Справа № 263/12088/20
Провадження № 2/263/2547/2020
21 грудня 2020 року місто Маріуполь
Жовтневий районний суд міста Маріуполя у складі:
головуючої судді Ікорської Є.С.,
за участю секретаря Шпичак Є.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , третя особа: Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Маріупольської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,
До Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , третя особа: Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Маріупольської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
На обґрунтування вимог позивач посилається на те, що він є власником квартири АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-проваджу від 28 вересня 2007 року. У вказаній квартирі зареєстрована його колишня невістка ОСОБА_2 та онук ОСОБА_3 . Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 з ОСОБА_4 , остання 06 лютого 2015 року разом із дитиною ОСОБА_3 виселились з квартири АДРЕСА_1 та до цього часу до квартири для проживання не повертались, особистих речей у квартирі не мають. З моменту добровільного виселення з квартири ОСОБА_2 витрат за комунальні послуги не несе. Відповідно до довідок Муніципального закладу «Інформаційно-розрахунковий центр» м. Архангельська Російської Федерації від 19 лютого 2019 року, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані за місцем проживання з 16 березня 2017 року, за адресою: АДРЕСА_2 , прибули з України. 16 травня 2017 року ОСОБА_2 отримала паспорт громадянина Російської Федерації. У зв'язку із тим, що порушуються його права, як власника майна, просив суд визнати ОСОБА_2 та її малолітню дитину ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Відповідачі не скористалися своїм правом та відзив на позов на адресу суду не направили.
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 05 жовтня 2020 року відкрито провадження у вказаній цивільній справі, розгляд справи вирішено проводити у порядку спрощеного позовного провадження із повідомлення (викликом) сторін. Роз'яснено відповідачу право подати відзив на позов, а позивачу відповідь на відзив.
Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Моросін М.О. - надав заяву про розгляд справи за відсутності його та позивача, просили позов задовольнити, не заперечували проти ухвалення судом заочного рішення.
Відповідач ОСОБА_2 надала нотаріально посвідчену заяву, у якій позовні вимоги визнала у повному обсязі. Зазначила, що вона та її син ОСОБА_3 з 2015 року разом із дитиною виселились з квартири АДРЕСА_1 . З 16 березня 2017 року по теперішній час проживають за адресою: АДРЕСА_2 , де і зареєстровані.
Представник третьої особи Органу опіки та піклування Виконавчого комітету Маріупольської міської ради Мамаєва С.В. надала заяву про розгляд справи за її відсутності, з урахуванням прав та інтересів дитини, вирішити спір на розсуд суду.
Фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється у відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у зв'язку з розглядом справи за відсутності учасників справи.
Судом досліджуються саме представлені письмові докази на підтвердження та спростування тих обставин, на які посилалася позивач, інших суду не представлено та про їх витребування перед судом не порушувалося клопотань.
Суд, вирішуючи питання, передбачені ст. ст. 12, 264 ЦПК України, виходить з такого.
Судом установлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-проваджу від 28 вересня 2007 року.
Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 6803796 від 24 липня 2013 року, ОСОБА_1 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 28 вересня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Макаревичем В.Г.
У квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , що підтверджується інформацією від 17 вересня 2020 року № 12-13.07-0577, виданою Департаментом адміністративних послуг Управління з оформлення паспортних документів та реєстрації місця проживання.
Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 12 квітня 2016 року у справі № 263/3547/16-ц шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 розірваний.
З акту від 22 вересня 2020 року, виданого ЖБК «Висота», вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_3 з 06 лютого 2015 року по теперішній час, однак фактично у квартирі не проживають, а проживають за адресою: АДРЕСА_2 .
Відповідно до довідок від 19 лютого 2019 року № 4808, № 4809 Муніципального закладу «Інформаційно-розрахунковий центр» м. Архангельська Російської Федерації, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані за місцем проживання з 16 березня 2017 року за адресою: АДРЕСА_2 , прибули з України.
12 листопада 2020 року № 01.1-01-23-184 Виконавчим комітетом Маріупольської міської ради складений висновок щодо доцільності визнання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що витратив право користування квартирою АДРЕСА_1 , тому з метою соціального захисту дитини вважати неможливим визнання неповнолітнього ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою.
Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Враховуючи, що квартира є власністю позивача, суд приходить до висновку, що до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення ст. ст. 383, 405 ЦК України, ст. ст. 64, 150, 156 ЖК Української РСР.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Згідно з ч. 2 ст. 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла чи законом.
Отже, положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.
Згідно з ч. 4 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження начального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Відповідно до ч. 1 ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
Пунктом 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207, передбачено, що у разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування).
Тобто питання щодо зняття з реєстрації місця проживання дитини, яка не досягла 14 років, вирішується за згодою батьків такої.
Вирішуючи питання щодо прийняття до уваги висновку органу опіки та піклування під час вирішення указаного спору, суд враховує наступне.
Згідно з частиною шостою статті 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Частиною 2 статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Відповідно до частини 2 статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла (рішення ЄСПЛм у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2003 року, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
Крім того, втручання держави у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві», інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», 2009 року, пункт 56).
У зв'язку з викладеними обставинами, суд приймає визнання позову відповідачкою, оскільки малолітній наразі зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується відповідною довідкою, та таке визнання позову не порушує права, свободи чи інтереси малолітнього.
На підставі викладеного, враховуючи, що позивачу належить на праві власності квартира АДРЕСА_1 , знайшли підтвердження обставини відсутності відповідачів без поважних причин понад один рік у вказаній квартирі, судом не встановлено домовленості між власником та відповідачем, які б вказували на поважність такої відсутності останніх, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 щодо визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд враховує наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно задоволених позовних вимог.
Проте, положеннями статті 142 ЦПК України передбачено порядок розподілу судових витрат у разі визнання позову, закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду.
За змістом ч. 1 ст. 142 ЦПК України, у разі визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.
Аналогічна норма викладена і в ч. 3 ст. 7 Закону України «Про судовий збір».
Таким чином, якщо відповідач визнав позов до початку розгляду справи по суті, то в судовому рішенні повинно бути вирішено питання про повернення позивачу з державного бюджету половини сплаченого ним судового збору при поданні позовної заяви, а інша половина судового збору покладається на відповідача.
Керуючись ст. ст. 64, 150, 156 ЖК Української РСР, ст. ст. 16, 385, 405 ЦК України, ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», ст. ст. 5. 12, 13, 141, 206, 263-265, 280 ЦПК України, суд,
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , третя особа: Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Маріупольської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - задовольнити.
Визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 420,40 грн.
Повернути ОСОБА_1 з державного бюджету 50 відсотків судового збору, шляхом зобов'язання Управління державної казначейської служби України у м. Маріуполі Донецької області сплачений судовий збір у сумі 420,40 грн., згідно з квитанції від 30 вересня 2020 року № 28731314.
Роз'яснити позивачу, що повернення судового збору проводиться фінансовим органом за особистою заявою про повернення судового збору із зазначенням реквізитів рахунку отримувача коштів, оригіналом платіжного доручення, що підтверджує сплату судового збору до бюджету.
Рішення суду може бути оскаржене позивачем до Донецького апеляційного суду через Жовтневий районний суд м. Маріуполя Донецької області шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Із повним текстом рішення суду можна ознайомитися у Єдиному державному реєстрі судових рішень за адресою: http://www.reyestr.court.gov.ua.
Відомості про сторін у справі:
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_1 , паспорт серії НОМЕР_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 ;
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 ;
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 .
Суддя Є.С. Ікорська