15 грудня 2020 р. м. Чернівці Справа № 600/1553/20-а
Чернівецький окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Лелюка О.П., за участю: секретаря судового засідання Кіщук О.І., представника відповідача Олійника І.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області про визнання протиправною бездіяльність та стягнення коштів,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області про визнання протиправною бездіяльність та стягнення коштів.
Позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області щодо не проведення з ОСОБА_1 своєчасного повного розрахунку при звільненні з військової служби;
- стягнути з Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, яка виразилась у несвоєчасній виплаті грошових компенсацій за неотримане речове майно і невикористані дні щорічної додаткової відпустки учаснику бойових дій та одноразової грошової допомоги при звільненні у сумі 346172,40 грн.
Позов обґрунтовано тим, що при звільненні позивача з військової служби (30 квітня 2018 року) відповідачем порушено визначені законодавством строки виплати грошової компенсації за неотримане речове майно і невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій, а також одноразової грошової допомоги.
Позивач вказував, що грошова компенсація за невикористані дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій була виплачена 01 вересня 2020 року, тобто через 855 календарних днів після звільнення з військової служби; грошова компенсація за неотримане речове майно була виплачена 28 листопада 2018 року, тобто через 212 календарних днів після звільнення; одноразова грошова допомога при звільненні була виплачена 09 листопада 2018 року, тобто через 193 календарних дні після звільнення.
Зазначав, що оскільки питання щодо відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби не врегульовано положеннями спеціального законодавства (Закон України «Про соціальний правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Положення про проходження військової служби військовослужбовців Служби безпеки України, затверджене Указом Президента України від 27 грудня 2007 року №1262/2007), то в даному випадку необхідно керуватися положеннями статей 116, 117 Кодексу законів про працю України. В обґрунтування наведених тверджень позивач посилався на правові позиції Верховного Суду України, Верховного Суду, висловлені в аналогічних правовідносинах, а також на рішення Конституційного Суду України, Європейського Суду з прав людини.
Ухвалою Чернівецького окружного адміністративного суду від 08 жовтня 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; клопотання позивача про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження задоволено та визначено відповідачу п'ятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання заяви із запереченнями щодо розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження; вирішено, що справа буде розглядатись в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше; встановлено строки для подання заяв по суті справи.
Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначено, зокрема, про здійснення ним нарахування та виплати компенсації позивачу за невикористані у 2016-2018 роках дні додаткової відпустки у сумі 16479,90 грн на підставі рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 29 липня 2020 року у справі №600/935/20-а. Крім цього, відповідач стверджував, що з позовними вимогами щодо стягнення середньомісячного заробітку за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби та грошової компенсації за неотримане речове майно позивач мав звернутися у строк, передбачений частиною п'ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, тобто не пізніше 27 грудня 2018 року, але аж ніяк через 1 рік 09 місяців 25 днів, як ним зроблено. Вважає доводи позивача у цій частині необґрунтованими та такими, що не можуть братися до уваги судом при вирішенні даного спору. Щодо вимоги про стягнення середньомісячного заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій відповідач зазначав, що позивач ні під час проходження служби після набуття статусу учасника бойових дій, ні перед звільненням та виключенням зі списків особового складу, при проведенні з ним бесід не звертався з вимогами щодо виплати йому компенсації за невикористані дні відпустки. Разом з цим, на момент проходження позивачем військової служби, а також на день виключення його зі списків особового складу, відповідач не вбачав підстав для проведення нарахування та виплат компенсації, у зв'язку з чим остаточний розрахунок з позивачем проведено без її врахування. На переконання відповідача, відсутня його вина у невиплаті спірної компенсації в день звільнення, а тому виплата позивачу його середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за наявності спору про його право на певні виплати при звільненні, а не їх розмір, статтею 117 Кодексу законів про працю України не передбачено. Вказав також на безпідставність посилань позивача на правові висновки Верховного Суду та рішення Європейського суду з прав людини. Просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
Позивачем надано до суду відповідь на відзив, в якій він зазначив про необґрунтованість доводів відповідача, викладених у відзиві на позовну заяву. Вважає їх такими, що не відповідають положенням чинного законодавства на судовій практиці Верховного Суду в аналогічних правовідносинах. Наполягав на задоволенні позовних вимог.
У поданих до суду запереченнях відповідач, зокрема, наголосив на відсутності підстав для застосування у спірних правовідносинах положень статті 117 Кодексу законів про працю України, оскільки такі виникли не у зв'язку з розміром належних позивачу при звільненні сум, а у зв'язку зі спором стосовно самого права на виплату йому спірної компенсації за невикористану відпустку. Також вказував про незгоду із заявленою позивачем у позові сумою, яка є значно більшою від суми виплаченої компенсації за невикористані дні додаткової відпустки. Крім цього, акцентував увагу на пропуску позивачем строку звернення до суду з позовом щодо вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, що виразилось у несвоєчасній виплаті грошової компенсації за неотримане речове майно та одноразової грошової допомоги при звільненні.
Ухвалою суду від 03 грудня 2020 року призначено розгляд даної справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін на 15 грудня 2020 року о 09 год. 00 хв.
В судове засідання 15 грудня 2020 року позивач не з'явився. Натомість подав до суду клопотання про розгляд цієї справи за його відсутності. Заявлені позовні вимоги підтримав та просив суд задовольнити їх у повному обсязі.
Представник відповідача в судовому засіданні щодо задоволення позову заперечував, з підстав викладених у відзиві та запереченнях.
Ухвалою суду від 15 грудня 2020 року задоволено заявлене відповідачем клопотання про залишення позову в частині позовних вимог без розгляду. Позов ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області про визнання протиправною бездіяльність та стягнення коштів залишено без розгляду в частині щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, що виразилось у несвоєчасній виплаті грошової компенсації за неотримане речове майно та одноразової грошової допомоги при звільненні.
Ухвалою суду від 15 грудня 2020 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати із занесенням до протоколу судового засідання, відмовлено у задоволенні наявного у справі клопотання позивача про залишення заперечення відповідача без розгляду.
Заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши наявні матеріали, всебічно та повно з'ясувавши всі обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд приходить до таких висновків.
Так, з матеріалів справи вбачається та згідно заяв по суті справи визнавалось її сторонам те, що позивач проходив військову службу в органах Служби безпеки України, з якої 30 березня 2018 року був звільнений та 18 квітня 2018 року виключений зі списків особового складу Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області; останнім днем проходження служби позивача було 30 квітня 2018 року; 09 листопада 2018 року Управлінням Служби безпеки України в Чернівецькій області виплачено позивачу одноразову грошову допомогу при звільненні з військової служби; 28 листопада 2018 року позивачу проведено виплату грошової компенсацію за неотримане речове майно.
Рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 29 липня 2020 року в адміністративній справі 600/935/20-а, яке набрало законної сили, адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління Служби Безпеки України в Чернівецькій області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, - задоволено повністю. Визнано протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2016, 2017, 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 30.04.2018 року. Зобов'язано Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 42 календарні дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016, 2017, 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 30.04.2018 року.
На виконання зазначеного рішення суду 28 серпня 2020 року ОСОБА_1 виплачено компенсацію за невикористану відпустку у сумі 16479,90 грн, що підтверджується видатковим касовим ордером №184 від 28 серпня 2020 року.
Вважаючи, що Управлінням Служби безпеки України в Чернівецькій області допущено протиправну бездіяльність щодо не проведення своєчасного повного розрахунку при звільненні з військової служби, ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з цим позовом.
Оскільки ухвалою суду від 15 грудня 2020 року задоволено заявлене у судовому засіданні відповідачем клопотання про залишення позову в частині позовних вимог без розгляду та позов в частині щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, що виразилось у несвоєчасній виплаті грошової компенсації за неотримане речове майно та одноразової грошової допомоги при звільненні залишено без розгляду, то при розгляді справи по суті судом вирішуватиметься питання щодо обґрунтованості позову про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, що виразилось у несвоєчасній виплаті грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки учаснику бойових дій.
Вирішуючи спір, суд звертає увагу на те, що згідно із частиною п'ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд касаційної інстанції неодноразово приходив до висновку, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі (зокрема, постанова Верховного Суду України від 17 липня 2015 року в справі №21-8а15, постанови Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі №806/1899/17, від 29 березня 2018 року у справі №815/1767/17, від 31 жовтня 2019 року у справі №2340/4192/18 та ін.)
Оскільки в ситуації, що розглядається судом, спеціальне законодавство, яким врегульовано порядок проходження військової служби, порядок і строки виплати грошового забезпечення військовослужбовцям при звільненні з військової не передбачає дату проведення остаточного розрахунку та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату військовослужбовцю всіх належних сум при звільненні, що фактично визнавалось сторонами справи, тому за аналогією закону до спірних відносин необхідно застосувати норми статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України, на які і посилається позивач в обґрунтування заявлених вимог.
Так, відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 Кодексу законів про працю України, згідно якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
26 лютого 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила у справі №821/1083/17 постанову, якою касаційну скаргу Комісії з ліквідації Управління Державної пенітенціарної служби України в Херсонській області, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі залишила без задоволення, а постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2017 року у справі № 821/1083/17 залишила без змін.
В цьому рішенні, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) [у рішенні від 8 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України"] надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.
Разом з тим, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року, статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони, законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись із вимогою про стягнення відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Відтак, Велика Палата Верховного Суду підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Як свідчать обставини справи, відповідач провів повний розрахунок з позивачем після його звільнення зі служби поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП.
Оскільки відповідач не провів з позивачем при звільненні з військової служби (30 квітня 2018 року) остаточний розрахунок і такий було проведено лише 28 серпня 2020 року у сумі 16479,9 грн, що підтверджується видатковим касовим ордером №184 від 28 серпня 2020 року, то на переконання суду позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. Тому відповідач зобов'язаний нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за затримку розрахунку при звільненні з військової служби.
Пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (в редакції Постанови КМ N1213 (1213-2020-п) від 09.12.2020, яка є чинною станом на день розгляду цієї справи) передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Згідно пункту 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до приписів пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
У матеріалах справи міститься довідка №26 про грошове забезпечення позивача за останні 2 місяці перед його звільненням, видана Управлінням Служби безпеки України в Чернівецькій області 05 червня 2020 року. Так, загальна сума доходу ОСОБА_1 за період з 01 березня 2018 року по 30 квітня 2018 року, тобто останні два місяці, що передували звільненню, становить 24698,00 грн.
Таким чином, розмір середньоденного грошового забезпечення (середнього заробітку) позивача перед його звільненням з військової служби становить 404,88 грн (24698,00 грн/61 день).
Зазначена сума середньоденного заробітку вказана позивачем і у позовній заяві та не заперечувалось відповідачем у ході судового розгляду справи.
Судом встановлено, що період затримки розрахунку при звільненні тривав з 30 квітня 2018 року по 28 серпня 2020 року, що складає 851 календарний день.
Тому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні позивача з військової служби, що виразилось у несвоєчасній виплаті грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки учаснику бойових дій, складає 344552,88 грн (404,88 грн х 851 к.д.).
Водночас, суд вважає, що в порівнянні із виплаченою грошовою компенсацією за невикористані дні щорічної додаткової відпустки учаснику бойових дій у розмірі 16479,9 грн, суму 344552,88 грн не можна вважати співмірною, оскільки вона значно перевищує суму виплаченої компенсації (більш як у 20 разів).
Так, застосування судом критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 у справі №761/9584/15-ц.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні даного питання, суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Вказаний підхід застосований Верховним Судом у складі Касаційного адміністративного суду під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30 жовтня 2019 року, а також у постанові від 12 серпня 2020 року у справі №400/3151/19, які суд враховує в силу приписів частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Крім цього, указаного вище підходу притримується і Сьомий апеляційний адміністративний суд, що вбачається, зокрема, з його постанов від 30 листопада 2020 року у справах №240/12140/19, №560/3230/20 з аналогічних правовідносин.
Згідно наявних матеріалів цієї справи, останнім днем військової служби позивача було 30 квітня 2018 року, з позовом про зобов'язання Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій він звернувся до суду лише 06 липня 2020 року, а з даним позовом він звернувся до суду 23 вересня 2020 року після виплати йому відповідачем 28 серпня 2020 року на виконання указаного судового рішення грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки учаснику бойових дій.
Враховуючи, що сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача з військової служби - 344552,88 грн значно (більш як у 20 разів) перевищує суму виплаченої компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки учаснику бойових дій - 16479,9 грн, а також з урахуванням того, що позивач протягом тривалого часу не звертався до суду з позовом про виплату указаної компенсації, суд вважає за можливе застосувати до даних правовідносин принцип співмірності.
Суд зазначає, що в даній ситуації істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 0,04 (16479,9грн/344552,88 грн, тобто сума виплаченої грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки учаснику бойових дій поділити на середній заробіток за весь час затримки розрахунку).
Тому сума, яка підлягає відшкодуванню становить 13782,11 грн (404,88 грн х 0,04 х 851 к.д., тобто середньоденна заробітна плата позивача помножена на істотність частки та кількість днів затримки розрахунку).
Отже, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, а також беручи до уваги наведені вище позиції судів касаційної та апеляційної інстанцій в аналогічних відносинах, суд приходить до висновку про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби має бути виплачений позивачу у розмірі 13782,11 грн з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком військовослужбовця.
Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності до подібних правовідносин також викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 по справі № 806/345/16, від 18.07.2018 у справі № 825/325/16, від 04.04.2018 у справі №524/1714/16-а, у постанові Верховного Суду України від 24.10.2011 у справі №6-39цс11 та постанові Верховного Суду від 10.05.2019 у справі № 815/714/16.
За таких обставин, суд вважає про наявність правових підстав для визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення з позивачем своєчасного повного розрахунку при звільненні з військової служби та, як наслідок, про стягнення з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, що виразилось у несвоєчасній виплаті грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки учаснику бойових дій, у розмірі 13782 грн 11 коп.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно зі статтями 74-76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з частинами першою-третьою статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивачем доведено обґрунтованість позовних вимог щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, що виразилось у несвоєчасній виплаті грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки учаснику бойових дій. Натомість доводи відповідача спростовуються наведеними вище висновками суду та позиціями Верховного Суду в аналогічних правовідносинах.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області щодо не проведення з ОСОБА_1 своєчасного повного розрахунку при звільненні з військової служби.
Стягнути з Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, що виразилось у несвоєчасній виплаті грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки учаснику бойових дій, у розмірі 13782 (тринадцять тисяч сімсот вісімдесят дві) грн 11 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Оскільки в судовому засіданні оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, то зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 17 грудня 2020 року.
Повне найменування учасників справи: позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), відповідач - Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області (м. Чернівці, вул. Шевченка, буд. 1-А, 58001).
Суддя О.П. Лелюк