21 грудня 2020 року справа №200/5495/20-а
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: судді-доповідача Геращенка І.В., суддів Блохіна А.А., Міронової Г.М., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 14 вересня 2020 року у справі № 200/5495/20-а (головуючий І інстанції Кочанова П.В., текст рішення складено у приміщенні суду за адресою: вул. Добровольського, 1, м. Слов'янськ Донецької області) за позовом ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії,-
В червні 2020 року ОСОБА_1 (далі-позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області (далі-відповідач), в якому просив:
- визнати протиправними дії Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області щодо невиплати щомісячних страхових виплат у період з 01.06.2015 року по 01.11.2019 року;
- зобов'язати Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області виплатити належні щомісячні страхові виплати за період з 01.06.2015 року по 01.11.2019 року (а.с. 1-5).
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 14 вересня 2020 року позов задоволено частково (а.с. 56-60).
Визнано протиправною бездіяльність Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 заборгованості зі страхових виплат за період з 01.06.2015 року по 31.10.2019 року.
Зобов'язано Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 заборгованість зі страхових виплат за період з 01.06.2015 року по 31.10.2019 року.
В іншій частині задоволення позовних вимог - відмовлено.
Вирішено питання судових витрат на користь позивача.
Відповідач, з вказаним рішенням суду не погодився та подав апеляційну скаргу, в якій послався на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Просив скасувати рішення Донецького окружного адміністративного суду від 14 вересня 2020 року та прийняти нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що для перебування потерпілої особи на обліку у відділенні, має бути певний «територіальний зв'язок» особи з органом Фонду. Внутрішньо переміщена особа береться на облік за місцем реєстрації фактичного перебування/проживання. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України. Відповідно до п. 15 «Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» затвердженого постановою КМУ від 08.06.2016 року № 365, однак на даний час Кабінет Міністрів України відповідний окремий порядок не визначив.
Сторони в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Відповідно до приписів статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України справа розглядається в порядку письмового провадження.
Згідно вимог частин 1, 2 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Суд, заслухав суддю - доповідача, перевірив матеріали справи, обговорив доводи апеляційної скарги, встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , громадянин України, є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 05.02.2018 року № 0000469501 та отримувачем страхових виплат (а.с. 10).
Позивач звернувся до Мар'їнського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області з заявою про продовження раніше призначеної страхової виплати (а.с. 48).
Згідно витягу з протоколу №34 засідання комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування від 06 грудня 2019 року, ОСОБА_1 вирішено призначити страхові виплати (а.с. 45).
Постановою Мар'їнського відділення управління ВД Фонду соціального страхування України в Донецькій області від 17 грудня 2019 року № 0543/20677/20677/39 продовжено потерпілому ОСОБА_1 номер справи 20677, номер випадку 20677 раніше призначену щомісячну грошову суму в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку в розмірі 5 561,52 грн. Виплати провадити з 01 листопада 2019 року безстроково. Провести донарахування щомісячних виплат за листопад 2019 року в розмірі 5 561,52 грн. Разом з тим, у постанові зазначено, що за даними Централізованої інформаційно-аналітичної системи Фонду потерпілий ОСОБА_1 перебуває на обліку з 12 липня 2005 року, має зареєстрований страховий випадок профзахворювання, що отримане 04 липня 2005 року. За висновком МСЕК від 19 липня 2006 року серія ДОН-04 №056919 потерпілому встановлено сукупний відсоток втрати професійної працездатності 65% у тому числі 40% по професійному захворюванню (дата по акту 04.07.2005 за № б/н); 25% по професійному захворюванню (дата по акту 05.06.2006 року за №б/н) та 3 група інвалідності безстроково (а.с. 44).
Листом від 19.11.2019 року № 03-04-18/9 Бердянським відділенням управління виконавчої дирекції Фонду у Запорізькій області повідомлено Мар'їнське відділення УВД ФСС України в Донецькій області про те, що страхові виплати ОСОБА_1 були проведені з 01.09.2014 року по 31.05.2015 року. Нарахування страхових виплат припинено з 01.06.2015 у зв'язку із закінченням терміну дії довідки ВПО. Перерахунок за 2014 рік був зроблений у січні 2015 року та виплачений не в повному обсязі. Залишок невиплаченої суми складає 1 225,41 грн., був переданий до відділення у Петровському районі м.Донецька (а.с. 46).
Зі змісту листа Нікольського відділення управління виконавчої дирекції Фонду в Донецькій області від 19.11.2019 року № 27.03-25, вбачається, що ОСОБА_1 знаходився на обліку у Петровському районі м. Донецька з 12.07.2005 року та отримував щомісячні страхові виплати. З вересня 2014 року по червень 2015 включно знаходився на обліку та отримував страхові виплати в Запорізькій області. До інших відділень Фонду як внутрішньо переміщена особа не звертався (а.с. 47).
Постановою Мар'їнського відділення управління ВД Фонду соціального страхування України в Донецькій області від 21 квітня 2020 року №0543/20677/20677/41 призначено потерпілому ОСОБА_1 номер справи 20677, номер випадку 20677 перераховану щомісячну страхову виплату в розмірі 6 173,28 грн. Виплати провадити з 01 березня 2020 року безстроково. Вважати такою, що втратила чинність постанова №0543/20677/20677/39 від 17 грудня 2019 року. Провести донарахування щомісячних виплат за березень 2020 року в розмірі 611,76 грн (а.с. 41).
Листом від 12.05.2020 року № 01-04/15-895, Управлінням виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області повідомлено представника позивача про те, що з 01 червня 2015 року потерпілому припинено нарахування щомісячних страхових виплат у зв'язку із закінченням терміну дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. У листопаді 2019 року ОСОБА_1 , як внутрішньо переміщена особа, звернувся із заявою про продовження страхових виплат до Мар'їнського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області. Щомісячні страхові виплати відновлено з місяця звернення, тобто з 01 листопада 2019 року. Зазначено, що у відповідності до постанови правління Фонду соціального страхування України від 12.12.2018 року № 27 «Про затвердження Порядку надання страхових виплат, фінансування витрат на медичну та соціальну допомогу, передбачених загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням від нешасного випадку на виробництві та професійного захворювання для внутрішньо переміщених осіб», суми страхових виплат, які не. виплачені за минулий період, виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України. На сьогоднішній день вказаний порядок відсутній (а.с. 12).
З відомостей з програмного забезпечення «Реєстр потерпілих», вбачається про відсутність нарахування та виплати заборгованості з пенсійних виплат ОСОБА_1 за період з 01.06.2015 року по 31.10.2019 року (а.с. 39, 40).
Вважаючи вказані дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.
Спірним питанням даної справи є правомірність відмови у нарахуванні та невиплати страхових виплат за період з 01.06.2015 року по 31.10.2019 року.
Проаналізувавши встановлені обставини справи та норми законодавства України, які регулюють спірні правовідносини, суд вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Питання щодо страхових виплат врегульовані Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 23 вересня 1999 року № 1105-ХІV (далі-Закон № 1105-ХІV).
У відповідності до вимог статті 46 Закону № 1105-ХІV, страхові виплати і надання соціальних послуг припиняються:
1) на весь час проживання потерпілого за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
2) на весь час, протягом якого потерпілий перебуває на державному утриманні, за умови, що частка виплати, яка перевищує вартість такого утримання, надається особам, які перебувають на утриманні потерпілого;
3) якщо з'ясувалося, що виплати призначено на підставі документів, які містять неправдиві відомості. Сума витрат на страхові виплати, отримані застрахованим, стягується в судовому порядку;
4) якщо страховий випадок настав внаслідок навмисного наміру заподіяння собі травми;
5) якщо потерпілий ухиляється від медичної чи професійної реабілітації або не виконує правил, пов'язаних з установленням чи переглядом обставин страхового випадку, або порушує правила поведінки та встановлений для нього режим, що перешкоджає одужанню;
6) в інших випадках, передбачених законодавством.
Судами встановлено, що виплата страхових виплат позивачу припинена Фондом у зв'язку із скасуванням довідки внутрішньо переміщеної особи. При цьому інших причин зняття з обліку та припинення страхових виплат відповідачем не визначено.
Водночас, суд апеляційної інстанції зазначає, що статтею 46 Закону № 1105-ХІV такої підстави для припинення страхових виплат не передбачено.
Разом з тим, Положення статті 1 Конвенції, Статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, положення.
Статтею 14 Конвенції визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.
Відповідно до положень Конституції України, в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України). Право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (ч.2 ст.46 Основного Закону України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту.
Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
В даному випадку наявність або відсутність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи створює для нього, на відміну від інших громадян України, певні перешкоди в отриманні страхових виплат, та потребує від людини здійснення додаткових дій, не передбачених Законами.
До того ж суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що постановою Верховного Суду від 20.12.2018 року у справі № 826/12123/16 були залишені без змін постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2018 року та постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2017 року, якою визнано нечинними пункти 7, 8, 9, 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженіпостановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 та абзац 10 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 05 листопада 2014 року № 637.
Встановлення постановами Кабінету Міністрів України інших підстав для припинення виплати страхових виплат, відмінних від визначених частиною першою статті 46 Закону № 1105-IV, не є іншим випадком припинення виплати страхових виплат, передбаченим законом у розумінні пункту 5 частини першої статті 46 цього Закону.
Стосовно доводу апелянта про відсутність окремого порядку визначеного Кабінетом Міністрів України щодо сум страхових виплат, які не виплачені за минулий період, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що право приймати закони, вносити до них зміни належить виключно Верховній Раді України і не може передаватися іншим органам чи посадовим особам. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі: Конституції України і повинні відповідати їй.
Верховна Рада України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акта. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України відносяться до категорії підзаконних, а тому не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили. Право на обмеження конституційних прав громадян Кабінету Міністрів України Верховною Радою України не надано.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користування правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
Як свідчить аналіз практики Європейського суду, у контексті Європейської конвенції, до майна належать, крім рухомих і нерухомих речей, також і право на пенсію (справа «Мюллер проти Австрії»).
У рішенні від 8 липня 2004 року «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» ЄСПЛ, задовольняючи позов щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдавської Республіки Придністров'я» (МРП). Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.
Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суд при розгляді цієї справи враховує практику ЄСПЛ, у тому числі й рішення в справах «Пічкур проти України», «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» як джерело права відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Отже, як Законом України «Про запобігання та протидії дискримінації в Україні», так і практикою ЄСПЛ встановлено, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях.
У статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначені страхові виплати.
Згідно частини 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
За змістом частини 2 цієї статті суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно статті 1 Конвенції, Статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Париж, 20.III.1952) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.
У рішенні від 26 червня 2016 по справі «Суханов та Ільченко проти України» заяви № 68385/10 та 71378/10 в § 53 Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (див. серед багатьох інших джерел рішення у справі «Колишній Король Греції та інші проти Греції» заява № 25701/94, п.п. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-ХІІ).
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із ч.1 і ч. 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про те, що відповідач, не виплативши ОСОБА_1 страхові виплати за період з 01.06.2015 року по 30.10.2019 року діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому апеляційний суд погоджує висновок суду першої інстанції про захист порушених прав позивача шляхом зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 страхові виплати за період з 01.06.2015 року по 30.10.2019 року.
Колегія суддів вважає неприйнятними доводи скаржника щодо пропуску позивачем строку звернення до суду з позовом, з огляду на наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 122 КАС Україниадміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Так, ч. 7 ст. 47 Закону № 1105-ХІV передбачено, що якщо потерпілому або особам, які мають право на одержання страхової виплати, з вини Фонду своєчасно не визначено або не виплачено суми страхової виплати, ця сума виплачується без обмеження протягом будь-якого строку та підлягає коригуванню у зв'язку із зростанням цін на споживчі товари та послуги в порядку, встановленомустаттею 34 Закону України «Про оплату праці».
Враховуючи те, що позивач звернувся до суду з позовом про виплату щомісячних страхових виплат, які призначені особі безстроково, при цьому, під час розгляду справи встановлено, що ці суми не отримані з вини управління та піддані формальним обмеженням, з підстав та у спосіб, які суперечать вимогам Конституції України, згідно ч. 7 ст. 47 Закону № 1105-ХІV виплата щомісячних страхових виплат позивачу підлягає поновленню з моменту її припинення.
Відповідно до положень ч.1 ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, оскільки суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.
Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 14 вересня 2020 року у справі № 200/5495/20-а - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 14 вересня 2020 року у справі № 200/5495/20-а - залишити без змін.
Повний текст постанови складений та підписаний 21 грудня 2020 року.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верхового Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення окрім випадків визначених статтєю 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя-доповідач: І.В. Геращенко
Судді: А.А. Блохін
Г.М. Міронова