Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
16 грудня 2020 р. справа № 520/8585/2020
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Горшковоъ О.О., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд:
- скасувати рішення Державної міграційної служби України №224-20 від 15.06.2020;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішення Державної міграційної служби України №224-20 від 15.06.2020 є незаконним та необґрунтованим, прийнятим в порушення вимог чинного законодавства та без дійсного вивчення обставин його справи та ситуації, що склалась в країні його походження. Позивач зазначив, що ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими.
Ухвалою судді Харківського окружного адміністративного суду Панченко О.В. від 08.07.2020 відкрито провадження в адміністративній справі за вказаним позовом за правилами спрощеного позовного провадження.
У зв'язку відстороненням від посади судді ОСОБА_2 та згідно розпорядження керівника апарату суду №03-05/64 від 15.10.2020, проведено повторний автоматизований розподіл судової справи.
Ухвалою суду від 16.10.2020 дану справи прийнято до провадження судді Харківського окружного адміністративного суду Горшкової О.О.
Представник відповідача надав до суду відзив на позов, відповідно до якого зазначив, що під час прийняття оспорюваного рішення відповідач діяв у спосіб та у межах, визначених чинним законодавством, оскільки у позивача при поверненні до країни громадської належності не існує об'єктивних підстав для побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Представник третьої особи правом на подання письмових пояснень до суду не скористався.
Відповідно до частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Згідно зі статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.
Судом встановлено, що громадянин Федеративної Ремпубліки Нігерії ОСОБА_1 10.10.2019 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
30 червня 2020 року ОСОБА_1 отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 23.06.2020 №66, з якого вбачається, що відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 15.06.2020 № 224-20.
Не погоджуючись з правомірністю прийнятого спірного рішення, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених суб'єктами владних повноважень в основу спірних рішень, на відповідність вимогам частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд встановив наступне.
Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, унормовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", який набув чинності 04.08.2011.
Згідно з положеннями пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.
Суд зазначає, що приписами пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 визначено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Також, суд зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Суд зазначає, що частиною 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Частиною 1 статті 7 вищезазначеного Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до частини 7 статті 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, визначені статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
З наданої до матеріалів справи копії особової справи судом встановлено, що позивач, ОСОБА_1 , народився у м. Аба, штат Абіа, Федеративної Республіки Нігерія, нігерієць за національністю, іудаїст за віросповіданням.
Для отримання вищої освіти в Харківському національному університеті радіоелектроніки позивач у 2010 році прибув до України. Цього ж року позивач вступив до вказаного навчального закладу. У травні 2012 р оку ОСОБА_1 відраховано із Харківського національного університету радіоелектроніки.
Як вбачається із протоколу співбесіди, ОСОБА_1 був документований посвідкою на тимчасове проживання строк якої закінчився 01.02.2012. Після відрахування із університету, позивач поїхав до міста Севастополь та до Ялти, проживав там 4-5 місяці та потім повернувся до міста Харків.
У 2014 році переїхав до міста Чернівці, здійснював спробу грати у футбольній команді " ІНФОРМАЦІЯ_1 ", проте, у зв'язку із відсутністю документів, які підтверджують легальне перебування на території України, контракт позивач так і не уклав. У період з березня 2012 року по березень 2016 року позивач перебував на території України без документального дозволу. У квітні 2016 року позивач був документований посвідкою на тимчасове проживання строк якої закінчився у 2017 році. Після спливу терміну легального перебування ОСОБА_1 на території України, позивач поїхав до міста Київ, проте, без легального документа не зміг знайти роботу, у зв'язку із чим повернувся до міста Харків та у жовтні 2019 року звернувся із заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області.
Оскільки, ОСОБА_1 , перебував нелегально на території України, відносно нього складено протокол про адміністративне правопорушення ПР МХК № 126610 від 06.09.2019, у зв'язку з порушенням правил перебування в Україні, а саме проживання без документів за право проживання в Україні, за що передбачена відповідальність відповідно до частини 1 статті 203 КУпАП.
Судом також встановлено, що у зверненні від 10.10.2019 позивач зазначив, що на даний час він не може повернутися до країни його громадянської належності, оскільки для нього існує небезпека, а саме побоювання переслідувань через те, що він вважає себе біафрійцем по крові. Група людей, яка бореться за незалежність деяких штатів на півдні Нігерії, які створити свою власну країну Біафра. Як журналіст він публікує інформацію щодо країни Біафра та діях, які вчиняла ОСОБА_3 по відношенню до Біафри. В той же час на півночі Нігерії, де терористичне угрупування "Боко Харам" продовжує здійснювати напади, в результаті яких гинуть сотні людей, відбуваються незаконні страти, насильницькі зникнення, тортури та інші види жорстокого поводження.
Суд зазначає, що аналіз останньої інформації по країни походження позивача, розміщений інтернет-сайті УВКБ ООН "Refwold», вказує на відсутність з часу затримання лідера організації "Корінний народ Біафри" ОСОБА_4 та заборони діяльності останньої у вересні 2017 року інформації щодо мирного або збройного протистояння між організацією "Корінний народ Біафри" та державною владою країни.
Крім того, за інформацією по країні походження на теперішній час більшість території півночі Нігерії звільнено, армією Нігерії, від бойовиків "БокоХарам" Вказане угрупування діє на північному сході країни, та відсутнє у місці постійного проживання позивача на півдні країни.
За інформацією по країні походження позивача, встановлено, що Федеративна Республіка Нігерія - держава в Західній Африці, межує на заході з Беніном, на півночі - з Нігером, на північному сході - з Чадом, на сході - з Камеруном. Християни становлять 51,3% від 158,2-мільйонного населення Нігерії, мусульман в країні приблизно 45%, вони живуть, головним чином, в північній частині Нігерії. За релігійним складом, половина населення мусульмани (переважно на півночі), інша половина - християни (на півдні). За даними дослідницького центру Pew Research (інформаційний центр, який інформує громадськість про проблеми, відносини і тенденції, які формують світ). Він проводить опитування громадської думки, демографічні дослідження, аналіз медіа континенту і інші емпіричні дослідження в області соціальних наук): станом на 2010 рік Pew Research повідомляє, що в Нігерії проживає 80,5 млн. християн і 75,7 млн. мусульман, тобто кількість християн з кожним роком поступово збільшується. Нігерія тепер має найбільше християнське населення в Африці, яке включає майже 60 мільйонів протестантів, близько 20 мільйонів католиків і більше 750 000 інших християн. Pew Research центр зазначив, що число всіх великих християнських груп в Нігерії зросла, починаючи з 1970-х років.
Місто походження позивача Аба - місто в Нігерії, в штаті Абія. Розташований на річці Аба, лівій притоці Имо, в місці перетину залізниці Порт-Харкорт - Енугу і шосе.
Також з матеріалів справи вбачається, що на основі досліджених відомостей повідомлених заявницею у заяві-анкеті та у ході проведених співбесід, щодо аспекту переслідування позивача на батьківщині за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань не встановлено. Матеріали справи свідчать про відсутність будь-якої дискримінації стосовно позивача.
Таким чином, суд приходить до висновку, що заявлені побоювання ОСОБА_1 у заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту зазнати переслідування не знайшли свого підтвердження, та можуть вважатися неправдоподібними.
Також встановлено, що при поверненні до країни громадянської належності, життю, безпеці чи свободі заявника не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, тобто умови, передбачені пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
Водночас, суд зазначає, що під час розгляду справи встановлено, що позивач прибув до України у 2010 році з метою навчання, з якого він відрахований у 2012 році. В подальшому, позивач перебував на території України, проте із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся лише у 2019 році.
Суд зазначає, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.
Зазначена позиція суду узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 14.03.2018 по справі № 820/1502/17.
Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що дата звернення позивача із відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати прибуття в Україну, а з огляду на обставини справи вказане свідчить про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.
Таким чином, у офіційних джерелах відсутня інформація про те, що на території Нігерії відбуваються відкриті військові дії.
Отже, з огляду на необґрунтованість історії позивача, суд зазначає, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а отже оскаржуване у даній справі рішення відповідача скасуванню не підлягає.
Відповідно до положень частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно із положеннями частин 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням встановлених обставин, суд приходить до висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Керуючись статтями 14, 243-246, 258, 262, 293, 295-296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - залишити без задоволення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином.
Суддя О.О. Горшкова