викладеного судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с.Лиманське Ренійського району Одеської області на користь Малого приватного підприємства Фірма "ЕРІДОН", с. Княжичі Києво-Святошинського району Київської області 1 616 172,72 грн., з яких сума основної заборгованості за договором поставки №1667/19/15 від 03.09.2018 року - 1 099 700,20 грн.; інфляційне збільшення заборгованості у - 19 911,15 грн.; 10 % річних від простроченої суми основної заборгованості - 68 191,83 грн.; проценти за користування товарним кредитом - 245 421,93 грн.; пеня - 182 947,61 грн.
Що стосується зустрічної позовної заяви про визнання недійсним договору поставки №1667/19/15 від 03.09.2018 року, укладений між Малим приватним підприємством Фірма "ЕРІДОН", с. Княжичі Києво-Святошинського району Київської області та Товариством з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с. Лиманське Ренійського району Одеської області, судова колегія зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Частиною 3 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Зазначена норма кореспондується з положеннями ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України, згідно з якою господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї з сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Частиною 1, 3 ст. 207 Господарського кодексу України передбачено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлені у ст. 203 Цивільного кодексу України, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх і непрацездатних дітей.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного кодексу України).
З аналізу ст. 202, 203, 235 Цивільного кодексу України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, тобто на набуття зміну або припинення відповідних прав та обов'язків, що обумовлені цим правочином. Вчинення сторонами правочину для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, не визначено підставною для визнання його недійсним. Однак удаваний правочин може бути визнаний недійсним, зокрема, у разі його невідповідності вимогам законодавства, яке регулює правовідносини щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону визначені параграфом 2 глави 16 Цивільного кодексу України.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Тобто, для того щоб визнати той чи інший правочин недійсним, позивач по справі має довести, що такий правочин, саме в момент його укладання, зокрема, суперечив Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
За змістом ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 16.04.2019 року у справі №916/1171/18, від 14.11.2018 року у справі № 910/8682/18, від 30.08.2018 року у справі №904/8978/17, від 04.03.2019 року у справі № 5015/6070/11, від 10.09.2019 року у справі №9017/317/19, від 09.07.2019 у справі № 903/849/17.
Так, в даному випадку між Малим приватним підприємством Фірма "ЕРІДОН" та Товариством з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО" 03.09.2018 року було укладено договір поставки № 1667/19/51, який Товариство з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО" вважає недійсним.
При цьому, недійсність такого договору позивачем за зустрічним позовом пов'язується з фактом перевищення директором товариства повноважень на укладання відповідного договору.
Відповідно до ч. 1 ст. 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.
Згідно з ч. 3 ст. 92 Цивільного кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
Отже положення абз. 1 ч. 3 ст. 92 Цивільного кодексу України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно, знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абз. 2 ч. 3 ст. 92 Цивільного кодексу України).
Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.
Відповідно до ст. 241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
За змістом наведеної норми наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним. Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.).
Отже, враховуючи правила доказування у судовому процесі, позов про визнання недійсним правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою, що уклала спірний правочин, (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин, а також у разі доведеності іншою стороною спірного правочину, контрагентом (відповідачем) обставин наступного схвалення юридичною особою спірного правочину, вчиненого від її імені представником.
При оцінці обставин, що свідчать про схвалення правочину особою, яку представляла інша особа, необхідно брати до уваги, що незалежно від форми схвалення воно повинно виходити від органу або особи, уповноваженої відповідно до закону, установчих документів або договору вчиняти такі правочини або здійснювати дії, які можуть розглядатися як схвалення.
Таким чином, для визнання недійсним договору з тієї підстави, що його було укладено представником юридичної особи з перевищенням повноважень, необхідно встановити, по-перше, наявність підтверджених належними і допустимими доказами обставин, які свідчать про те, що контрагент такої юридичної особи діяв недобросовісно або нерозумно. При цьому тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента за договором несе юридична особа. По-друге, дії сторін такого договору мають свідчити про відсутність реального наміру його укладення і виконання.
Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють).
Вказана право позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 року у справі № 668/13907/13-ц (провадження № 14-153цс18).
Поряд з нормативним регулюванням цивільних правовідносин визначено також загальні засади цивільного законодавства, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність, визначені ст. 3 Цивільного кодексу України, якими мають керуватися усі учасники цивільних правовідносин на рівні з положеннями законодавства, здійснюючи свої права та обов'язки.
Водночас, як передбачено ч. 3 ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Так, у вирішенні питання щодо недійсності правочину у зв'язку з відсутністю у особи, яка вчинила такий правочин, необхідного обсягу цивільної дієздатності, має також враховуватися добросовісність поведінки та розумність дій контрагента такої особи - третьої особи, зокрема, чи була ця особа обізнана або чи могла, проявивши розумну обачність, знати про відсутність у іншої особи повноважень на вчинення спірного правочину чи вчинення цього спірного правочину з особою, яка не мала необхідного обсягу дієздатності, відбулося умисно з певною метою. Наведений висновок викладений у постанові Верховного Суду від 14.01.2020 року у справі № 5023/5027/12 (пункт 8.16).
Відповідно до ч. 5 ст. 12 Цивільного кодексу України, якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
Наведеним положенням встановлено презумпцію добросовісності та розумності особи при здійсненні нею своїх цивільних прав та закріплено обов'язок учасників цивільного обороту дотримуватися принципів добросовісності та розумності у здійсненні своїх цивільних прав.
Так, як вбачається з матеріалів справи 03.09.2018 року між Малим приватним підприємством Фірма "ЕРІДОН" (Постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО" (Покупець) було укладено договір поставки № 1667/19/51. При цьому вказаний договір з боку Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО" підписав директор ОСОБА_1, який діяв на підставі Статуту.
При цьому, як наголошує сам позивач за зустрічним позовом у своєму позові, що відповідно до п. 11.3.2.1 Статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО" в редакції, що діяла на момент укладання спірного договору, директор мав право без попереднього погодження або затвердження інших органів Товариства вчиняти будь-які правочини.
Тобто, на момент укладання договору, як випливає із зустрічної позовної заяви, директор не був обмежений у праві укладати будь-які договори.
Крім того, позивачем за зустрічним позовом взагалі не надано будь-яких доказів того що його контрагент - Мале приватне підприємство Фірма "ЕРІДОН" знало або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність могло знати про наявні обмеження повноважень директора Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", що б могло бути підставою, у разі дійсного перевищення підписантом угоди своїх повноважень, для визнання такого правочину недійсним.
Що стосується посилань скаржника на те, що останній платіж з боку Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО" за оспорюваним правочином було здійснено 07.11.2019 року, коли вже діяла редакція Статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО" від 03.10.2019 року та відповідно до п. 10.7 якого, серед іншого, директор має право приймати рішення про укладення, зміну чи розірвання будь-яких правочинів (договорів та інших угод) на суму, що є нижчою або дорівнює 500 000,00 грн. (п'ятсот тисяч гривень або її еквіваленту в іноземній валюті за курсом НБУ), за винятком тих правочинів (договорів та інших угод), прийняття рішення про укладення, зміну чи розірвання по яким відноситься до компетенції загальних зборів". Отже, як вважає позивач за зустрічним позовом для узгодження остаточної суми поставки по її оплаті по договору поставки № 1667/19/15 від 03.09.2018 року виконавчий орган Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО" повинен був на дату платежу отримати згоду загальних зборів учасників Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", що в порушення вищезазначеної імперативної норми закону зроблено не було, таким чином дії директора ОСОБА_1 не відповідали внутрішній волі Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", судова колегія зазначає таке.
По-перше, відповідно до чинного законодавства питання дійсності/недійсності оспорюваних правочині пов'язується саме з моментом його укладання, з огляду на що будь-які обставини, що мали місце після моменту укладання такого правочину, як то зміна Статуту підприємства, вплинути на його дійсність не можуть.
По-друге, вищевикладені обставини, на які посилається позивач за первісним позовом, могли мати значення для визнання відповідного додатку до вказаного договору недійсним, а не самого договору в цілому, оскільки як вже зазначала колегія суддів та наголошував сам скаржник, на час підписання оспорюваного договору повноваження директора чинною на той час редакцією Статуту обмежені не були.
Окрім іншого, судова колегія наголошує, що сторонами у справі оспорюваний за зустрічним позовом договір поставки № 1667/19/15 від 03.09.2018 року та додатки до нього, протягом тривалого часу виконувався, оскільки матеріали справи містять докази поставки Малим приватним підприємством Фірма "ЕРІДОН" обумовленого додатками до договору товару, при цьому скаржник такий товар отримував, приймав та частково оплачував без будь-яких заперечень та зауважень.
Зазначені дії, як вірно зауважено судом першої інстанції, були погоджені, як директором підприємства відповідача (позивача за зустрічною позовною заявою), так і його головним бухгалтером, зокрема при перерахуванні грошових коштів на платіжних дорученнях, відповідно до Інструкції про безготівкові розрахунки, мають стояти два підписи директора та головного бухгалтера і печатка підприємства, що дозволяє банківській установі здійснювати перерахування грошових коштів відповідно до кожного такого платіжного доручення.
Крім того, постановка на облік отриманого товару та використання підприємством позивача за зустрічною позовною заявою податкового кредиту з податку на додану вартість за зареєстрованими постачальником податковими накладними, які оформлювались та реєструвались на кожну господарську операцію за першою подією або перерахування покупцем грошових коштів або отриманням товару за видатковими накладними, проводилось головним бухгалтером та директором підприємства позивача, адже саме ці посадові особи відповідно до вимог Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність" відповідають за організацію та ведення бухгалтерського обліку та фінансової звітності на підприємстві позивача. На підтвердження вищезазначеного, в матеріалах справи містяться зареєстровані податкові накладні.
З урахуванням викладеного, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду зазначає, що вищевказані дії скаржника свідчать про схвалення оспорюваного правочину, що в свою чергу також свідчить про відсутність для визнання його недійсним з підстав на які наголошує позивач за зустрічним позовом.
До того ж судова колегія зазначає, що дії позивача за зустрічним позовом, який протягом тривалого часу виконував укладений між сторонами правочин, протягом його виконання на підтвердження повноважень підписанта не надавав жодних додаткових рішень власника про погодження чи схвалення правочинів, не заперечував проти наявності повноважень директора, а згодом звертається з вимогою про визнання договору недійсним з підставі перевищення повноважень своїм керівником в даній справі, суперечать його попередній поведінці і є недобросовісними.
За таких обставин, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду погоджується з висновками суду першої інстанції про задоволення первісних позовних вимог в повному обсязі та відмовою у задоволенні зустрічних позовних вимог, при цьому доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, є такими, що спростовуються наявними матеріалами справи та висновками суду.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвеція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України", no. 4241/03, від 28.10.2010 року).
Обґрунтованим визнається рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. (п. 58 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Серявін проти України"). Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади обов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).
Колегія суддів зауважує, що ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує особі право на справедливий суд. Однак ця стаття не закріплює будь-яких правил допустимості доказів чи правил їх оцінки, а тому такі питання регулюються передусім національним правом і належать до компетенції національних судів.
Для того, щоб судовий розгляд був справедливим, як того вимагає п. 1 ст. 6 Конвенції, суд зобов'язаний належним чином вивчити та перевірити зауваження, доводи й докази, а також неупереджено їх оцінити на предмет того, чи будуть вони застосовуватися в рішенні суду.
І хоча Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях констатує, що п. 1 ст. 6 Конвенції дійсно вимагає, щоб суди мотивували висновки в рішеннях, однак ця вимога не означає обов'язку суду надавати детальну відповідь на кожен аргумент; таке питання вирішується виключно у світлі обставин конкретної справи.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 року у справі № 918/519/17.
Враховуючи викладене, судова колегія вважає, що норми чинного законодавства місцевим господарським судом застосовані правильно, рішення відповідає приписам матеріального права, а також фактичним обставинам справи, а мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування рішення.
За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с. Лиманське Ренійського району Одеської області не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 30.09.2020 року у справі № 916/1210/20 відповідає обставинам справи та вимогам закону та достатніх правових підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.
Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "НІСО-АГРО", с.Лиманське Ренійського району Одеської області на рішення Господарського суду Одеської області від 30.09.2020 року у справі № 916/1210/20 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 30.09.2020 року у справі № 916/1210/20 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодексу України.
Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 21.12.2020 року.
Повний текст постанови складено 22 грудня 2020 року.
Головуючий суддя Г.І. Діброва
Судді Н.М. Принцевська
А.І. Ярош