Головуючий І інстанції: Зоркіна Ю.В.
21 грудня 2020 р. Справа № 520/6412/2020
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді Катунова В.В.,
Суддів: Бершова Г.Є. , Ральченка І.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.09.2020, майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 24.09.20 по справі № 520/6412/2020
за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області
про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач - ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просив скасувати рішення Державної міграційної служби України від 21.04.2020р. № 102-20 та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 24.09.2020 року адміністративний позов задоволено.
Скасовано рішення Державної міграційної служби України від 21.04.2020р. № 102-20.
Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, відповідач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій зазначає, що оскаржуване рішення суду не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а саме, судом першої інстанції неповно з'ясовано та не доведено обставини, що мають значення для справи, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, в зв'язку з чим просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити у задоволені позову в повному обсязі.
Зокрема, в доводах апеляційної скарги Державна міграційна служба України вказує, що обставини на які посилається позивач, в якості підстав для обґрунтування заяви поданої для отримання статусу біженця є непереконливими, а зібрана в ході розгляду справи інформація не свідчить про реальну загрозу життю чи здоров'ю позивача.
Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги та рішення суду першої інстанції залишити без змін з посиланням на те, що оскаржуване судове рішення відповідає нормам чинного законодавства, а висновки суду є законними та обґрунтованими.
В судове засідання сторони не з'явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, у зв'язку із чим, колегія суддів, на підставі ч. 4 ст. 229, ч. 2 ст. 313 КАС України розглядає справу за їх відсутності без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, позивач, громадянин Ісламської Республіки Пакистан, 24.05.2018 року звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до ГУ ДМС України в Харківській області. Так,ву в В обґрунтування поданої заяви, ОСОБА_1 було зазначено, що він народився у м. Карачі (Пакистан), належить до етнічної групи Балті та є мусульманином-шиїтом за релігійними переконаннями. У 2016 році познайомився з дівчиною, яка є мусульманкою-суніткою за віросповіданням. Згодом, вони 30.12.2016 р. уклали шлюб у місті Карачі. 01.02.2017 разом з дружиною приїхав до України за учбовою візою на запрошення ВНЗУ «Полтавський університет економіки і торгівлі», проте, через недостатню кількість студентів заняття першого курсу не були розпочаті, у зв'язку з чим 21.06.2017 року було скасовано посвідку на тимчасове проживання позивача у зв'язку із навчанням. ьПозивач також вказав, що не є військовозобов'язаним, однак не бажає повертатися до Пакистану через те, що вступив до шлюбу, не отримавши дозволу родини. Позивач вважає, що йому може загрожувати «вбивство честі» з боку його родини через те, що він одружився на жінці з іншого роду, чим, на їх думку, їх осоромив. У Пакистані розповсюджені родові неофіційні системи правосуддя. Старійшини на своїх радах (джирга) призначають покарання членам роду, які вчинили ганебні дії або порушили родові традиції. Такі покарання та «вбивства честі» є поширеним явищем в Пакистані. Через вказану ситуацію в Пакистані позивач має побоювання за своє життя та життя своєї дружини.
14.01.2019 року позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області № 2 від 10.01.2019 про те, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 29.12.2018 р. №455-18.
Не погодившись з вказаним рішенням позивач оскаржив його в судовому порядку.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 14.03.2019 у справі 520/522/19 адміністративний позов залишено без задоволення та за результатами апеляційного оскарження постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 12.06.2019 рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення, яким задоволено позовні вимоги та зобов'язано ДМС України повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 11.07.2019 № 318 прийнято рішення про повторний розгляд заяви та з урахуванням висновків суду, дослідженням ситуації у країни походження, проведеної співбесіди прийняте рішення від 21.04.2020 № 102-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, внаслідок відсутності передумов, визначених п.1,13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»
Позивач, не погоджуючись із рішенням Державної міграційної служби України від від 21.04.2020 № 102-20, звернувся до суду із даним позовом.
Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з яким Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" пов'язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції на підставі наступного.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Пунктами 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців унормовано, що, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з частиною 2 статті 13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Відповідно до частин 1-2 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин (ч.7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1967 року).
Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.
При цьому, як вірно зазначено судом першої інстанції, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Відповідно до п. 1.2. Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», які затвердженні наказом МВС України № 649 від 07.09.2011 року, інформація про країну походження - інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН), національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.
Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою.
Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним.
Отже, вказане побоювання повинно бути актуальним на час звернення особи з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звертаючись до відповідача із заявою, вказав на побоювання повернутися до країни походження через ймовірну можливість стати жертвою переслідувань від членів свого роду та загрозою «вбивства честі».
За інформацією, отриманою з відкритих джерел, та яка міститься в матеріалах справи, встановлено, що «є таке поняття - вбивство заради збереження честі. Це вбивство жінки чоловіком, членом її родини, з причини її «аморальної поведінки», що вважається порушенням «кодексу гідності» родини чи всієї громади. Такий кодекс гідності - результат потужної патріархальної системи цінностей; вони відображують глибоко вкорінені соціальні та культурні поняття честі та сорому, де жінка цілком відповідає за честь сім'ї. Співучасть інших жінок в родині, які підтримують такі правила, зміцнює думку спільноти про те, що жінка - це власність та що жорстке ставлення до неї - це сімейна справа, а не юридичне питання».
У Висновку Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області , обґрунтовуючи необхідність відмовити позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, посилається на інформацію, отриману з мережі Інтернет про те, що «у Пакистані запустять судову систему з розгляду справ про насильство над жінками» від 20.06.2019р., проте вказані публікації не належать до інформації про країну походження та не дозволяють зробити висновок по наявність чи відсутність загрози переслідування чи завдання серйозної шкоди позивачці у Пакистані через її шлюб з представником іншої релігійної та етнічної групи.
У постанові Другого апеляційного адміністративного суду від 12.06.2019р, по справі №520/522/19, з урахуванням висновків якої відповідач був зобов'язаний розглянути заяву позивача міститься посилання на матеріали: «Консультування з питань притулку (КПП), Пакистан: звіт про країну, 18.06.2018 р., Міжнародна Амістія, Річна Доповідь за 2017/18 - Пакистан, 22.02.2018 р., Х'юмен Райте Вотч , Світова Доповідь, 2018 р. - Пакистан, 18.01.2018 р., відповідно до яких насильство щодо жінок і дівчат - у тому числі зґвалтування, вбивства "в ім'я честі", напади і застосуванням кислоти, насильство в сім ї та примусові шлюби - залишалися серйозною проблемою. Пакистанські активісти підрахували, що щорічно налічується близько 1000 вбивств. У червні племінна рада (джирга) в провінції Хайбер санкціонувала вбивство 13-річної дівчини, за "втечу з чоловіками". Парламент у лютому прийняв суперечливий законопроект, що надає правову охорону племінним і сільським радам; мешканці Пакистану не мають доступу до Вищого суду і Верховного суду, крім конституційних скарг і звернень. Земельними спорами займається традиційна система "джирга" нарада у формі круглого столу, де немає лідерів, і учасників відбирають під час кожного скликання, виходячи з віку, надійності та компетентності. Рішення повинні бути одностайними, а джирга може накладати штрафи за неправомірну поведінку. У провінціях ОСОБА_2 і Сінд місцеві лідери і члени панчаят (місцевої влади) часто заслуховують і вирішують земельні спори. У більшості регіонів жінкам не дозволяється брати участь у джирзі, а прийняті рішення часто закріплюють існуючі упередження щодо власності та розпорядження жінок на землю; насильство по відношенню до жінок і дівчат продовжувалося, включаючи їх вбивства родичами, вчинених в ім 'я так званої "честі". У північно-західній провінції Хайбер-Пахтунхва 94 жінки були вбиті їх близькими родичами. У кількох випадках не було проведено розслідувань і винних не було притягнуто до відповідальності. Паралельні та неформальні системи правосуддя продовжували підривати верхобуло зазначено, що він народився у м. Карачі (Пакистан), належить до етнічної групи Балті та є мусульманином-шиїтом за релігійними переконаннями. У 2016 році познайомився з дівчиною, яка є мусульманкою-суніткою за віросповіданням. Згодом, вони 30.12.2016 р. уклали шлюб у місті Карачі. 01.02.2017 разом з дружиною приїхав до України за учбовою візою на запрошення ВНЗУ «Полтавський університет економіки і торгівлі», проте, через недостатню кількість студентів заняття першого курсу не були розпочаті, у зв'язку з чим 21.06.2017 року було скасовано посвідку на тимчасове проживання
Також суд зауважує, що Інформація по країні походження за 2019-2020 роки Сполучене Королівство: Департамент внутрішніх справ, Політика країни та інформаційна довідка по Пакистану: Жінки, які побоюються гендерного насильства, лютий 2020, Державний департамент США (USDOS), Звіт по країнам про практику дотримання прав людини 2019 - Пакистан, опублікований 11 березня, 2020, Центр документації біженців (Ірландія), Пакистан - Інформація про відносини сунітів-шиїтів, включаючи вступ у шлюб та вбивства в ім'я честі, від 06.03.2019р.,- свідчать про продовження практики позасудових покарань та застосування насилля до осіб, які вважаються порушниками традиційних правил поведінки, винних у «злочинах в ім'я честі».
За таких обставин, відповідачем не досліджено в повному обсязі та не проаналізовано інформацію по країні походження позивача, не спростовано можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення на момент винесення спірного рішення.
Відтак, враховуючи наведені обставини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що рішення Державної міграційної служби України від 21.04.2020р. № 102-20 підлягає скасуванню, у зв'язку з чим заява позивача про визнання його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту підлягає повторному розгляду.
При цьому судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими судом першої інстанції обставинами, доводами відзиву на апеляційну скаргу, наявними в матеріалах справи доказами та нормами права, зазначеними в мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право, зокрема, залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 311 , 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.09.2020 по справі № 520/6412/2020 залишити без змін .
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя-доповідач В.В. Катунов
Судді Г.Є. Бершов І.М. Ральченко