Окрема думка
судді Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Усика Г. І.
25 листопада 2020 року
м. Київ
справа № 201/4255/16-ц
провадження № 61-9533св19
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2016 року у складі судді Батманової В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня
2019 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,
Єлізаренко І. А.у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Кулініс С. А., про визнання шлюбного договору та договору про проживання неповнолітньої дитини і здійснення батьківських прав недійсними.
У березні 2016 року ОСОБА_2 звернулася з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсними укладеного між ними шлюбного договору та договору про проживання неповнолітньої дитини і здійснення батьківських прав
від 19 листопада 2015 року (далі - шлюбний договір), який обгрунтовувала тим, що при укладенні оспорюваних нею договорів, вона була введена в оману відповідачем щодо викладених у них умов, а також під впливом психологічного насильства та внаслідок її помилки щодо обставин, які мають істотне значення.
Посилаючись на наведене, а також на те, що положення шлюбного договору ставлять її у надзвичайно невигідне становище та порушують права неповнолітньої дитини, просила визнати їх недійними.
Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська
від 22 червня 2016 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано недійсними шлюбний договір та договір про проживання неповнолітньої дитини та здійснення батьківських прав, укладені 19 листопада 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що шлюбний договір складено з порушенням вимог частини 4 статті 93 СК України, оскільки значно зменшує обсяг прав малолітньої дитини, яка фактично позбавлена житла.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2016 рокускасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Визнано недійсним шлюбний договір, укладений 19 листопада 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кулінічем С. А., зареєстрований у реєстрі за № 950. У задоволенні позову в частині визнання недійсним договору про проживання неповнолітньої дитини та здійснення батьківських прав від 19 листопада 2015 року відмовлено.
Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що умови шлюбного договору, викладені у пунктах 3 та 4, повністю нівелюються змістом пункту 5 цього ж договору, яким передбачено, що у випадку розірвання шлюбу сторін, кожному з них переходять визначені договором транспортні засоби, а також передбачено, що дружина не має права на нерухоме майно, побутові речі та побутову техніку, яку подружжя придбало за час шлюбу (без урахування особи, на чиє ім'я придбане, зокрема, нерухоме майно). Натомість до чоловіка переходить все інше майно, набуте подружжям за час шлюбу, а саме: нерухоме майно, земельні ділянки, побутова техніка, побутові речі, меблі, обладнання, корпоративні права тощо (без урахування особи, на чиє ім'я придбане нерухоме майно, земельна ділянка).
У контексті умов пункту 5 шлюбного договору дружина, у разі розірвання шлюбу, набуває у власність лише визначені в цьому договорі транспортні засоби та позбавляється права на «все інше майно, набуте подружжям за час шлюбу, а саме: нерухоме майно, земельні ділянки, побутову техніку, побутові речі, меблі, обладнання, корпоративні права тощо». У той же час чоловік, у разі розірвання шлюбу, набуває у власність визначені у шлюбному договорі транспортні засоби та все інше майно набуте подружжям за час шлюбу. Таким чином, договір ставить позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством, яким, зокрема передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності (частина перша статті 60 СК України), що свідчать про наявність ознак недотримання моральних засад суспільства при укладенні оспорюваного договору, враховуючи, що шлюб сторін, які мають неповнолітню дочку, розірвано, а позивач, як і відповідач, повинна організувати власний побут, забезпечити належне виховання та розвиток дитини, а отже, наявні підстави для визнання шлюбного договору недійсним.
Перевіряючи обгрунтованість висновку суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про проживання неповнолітньої дитини та здійснення батьківських прав, апеляційний суд дійшов висновку про те, що сторонами при укладенні договору дотримано нотаріальну форму його посвідчення; враховано передбачений СК України обов'язок та право обох батьків брати участь у вихованні та спілкуванні з дитиною, рівність прав батьків щодо виховання дитини, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним.
У касаційній скарзі на заочне рішення Жовтневого районного суду
м. Дніпропетровська від 22 червня 2016 року тапостанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року, ОСОБА_1 просив скасувати рішення суду першої інстанції, а постанову суду апеляційної інстанції скасувати у частині задоволених вимог про визнання недійсним шлюбного договору та ухвалити нове рішення в цій частині про відмову у задоволенні позову, обгрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказував на те, що суд першої інстанції, не зазначив, у чому саме полягають надзвичайно невигідні для позивача умови шлюбного договору, позивач не довела жодним доказом, яким чином зазначений договір порушує її права, при тому, що згідно з пунктом 16 шлюбного договору: сторони заявляють, що жодна з них не поставлена цим договором у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Суд, діючи упереджено, неправильно визначив вартість частки майна (автомобілів) відповідача, завищивши на власний розсуд їхню вартість. При здійсненні порівняння вартості майна, яке переходить у власність позивача за шлюбним договором після розірвання шлюбу (вартість автомобілів) - 190 000, 00 грн, проти 85 761, 00 грн, вартості майна, яке переходить у власність відповідача після розірвання шлюбу (вартість автомобілів, земельної ділянки, недобудованого будинку), то укладеним договором не позивач, а відповідач поставлений у надзвичайно невигідне становище. Поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка і жінки, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу, закон передбачає договірне регулювання цих правовідносин. Оскільки норми сімейного і цивільного законодавства не містять заборони чи обмеження права сторін шлюбного договору у визначенні цими сторонами правового режиму майна, набутого ними до шлюбу та під час шлюбу, відсутня невідповідність шлюбного договору вимогам статей 64, 74, 93, 97 СК України, статей 203, 215 ЦК України.
Залишаючи без змін судове рішення апеляційного суду, Верховний Суд погодився з його висновками про те, що умовами шлюбного договору позивач поставлена у надзвичайно невигідне матеріальне становище, оскільки викладені у пунктах 3 та 4 оспорюваного шлюбного договору умови повністю нівелюються змістом пункту 5 цього ж договору, у якому передбачено, що, у випадку розірвання шлюбу сторін, кожному з них переходять визначені договором транспортні засоби, а також передбачено, що дружина не має права на нерухоме майно, побутові речі та побутову техніку, яку подружжя придбало за час шлюбу (без урахування особи, на чиє ім'я придбане, зокрема, нерухоме майно). Натомість закріплено, що чоловіку переходить все інше майно, набуте подружжям за час шлюбу, а саме: нерухоме майно, земельні ділянки, побутова техніка, побутові речі, меблі, обладнання, корпоративні права тощо (без урахування особи, на чиє ім'я придбане нерухоме майно, земельна ділянка). Крім того, шлюбним договором змінено правовий режим майна, в тому числі і нерухомого, право на яке подружжям набувалось протягом 20 років шлюбу, до укладення оспорюваного договору.
З такими висновками колегії суддів Верховного Суду не погоджуюся, у зв'язку з чим відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України викладаю окрему думку.
Вважаю, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягала задоволенню частково, постанова Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019року скасуванню, з підстав неповного з'ясування судами істотних обставин, що мають значення для вирішення зазначеної справи, з таких підстав.
ОСОБА_2 обгрунтовувала позовні вимоги посилаючись на те, що оспорюваний нею шлюбний договір був укладений внаслідок введення її в оману відповідачем, а також внаслідок її помилки щодо обставин, які мають істотне значення, тобто з підстав, передбачених частиною першою статті 229 ЦК України та частиною першою статті 230 ЦК України, а також з підстав, передбачених частинами четвертою, п'ятою статті 93 СК України, посилаючись на те, що шлюбний договір: по-перше, ставить її у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Перевіряючи доводи ОСОБА_2 щодо порушення вимог законодавства при укладенні шлюбного договору, зокрема частини першої статті 229 ЦК України та частини першої статті 230 ЦК України, суди попередніх інстанцій не перевірили та не надали оцінки твердженням позивача про те, що шлюбний договір був укладений нею внаслідок введення її в оману відповідачем ОСОБА_1 та внаслідок її помилки щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема щодо поділу їх спільно нажитого рухомого та нерухомого майна у разі розірвання шлюбу. На зазначені обставини суд касаційної інстанції також не звернув увагу, тоді як вони, на мою думку, мають істотне значення при вирішенні питання про визнання недійсним умов шлюбного договору, особливістю якого є те, що відповідно до положень статті 97 СК України у шлюбному договорі сторони можуть визначити відмінний від загальних положень сімейного законодавства правовий режим майна, визначених статтею 57 (щодо майна, яке є особистою приватною власністю дружини, чоловіка), статтею 60 (правовий режим майна набутого подружжям у шлюбі), статтею 70 (щодо розміру часток подружжя при поділі майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя), статті 71 (щодо способів та порядку поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя). Зокрема сторони у шлюбному договорі можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України, і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них, або включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства. Отже істотними обставинами, які підлягали встановленню судами при вирішенні зазначеного спору, є з'ясування чи було вільне волевиявлення сторін при укладенні шлюбного договору щодо включенням до нього тих чи інших його умов, чи вчинення правочину, як зазначала позивачка, відбулося під впливом обману і психологічного насильства зі сторони відповідача, та під впливом її помилки щодо правової природи правочину, прав та обов'язків сторін (правових наслідків оспорюваного правочину).
Не можна погодитися також із висновком апеляційного суду про те, що оспорюваний правочин ставить позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище, оскільки суд дійшов такого висновку передчасно.
Визначення «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжите у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, тобто сторона позивача повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, і ці докази повинні бути оцінені судом відповідно до норм цивільного процесуального права.
На обгрунтовування вимог про визнання шлюбного договору недійсним з підстав того, що його умови ставлять її у надзвичайно невигідне матеріальне становище,ОСОБА_2 , фактично не оспорюючи порядок поділу між подружжям автотранспортних засобів у разі розірвання шлюбу, визначеного пунктами 5.1, 5.2 договору, посилалася на пункт 5.3, яким передбачено, що після розірвання шлюбу чоловіку (відповідачеві) переходить все інше майно, набуте подружжям за час шлюбу, а саме: нерухоме майно, земельні ділянки, побутова техніка, побутові речі, меблі, обладнання, корпоративні права тощо.
Оскільки категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище» є оціночною, такого висновку можливо дійти лише шляхом порівняння вартості майна, що за умовами оспорюваного договору переходить у власність кожної із сторін у разі розірвання шлюбу. На підтвердження зазначених позовних вимог позивачка посилалася лише на визначені пунктом 5.3 умови шлюбного договору, і не надала будь-яких доказів на підтвердження того, що вартість нажитого подружжям у шлюбі майна, що переходить у власність відповідача після розірвання шлюбу є для неї істотною втратою, чи за відсутності у неї іншого житлового приміщення, перехід до відповідача незавершеного будівництвом житлового будинку розташованого по АДРЕСА_1 , ставить її у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Судами попередніх інстанцій взагалі не досліджувалися, як вартість рухомого та нерухомого майна, у тому числі ступінь готовності незавершеного будівництвом житлового будинку, так і матеріальний стан позивача, наявність чи відсутність у неї іншого нерухомого майна, що давало б можливість зробити обгрунтований висновок про доведеність чи недоведеність її позовних вимог у цій частині.
У цьому контексті заслуговували на увагу доводи касаційної скарги
ОСОБА_1 про те, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на пункт 16 шлюбного договору, яким сторони погодили, що жодна з них не поставлена цим договором у надзвичайно невигідне матеріальне становище та, що позивач є фізичною особою-підприємцем, яка успішно здійснює господарську діяльність і є власником мережі роздрібної торгівлі косметичними товарами « ІНФОРМАЦІЯ_1 ».
Узагальнюючи наведене, вважаю передчасними висновки апеляційного суду про доведеність ОСОБА_2 позовних вимог про визнання недійсним шлюбного договору з підстав того, що він був укладений за відсутності її вільного волевиявлення та, що оспорюваним договором її поставлено у надзвичайно невигідне матеріальне становище, а отже оскаржуване судове рішення не можна вважати таким, що грунтується на повно встановлених судом обставинах справи та правильному застосуванні норм матеріального права.
З наведених підстав, постанова Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року, на мою думку, підлягала скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, а тому колегія суддів дійшла помилкового висновку про залишення її без змін.
Суддя: Г. І. Усик