Справа № 465/5587/14-ц Головуючий у 1 інстанції: Ванівський Ю.М.
Провадження № 22-ц/811/913/19 Доповідач в 2-й інстанції: Савуляк Р. В.
26 листопада 2020 року м.Львів
Справа № 465/5587/14-ц
Провадження № 22ц/811/913/19
Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Савуляка Р.В.,
суддів : Мікуш Ю.Р., Приколоти Т.І.
секретар Сеньків Х.І.
з участю: ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м,львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_1 на рішення Франківського районного суду м.Львова від 20 листопада 2018 року, ухвалене у складі судді Ванівського Ю.М., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя,-
3 вересня 2014 року ОСОБА_3 звернулася з цим позовом.
В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що 1 травня 1993 року між нею, та відповідачем ОСОБА_2 було укладено шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_1 у сім'ї народився син, ОСОБА_4 , про що в книзі реєстрації народжень зроблено актовий запис №7466 і видано свідоцтво про народження. Після одруження сторони разом проживали, вели спільне господарство, мали спільні сімейні права та обв'язки. За час спільного проживання подружжя було набуто майно, яке є їхньою спільною сумісною власністю. Зазначає, що на час укладення шлюбу в 1993 році відповідач ОСОБА_2 мав на праві власності 5/6 будинку АДРЕСА_1 . Вказаний будинок перебував в аварійному стані і потребував ремонту для забезпечення умов проживання в ньому. З 1993 року і по цей час позивачем разом з відповідачем спільно здійснювались ремонтно-будівельні роботи по розширенню цього будинку та значного покращення умов проживання в ньому. Вказує на те, що брала активну трудову та фінансову участь в утриманні, реконструкції та здійсненні покращень вказаного будинку. В результаті добудови та покращень площа будинку значно збільшена та значно зросла його вартість. Тому спірний будинок належить вважати об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Вказує, що під час перебування у шлюбі з відповідачем за їхні спільні кошти було придбано автомобіль марки Peugeot, модель Expert, 2003 року випуску.
З урахуванням уточнених вимог, прийнятих судом, просить поділити спільне майно подружжя та визнати за нею право власності на Ѕ частку у праві спільної власності на будинок АДРЕСА_1 та право власності на Ѕ частку у праві спільної власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 площею 0,0481 га, стягнути з відповідача на її користь 49 132,77 грн. як компенсацію Ѕ частки вартості автомобіля марки Peugeot, модель Expert, 2003 року випуску.
Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 20 листопада 2018 року позов задоволено.
Ухвалено визнати за ОСОБА_3 право на Ѕ частку у праві спільної власності на будинок АДРЕСА_1 ; визнати за ОСОБА_3 право на Ѕ частку у праві спільної власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 площею 0,0481 га; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 49 132,77 грн. як компенсацію вартості автомобіля марки Peugeot модель Expert, 2003 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який був зареєстрований в РЕВ 1-го МВ ДАІ при УМВС України у Львівській області 6 грудня 2006 року.
Рішення суду в частині визнання за ОСОБА_3 права на Ѕ частку у праві спільної власності на будинок АДРЕСА_1 та на Ѕ частку у праві спільної власності на земельну ділянку за цією адресою площею 0,0481 га оскаржив представник відповідача - ОСОБА_1 .
В апеляційній скарзі посилається на те, що в оскаржуваному рішенні суд без будь - якого обґрунтування визнав частки сторін у праві спільної власності на спірний будинок рівними. При цьому з рішення суду не зрозуміло, на Ѕ будинку якої площі визнано за позивачем право власності, оскільки на час ухвалення судом оскаржуваного рішення за ОСОБА_2 було (і є дотепер) зареєстроване право власності на 5/6 житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 площею 69,2 кв.м та господарська будівля -сарай цегляний під літерою «Б», які, відповідно до частини 1 статті 57 СК України є особистою власністю відповідача ОСОБА_2 . Прибудова та надбудова до спірного будинку не завершені, право власності на будинок після збільшення його площі за рахунок надбудови та прибудови не зареєстровано. Без будь-яких правових підстав суд першої інстанції визнав рівними частки у праві власності сторін на земельну ділянку площею 0,0481 га. Поза увагою суду залишилась та обставина, що відповідач ОСОБА_2 використав своє право на безоплатну приватизацію цієї земельної ділянкт. Відповідно до державного акта на право власності на землю 1V- ЛВ № 002039 від 25 лютого 2002 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 2 жовтня 2006 року відповідач ОСОБА_2 є власником 5/6 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 площею 0,0577 га. Договором від 6 листопада 2007 року встановлено порядок користування цією земельною ділянкою між ОСОБА_2 та іншим співвласником будинку - ОСОБА_5 . З наявних у справі доказів, яким судом не надано жодної оцінки, вбачається, що за рахунок спільних коштів подружжя вартість спірного майна зросла лише на 17,8%, що не можна вважати значним розміром, тому у суду в будь-якому випадку не було підстав визнавати спірні будинок та земельну ділянку об'єктами спільної сумісної власності та визнавати за позивачем право власності на частку у цьому майні. Зазначає, що поза увагою суду залишилось те, що ремонтно-будівельні роботи, які проводились поетапно у 1997-2010 роках, лише частково проведені за спільні кошти подружжя, так як в період часу з 1997-2004 роки проводились за особисті кошти відповідача в розмірі 11 000 доларів США, які він отримав в дар від сестри та її чоловіка, відмовившись від претензій на квартиру батьків. Також вказує на те, що з наявними у справі доказами щодо доходів позивачки за період часу з 1997 року по 2004 рік та встановленої у висновку експерта вартості проведених у той період часу ремонтно-будівельних робіт повністю спростовуються доводи позивача про те, що зазначені роботи проводились за її заробітну плату, оскільки відповідач доходів не мав. Вважає, що зібраними у справі доказами, зокрема, показами допитаного в якості свідка відповідача по справі ОСОБА_2 та сина сторін ОСОБА_4 , висновком експерта, рішенням Верховного Суду від 12.12.2018 року доведено обставини, які стосуються обсягу робіт, проведених для розширення за рахунок добудови та прибудови спірного будинку, часу їх проведення, а також встановлено, що ремонтно - будівельні роботи до 2004 року проводились за особисті кошти відповідача. Судом розглянуто справу за відсутності відповідача та його представника, які не були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, що, відповідно до пункту 3 частини 3 статті 376 ЦПК України є обов'язковою підставою для скасування рішення суду.Внаслідок розгляду справи без участі відповідача та його представника судом не розглянуто по суті заяву про забезпечення доказів шляхом допиту свідків від 16 квітня 2018 року, розгляд якої суд у судовому засіданні цього дня залишив відкритим, що вбачається з журналу судового засідання. Вважає, що суд не вправі був здійснювати поділ майна, яке є особистою власністю відповідача, попередньо не визнавши таке майно спільною сумісною власністю в порядку, передбаченому частиною 1 статті 62 СК України, тобто, шляхом задоволення заявленої позивачем позовної вимоги про визнання житлового будинку та земельної ділянки об'єктами спільної сумісної власності. Просить рішення Франківського районного суду м. Львова від 20 листопада 2018 року в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю, оскільки судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права.
Представник позивача ОСОБА_6 подав відзив на апеляційну скаргу, у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Стверджує, що судом при розгляді справи підставно визнано спірне майно об'єктами спільної сумісної власності, так як його вартість істотно зросла внаслідок проведення ремонтно -будівельних робіт по розширенню будинку в період перебування сторін у шлюбі за рахунок їх спільних трудових та грошових затрат. Вказує, що відповідно до частини 1 статті 70 СК України частки майна чоловіка та дружини у разі поділу майна, що є об'єктом спільної сумісної власності є рівними, а тому суд правомірно визнав за позивачем право власності на Ѕ ідеальну частку будинку та земельної ділянки. Заперечує твердження апелянта про те, що наявними у справі доказами встановлено, що відповідач набув в особисту власність кошти в розмірі 11 000 доларів США, які йому передані 7 червня 1997 року сестрою ОСОБА_7 та її чоловіком ОСОБА_8 , оскільки постановою Верховного Суду відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання дійсним договору дарування від 7 червня 1997 року, укладеного в простій письмовій формі. Зазначає, що кошти, які отримав відповідач від сестри ОСОБА_7 , та надалі використав для проведення будівельно-ремонтних робіт у спірному будинку, не є предметом дарування, а, відтак, до них не можна застосувати норму пункту 2 частини 1 статті 57 СК України, яка передбачає, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування. Посилається на законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення. Вважає, що твердження апелянта про те, що відповідач та його представник не були повідомлені належним чином про час та місце судового засідання, у якому було постановлено оскаржуване рішення, є безпідставним, оскільки повістка про виклик в судове засідання, призначене на 20 листопада 2018 року, була направлена судом відповідачу 12 листопада 2018 року та поступила у поштове відділення за адресою його проживання (№ 79053) 14 листопада 2018 року, тобто, за 6 днів до дати судового засідання. Тому, на думку представника позивача, відповідач повинен був надати докази того, що вказаний лист йому не вручено. Оскільки рекомендований лист, яким відповідачу за його зареєстрованим місцем проживання була направлена повістка про виклик в судове засідання, призначене на 20 листопада 2018 року, повернутий суду за закінченням строку зберігання, то суд правомірно розглянув справу без участі відповідача.
Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно із статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, має право безпосередньо звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
На підставі статей 76-81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі статтею 263 цього Кодексу судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства.
Відповідно до статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; а також питання щодо розподілу судових витрат, допуску рішення до негайного виконання, скасування заходів забезпечення позову.
Оскаржуване рішення зазначеним вимогам не відповідає.
Рішення суду першої інстанції мотивоване наступним.
1 травня травня 1993 року між позивачем ОСОБА_3 та відповідачем, ОСОБА_2 було укладено шлюб, про що в книзі реєстрації актів про укладення шлюбів цього дня зроблено актовий запис №671.
Відповідач ОСОБА_2 станом на 1993 рік був власником частки розміром 5/6 у праві власності на будинок АДРЕСА_1 , що підтверджується реєстраційним посвідченням №58 від 9 січня 1989 року, виданим Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації на підставі договору дарування, посвідченого П'ятою Львівською держнотконторою 28 листопада 1988 року.
З 1993 року по даний час позивачем разом з відповідачем спільно здійснювались ремонтно-будівельні роботи по розширенню спірного будинку та значного покращено умови проживання в ньому. До моменту початку будівництва будинок складався з одного поверху та ОСОБА_2 належали наступні приміщення: два коридори площею 4,3м2 і 5,6 м2, дві житлові кімнати площею 15,6 м2 та 15,7 м2, кухня площею 10,8м2 та кладова площею 0,5 м2. Ще одна житлова кімната площею 12,4 м2 належала іншим співвласникам 1/6 будинку. Після проведення всіх ремонтно-будівельних робіт будинок АДРЕСА_1 складався з двох поверхів та до квартири ОСОБА_2 належали наступні приміщення: на 1 поверсі хол 18,7 м2, три житлові кімнати площею 18,5 м2, 15,6 м2 та 15,5 м2, ванна площею 4,1 м2, вбиральня площею 0,8 м2 та кухня площею 11,4 м2; на 2 поверсі хол площею 14,4 м2, санвузол площею3,7 м2, три житлові кімнати площею 18,3 м2, 19,4 м2 та 33,4 м2, балкон площею1,4 м2.
Згідно державного акту про право власності на землю від 25 лдтого 2002 року на підставі ухвали Львівської міської ради №108 від 24 грудня 1998 року передано ОСОБА_2 та ОСОБА_5 у приватну власність для обслуговування житлового будинку земельну ділянку площею 0, 0577 га за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно рішення Апеляційного суду Львівської області від 2 жовтня 2006 року по справі №22-1537 задоволено позов ОСОБА_2 та визнано за ним право власності на 5/6 частини у спільній сумісній власності на земельну ділянку розміром 0,0577 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до договору, укладеного 6 листопада 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , виділено межі частки кожного із співвласників земельної ділянки на АДРЕСА_1 .
Відповідно до частини 1 статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Згідно з частиною 1 статті 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до частини 1 статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Судом першої інстанції зазначено, що позивач в період перебування в шлюбі постійно здійснювала трудову діяльність, мала постійне місце праці та отримувала заробітну плату. В той час як відповідач фактично за весь час шлюбу трудової діяльності не здійснював, його доходи не перевищували доходів позивача. При реконструкції та здійсненні покращень спірного будинку активну трудову та фінансову участь брала позивач. В результаті такої діяльності цей об'єкт був значно збільшений в об'ємі та значно зросла його вартість. Тому суд першої інстанції прийшов до висновку, що такий об'єкт нерухомого майна слід вважати об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, та з урахуванням частини 1 статті 70 СК України прийшов до висновку, що позивачу належить Ѕ частки у праві власності на цей будинок.
Відповідно до положень статей 81 і 116 ЗК України окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином безоплатно частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статей 120 ЗК України, 377 ЦК України. У зв'язку з тим, що за позивачем слід визнати право спільної сумісної власності на Ѕ частки у праві спільної власності на будинок АДРЕСА_1 , то до останньої повинна перейти Ѕ частки у власності на земельну ділянку площею 0,0481 га за цією адресою.
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Встановлено, що відповідачу на підставі договору дарування від 28 листопада 1988 року, ухвали Львівської міської ради №108 від 24 грудня 1998 року, державного акту про право власності на землю від 25 лютого 2002 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 2 жовтня 2006 року належать на праві особистої власності 5/6 часток у праві спільної часткової власності на житловий будинок АДРЕСА_1 та 5/6 часток у праві спільної часткової власності на земельну ділянку площею 0,0577 га за адресою: АДРЕСА_1 .
Ці обставини не заперечує і визнає позивач,що вбачається із змісту позовної заяви від 2 вересня 2014 року. Звертаючись до суду з позовом, позивач зазначила, що внаслідок проведення ремонтно-будівельних робіт по розширенню спірного будинку, який перебував у особистій власності відповідача, істотно зросла його вартість. Тому просила визнати за нею право власності на Ѕ частку у спільній власності на таке майно. З позовною вимогою до суду про визнання житлового будинку та земельної ділянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , об'єктами спільної сумісної власності позивачка не зверталась.
Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі й застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду від 19 квітня 2019 року по справі № 541/2734/16ц наявний правовий висновок щодо застосування статей 57, 62 СК України. Відповідно до цього висновку аналіз положень зазначених статей СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об'єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об'єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об'єктами спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до частини 1статті 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних грошових чи трудових затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею позовних вимог.
За таких обставин колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що правовою підставою для зміни форми власності на об'єкт, який є особистою власністю одного з подружжя, з особистої власності на спільну сумісну власність подружжя, є рішення суду, резолютивна частина якого відповідно до вимог частини 5 статті 265 ЦПК України містить висновок суду про задоволення позову за позовною вимогою про визнання спірного майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя. З відсутності позовної вимоги та, відповідно, рішення суду про визнання спірних будинку та земельної ділянки об'єктами спільної сумісної власності сторін по справі суд помилково застосував при вирішенні справи статті 69-71 СК України, які не підлягали застосуванню.
Судом першої інстанції не врахованого правового висновку Верховного Суду, викладеного в постанові Верховного Суду від 19 квітня 2019 року по справі № 541/2734/16ц щодо умов застосування статті 62 СК України. Верховний Суд зазначив, що майно, яке належало одному з подружжя на праві особистої приватної власності у порядку статті 57 СК України, повністю та автоматично не перетворюється у спільну сумісну власність. Спільна сумісна власність виникає лише у порядку, визначеному статтею 62 СК України, тобто право спільної сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок умов, передбачених цим законом, з урахуванням частини, яка належала одному із подружжя на праві особистої приватної власності.
Встановлено, що в період перебування сторін в зареєстрованому шлюбі, починаючи з 1997 року, було проведено будівельні роботи по розширенню будинку АДРЕСА_1 .
Розпорядженням Франківської районної адміністрації Львівської міської ради № 131 від 7 лютого 2002 року погоджено відповідачу ОСОБА_2 та власнику частки 1/6 будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_5 проектні пропозиції завершення самовільно розпочатих ремонтно-будівельних робіт по розширенню цього будинку. Рішенням Виконавчого комітету Львівської міської ради № 1110 від 19 грудня 2003 року затверджено акт державної технічної комісії про готовність до введення в експлуатацію житлового будинку.
З листа ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» № 111 від 28 лютого 2017 року вбачається, що розпорядженням Франківської районної адміністрації Львівської міської ради № 512 від 20 квітня 2004 року частині будинку, яка станом на час винесення розпорядження належала ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , присвоєна поштова адреса: АДРЕСА_2 за частиною будинку, що належав відповідачу ОСОБА_2 , залишено поштову адресу: АДРЕСА_1 . Право власності в цілому на зазначений будинок за ОСОБА_2 не реєструвалось.
Допитаний судом у якості свідка ОСОБА_2 , що зафіксовано у судовому засіданні за допомогою звукозаписувального технічного засобу, пояснив, що в період часу з 1997 року по 2010 рік були проведені наступні ремонтно-будівельні роботи по розширенню спірного будинку: 1997 рік - будівництво суміжної стіни, яка розділяє приміщення першого поверху житлового будинку позначені літерами 1-1, 1-2, 1-3, 1-4 та 2-5, 2-4, будівництво зовнішніх і внутрішніх стін та перегородок першого поверху прибудови, у якій розташовані приміщення першого поверху, позначені літерами 1-1, 1-2, 1-3, 1-4, та влаштування над цими приміщеннями міжповерхового перекриття; 1999 рік - будівництво стін приміщень другого поверху, встановлення металопластикових вікон, демонтаж існуючого шатрового даху, влаштування нового даху; 2003 рік - роботи з оштукатурення стін та стель, утеплення мансарди мінеральною ватою, монтаж гіпсокартонних плит, улаштування бетонних підлог, а також роботи по встановленню систем індивідуального опалення, електропостачання, водопостачання та водовідведення; 2004 рік - оздоблювальні роботи у приміщеннях першого поверху житлового будинку; 2008 рік - роботи по утепленню та оздобленню фасадів будинку; 2009 рік - будівництво кам'яної огорожі навколо будинку, облицювання фундаменту будинку каменем, утеплення горища, завершення ремонтних робіт у приміщенні 1-9 другого поверху; 2010 рік - улаштування відмостки навколо будинку та доріжок з бетонної бруківки. Ці пояснення не спростовані позивачем.
Матеріалами справи стверджується, що доходи позивача були незначними. Зокрема, з витребуваних судом доказів про доходи, отримані нею за місцем праці, вбачається, що у 1997 році вона отримала дохід в розмірі 1 700,69 грн., у 1998 році - 1 399,04 грн., у 1999 році - 1 907,53 грн., що разом становить 5007,03 грн. Дохід, отриманий позивачем за 2003-2004 роки, становить 14 328,05 грн.
З висновку експерта № 477 від 12 квітня 2018 року, складеного експертом Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз за результатами проведення судової оціночно-будівельної, будівельно-технічної та земельно-оціночної експертизи, вбачається, що вартість ремонтно-будівельних робіт, проведених у 1997-2010 роках, станом на момент їх проведення, становить 158 610 грн. За рахунок проведення зазначених ремонтно-будівельних робіт дійсна (ринкова) вартість садиби, що складається з належних відповідачу на праві особистої приватної власності житлового будинку та земельної ділянки, розміщених за адресою: АДРЕСА_1 , зросла на 38,9%.
Цим висновком стверджується, що вартість ремонтно-будівельних робіт, проведених в період 1997-1999 років, станом на момент їх проведення, становить 26 676 грн. Вартість ремонтно-будівельних робіт, проведених в період 2003-2004 років, станом на момент їх проведення, відповідно до висновку експерта № 477 становить 30 981 грн.
Згаданим висновком експерта № 477 від 12 квітня 2018 року за результатами проведення судової оціночно-будівельної, будівельно-технічної та земельно-оціночної експертизи, встановлено, що вартість ремонтно-будівельних робіт, проведених в період 1997-1999 роки, станом на момент їх проведення, становить 1 610 + 6 150 + 18 916 = 26 676 грн. За рахунок проведення зазначених ремонтно-будівельних робіт дійсна (ринкова) вартість садиби, що складається з житлового будинку та земельної ділянки, розміщених за адресою: АДРЕСА_1 , зросла на 0,9% + 3,5% + 9,8% = 14,2%; вартість ремонтно-будівельних робіт, проведених в період 2003-2004 років, станом на момент їх проведення, становить 14 824 + 9 822 + 4 349 + 1 986 = 30 981 грн. (в тому числі вартість матеріалів - 19 173 грн., вартість проведення робіт - 11 808 грн.). За рахунок проведення зазначених ремонтно-будівельних робіт дійсна (ринкова) вартість садиби, що складається з житлового будинку та земельної ділянки, розміщених за адресою: АДРЕСА_1 , зросла на 5,3% + 3,5% + 1,6% + 0,7% = 11,1%, в тому числі за рахунок оплати використаних матеріалів на 6,9%, за рахунок оплати проведених робіт на 4,2%. Вартість ремонтно-будівельних робіт, проведених в період 2008-2010 років, станом на момент їх проведення, становить 37 434 + 57 067 + 64 52 = 100 953 грн., за рахунок їх проведення вартість спірного майна зросла на 13,6%.
Оцінюючи зазначені докази в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що ремонтно-будівельні роботи по розширенню спірного будинку, 13, які були проведені у період часу 1997-1999 та 2003-2004 років, з урахуванням неминучих поточних витрат на забезпечення мінімальних базових потреб подружжя (харчування, одяг, оплата комунальних послуг) не могли бути проведені за рахунок доходів позивача та доходів відповідача, які, згідно пояснень позивача, не перевищували її доходів.
Встановлено, рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 25 лютого 2016 року по справі № 464/9747/15ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , з участю третьої особи: ОСОБА_3 визнано дійсним договір дарування грошових коштів в сумі 11 000 доларів США, укладений 7 червня 1997 року в простій письмовій формі між ОСОБА_2 (обдарованим) та ОСОБА_7 , ОСОБА_8 (дарувальниками). Постановою Верховного Суду від 12 грудня 2018 року задоволено касаційну скаргу ОСОБА_3 та скасовано рішення суду першої інстанції з прийняттям нової постанови, якою в задоволенні позову відмовлено.
При перегляді в касаційному порядку рішення Сихівського районного суду м. Львова від 25 лютого 2016 року Верховний Суд прийшов до висновку, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права. Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що належними та допустимими доказами у справі встановлено, що 7 червня 1997 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , ОСОБА_8 у простій письмовій формі укладено договір дарування валютних цінностей, за умовами якого відповідачі подарували позивачу 11 тис доларів США. Про укладення та виконання сторонами договору дарування ним складено відповідну розписку про одержання валютних цінностей, яку своїми підписами засвідчили і відповідачі. Водночас, Верховний Суд прийшов висновку про те, що судами не встановлено усіх обставин, необхідних для застосування до правовідносин сторін статті 47 ЦК УРСР в редакції 1963 року та визнання договору дійсним в судовому порядку, а саме - судами не встановлено обставин, які свідчать про безповоротну втрату можливості нотаріального посвідчення договору дарування валютних цінностей, а також не встановлено порушення прав позивача ОСОБА_2 , який гроші за договором отримав.
Відповідно до частини 5 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути в загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були спростовані.
Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги в частині того, що позивачка ОСОБА_3 яка була учасником справи № 464/9747/15ц, розгляд якої за її касаційною скаргою завершено ухваленням Верховним Судом постанови від 12 грудня 2018 року про відмову в задоволенні позову, в межах розгляду справи про поділ майна подружжя позбавлена процесуальної можливості спростовувати факт отримання відповідачем ОСОБА_2 7 червня 1997 року коштів в сумі 11 000 доларів від ОСОБА_7 та ОСОБА_8 .
Відповідно до частини 1 статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обгрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
Як вбачається з відзиву на апеляційну скаргу від 24 жовтня 2019 року, підписаного представником позивача ОСОБА_6 , позивач не заперечує факт отримання 7 червня 1997 року відповідачем ОСОБА_2 11 000 доларів США від ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , проте, зазначає, що у відповідача відсутні законні підтвердження того, що він набув у власність кошти у такому розмірі внаслідок їх дарування сестрою ОСОБА_7 та ОСОБА_8 . Тому кошти, які відповідач отримав від сестри ( ОСОБА_7 ) та надалі використав на проведення ремонтно-будівельних робіт по розширенню спірного будинку, не є предметом дарування, і, відповідно, на них не поширюється дія пункту 2 частини 1 статті 57 СК України, відповідно до якої особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте ним за час шлюбу, але на підставі дарування або в порядку спадкування.
Апеляційним судом в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, прийнято як письмовий доказ, який не був поданий до суду першої інстанції з причин, передбачених частиною 3 цієї правової норми, нотаріально посвідчений договір дарування грошових коштів від 20 січня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , зареєстрований приватним нотаріусом Зуєвою С.М. за реєстровим № 48. Відповідно до умов цього договору ОСОБА_7 та ОСОБА_8 подарували, а ОСОБА_2 прийняв в дар грошові кошти в сумі 11 000 доларів США, що станом на день передачі коштів (7 червня 1997 року) було еквівалентно 20 449 грн. У пункті 2 договору сторони договору зазначили, що цей договір укладено ними з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 12 грудня 2018 року по справі № 464/9747/15ц, щодо можливості нотаріального посвідчення укладеного в простій письмовій формі у вказаний день договору дарування грошових коштів в сумі 11 000 доларів США, який сторонами було виконано.
Допитаний в якості свідка відповідач ОСОБА_2 , повідомив, що фінансування будівельних робіт, проведених у 1997 - 2004 роках, та придбання матеріалів у 2003-2004 роках здійснено повністю за кошти, які належали йому особисто, оскільки отримані ним в дар від сестри ОСОБА_7 та її чоловіка - ОСОБА_8 відповідно до договору дарування, укладеного в простій письмовій формі 7 червня 1997 року; оплату виконання робіт, що були проведені у 2003-2004 роках, та будівельні роботи, проведені у 2008-2010 роках, здійснено повністю за спільні кошти подружжя.
Зазначені покази свідка ОСОБА_2 в частині походження коштів на оплату проведених ремонтно-будівельних робіт і придбання будівельних матеріалів позивачем не спростовані належними, допустимими та достатніми доказами. Наявні у справі докази про доходи позивача у зазначені періоди та вартість проведених робіт у будинку згідно висновку експертизи, нотаріально посвідчений договір дарування коштів та висновки Верховного Суду у справі № 464/9747/15ц підтверджують показання відповідача.
Оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності та взаємозв'язку, колегія суддів вважає встановленою ту обставину, що за кошти, які були особистою власністю відповідача, було проведено ремонтно-будівельні роботи по розширенню та покращенню спірного будинку у 1997-1999 роках та придбано матеріали, використані для проведення робіт у 2003-2004 роках.
Отже, колегія суддів вважає встановленим, що за рахунок проведення в період з 1997 року по 2010 рік ремонтно-будівельних робіт по розширенню будинку АДРЕСА_1 ринкова (дійсна) вартість майна, яке було особистою власністю відповідача, зросла на 38,9%, в тому числі, за рахунок ремонтно-будівельних робіт, проведених за особисті кошти відповідача, відбулось збільшення ринкової вартості майна на 21,1%, а за рахунок робіт, проведених за спільні кошти подружжя, ринкова вартість майна, яке до проведення ремонтно-будівельних робіт було особистою приватною власністю відповідача, зросла на 17,8%.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року по справі № 214/6174/15ц визначена правова позиція щодо підстав виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно на підставі статті 62 СК України, де зазначено, що:
1) При посиланні на вимоги статті 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач має довести, що збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені її окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність.
2) Істотність збільшення вартості майна підлягає з'ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.
3) Сам по собі факт перебування позивача у шлюбі з відповідачем на момент здійснення реконструкції спірного об'єкта нерухомого майна не є підставою для визнання зазначеного майна спільним сумісним майном подружжя.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що істотність збільшення вартості майна підлягає з'ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об'єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об'єктом нерухомого майна, який з'явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.
Встановивши при апеляційному розгляді справи ту обставину, що вартість майна, яке належало відповідачу на праві особистої приватної власності, за рахунок спільних грошових затрат сторін по справі зросла на 17,8%, колегія суддів приходить до висновку, що таке збільшення вартості не є істотним в розумінні статті 62 СК України. Тому , за умови звернення з позовною вимогою про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, яка у цій справі не заявлена, підстав для визнання спірного майна об'єктом спільної сумісної власності сторін у цій справі не встановлено.
Оскаржуваним рішенням визнано за позивачем право на частку розміром Ѕ у праві спільної власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 площею 0,0481 га.
Відповідно до державного акту на право приватної власності на землю ІV-ЛВ № 002039 від 25 лютого 2002 року та рішення Апеляційного суду Львівської області від 2 жовтня 2006 року відповідач ОСОБА_2 є власником частки розміром 5/6 у праві спільної часткової власності на земельну ділянку площею 0,0577 га за цією адресою. Власником частки розміром 1/6 у зазначеному праві власності є ОСОБА_5 . Зі змісту нотаріально посвідченого приватним нотаріусом Пелех О.З. договору від 6 листопада 2007 року, зареєстрованого за № 5160, вбачається, що співвласниками за їх взаємною згодою встановлено порядок користування цією земельною ділянкою площею 0,0577 га без зміни правового режиму власності на земельну ділянку.
З урахуванням встановленого, відповідно до вимог статті 376 ЦПК України, оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в позові.
Керуючись ст. 367, п.2 ч.1 ст.374, ст.ст. 376, 381-384, 388-391 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Франківського районного суду м. Львова від 20 листопада 2018 року в частині визнання за ОСОБА_3 права на Ѕ частку у праві спільної власності на будинок АДРЕСА_1 та права на Ѕ частку у праві спільної власності на земельну ділянку площею 0,0481 га за адресою: АДРЕСА_1 скасувати та в цій частині ухвалити нове рішення про відмову в позові.
В решті рішення залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст судового рішення складено 14 грудня 2020 року.
Головуючий________________Р.В.Савуляк
Судді: _____________________Ю.Р.Мікуш
_______________ _______Т.І.Приколота