Справа № 640/12281/20 Суддя (судді) першої інстанції: Балась Т.П.
17 грудня 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача: Кузьмишиної О.М.,
суддів: Костюк Л.О., Пилипенко О.Є.
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Страдіваріус Україна» на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 вересня 2020 року у справі за адміністративним позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю «Страдіваріус Україна» про стягнення адміністративно-господарської санкції та пені,
Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Страдіваріус Україна» (далі - апелянт, відповідач, ТОВ «Страдіваріус Україна»), в якому просить: стягнути з ТОВ «Страдіваріус Україна» на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції в розмірі 800 998,26 грн. та пеню у розмірі 8 090,10 грн. .
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем, в порушення вимог статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» у 2018 році не виконано норматив по створенню робочих місць та не забезпечено працевлаштування однієї особи, якій встановлена інвалідність. У зв'язку з чим позивач, враховуючи приписи статті 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», визначив за відповідачем суму адміністративно-господарських санкцій та пені у розмірі 24 032,86 грн.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 вересня 2020 року адміністративний позов задоволено повністю, стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Страдіваріус Україна» на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції в розмірі 800 998,26 грн. та пеню в розмірі 8090,10 грн.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції прийнято рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, апелянт стверджує, що не отримував копії ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 червня 2020 року про відкриття провадження у справі №640/12281/20, про існування рішення дізнався після ознайомлення з матеріалами справи в приміщенні суду першої інстанції та з'ясував, що рекомендовані повідомлення надсилалися судом на інше поштове відділення, у якому відповідач не обслуговується, відмітки пошти про те, що рекомендоване відправлення прийнято представником відповідача не відповідає дійсним обставинам, оскільки повідомлення вручено не у робочий час, та окрім цього, майже усі працівники станом на 17 червня 2020 року працювали в режимі дистанційної роботи з метою запобігання поширенню COVID-19.
По суті позовних вимог відповідач зазначив, що висновки суду щодо незабезпечення відповідачем працевлаштування 6 інвалідів у 2019 році є неправильними, оскільки не відповідають нормам законодавства та позиції Верховного Суду з цього приводу, наполягає, що вжив із свого боку усіх залежних від нього заходів для працевлаштування необхідної кількості інвалідів, повідомляв належним чином про наявність вакансій для працевлаштування осіб з інвалідністю, у зв'язку з чим у діях Товариства відсутня вина у вчиненні порушення.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2020 року відкрито апеляційне провадження у справі №640/12281/20, встановлено строк до 20 листопада 2020 року для подання відзиву на апеляційну скаргу. Іншою ухвалою від 19 жовтня 2020 року призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження з 20 листопада 2020 року.
Упродовж визначеного судом строку відзиву від позивача на апеляційну скаргу не надходило, що не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.
Відповідно до статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги та, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга є обґрунтованою та підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції слід скасувати, з наступних підстав.
Як вбачається з наявних у справі матеріалів, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 червня 2020 року відкрито провадження у справі 640/12281/20 за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами. Запропоновано відповідачеві протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі подати до суду відзив на позовну заяву та/або клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін.
Зазначена ухвала суду направлена відповідачу за зареєстрованим місцезнаходженням, а саме: 01001, м. Київ, площа Спортивна, 1-А, вежа А, поверх 15, проте, відомостей про отримання повідомлення поштове відправлення 03150 7056685 1 не містить. З даних офіційного веб-порталу Укрпошти за зазначеним номером відправлення значиться: відправлення вручено за довіреністю, 01999 Термінал Україна, 17 червня 2020 року 23:59:00.
Як стверджує відповідач, копію ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 червня 2020 року він не отримав, зазначає, що жоден працівник ТОВ «Страдіваріус Україна» не міг фізично 17 червня 2020 року о 23:59:00 отримати за довіреністю поштове відправлення суду, оскільки зазначений час не є робочим.
Окрім того, поштовим індексом відповідача є 01001, водночас, як вбачається з сайту Укрпошти поштове відправлення 03150 7056685 1 вручено за індексом 01999, що свідчить про вручення вказаного повідомлення не за місцезнаходження відповідача.
Відповідач зазначає, та у підтвердження надає довідку від 30 вересня 2020 року про те, що працівники ТОВ «Страдіваріус Україна» станом на 17 червня 2020 року працювали в режимі дистанційної (надомної) роботи з метою запобігання поширенню COVID-19, тому жоден з працівників не мав змоги отримати та не отримував 17 червня 2020 року поштове відправлення 03150 7056685 1.
Отже, колегія суддів виходить з того, що матеріалами справи, а саме: зворотним поштовим повідомленням, у якому відсутні дані про особу відповідача, уповноважену на отримання пошти, не зазначено відомостей про таку особу, - прізвища, ініціалів, відсутній підпис такої особи, підтверджуються ті обставини, що відповідач не був належним чином повідомлений про відкриття провадження у справі №640/12281/20, у зв'язку з чим не мав можливості скористатися процесуальними правами, зокрема, на вчасну подачу відзиву на позовну заяву.
За таких обставин, висновки суду першої інстанції щодо належного вручення відповідачу поштового відправлення 03150 7056685 1 не відповідають дійсним обставинам справи та призвели до того, що справу розглянуто за відсутності належним чином повідомленого відповідача, що дає підстави для скасування рішення в апеляційному порядку відповідно до положень абз.2 частини другої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України: порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Розглядаючи апеляційну скаргу по суті викладених у ній аргументів, колегія суддів виходить з такого.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції врахував, що відповідачем 18 лютого 2020 (зареєстрований 28 лютого 2018 року за вх. №5/156) подано звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2019 рік (а.с. 6).
Відповідно до вищезазначеного звіту, середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу (осіб) становить 138 осіб, з них середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність - 0 осіб, а кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», становить - 6 осіб. Таким чином, з даних звіту вбачається, що відповідач не забезпечив працевлаштування у 2019 році 6 інвалідів.
Згідно з розрахунком, наданим позивачем, відповідач, у зв'язку із відсутністю в його штаті необхідної кількості працевлаштованих інвалідів, зобов'язаний сплатити на користь Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції в сумі 800 998,26 грн. та пеню в розмірі 8090,10 грн., що разом становить 809 088,36 грн. (а.с. 9).
Оскільки, відповідач не забезпечив встановленого нормативу шести робочих місць для працевлаштування інвалідів та не сплатив адміністративно-господарські санкції позивач звернувся до суду з вимогами про їх стягнення.
В свою чергу, відповідач не представив суду жодного доказу на підтвердження створення ним робочого місця для працевлаштування інвалідів, а також не звертався до центру зайнятості або органів місцевого самоврядування про працевлаштування інвалідів, як і не надав суду доказів сплатив суму адміністративно-господарських санкцій.
З огляду на зазначене та беручи до уваги достатній і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд першої інстанції дійшов висновку, що викладені у позовній заяві доводи позивача є обґрунтованими, а його вимоги такими, що підлягають задоволенню.
Разом з тим, оцінюючи такі висновки суду першої інстанції, колегія суддів зазначає, що статтею 238 ГК України передбачено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
Згідно з положеннями ст. 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.
Таким чином, для застосування до суб'єкта господарської діяльності господарсько-правової відповідальності (зокрема, адміністративно-господарських санкцій) є встановлення (доведеність) факту невжиття цим суб'єктом усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення та відсутність надзвичайних і невідворотних обставин (обставин непереборної сили), внаслідок наявності яких належне виконання зобов'язання суб'єктом господарювання виявилося неможливим.
Частиною першою статті 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі - Закон N875-XII) визначено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.
Статтею 238 Господарського кодексу України передбачено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
Таким чином, адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до учасника господарських відносин за порушення ним правил, встановлених законодавчими актами, при наявності в діях суб'єкту господарювання вини у вчиненні такого порушення та якщо ним не приймались заходи, спрямовані на недопущення господарського правопорушення.
Таких висновків дійшов Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постановах від 30 січня 2020 року у справі №805/2451/16-а та від 05 лютого 2020 року у справі №826/6684/17, а також від 20 березня 2018 року у справі №802/707/17-а, від 20 березня 2018 року у справі №817/652/17, від 06 березня 2018 року у справі №825/695/17.
Отже, колегія суддів вирішуючи дану справу, виходить з того, що для застосування до суб'єкта господарської діяльності адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 20 Закону, необхідно довести обставини невжиття всіх залежних від суб'єкта господарської діяльності заходів для недопущення правопорушення. В іншому випадку, підстави для застосування вказаних санкцій відсутні.
Так, заходи, які підприємство зобов'язане вчинити з метою працевлаштування осіб з інвалідністю, визначені частиною третьою статті 18 Закону №875-XII, а саме: виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Доказами виконання роботодавцем зобов'язань по працевлаштуванню осіб з інвалідністю є: в частині виділення та створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю - подання суб'єктом господарської діяльності в держслужбу зайнятості звітів про наявність вакансій за формою №3-ПН; в частині надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для господарської діяльності в держслужбу зайнятості звітів про наявність вакансій за формою №3-ПН; в частині звітності до Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю - подання суб'єктом господарської діяльності звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів за формою №10-ПІ.
Про наявність вакансій для працевлаштування осіб з інвалідністю роботодавці повідомляють територіальні відділення Фонду соціального захисту інвалідів згідно з наказом Міністерства праці та соціальної політики України «Про затвердження форми звітності №10-ПІ (річна) «Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів» та Інструкції щодо заповнення форми звітності №10-ПІ (річна) «Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів» від 10 лютого 2007 року №42 щороку до 01 березня наступного після звітного періоду. Такий звіт подається або надсилається рекомендованим листом за місцем державної реєстрації роботодавця відповідному відділенню Фонду.
Таких самих висновків дійшов Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 21 серпня 2018 року у справі №817/650/17 та у постанові від 15 березня 2019 року у справі №823/2157/17.
Як вбачається з поданих відповідачем до апеляційної скарги документів, звіт про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю за 2019 рік за формою №10-ПІ поданий Київському відділенню Фонду соціального захисту інвалідів 18 лютого 2020 року, що визнається також і позивачем у позовній заяві.
Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 50 Закону України «Про зайнятість населення» роботодавці зобов'язані, зокрема, подавати інформацію про попит на робочу силу (вакансії) до територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції.
Форму звітності №3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» та Порядок її подання затверджено наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року №316. Згідно з пунктом 5 зазначеного вище Порядку форма №3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше 10 робочих днів з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.
Тобто, звіт форми №3-ПН є доказом, що свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів.
З наданих відповідачем матеріалів вбачається, що упродовж 2019 року ним подано звітність за формою №3-ПН до Київського міського центру зайнятості, зокрема:
1) Звіт ТОВ «Страдіваріус Україна» за формою №3-ПН про наявність 7 вакансій для осіб з інвалідністю станом на 31 січня 2019 року;
2) Звіт ТОВ «Страдіваріус Україна» за формою №3-ПН про наявність 7 вакансій для осіб з інвалідністю станом на 328 лютого 2019 року;
3) Звіт ТОВ «Страдіваріус Україна» за формою №3-ПН про наявність 7 вакансій для осіб з інвалідністю станом на 29 березня 2019 року;
4) Звіт ТОВ «Страдіваріус Україна» за формою №3-ПН про наявність 7 вакансій для осіб з інвалідністю станом на 25 квітня 2019 року;
5) Звіт ТОВ «Страдіваріус Україна» за формою №3-ПН про наявність 7 вакансій для осіб з інвалідністю станом на 31 травня 2019 року;
6) Звіт ТОВ «Страдіваріус Україна» за формою №3-ПН про наявність 7 вакансій для осіб з інвалідністю станом на 27 червня 2019 року;
7) Звіт ТОВ «Страдіваріус Україна» за формою №3-ПН про наявність 7 вакансій для осіб з інвалідністю станом на 31 липня 2019 року;
8) Звіт ТОВ «Страдіваріус Україна» за формою №3-ПН про наявність 6 вакансій для осіб з інвалідністю станом на 04 вересня 2019 року;
9) Звіт ТОВ «Страдіваріус Україна» за формою №3-ПН про наявність 6 вакансій для осіб з інвалідністю станом на 30 вересня січня 2019 року;
10) Звіт ТОВ «Страдіваріус Україна» за формою №3-ПН про наявність 6 вакансій для осіб з інвалідністю станом на 30 жовтня 2019 року;
11) Звіт ТОВ «Страдіваріус Україна» за формою №3-ПН про наявність 6 вакансій для осіб з інвалідністю станом на 29 листопада 2019 року.
У звітах відповідачем зазначалося про наявність вакансій для осіб з інвалідністю у кількості, що з урахуванням працевлаштованих осіб з інвалідністю відповідає законодавчо встановленим нормативам для відповідача.
Таким чином, відповідач своєчасно та у повному обсязі надавав інформацію про попит на вакансії, та фактично вжив усіх залежних від нього та передбачених Законом №875-XII заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.
Як стверджує відповідач і протилежного не доведено позивачем, ані Фондом, ані Київським міським центром зайнятості не направлялося до ТОВ «Страдіваріус Україна» осіб з інвалідністю для працевлаштування. Окрім того, особи з інвалідністю безпосередньо самі не зверталися до відповідача з метою працевлаштування.
При цьому підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі поінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало інваліда з причин незалежних від нього: відсутність інвалідів, відмова інваліда від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню інвалідів.
Аналогічної позиції притримується Верховний Суд у постановах від 31 жовтня 2019 року у справі №823/1821/18, від 07 лютого 2018 року у справі №П/811/693/17, ввід 14 лютого 2018 року у справі №820/2124/16, від 28 лютого 2018 року у справі №807/612/16, від 11 вересня 2018 року у справі №812/1127/18, від 19 грудня 2018 року у справі №й812/1140/18, від 23 липня 2019 року у справі №820/2204/16, від 31 липня 2019 року у справі №812/1164/18.
Колегія суддів зазначає також, що матеріали справи не містять підтверджень наявності обставин фактичних відмов відповідача у працевлаштуванні осіб з інвалідністю.
Під час розгляду аналогічних спорів Верховний Суд виходить з того, що якщо підприємство подавало звіти за формою №3-ПН, то цього достатньо, щоб вважати, що підприємство вжило усіх заходів та виконало свої зобов'язання з працевлаштування інвалідів, і що у такому разі застосування адміністративно-господарських санкцій згідно зі статтею 20 Закону №875-XII є неправомірним.
Так, у постановах Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду ввід 13 липня 2020 року у справі №804/4097/18, від 18 червня 2020 року у справі №812/1127/18, від 18 червня 2020 року у справі №815/3117/18 зазначено, що доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є наказ по підприємству стосовно створення відповідного робочого місця, звіт форми №3-ПН що подається у порядку, визначеному наказом Міністерства соціальної політики України №316 від 31 травня 2013 року.
Ураховуючи викладене вище, колегія суддів вважає, що відповідачем вжито усіх заходів, передбачених чинним законодавством України, спрямованих на працевлаштування осіб з інвалідністю, а саме: створено робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі поінформовано державну службу зайнятості та Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів шляхом подання звітів, передбачених частиною третьою статті 18 Закону №875-XII, з огляду на що на ТОВ «Страдіваріус Україна» не може бути покладена відповідальність у вигляді накладення адміністративно-господарських санкцій за не направлення уповноваженими органами необхідної кількості осіб з інвалідністю для працевлаштування через відсутність осіб з інвалідністю, які бажають працевлаштуватися.
Також колегія суддів зазначає, що Законом №875-XII визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка у свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такого інваліда, тому обов'язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.
Нормами чинного законодавства не покладено обов'язку підприємств самостійно шукати осіб з інвалідністю для подальшого працевлаштування.
Оскільки відсутні підстави для застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій, то відповідно відсутні також підстави для стягнення пені за порушення строків сплати суми адміністративно-господарських санкцій.
Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Враховуючи вищевикладене, судом апеляційної інстанції встановлено, що доводи апелянта про порушення судами першої інстанції норм процесуального та матеріального права знайшли своє підтвердження під час перегляду справи в апеляційному порядку. Виходячи із змісту принципу офіційного з'ясування всіх обставин у справі в адміністративному судочинстві саме на суд покладається обов'язок визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі позовних вимог та заперечень; з'ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів для виявлення та витребування доказів.
Відповідно до частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Ураховуючи, що доводи апелянта стосовно порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права знайшли своє підтвердження під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про необхідність скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення, яким у задоволенні адміністративного позову Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю «Страдіваріус Україна» про стягнення адміністративно-господарської санкції та пені слід відмовити повністю.
Відповідно до частин першої, другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд керується приписами частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно яких при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Отже, сплачений позивачем судовий збір за подачу адміністративного позову до суду першої інстанції відповідно до платіжного доручення №125 від 22 травня 2020 року відшкодуванню не підлягає.
Водночас, сплачений відповідачем відповідно до квитанції від 06 жовтня 2020 року (а.с. 114) судовий збір за подачу апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції підлягає відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань позивача - Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів у розмірі 18 204,50 грн.
Також, положеннями статті 59 Конституції України, передбачено, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Так, до суду апеляційної інстанції відповідачем 09 грудня 2020 року подано заяву про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, у якій зазначено (заявлено) про понесені витрати на професійну правничу допомогу адвоката в суді апеляційної інстанції в розмірі 51 056,00 грн. До вказаної заяви додано:
- договір про надання правової допомоги від 01 серпня 2019 року № 84/08-19;
- додаток №4 від 22 вересня 2020 року до Договору про надання правової допомоги від 01 серпня 2019 року № 84/08-19;
- Акт надання послуг від 30 листопада 2020 року до Додатку №4 від 22 вересня 2020 року до Договору №84/08-19 про надання правової допомоги від 01 серпня 2019 року;
- опис деталізованого обсягу наданих послуг від 30 листопада 2020 року;
- рахунок Адвокатського об'єднання «Гвоздій та Оберкович» від 19 жовтня 2020 року на суму 51 056,82 грн.
- платіжне доручення №130283 від 24 листопада 2020 року;
- копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю серії КВ №000949, виданого Матвійчук Наталії Вікторівні 03 серпня 2020 року Радою адвокатів міста Києва.
Слід зазначити, що згідно наданих заявником документів на підтвердження понесених товариством судових витрат міститься прив'язка до договору про надання правової допомоги в даній справі. В актах виконаних робіт (наданих послуг) зазначається, що правнича допомога надана саме в межах розгляду даної справи на стадії підготовки та апеляційного розгляду справи.
Відповідно до приписів частин 1-5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Так, частиною сьомою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Отже, з аналізу наведених правових норм, вбачається, що документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
При цьому, варто зазначити, що склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
Також, на підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Під час прийняття вирішення питання щодо стягнення на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Страдіваріус Україна» за рахунок бюджетних асигнувань Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів понесених ним витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, серед усього іншого, колегія суддів враховує ціну позову в даній справі, яка є значною, складність предмета спору (доказування), тривалість витраченого часу на опрацювання всіх матеріалів справи.
Під час розгляду даної справи в суді апеляційної інстанції стороною відповідача у письмовому вигляді фактично підготовлено та подано апеляційну скаргу з додатками на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 вересня 2020 року, а також заяву про стягнення витрат на правову допомогу з додатками.
Варто зазначити, що під час розподілу судових витрат, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Крім того, додаткова винагорода адвокату за досягнення позитивного рішення у справі, за своїм змістом і правовою природою не є платою за надані послуги у розумінні Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а є платою за сам результат - позитивне рішення, досягнення якого, відповідно до умов договору не ставиться в залежність від фактично наданих послуг.
З урахуванням зазначеного, колегія суддів вважає, що обсяг наданої послуги у вигляді: юридичного аналізу рішення суду першої інстанції (3 години), розробка правової позиції для підготовки апеляційної скарги, оцінка перспектив отримання позитивного результату оскарження рішення (5 годин), підготовка проекту апеляційної скарги (7 годин) доопрацювання та фіналізація змістовної частини скарги (3 години) друк апеляційної скарги та додатків до неї, засвідчення копій (3 години), ознайомлення з ухвалою про відкриття провадження за апеляційною скаргою (1 година) є очевидно завищеним щодо іншої сторони спору, ураховуючи категорію та незначну складність справи.
З урахуванням наведеного вище, колегія суддів приходить до висновку, що в даному випадку, позивач, дійсно має право на компенсацію судових витрат на правничу допомогу, проте лише в тій частині, яка була фактичною та неминучою, а її розмір - обґрунтованим.
Колегія суддів, враховуючи надані стороною позивача докази понесення витрат на правничу допомогу адвоката під час провадження в суді апеляційної інстанції, без безпосередньої участі адвоката в судовому засіданні, а також зміст/обсяг наданих стороною відповідача матеріалів до суду апеляційної інстанції, приходить до висновку про обґрунтовану необхідність зменшення розміру таких витрат до 5 000 грн., з урахуванням та дотриманням балансу співмірності та обґрунтованості розміру витрат на оплату послуг адвоката, які підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань Фонду соціального захисту інвалідів.
Керуючись статтями 132, 134,139, 243, 244, 250, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів, -
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Страдіваріус Україна» задовольнити.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 вересня 2020 року у справі №640/12281/20 скасувати та ухвалити нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю «Страдіваріус Україна» про стягнення адміністративно-господарської санкції та пені відмовити повністю.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів (03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 104, код ЄДРПОУ 22869098) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Страдіваріус Україна» (01001, м. Київ, площа Спортивна, 1-А, вежа А, поверх 15, код ЄДРПОУ 35534933, адреса для листування (01021, м. Київ, вул. Інститутська, 19-Б, офіс 29, тел. 0444958801) судові витрати у вигляді сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 18 204,50 грн. (вісімнадцять тисяч двісті чотири грн. 50 коп.), а також судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката в суді апеляційної інстанції у розмірі 5 000,00 грн. (п"ять тисяч грн. 00 коп.).
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя - доповідач О.М. Кузьмишина
Судді Л.О.Костюк
О.Є. Пилипенко