18 грудня 2020 року Справа № 160/12888/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Конєвої С.О.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень №0006658-5450-0410 від 04.03.2019р., №0077053-5440-0410 від 27.02.2020р., -
08.10.2020р. (згідно штемпеля поштового зв'язку) ОСОБА_1 звернулася з адміністративним позовом до Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області та просить визнати протиправними і скасувати податкові повідомлення-рішення винесені щодо позивача, якими визначено суми податкового зобов'язання за податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки:
- за 2018 рік - №0006658-5450-0410 від 04.03.2019р. в сумі 32444,08 грн.;
- за 2019 рік - №0077053-5440-0410 від 27.02.2020р. в сумі 36365,61 грн.;
- покласти на відповідача судові витрати.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що оспорювані податкові повідомлення-рішення є протиправними, оскільки відповідно до п.«є» пп.266.2.2 п.266.2 ст.266 ПК України, не є об'єктом оподаткування будівлі промисловості, зокрема, виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств; 06.12.2016р. позивач на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом набула у власність будівлю фруктосховища загальною площею 1742,9 кв.м., яка розташована у АДРЕСА_1 , з 07.12.2016р. позивач зареєструвалась як фізична особа-підприємець (основний вид діяльності: виробництво плит, листів, труб і профілів із пластмас), тому позивач як власник нежитлової нерухомості використовувала таке приміщення для здійснення промислової діяльності відповідно до його призначення; при визначенні сум податкових зобов'язань за податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки відповідачем не враховані факти правового статусу будівлі та види діяльності, які здійснює позивач, а тому оскаржувані податкові повідомлення-рішення суперечать закону та підлягають скасуванню; відповідач порушив права позивача на застосування пільги, яка передбачена законом про оподаткування, так як встановлення законодавцем певних податкових пільг зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, як в даному випадку підпункт «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України, за своєю сутністю спрямоване на збалансування суспільних відносин у сфері справляння податків та мало на меті створити умови для стимулювання та зменшення податкового навантаження на тих платників податків фізичних та юридичних осіб, які є власниками певних об'єктів нерухомості, що використовуються за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва. Також, позивач вказує і на те, що для захисту порушених прав нею було укладено договір про надання правничої допомоги №12/20 від 01.09.2020р. та сплачено АБ «Тетяни Волинець» 4500,00 грн., а тому судові витрати позивача становлять 6681,60 грн., з них 1681,60 грн. - судовий збір, 5000,00 грн. - витрати на правничу допомогу. В обґрунтування своєї правової позиції позивач посилається на постанови Верховного Суду.
Ухвалою суду від 19.10.2020р. було відкрито провадження у даній адміністративній справі, призначено справу до судового розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами відповідно до вимог ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та зобов'язано, зокрема, відповідача надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст.162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України та виходячи з вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, що підтверджується змістом відповідної ухвали суду (а.с.31).
11.11.2020р., на виконання вимог вказаної ухвали суду, від відповідача надійшов письмовий відзив на адміністративний позов, у якому останній просив відмовити позивачеві в задоволенні позовних вимог повністю посилаючись на те, що за позивачем зареєстровано об'єкт нежитлової нерухомості - фруктосховище, загальною площею 1742,9 кв.м., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , дата державної реєстрації: 06.12.2016р., тому їй, як власнику об'єкта нежитлової нерухомості, винесено податкові повідомлення-рішення з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки: №0006658-5450-0410 від 04.03.2019р. за податковий період 2018 рік на суму 32444,08 грн., №0077053-5440-0410 від 27.02.2020р. за податковий період 2019 рік на суму 36365,61 грн.; для застосування податкової преференції за пп.«є» пп.266.2.2 п.266.2 ст.266 ПК України необхідним є дотримання наступних умов: а) якщо власниками об'єктів промисловості є фізичні та інші юридичні особи, в тому числі нерезиденти, та б) за умови (з врахуванням виду їх діяльності) використання таких об'єктів функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва (виготовлення промислової продукції будь-якого виду); при нарахуванні податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, податковий орган керувався Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, згідно якої, за ОСОБА_1 зареєстровано об'єкт нежитлової нерухомості, при цьому, у графі «Об'єкт нерухомого майна» зазначається «будівля «Фруктосховище», в свою чергу, жодної графи, у якій би зазначалось цільове/функціональне призначення об'єкту нерухомості у Витязі немає; аналіз кодів КВЕД, за якими позивач здійснює свою господарську діяльність, дає підстави вважати, що позивач не здійснює господарську діяльність, пов'язану з використанням будівлі « ІНФОРМАЦІЯ_1 » за функціональним призначенням - для зберігання продукції, зокрема харчової, так як, у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутні відповідні коди КВЕД, при цьому, позивачем, на підтвердження факту здійснення господарської діяльності, жодних доказів, окрім письмових пояснень, до суду не надано, що ставить під сумнів факт здійснення будь-якої господарської діяльності. За викладеного, відповідач вважає, що твердженням того, що відповідач при прийнятті оскаржуваних податкових повідомлень-рішень діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у зв'язку з чим, зазначені податкові повідомлення-рішення є обґрунтованими та законними, оскільки правові підстави для застосування до позивача податкової преференції за пп.«є» пп.266.2.2 п.266.2 ст.266 ПК України за 2018-2019 роки відсутні, проте, є достатньо правових підстав для нарахування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. В обґрунтування своєї правової позиції позивач посилається на постанову Верховного Суду від 17.02.2020р. у справі №820/3556/17 (а.с.58-60).
Згідно до ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Відповідно до ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Отже, рішення у даній адміністративній справі приймається 18.12.2020р. у межах строку, встановленого ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.
Згідно ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при розгляді справи за відсутності учасників справи фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Із наданих суду документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.
ОСОБА_1 з 07.12.2016р. зареєстрована як фізична особа-підприємець за адресою: АДРЕСА_2 , основним видом діяльності підприємця за КВЕД 22.21 є Виробництво плит, листів, труб і профілів із пластмас, що підтверджується копією Виписки з ЄДРПОУ та відомостями з ЄДРПОУ, наявними у справі (а.с.14,72).
06.12.2016р. за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на об'єкт нерухомого майна: будівля «Фруктосховище», об'єкт житлової нерухомості: ні, загальною площею 1742,9 кв.м., розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.11,68-71).
Контролюючим органом були винесені оспорювані податкові повідомлення-рішення №0006658-5450-0410 від 04.03.2019р. на суму 32444,08 грн. за 2018 рік та №0077053-5440-0410 від 27.02.2020р. на суму 36365,61 грн. за 2019 рік., за якими позивачеві визначено суми податкового зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, що підтверджується їх копіями (а.с.15,18,66,67).
Вказаний спір виник у зв'язку із незгодою позивача з вищенаведеними оспорюваними податковими повідомленнями-рішеннями №0006658-5450-0410 від 04.03.2019р., №0077053-5440-0410 від 27.02.2020р.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи, перевіривши доводи та давши їм належну правову оцінку, проаналізувавши норми чинного законодавства України, оцінивши їх у сукупності, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача, виходячи з наступного.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядок їх адміністрування, обов'язки, компетенцію контролюючих органів, під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює та визначає Податковий кодекс України (далі - ПК України).
Відповідно до п.15.1 ст.15 ПК України визначено, що платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об'єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об'єктом оподаткування згідно з цим Кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов'язок із сплати податків та зборів згідно з цим Кодексом.
Порядок оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки визначено статтею 266 ПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно з п. 266.1.1 п. 266.1 ст. 266 ПК України, платниками податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
При цьому, об'єктом оподаткування є об'єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка (пп.266.2.1п. 266.2 ст.266 ПК України), а базою оподаткування є загальна площа об'єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток (пп.266.3.1 п.266.3 ст.266 ПК України).
Положеннями підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України встановлюються податкові пільги із податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Так, підпунктом «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України встановлено, що не є об'єктом оподаткування будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств.
Відповідно до пункту 30.1 статті 30 ПК України податкова пільга - передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов'язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених пунктом 30.2 цієї статті.
Підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу платників податків, вид їх діяльності, об'єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат (пункт 30.2 статті 30 ПК України).
Застосовуючи об'єктно-функціональний підхід до визначення податкової пільги у підпункті «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України законодавець ключовим критерієм обрав функціональне призначення будівлі, а не належність конкретному суб'єкту-платнику.
При цьому, обмежувальне тлумачення за рахунок введення додаткової ознаки надання пільги по сплаті податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, - звільнення від оподаткування за критерієм «будівлі промисловості», лише об'єктів нежитлової нерухомості промислових підприємств (юридичних осіб), по суб'єктному складу, не може бути застосовано, оскільки положеннями підпункту 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 ПК України визначено, що платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Прислівник «зокрема» вживається для підкреслення, виділення чого-небудь з-поміж однотипного, однак таке вживання не означає присвоєння ознаки окремо виділених видових складових (виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств) загальній (родовій) категорії - будівлі промисловості, оскільки не поглинає чи узагальнює, а виокремлює.
Поряд з цим конструкція згаданих правових норм дозволяє суду застосувати і такий вид тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту, як поширювальне тлумачення, в частині об'єкта оподаткування - предмета «будівлі промисловості», оскільки норми не містять вичерпного переліку таких об'єктів та оскільки відсутні положення, які є винятком із загального правила.
При цьому, застосовування системного способу тлумачення, який вимагається при застосуванні поширювального тлумачення дозволяє дійти до наступних висновків.
Сама по собі специфіка об'єкта оподаткування - наявність спеціального статусу будівлі, а саме статусу будівлі промисловості не може бути достатньою підставою для звільнення від оподаткування.
Обираючи за вихідне поняття «промисловість», у зв'язку з яким застосовується аналізована податкова пільга, законодавець пов'язує звільнення від сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, не тільки і не стільки із його статусом (придатністю його застосування у виробничому промисловому циклі господарської діяльності без конкретизації видів промислового виробництва та організаційних форм у яких воно здійснюється), а й з використанням будівлі з метою провадження виробничої діяльності, тобто з використанням такої за цільовим призначенням для виготовлення промислової продукції.
Встановлення законодавцем певних податкових пільг зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, як в даному випадку підпункт «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України, за своєю сутністю спрямоване на збалансування суспільних відносин у сфері справляння податків та мало на меті створити умови для стимулювання та зменшення податкового навантаження на тих платників податків фізичних та юридичних осіб, які є власниками певних об'єктів нерухомості, що використовуються за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва.
Суд вважає, що такий підхід у розумінні норми, про яку йдеться, випливає з того, що функціональне призначення об'єкта, який звільняється від оподаткування, яким є предмет - будівля промисловості (вид нежитлової нерухомості), є фактично визначальною родовою ознакою, оскільки не є об'єктом оподаткування саме будівлі промисловості, тобто будівлі які використовуються для виготовлення промислової продукції будь-якого виду.
Аналіз вказаних норм свідчить про те, що застосування підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України можливе у разі якщо власниками об'єктів промисловості є фізичні та інші юридичні особи, в тому числі нерезиденти, та за умови (з врахуванням виду їх діяльності) використання таких об'єктів за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва (виготовлення промислової продукції будь-якого виду).
Як встановлено судом із матеріалів справи, 06.12.2016р. за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на об'єкт нежитлової нерухомості, а саме: будівля «Фруктосховище» загальною площею 1742,9 кв.м., розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.11,68-71).
З 07.12.2016р. позивач зареєстрована як фізична особа-підприємець та провадить господарську (підприємницьку) діяльність за основним видом: виробництво плит, листів, труб і профілів із пластмас, що підтверджується копією Виписки з ЄДРПОУ та відомостями з ЄДРПОУ, наявними у справі (а.с.14,72).
Зі змісту позову вбачається, що належне позивачеві на праві приватної власності нерухоме майно - будівлю фруктосховища вона використовує у своїй господарській діяльності при виробництві плит, листів, труб і профілів із пластмас за функціональним призначенням, тобто для зберігання готової продукції, що не спростовано відповідачем жодними належними та допустимими доказами згідно до вимог ст.ст.73, 77 Кодексу адміністративного судочинства України.
При цьому, матеріали справи не містять, а відповідачем суду не надано, доказів того, що вищезазначена будівля фруктосховища не може використовуватися позивачем для зберігання готової продукції, а саме: плит, листів, труб і профілів із пластмас, які позивач виготовляє в процесі своєї господарської діяльності, а повинна використовуватися лише для зберігання харчової продукції.
За таких обставин, оскільки позивач використовує належну їй нежитлову нерухомість - будівлю «Фруктосховище» за функціональним призначенням при здійсненні господарської діяльності за КВЕД 22.21 Виробництво плит, листів, труб і профілів із пластмас (а.с.14,72), суд приходить до висновку, що, у даному випадку, така будівля не є об'єктом оподаткування відповідно до положень підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України, а тому оспорювані податкові повідомлення-рішення №0006658-5450-0410 від 04.03.2019р., №0077053-5440-0410 від 27.02.2020р. є протиправними та підлягають скасуванню.
Відповідна правова позиція також узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеною у його постановах від 17.02.2020р. у справі №820/3556/17, від 24.03.2020р. у справі №280/5332/18, від 03.12.2020р. у справі №200/8504/19-а.
Згідно ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно ст.73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частина 2 ст. 77 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.
Однак, відповідачем не надано суду жодних доказів правомірності прийняття оспорюваних податкових повідомлень-рішень з урахуванням обставин встановлених судом, доказів наданих позивачем, аналізу наведених норм податкового законодавства та правових висновків Верховного Суду, викладених у вищенаведених постановах.
Є безпідставними та відхиляються судом посилання відповідача у відзиві на позов на неможливість встановлення належності «Фруктосховища» до будівель промисловості та не надання позивачем доказів на підтвердження факту використання «Фруктосховища» за функціональним призначенням (зберігання харчової продукції) при здійсненні нею господарської діяльності, оскільки в даному випадку, саме на відповідача як суб'єкта владних повноважень покладено обов'язок доведення правомірності прийняття оспорюваних податкових повідомлень-рішень та самі лише наведені посилання відповідача у відзиві без надання доказів на підтвердження своєї правової позиції не є підставою для висновку про правомірність прийняття контролюючим органом оспорюваних податкових повідомлень-рішень згідно до положень ст.ст.72-77 Кодексу адміністративного судочинства України.
Також, судом не можуть бути покладені в основу даного судового рішення та відхиляються аргументи відповідача про те, що позивачем на підтвердження факту здійснення господарської діяльності жодних доказів не надано, що ставить під сумнів факт здійснення будь-якої господарської діяльності, з огляду на те, що, по-перше, факт здійснення позивачем господарської діяльності за КВЕД 22.21 - Виробництво плит, листів, труб і профілів із пластмас підтверджено наявним в матеріалах справи Витягом із ЄДРПОУ щодо видів господарської діяльності позивача, наданий самим відповідачем до відзива (а.с.72) і не спростований відповідачем жодними доказами; по-друге, відповідач як суб'єкт владних повноважень, який здійснює свої функції з адміністрування і сплати податків по відношенню до позивача має повноваження та можливість перевірки з приводу того, яким видом господарської діяльності займається позивач та у разі встановлення обставин щодо не здійснення позивачем такої діяльності за даними звітів позивача надати суду такі докази, однак таких заходів відповідачем вжито не було та на підтвердження доводів і сумнівів відповідача ним жодних доказів суду не надано в порушення вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Перевіривши правомірність прийняття відповідачем оспорюваних податкових повідомлень-рішень згідно до вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, суд приходить до висновку, що при їх прийнятті відповідач діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, необґрунтовано, без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), у зв'язку із чим оспорювані податкові повідомлення-рішення підлягають визнанню протиправними та скасуванню, у зв'язку з чим позовні вимоги позивача у наведеній частині підлягають задоволенню.
Щодо понесених позивачем витрат на правничу допомогу у сумі 5000,00 грн., то вони не підлягають стягненню з бюджетних асигнувань відповідача, виходячи з наступного.
Так, відповідно до ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до ч.7 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
З аналізу вищенаведених процесуальних норм вбачається, що розподіл витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката адміністративним судом можливо здійснити лише за наявності сукупності доказів, якими такі витрати підтверджуються, а саме: договору про надання правничої допомоги; детального опису, часу, використаного на виконання робіт, їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною; доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Так, на підтвердження понесення витрат на правничу допомогу адвоката, позивачем надані до суду копії договору про надання правничої допомоги №12/20 від 01.09.2020р. та акту приймання-передачі наданих послуг від 16.09.2020р. до наведеного договору (а.с.24-27).
Разом з тим, позивачем не надано суду жодних доказів понесення будь-яких витрат (сплати винагороди (гонорару)) на правничу допомогу при розгляді даної справи.
Так, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Тобто, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Вказана правова позиція узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у його постанові від 27.11.2019р. у справі №160/3114/19, яка підлягає застосуванню адміністративним судом відповідно до положень ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Аналізуючи все вищевикладене та наявні в матеріалах справи докази складу та розміру витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, перевіривши їх розумну необхідність для цієї справи, враховуючи ціну позову, та конкретні обставини справи, яка не є складною та судові засідання у якій не проводилися, а також і приймаючи до уваги, що позивачем не було надано суду доказів понесення витрат, суд приходить до висновку про відсутність підстав для стягнення на користь позивача понесених ним судових витрат в сумі 5000,00 грн. на професійну правничу допомогу.
За викладених обставин, у адміністративного суду відсутні підстави для задоволення позову у наведеній частині.
Приймаючи до уваги викладене, суд приходить до висновку, що даний адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат по сплаті судового збору, суд виходить із того, що відповідно до ч.3 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати по сплаті судового збору покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
За таких обставин, підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління ДПС у Дніпропетровській області на користь позивача судові витрати позивача по сплаті судового збору понесені позивачем пропорційно задоволеним позовним вимогам згідно квитанції №128 від 23.09.2020р. у розмірі 840,80 грн., з урахуванням розміру судового збору, встановленого ст.4 Закону України «Про судовий збір» (а.с.9,30).
Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень №0006658-5450-0410 від 04.03.2019р., №0077053-5440-0410 від 27.02.2020р. - задовольнити частково.
Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Дніпропетровській області, якими ОСОБА_1 визначено суми податкового зобов'язання за податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки №0006658-5450-0410 від 04.03.2019р., №0077053-5440-0410 від 27.02.2020р.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Стягнути з бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (49005, м. Дніпро, вул. Сімферопольська, 17А, код ЄДРПОУ 43145015) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) - судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 840 грн. 80 коп. (вісімсот сорок грн. 80 коп.).
Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, або протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України та у порядку, встановленому п.п.15.1 п.15 Розділу VІІ Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.О. Конєва