м. Вінниця
17 грудня 2020 р. Справа № 120/3770/20-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дмитришеної Р.М., розглянувши письмово в порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Вінницької міської ради, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - державне підприємство "Вінницьке лісове господарство" про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити дії
До Вінницького окружного адміністративного суду надійшли матеріали позовної заяви ОСОБА_1 (далі - позивач) до Вінницької міської ради (далі - відповідач) про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 05.06.2018 позивач звернувся до відповідача із заявою про надання земельної ділянки у власність, для будівництва житлового будинку, орієнтовною площею 0,1 га, розташованої на початку провулку Зелений.
23.08.2018 на 32 сесії 7 скликання заява позивача була розглянута відповідачем та за результатами розгляду прийнято рішення №1306, яке мотивоване перебуванням бажаної земельної ділянки у користуванні ДП "Вінницьке лісове господарство". Не погоджуючись із даним рішенням позивач оскаржив його до суду.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 20.02.2019 у справі №120/4211/18-а позов задоволено частково. Визнано протиправним рішення Вінницької міської ради №1306 від 23.08.2018 року в частині пункту 7 щодо відмови ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою та зобов'язано Вінницьку міську раду повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 05.06.2018.
Втім, рішенням за №2148 від 31.01.2020 відповідач повторно відмовив у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в районі провулку Зеленого, з огляду на те, що земельна ділянка перебуває у постійному користуванні державного підприємства "Вінницьке лісове господарство".
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, позивач оскаржив його до суду.
Ухвалою суду від 04.08.2020 відкрито провадження у даній справі та вирішено розгляд здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, відповідно до положень ст. 262 КАС України. Установлено учасникам справи строк для подання заяв по суті.
18.08.2020 на адресу суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву щодо заявлених позовних вимог, з якого слідує, що відповідач заперечує щодо задоволення адміністративного позову. Зазначено про правомірність відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в районі провул. Зеленого у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, у зв'язку з тим, що земельна ділянка перебуває у постійному користуванні ДП "Вінницьке лісове господарство". Даний факт, на думку відповідача, підтверджується листом Вінницького обласного управління лісового та мисливського господарства від 22.12.2015 за №02-19/2258.
04.09.2020 на адресу суду від позивача надійшло клопотання про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду.
Ухвалою суду від 15.10.2020 витребувано у Вінницької міської ради: рішення міської ради, яким передано спірну земельну ділянку за адресою: провул. Зелений до ДП "Вінницьке лісове господарство"; відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації спірної земельної ділянки за ДП "Вінницьке лісове господарство" станом на день прийняття спірного рішення 31.01.2020; витяг з Генерального плану міста із внесеними змінами у 2013 р. Плану зонування міста та Плану червоних ліній щодо спірної земельної ділянки, з приводу віднесення її до земель комунальної власності із вказівкою цільового призначення. Строк виконання даної ухвали установлено відповідачу до 27.10.2020.
27.10.2020, на виконання вимог ухвали, відповідачем надано: витяг з Генерального плану із зазначенням планувальних обмежень на використання території М1:2000; витяг з плану зонування м. Вінниці, маштаб 1:2000; лист Департаменту земельних ресурсів міської ради від 22.10.2020 за вих. №37-00-010-62253.
Ухвалою суду від 09.11.2020 залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - державне підприємство "Вінницьке лісове господарство". Витребувано у державного підприємства "Вінницьке лісове господарство" та зобов'язано надати на адресу суду у 15-денний термін з дня отримання даної ухвали: докази віднесення спірної земельної ділянки до земель лісового фонду та докази перебування земельної ділянки у розпорядженні державного підприємства "Вінницьке лісове господарство". Установлено третій особі 15-денний термін з дня отримання даної ухвали для подання до суду письмових пояснень щодо позовних вимог.
02.12.2020 на адресу суду від третьої особи надійшли пояснення щодо позовних вимог, в яких вказано наступне.
Згідно з пунктом 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України (далі - ЛК України) до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.
Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування.
Отже, системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку про те, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 Прикінцевих положень ЛК України.
Така правова позиція, на думку третьої особи, є обґрунтованою та раціональною, оскільки ліси України підлягають особливій охороні з боку держави і відсутність у лісогосподарських підприємств з тих чи інших причин державних актів не повинна бути правовою можливістю для різноманітних зловживань з боку заінтересованих осіб та вилучення земель лісогосподарського призначення для інших потреб в обхід чітко регламентованого порядку, передбаченого нормами ЗК України.
Згадана земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення державної власності, що перебувають у постійному користуванні державного підприємства "Вінницьке лісове господарство" та знаходиться у кварталі 80 виділ 5 Вінницького лісництва. Землі лісогосподарського призначення використовуються для потреб лісового господарства. Вилучення земель лісогосподарського призначення зі зміною цільового призначення здійснюється з дозволу Кабінету Міністрів України з обов'язковим відшкодуванням збитків та втрат лісогосподарського виробництва.
Дослідивши подані учасниками справи документи, з'ясувавши фактичні обставини справи, суд встановив наступне.
05.06.2018 ОСОБА_1 звернувся до Вінницької міської ради з заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 10 соток, яка розташована на початку АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку.
Рішенням 32 сесії 7 скликання Вінницької міської ради від 23.08.2018 №1306 відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в АДРЕСА_1 у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у зв'язку з тим, що земельна ділянка перебуває у постійному користуванні державного підприємства "Вінницьке лісове господарство" (пункт 7 додатку 2 до рішення міської ради від 23.08.2018 №1306).
Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач оскаржив його до суду.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 20.02.2019 у справі № 120/4211/18-а, яке залишено без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 06.06.2019, адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним рішення Вінницької міської ради №1306 від 23.08.2018 року в частині пункту 7 щодо відмови ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою та зобов'язано Вінницьку міську раду повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 05.06.2018 про надання дозволу на виготовлення проекту із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки в районі пров. Зеленого для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
31.01.2020 на 49 сесії 7 скликання Вінницькою міською радою прийнято рішення за №2148 "Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам, відмова у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, встановлення земельного сервітуту", 31 пунктом якого ОСОБА_1 , відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в районі пров. Зеленого у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), у зв'язку з відсутністю згоди землекористувача (земельна ділянка перебуває у постійному користуванні державного підприємства "Вінницьке лісове господарство") При цьому, відповідач посилається на лист Вінницького обласного управління лісового та мисливського господарства від 22.12.2015 за №02-19/2258, положення ст. 123 ЗК України та Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності".
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд керується наступним.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Закон України "Про місцеве самоврядування" відповідно до Конституції України визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
В силу статті 25 Закону "Про місцеве самоврядування" сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
Згідно пункту 34 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання щодо вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.
У відповідності до частини 1 статті 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
На підставі п. "б" частини 1 статті 121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.
Згідно з частиною 1 статті 122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Згідно ч.ч. 6, 7 ст. 118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (ч. 3 ст. 123 Земельного кодексу України).
Таким чином, із аналізу частини 3 статті 123 Земельного кодексу України слідує, що законодавцем передбачено вичерпні підстави для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.
Оцінюючи спірне рішення з урахуванням процитованих вище норм земельного законодавства, суд наголошує на тому, що законодавець чітко визначив, що за наслідком розгляду відповідного клопотання суб'єкт владних повноважень у місячний строк дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
Судом встановлено, що розглянувши, серед іншого, заяву позивача та враховуючи Генеральний план міста та план зонування території, керуючись п. 34 ч. 1 ст. 26, ч. 1 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", рішенням 49 сесії 7 скликання Вінницької міської ради від 31.01.2020 №2148 відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в АДРЕСА_1 у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у зв'язку з тим, що земельна ділянка перебуває у постійному користуванні державного підприємства "Вінницьке лісове господарство" (пункт 31 вказаного рішення).
Судом досліджено лист-відповідь Управління Держгеокадастру у м. Вінниці Вінницької області від 23.11.2016 С-309/0-304/6-16 на звернення ОСОБА_1 від 22.11.2016, згідно якого вказано, що в Управлінні відсутня інформація з приводу запитуваної земельної ділянки, так як вказана земельна ділянка не проходила державну реєстрацію земельної ділянки і не вносилась до Державного земельного кадастру. Щодо земельних ділянок, які незареєстровані або/та ненадані у власність/користування, вказали, що відповідно до ст. 39 ЗК України використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.
Відповідно до листа Департаменту земельних ресурсів за №37-00-010-62253 від 22.10.2020, в останнього відсутня інформація щодо передачі земельної ділянки в користування ДП "Вінницьке лісове господарство" за адресою: АДРЕСА_1 , в зв'язку із приєднанням території відповідно до Постанови ВРУ "Про зміну і встановлення меж міста Вінниця і Вінницького району Вінницької області" від 13.05.2015 за №401-VIII.
Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 17.11.2016 щодо земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 інформація відсутня.
Разом з тим в матеріалах справи міститься лист-відповідь Вінницького обласного управління лісового та мисливського господарства від 22.12.2015 №02-19/2258, згідно якого повідомлено гр. ОСОБА_1 , що земельна ділянка, яку він бажає отримати у власність відноситься до земель лісогосподарського призначення, що перебувають у постійному користуванні державного підприємства "Вінницьке лісове господарство" у кварталі 80 виділ 5 Вінницького лісництва, землі державної власності.
Оцінюючи оскаржуване рішення відповідача на предмет його правомірності та обґрунтованості, суд зауважує, що під час розгляду даної адміністративної справи, досліджено витяг з плану зонування міста Вінниці з зазначенням планувальних обмежень на використання території М 1:2000, згідно якого визначена межа міста діюча (встановлені Постановою Верховної Ради України від 13.05.2015 №401-VІІІ).
Відповідно до п. 29 ч. 1 ст. 85 Конституції України, п. "г" ст. 6, ч. 1 ст. 174 Земельного Кодексу України, визначення меж районів і міст віднесено до компетенції ВРУ. Встановлення і зміна меж здійснюється за поданням Верховної Ради АРК, обласних, Київської чи Севастопольської міської рад (ч. 1 ст. 174 ЗК).
В контексті даної спірної ситуації, оцінюючи позицію суб'єкта владних повноважень, слід наголосити, що, відповідно згаданого плану, бажана позивачем земельна ділянка знаходиться в межах зони "Ж-1" зони садибно-житлової забудови.
Вказані обставини встановлено в постанові Сьомого апеляційного адміністративного суду від 06.06.2019 у справі №120/4211/18-а, яка набрала законної сили, а тому такі не доказуються при розгляді даної справи, відповідно до п. 4 ст. 78 КАС України.
Крім того, відповідно до витягу із плану зонування м. Вінниці (а.с. 42), який затверджений рішенням міської ради від 28.02.2020 №2199 - план зонування міста, земельна ділянка, яку бажає отримати позивач відноситься до зони Ж-1 - зона індивідуальної садибної житлової забудови, що спростовує доводи відповідача, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення.
Отже, відповідачем не доведено підставності власної відмови, згідно норм ЗК України, викладеної у оскаржуваному рішенні №2148 від 31.01.2020 (пункті 31) не надано доказів перебування земельної ділянки у постійному користуванні державного підприємства "Вінницьке лісове господарство", відтак останнє підлягає скасуванню у судовому порядку в частині пункту 31, який стосується безпосередньо позивача.
За наведеного, суд вважає, що перша вимога позивача підлягає частковому задоволенню з огляду на те, що в прохальній частині позивач просить визнати недійсним рішення №2148 від 31.01.2020 повністю. Натомість спірне рішення порушує право позивача лише в частині п. 31, тому підстави для скасування рішення повністю - відсутні.
Водночас, надаючи оцінку позовній вимозі позивача щодо зобов'язання відповідача відвести ОСОБА_1 земельну ділянку для житлового будівництва розміром 0,1 га, то суд зазначає наступне.
Механізм та процедуру звернення осіб до органів місцевого самоврядування чи органів виконавчої влади з приводу надання їм у власність земельних ділянок є стадійним: перша стадія - надання уповноваженим органом дозволу на розробку проекту землеустрою, друга стадія - виготовлення та погодження проекту відведення земельної ділянки, третя стадія - реєстрація земельної ділянки в кадастрі (ДЗК), четверта - затвердження проекту відведення земельної ділянки, п'ята - реєстрація права власності на земельну ділянку в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, за результатами чого державним реєстратором права власності на земельну ділянку видається витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до матеріалів справи, спірна земельна ділянка є несформованою, а відтак формування земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою, що передбачено ст. 79-1 ЗК України в силу якої, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.
Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом.
Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.
Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.
Аналізуючи зміст вищевикладених норм чинного законодавства, які встановлюють механізм та процедуру звернення осіб до органів місцевого самоврядування чи органів виконавчої влади з приводу надання їм у власність земельних ділянок, суд звертає увагу, що надання відповідного дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є одним з етапів погодження і оформлення документів, які відповідно до вимог чинного законодавства є необхідними для прийняття компетентним органом рішення про набуття громадянами земель у власність.
У свою чергу, зміст статей 118, 122 Земельного кодексу України свідчить про те, що отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає прийняття позитивного рішення про надання її у власність, оскільки процес передачі земельної ділянки громадянам у власність є стадійним, про що зазначено вище.
З огляду на вищевикладене, вимога позивача щодо зобов'язання Вінницьку міську раду відвести ОСОБА_1 земельну ділянку для житлового будівництва не відповідає чинному законодавству, тому не підлягає задоволенню.
На ряду із цим, оскільки першим етапом щодо відведення особі земельної ділянки у власність є питання щодо надання компетентним органом дозволу на розроблення проекту землестрою, то правильним способом захисту у цій спірній ситуації є наявність та/або відсутність для зобов"язання суб'єкта владних повноважень прийняти таке рішення.
На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.
Такі ж висновки сформульовані у постановах Верховного Суду від 23.01.2020 року у справі № 440/793/19, від 02.04.2020 року у справі № 826/568/19, а також від 02.07.2020 за № 825/2228/18.
Також, суд звертає увагу на те, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Питання ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях національних судів. Зокрема, у рішенні від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Верховний Суд у своїй практиці також неодноразово покликався на те, що "ефективний засіб правового захисту" у розумінні ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції. (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №826/14016/16 CM, від 11.02.2019 у справі № 2а-204/12).
Тому, беручи до уваги повторюваний характер протиправної відмови, а також те, що позивач у кожному із двох випадків вимушений звертатися за захистом своїх прав до суду з одного й того ж питання, суд доходить висновку про необхідність врахування положень ст. 13 Конвенції, правових висновків Верховного Суду та вважати в даному випадку належним способом захисту порушеного права саме зобов'язання відповідача надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1 га, яка розташована в АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку.
Такий спосіб захисту порушеного в повному обсязі відповідає повноваженням суду, визначеним ч. 4 ст. 245 КАС України. При цьому суд враховує, що за встановлених у справі обставин всі умови для прийняття рішення про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки розташованої на території позивачем виконано. Інших обставин, що могли б слугувати підставою для відмови в наданні такого дозволу ні оскаржуване рішення, ні відзив на позовну заяву не містить.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову частково.
Також, надаючи оцінку клопотанню позивача про встановлення судового контролю, суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Наведена норма процесуального закону не є імперативною та передбачає право суду на власний розсуд, виходячи з фактичних обставин справи, приймати рішення про необхідність чи недоцільність у зобов'язанні суб'єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення. Вирішуючи питання щодо встановлення судового контролю суд враховує надані позивачем докази, особливості покладених на суб'єкта владних повноважень обов'язків згідно з судовим рішенням та його можливості ці обов'язки виконати без достатніх зволікань.
У цій справі позивачем не обґрунтовано необхідності застосування заходів судового контролю, а у суду відсутні підстави вважати, що відповідач буде ухилятись від виконання судового рішення після набрання ним законної сили.
З урахуванням наведеного, у задоволенні клопотання позивача про встановлення судового контролю за виконанням рішення належить відмовити.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд вказує, що відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Отже, сплачений позивачем при зверненні до суду судовий збір в розмірі 630,60 грн, належить стягнути на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Позовну заяву ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати п. 31 рішення 49 сесії 7 скликання Вінницької міської ради від 31.01.2020 за №2148 "Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадянам, відмова у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, встановлення земельного сервітуту".
Зобов'язати Вінницьку міську раду надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,1 га, яка розташована в АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Вінницької міської ради, сплачений при зверненні до суду судовий збір в розмірі 630,60 грн (шістсот тридцять гривень 60 коп.).
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Реквізити: ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ); Вінницька міська рада (код ЄДРПОУ - 25512617, вул. Соборна, 59, м. Вінниця, 21050); Державне підприємство "Вінницьке лісове господарство" (код ЄДРПОУ - 33315831,вул. Максимовича, 43, м. Вінниця, 21036).
Повний текст рішення складено: 17.12.2020
Суддя Дмитришена Руслана Миколаївна