16 грудня 2020 р. м. ХерсонСправа № 540/3086/20
Херсонський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Гомельчука С.В., розглянувши у порядку письмового провадження процесуальні питання в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Північна виправна колонія (№90)" про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання виплатити одноразову грошову допомогу при звільненні,
встановив:
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Державної установи "Північна виправна колонія (№90)" (далі - відповідач, ДУ "Північна виправна колонія (№90)"), у якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність державної установи "Північна виправна колонія (№90)" щодо не виплати ОСОБА_1 в день звільнення одноразової грошової допомоги у розмірі 25% місячного грошового забезпечення за 13 календарних років служби;
- зобов'язати державну установу «Північна виправна колонія (№90)» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільнені у розмірі 25% місячного грошового забезпечення за 13 календарних років служби;
- стягнути з державної установи "Північна виправна колонія (№90)" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.09.2017 року по день ухвалення рішення суду;
- встановити судовий контроль за виконанням рішення суду шляхом зобов'язання державної установи «Північна виправна колонія (№90)» подати звіт про виконання судового рішення.
Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 стверджує, що проходив службу в органах Державної кримінально-виконавчої служби України. Наказом ДУ "Північна виправна колонія (№90)" від 23.08.2017 року №43/ОС ОСОБА_1 звільнено зі служби. Станом на дату звільнення вислуга років позивача склала 13 років 01 місяць 12 днів, що згідно приписів абз. 4 п. 10 постанови КМУ від 17.07.1992 року №393, дає звільненому право на отримання одноразової грошової допомоги в розмірі 25% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. Проте, при звільненні означена допомога позивачу не виплачена, у зв'язку із чим ОСОБА_1 прийшов до висновку про те, що відповідач незаконно відмовив йому у виплаті. При цьому, позивач наголошує на необхідності застосування у даному випадку приписів ст. ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), згідно яких у випадку невиплати працівнику всіх належних йому при звільненні сум, роботодавець має виплатити працівникові середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Наведене послугувало підставою для звернення позивача до суду за захистом своїх прав.
Проаналізувавши матеріали справи, суд дійшов наступних висновків.
У відповідності до приписів ч. 4 ст. 161 КАС України позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази - позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).
У позовній заяві позивач зазначає, що відповідач незаконно відмовив у виплаті одноразової грошової допомоги.
Однак, доказів такої відмови позивачем до суду не надано, як і не надано доказів на підтвердження його звернення до державної установи із відповідною заявою. Таким чином, позивачу необхідно надати докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються його позовні вимоги.
Щодо строків звернення позивача до суду із вимогою про стягнення середнього заробітку, варто зазначити наступне.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
За змістом ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до частини першої ст. 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно з приписами ст. 1 Закону України від 24.03.1995 року №108/95-ВР "Про оплату праці" (далі - Закон № 108/95-ВР), заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.
Основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців (ч. 1 ст. 2 Закону №108/95-ВР).
Додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій (ч. 2 ст. 2 Закону №108/95-ВР).
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (ч. 3 ст. 2 Закону №108/95-ВР).
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.
Так, частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Разом з тим у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Конституційний Суд України в Рішенні від 22.02.2012 року №4-рп/2012 у справі №1-5/2012 за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень ст. 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями ст. ст. 117, 237-1 цього кодексу, дійшов таких висновків.
За ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.
Приписами ч. 1 ст. 233 КЗпП України передбачено право працівника на звернення із заявою про вирішення трудового спору до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ч. 1 ст. 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями ст. ст. 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
З документів, доданих відповідачем до відзиву слідує, що позивача звільнено зі служби наказом ДУ "Північна виправна колонія (№90)" від 23.08.2017 року №43о/с з 31.08.2017 року, водночас невиплачені позивачу при звільненні суми (одноразова грошова допомога) фактично виплачені 26.12.2017 року (16222,35 грн. згідно видаткового касового ордеру відповідача від 26.12.2017р.). Між тим, позов щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні до суду поданий у жовтні 2020 року (зареєстровано канцелярією суду 16.10.2020р.), про що свідчить відбиток штампу Херсонського окружного адміністративного суду.
З наведеного вбачається, що звернувшись до суду із позовною вимогою про стягнення середнього заробітку через 2,9 років після фактичного розрахунку, позивач пропустив строк на звернення до суду із даною позовною вимогою, встановлений ч. 1 ст. 233 КЗпП України.
За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Суд, зазначає, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду можуть бути визнані ті обставини, які є об'єктивно непереробними, не залежать від волевиявлення особи та пов'язані з дійними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами. Позивач не подав заяви про поновлення пропущеного строку звернення до суду, в тексті позовної заяви також не міститься відповідне клопотання.
Згідно п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997 р., набула чинності для України 11.09.1997 р.) "Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...".
Вирішуючи питання стосовно застосування ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі "Плахтєєв та Плахтєєва проти України" (заява №20347/03 §35) зазначено "… пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. У такій формі в цьому пункті втілено "право на суд", одним з аспектів якого є право доступу, тобто право на порушення провадження в суді за цивільним позовом. Однак це право не є абсолютним. Воно може підлягати законним обмеженням, таким, наприклад, як передбачені законом строки давності…".
В рішенні Європейського суду з прав людини в справі "Пономарьов проти України" (№ 3236/03 від 03 квітня 2008 року, §41) зазначено, що "…Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави.".
Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його прав і обов'язків. Проте право на суд не є абсолютним і воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання з боку держави.
В даному випадку регулювання з боку держави полягає у встановлені строків звернення з позовом до суду.
Тобто, чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.
Таким чином, дотримання строків звернення з адміністративним позовом є однією з умов для реалізації права на позов у публічно-правових відносинах. Вона дисциплінує учасників цих відносин у випадку, якщо вони стали спірними, запобігає зловживанням і можливості регулярно погрожувати зверненням до суду, сприяє стабільності діяльності суб'єктів владних повноважень щодо виконання своїх функцій.
Суд вважає за необхідне роз'яснити позивачу, що згідно ч. 1 ст. 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
У разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов'язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску (ч. 6 ст. 161 КАС України).
Відтак, позивач повинен надати до заяву про поновлення пропущеного строку із вказанням підстав такого пропуску, які мають підтверджуватися відповідними доказами.
Частиною 3 ст. 161 КАС України визначено, що до позовної заяви додається документ про сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
Позивач, посилаючись на п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір" вважає, що він звільнений від сплати судового збору.
Враховуючи відсутність документа про сплату судового збору та приймаючи до уваги вищевикладену позицію позивача, суддя звертає увагу на наступне.
Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи справу №910/4518/16, погодилася з висновком ВСУ (справа №226/168/15-ц від 30.11.2016р.) щодо сплати судового збору при вирішенні спору про стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Так, вирішуючи питання по суті, Велика Палата Верховного Суду виклала наступну правову позицію: "...середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.
З огляду на викладене пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір", згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях...
...При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що розміщення норм статей 116, 117 Кодексу законів про працю України в розділі VII "Оплата праці" є логічно вмотивованим, оскільки ними встановлено відповідальність роботодавців за затримку виплат коштів винагороди за виконану працівниками роботу, які повинні бути виплачені при їх звільненні. Проте таке розташування вказаних норм права не свідчить про належність середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до структури заробітної плати..."
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З огляду на викладене при зверненні до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, належить сплачувати судовий збір.
Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом України "Про судовий збір".
Відтак, згідно ч. 1 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Статтею 7 Закону України "Про державний бюджет України на 2020 рік" встановлено прожитковий мінімум на одну працездатну особу з 01.01.2020 року у розмірі 2102 грн.
Згідно п. 3 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір", за подання до адміністративного суду адміністративного позову майнового характеру, який подано фізичною особою, ставка судового збору становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (840,80 грн.).
Зазначені вище обставини вказують на невідповідність позовної заяви вимогам, встановленим статтею 161 Кодексу адміністративного судочинства України.
Таким чином, позивачу необхідно надати суду розрахунок середнього заробітку за час затримки виплати одноразової грошової допомоги та сплатити за цю вимогу судовий збір, який має дорівнювати 1% від заявленої до стягнення суми середнього заробітку, але не менше, ніж 840,80 грн.
У відповідності до приписів ч. 13 ст. 171 КАС України, суддя, встановивши після відкриття провадження у справі, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 160, 161 цього Кодексу, постановляє ухвалу не пізніше наступного дня, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п'яти днів з дня вручення позивачу ухвали.
Якщо позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, суд продовжує розгляд справи, про що постановляє ухвалу не пізніше наступного дня з дня отримання інформації про усунення недоліків.
Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, позовна заява залишається без розгляду (ч. ч. 14, 15 ст. 171 КАС України).
Таким чином, позовна заява відповідно до ч. 1 ст. 169 КАС України підлягає залишенню без руху із встановленням позивачу строку для усунення її недоліків, тому керуючись ч. 1 ст. 169 КАС України, суд
ухвалив:
Залишити позовну заяву без руху та надати позивачу п'ятиденний строк з моменту отримання даної ухвали для усунення недоліків позовної заяви.
Після усунення недоліків позовної заяви документи до суду направляти із вказівкою на номер справи №540/3086/20 та зазначенням прізвища судді, який прийняв ухвалу про залишення позовної заяви без руху.
Ухвала окремо не оскаржується.
Суддя С.В. Гомельчук