14 грудня 2020 р. Справа № 160/16405/20
Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Врона О.В., перевіривши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4)», в якому просить:
- визнати неправомірним втручання Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» в особисте життя позивача шляхом втручання та огляду з цензурою листування позивача з ЄСПЛ, яке мало місце шляхом вскриття закритого пакета та цензурному контролі листування позивача з ЄСПЛ, що завдало позивачу душевних страждань та спричинило моральну шкоду;
- заборонити адміністрації ДУ ДУВП-4 будь-яке втручання в листування позивача з ЄСПЛ;
- стягнути з відповідача компенсацію за порушення права на особисте життя та права на таємницю спілкування з ЄСПЛ, завдану моральну шкоду, яка була спричинена неправомірними діями, а саме стягнути з ДУ ДУВП-4 за заподіяну моральну шкоду у вигляді компенсації у розмірі 100000 грн.
Проаналізувавши зміст позовних вимог, викладених у позові, суд зробив висновок, що позовні вимоги, заявлені позивачем, не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства зважаючи на наступне.
З тексту позовної заяви відомо, що позивач звернуся до суду за захистом особистих немайнових прав, в тому числі на захист права на таємницю листування.
Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.
Відповідно до статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи (пункти 1, 2 ч. 1 ст. 4 КАС України).
Вжитий у Кодексі адміністративного судочинства України термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Відповідно до частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Суд зазначає, що під час визначення предметної юрисдикції справ необхідно виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу.
В даному випадку позивач зазначає, що Державною установою «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» порушується його право на таємницю листування, що має характер неправомірного втручання в його особисте життя.
При цьому, в даних правовідносинах Державна установа «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» не здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, що в свою чергу не породжує публічно-правового спору.
Згідно з статтею 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Статтею 31 Конституції України у розділі «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» визначено, що кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Згідно з ч. 1 ст. 270 ЦК України якою визначено види особистих немайнових прав, відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.
Відповідно до ч. 2 ст. 270 ЦК України, цим Кодексом та іншим законом можуть бути передбачені й інші особисті немайнові права фізичної особи.
Частиною 1 ст. 306 ЦК України визначено, що фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції.
Вказані права закріплені в главі 22 ЦК України «Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи».
Згідно з ч. 1 статті 275 ЦК України фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 цього Кодексу.
Отже, предметом розгляду цивільної справи можуть бути дії посадової особи органу державної влади, якими порушуються приватні інтереси фізичної чи юридичної особи.
Враховуючи викладене, та те, що права та інтереси, які просить захистити позивач, носять приватно-правовий характер, суд дійшов висновку, що даний спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а повинен розглядатися місцевим судом за правилами цивільного судочинства.
Стосовно посилання позивача на ч. 9 ст.539 КПК України відповідно до якої розгляд справ щодо питань, визначених у пункті 13-1 частини першої статті 537 цього Кодексу, здійснюється в порядку адміністративного судочинства.
Згідно з п. 13-1 ч. 537 КПК України під час виконання вироків суд, визначений частиною другою статті 539 цього Кодексу, має право вирішувати такі питання: про оскарження інших рішень, дій чи бездіяльності адміністрації установи виконання покарань.
Суд зазначає, що стаття 537 КПК України стосується регулювання підсудності питань, які вирішуються судом під час виконання вироків.
В даному випадку Державною установою «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» не вчинено дій, безпосередньо пов'язаних з питанням виконання вироку, а, на думку позивача, порушені його особисті немайнові права як людини і громадянина, які підлягають захисту за нормами цивільного судочинства.
Статтею 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Аналіз зазначеної норми міжнародного права свідчить, що обов'язково суд повинен бути встановлений законом, тобто кожен має право на розгляд справи компетентним судом, компетентність якого встановлюється тільки законом.
Європейський суд з прав людини у справі "Zand v. Austria" від 12.10.1978 р. вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Роз'яснити позивачу його право на звернення до суду з позовом в порядку цивільного судочинства.
З огляду на викладене, суддя дійшов висновку, що позовну заяву позивача не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства і на підставі п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України слід відмовити у відкритті провадження у даній справі.
Керуючись ст. ст. 170, 241, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Відмовити у відкритті провадження по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії.
Копію ухвали разом з позовною заявою та доданими до неї матеріалами надіслати позивачу.
Роз'яснити позивачу його право на звернення до суду з позовом в порядку цивільного судочинства.
Роз'яснити позивачу, що відповідно до ч. 5 ст. 170 Кодексу адміністративного судочинства, повторне звернення тієї ж особи до адміністративного суду з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Ухвала суду набирає законної сили відповідно до ст. 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена у строки, встановлені ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.В. Врона