Ухвала
Іменем України
16 грудня 2020 року
м. Київ
справа № 766/20156/18
провадження № 61-18568ск20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Кузнєцова В. О.,
розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Херсонського міськрайонного суду Херсонської області від 02 вересня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк», ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Волкодав Валентина Геронтіївна, про визнання недійсним іпотечного договору,
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, в якому просила визнати недійсним іпотечний договір від 27 вересня 2006 року № 02-03-Ф060836К-1673, укладений між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБ «Укрсоцбанк») і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Волкодав В. Г. за реєстровим № 9044.
Позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 07 серпня 2018 року, укладеного з ОСОБА_3 , вона є власником трикімнатної квартири АДРЕСА_1 . 01 жовтня 2018 року продавець квартири ОСОБА_3 повідомила її, що у провадженні Херсонського міського суду Херсонської області перебувала цивільна справа № 766/8850/16-ц за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Південенерго» (далі - ТОВ «Південенерго») про зняття заборони відчуження та виключення запису про обтяження майнових прав. Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 15 травня 2018 року позов ОСОБА_3 було задоволено, однак постановою Апеляційного суду Херсонської області від 20 вересня 2018 року рішення місцевого суду скасовано і в задоволенні позову відмовлено. У процесі розгляду справи № 766/8850/16-ц судами встановлено, що з метою забезпечення виконання ОСОБА_2 умов кредитного договору 27 вересня 2006 року АКБ «Укрсоцбанк» як іпотекодержатель та ОСОБА_2 як іпотекодавець уклали іпотечний договір № 02-23-Ф060836К-1673, згідно з яким банку було передано в іпотеку майнові права на незакінчену будівництвом трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Вказаний іпотечний договір на час його укладання суперечив статті 5 Закону України «Про іпотеку», за якою майнові права на об'єкт незавершеного будівництва не могли бути предметом іпотеки, що відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є підставою для визнання вказаного договору недійсним. Квартира, майнові права на яку є предметом оспорюваного договору іпотеки, належить їй на праві власності, тому згаданий договір безпосередньо стосується її прав та обов'язків.
Рішенням Херсонського міськрайонного суду Херсонської області від 02 вересня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий суд виходив з того, що майнове право можна визначити як «право очікування», яке є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав, а статтею 5 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час укладання оспорюваного договору іпотеки було передбачено, що предметом іпотеки може бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладання іпотечного договору. Виходячи з принципу «свободи договору», суд першої інстанції дійшов висновку, що сам по собі факт того, що на час укладання спірного договору іпотеки стаття 5 Закону України «Про іпотеку» не визначала майнові права як предмет іпотеки, не може свідчити про його недійсність, оскільки головною умовою, яку повинні встановити суди, є наявність порушення прав і законних інтересів особи, яка оспорює зазначені договори. При цьому місцевий суд не встановив порушення прав і законних інтересів позивача оспорюваним договором.
Постановою Херсонського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Крижановського М. М. задоволено частково. Рішення Херсонського міськрайонного суду Херсонської області від 02 вересня 2020 року змінено, виключено з його мотивувальної частини посилання на встановлену судовим рішенням обставину щодо набуття ОСОБА_2 права власності на квартиру, яка закінчена будівництвом, загальною площею 170 кв. м по АДРЕСА_1 . В решті рішення місцевого суду залишене без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги щодо тлумачення змісту постанови Апеляційного суду Херсонської області від 20 вересня 2018 року у справі № 766/8850/16 та помилкового висновку суду першої інстанції про те, що встановленим є факт набуття ОСОБА_2 права власності на квартиру загальною площею 170 кв. м, яка закінчена будівництвом. За відсутності доказів того, що після введення житлового будинку в експлуатацію та отримання ТОВ «Південенерго» свідоцтва про право власності на 2-5 поверхи багатоквартирного будинку АДРЕСА_1 , майнові права ОСОБА_2 на незавершену будівництвом квартиру площею 170 кв. м зберегли обтяження саме на квартиру меншої площі та вартості, яка передана у власність ОСОБА_3 , необхідно дійти висновку про недоведеність ОСОБА_1 факту порушення її майнових прав на придбану нею квартиру.
08 грудня 2020 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв'язку касаційну скаргу на рішення Херсонського міськрайонного суду Херсонської області від 02 вересня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що апеляційний суд неправильно застосував статтю 23 Закону України «Про іпотеку», тому що квартира АДРЕСА_1 , не була предметом оспорюваного договору іпотеки. Оспорюваний договір іпотеки на час його укладання суперечив статті 5 Закону України «Про іпотеку», за якою майнові права на об'єкт незавершеного будівництва не могли бути предметом іпотеки. Крім того, договір іпотеки не містить істотної умови договору, а саме - опису предмета іпотеки, що свідчить про недійсність цього договору. Також помилковим є висновок судів про те, що оспорюваним договором іпотеки не порушено її права, оскільки в договорі іпотеки зазначено такий же номер квартири, який присвоєно належній їй квартирі. Крім того, апеляційний суд не застосував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 13 лютого 2018 року у справі № 910/9452/17, від 18 червня 2020 року у справі № 918/1017/15, від 17 липня 2020 року у справі № 5002-10/1364-2012 та в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року у справі № 523/13462/15-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 639/7923/15-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 639/3097/16-ц.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Касаційне провадження не підлягає відкриттю з таких підстав.
Відповідно до пункту 1 частини першої та абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 10 січня 2006 року між ТОВ «Південенерго» та ОСОБА_2 було укладено договір про часткову участь в будівництві № 231, згідно з яким ОСОБА_2 зобов'язалася надати забудовнику грошові кошти в розмірі та на умовах, передбачених договором на будівництво трикімнатної квартири АДРЕСА_1 , забудовник зобов'язався закінчити будівництво вказаного житлового будинку, ввести його в експлуатацію та передати у власність учаснику квартиру (помешкання) на умовах, передбачених договором. ОСОБА_2 зобов'язалася сплатити 390 150 грн.
На виконання своїх зобов'язань ОСОБА_2 25 вересня 2006 року сплатила 90 000 грн, інші 300 000 грн вона сплатила 27 вересня 2006 року за рахунок коштів, отриманих нею у кредит. В забезпечення виконання кредитного зобов'язання ОСОБА_2 , що виникло за договором кредиту від 27 вересня 2006 року № І060836К, укладеним між нею та АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-Банк», було укладено іпотечний договір (майнові права) від 27 вересня 2006 року № 02-23-Ф060836К-1673, за умовами якого ОСОБА_2 передала в іпотеку іпотекодержателю свої майнові права на незакінчену будівництвом трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
Предмет іпотеки належить іпотекодавцю на підставі договору на часткову участь у будівництві від 10 січня 2006 року № 231, з урахуванням додаткової угоди № 1 від 10 січня 2006 року, укладених між ОСОБА_2 і ТОВ «Південенерго». Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Волкодав В. Г. та зареєстровано в реєстрі за № 9044.
Сторонами визнано той факт, що багатоквартирний житловий будинок зданий в експлуатацію забудовником ТОВ «Південенерго» 12 лютого 2008 року. Відомостей про те, що ОСОБА_2 набула після цього право власності на квартиру АДРЕСА_1 в цьому будинку на умовах договору про дольову участь в її будівництві, матеріали цієї справи не містять.
29 вересня 2006 року між забудовником, ТОВ «Південенерго» та учасником ОСОБА_3 було укладено договір про участь у будівництві № НОМЕР_1 , за умовами пункту 1.3 якого забудовник гарантував, що квартира, зазначена в пункті 1.2 цього договору, є його власністю згідно з договором дольової участі у будівництві від 04 січня 2006 року № 3/85, раніше нікому не продана, у заставі, під арештом не перебуває і не є предметом спору з третіми особами. У пункті 2.1.4 договору забудовник взяв на себе зобов'язання після завершення будівництва передати ОСОБА_3 двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 на третьому поверсі площею 109 кв. м. ОСОБА_3 зобов'язалася сплатити вартість квартири в сумі 247 702,50 грн. ОСОБА_3 сплатила вказану суму, і після звершення будівництва ТОВ «Південенерго» передало їй у власність квартиру АДРЕСА_1 .
Постановою Апеляційного суду Херсонської області від 20 вересня 2018 року у справі № 766/8850/16-ц, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 14 вересня 2020 року, встановлено, що житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 було здано в експлуатацію ТОВ «Південенерго» 12 лютого 2008 року, однак ОСОБА_2 не набуто (не оформлено) право власності на квартиру АДРЕСА_1 в цьому будинку (яка закінчена будівництвом).
07 серпня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу трикімнатної квартири АДРЕСА_1 .
На підтвердження факту порушення своїх майнових прав позивач посилалася на те, що ОСОБА_2 не набула права власності на закінчену будівництвом квартиру площею 170 кв. м по АДРЕСА_1 . Новозбудовану квартиру АДРЕСА_1 площею 114,9 за цією ж адресою отримала ОСОБА_3 , в якої вона придбала квартиру, а тому вона не є іпотекодавцем за оспорюваним договором іпотеки.
Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій застосували правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року у справі № 520/10060/16-ц та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 01 липня 2020 року у справі № 520/5613/17, про те, що згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою-третьою та шостою статті 203 цього Кодексу. статтею 5 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, яка була чинною на час укладення договору іпотеки) було визначено вичерпний перелік об'єктів, які могли бути предметом іпотеки за іпотечним договором. Предметом іпотеки могли бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернення стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом також міг бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому. Водночас поняття «іпотека майнових прав» і регулювання відносин при передачі в іпотеку майнових прав у цій редакції закону були відсутні. Майнові права на об'єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», що набрав чинності 14 січня 2009 року, якими були внесені зміни до Закону України «Про іпотеку. Разом з тим сам по собі факт того, що на час укладення спірних договорів іпотеки стаття 5 Закону України «Про іпотеку» не визначала майнові права як предмет іпотеки не може свідчити про його недійсність, оскільки головною умовою, яку повинні встановити суди, є наявність порушення прав і законних інтересів особи, яка оспорює зазначені договори.
Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 4 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то зазначити, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці. Наведене підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-78цс13 та від 11 травня 2016 року у справі № 6-806цс16.
У постанові Верховного Суду від 04 квітня 2020 року у справі № 761/310/17 зазначено, що в ситуації, коли позивач не довів права на позов у матеріально-правому сенсі, суд не вправі робити висновок по суті позовних вимог про чинність або дійсність укладеного правочину. З урахуванням наведеного, судам, з урахуванням вимог до ефективності захисту порушеного права, принципу неможливості захисту права, що не є порушеним, необхідно відмовляти в позові лише з підстав недоведеності факту порушення прав позивача в результаті укладення оспорюваного договору без необхідності встановлення відповідності оскаржуваного договору вимогам законодавства.
Апеляційний суд в цій справі обґрунтовано вказав на те, що з врахуванням предмета пред'явленого позову суду належить встановити, чи були порушені майнові права позивача із зазначених нею підстав та чи можуть вони бути відновлені в обраний позивачем спосіб, а саме шляхом визнання недійсним договору іпотеки, стороною якого позивач не була.
При цьому апеляційний суд обґрунтовано звернув увагу на те, що предметом оспорюваного договору іпотеки є майнові права ОСОБА_2 на трикімнатну квартиру площею 170 кв. м вартістю 390 000 грн, які ОСОБА_2 сплатила на виконання договору про часткову участь в будівництві від 10 січня 2006 року № 231, укладеного нею з ТОВ «Південьенерго».
Встановивши, що позивач не довела, яким чином оспорюваним договором іпотеки, стороною якого вона не є, порушено її майнові права на придбану нею квартиру, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову у зв'язку з його недоведеністю.
Посилаючись на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 13 лютого 2018 року у справі № 910/9452/17, від 18 червня 2020 року у справі № 918/1017/15, від 17 липня 2020 року у справі № 5002-10/1364-2012 та в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року у справі № 523/13462/15-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 639/7923/15-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 639/3097/16-ц, заявник звернула увагу на визначенні поняття майнового права та його передачі в іпотеку, однак в касаційній скарзі не навела і не конкретизувала, які саме норми матеріального права неправильно застосовані апеляційним судом з урахуванням встановлених в цій справі обставин (недоведеності порушення прав заявника оспорюваним договором) та в чому саме полягає неправильність застосування таких норм, з урахуванням висновків про їх застосування, які містяться у наведених вище постановах Верховного Суду та Верховного Суду України.
З урахуванням вищенаведеного не заслуговують на увагу доводи заявника щодо недійсності оспорюваного договору у зв'язку з недотриманням вимог законодавства щодо його істотних умов, зокрема предмета, оскільки інтерес заявника, який полягає в тому, щоб зміст договору не суперечив вимогам чинного законодавства, не доводить порушення його суб'єктивного цивільного права. Категорія власного інтересу фізичної особи не може отримати таке тлумачення, згідно з яким розумітися як повноваження здійснення загального нагляду за дотриманням усіма юридичними та фізичними особами вимог чинного законодавства. Цивільний інтерес має носити завжди конкретний характер.
Із змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга є необґрунтованою, Верховний Суд уже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (пункт 45 рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1996 року у справі «Леваж Престейшинз Сервісиз проти Франції», пункти 37, 38 рішення ЄСПЛ від 19 грудня 1997 року у справі «Бруалла Гомесде ла Торре проти Іспанії»).
Виходячи з викладеного, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Херсонського міськрайонного суду Херсонської області від 02 вересня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 10 листопада 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк», ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Волкодав Валентина Геронтіївна, про визнання недійсним іпотечного договору.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук
В. М. Ігнатенко
В. О. Кузнєцов