Постанова
Іменем України
09 грудня 2020 року
м. Київ
справа № 759/14346/16
провадження № 61-23118св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Колекторська компанія «Гарант», Акціонерний банк «Банк регіонального розвитку», Товариство з обмеженою відповідальністю «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Приходько Л. А., Бездрабко В. О., Вейтас І. В.,
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Частиною другою розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Колекторська компанія «Гарант» (далі - ТОВ «Колекторська компанія «Гарант»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» (далі - TOB «Дельта М»), Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» (далі - АБ «Банк регіонального розвитку») про визнання недійсним договору відступлення права вимоги.
Позовна заява мотивована тим, що 05 грудня 2006 року між АБ «Банк регіонального розвитку» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 27/10-7211, згідно з умовами якого банк надав позичальнику кредит у сумі 56 000 доларів США, строком погашення до 04 грудня 2016 року.
В забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором між сторонами у справі 05 грудня 2006 року укладено іпотечний договір № 027/Д3946І, відповідно до якого в іпотеку банку було передано майнові права на об'єкт нерухомого майна, а саме - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . загальною площею 87.93 кв. м, житловою площею 40,11 кв. м (предмет іпотеки).
Після завершення будівництва та з урахуванням зміни будівельної адреси 10 квітня 2008 року був підписаний додатковий договір № 1 до іпотечного договору №027/Д3946І, відповідно до якого в іпотеку був переданий об'єкт нерухомого майна - двокімнатна квартира АДРЕСА_2 .
У зв'язку із завершенням строку ліквідаційної процедури банку його непродані активи та перелік незадоволених вимог кредиторів, відповідно до статті 96 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та Договору про передавання в управління непроданих активів банку від 20 листопада 2013 року, були передані в управління визначеній Національним Банком України юридичній особі - ТOB «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М».
30 вересня 2015 року між TOB «Дельта М» та TOB «Колекторська компанія «Гарант» було укладено договір № 009 про відступлення права вимоги за кредитним договором № 27/10-7211 від 05 грудня 2006 року.
ОСОБА_1 зазначає, що станом на 30 вересня 2015 року, коли був укладений оспорюваний договір, жодних вимог від банку та TOB «Дельта М» про дострокове виконання зобов'язання він не отримував.
Вважає, що TOB «Колекторська компанія «Гарант» не мало права укладати оспорюваний договір, так як не є фінансовою установою. Таким чином, укладення оспорюваного договору порушує права позивача, оскільки йдеться про виконання обов'язку на користь неналежного кредитора.
Крім того, згідно з договором про відступлення права вимоги від 30 вересня 2015 року TOB «Колекторська компанія «Гарант» набуло право вимоги за кредитним договором від 05 грудня 2006 року, укладеним між АБ «Банк регіонального розвитку» та ОСОБА_1 , без проведення конкурсу між фінансовими установами (банками та небанківськими установами - юридичними особами), що є порушенням процедури переходу права.
Вважає, що укладений 07 грудня 2015 року між TOB «Дельта М» та TOB «Колекторська компанія «Гарант» договір про відступлення прав за іпотечним договором № 27/10-7211 від 05 грудня 2006 року також не відповідає вимогам закону.
Враховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір № 009 від 30 вересня 2015 року про відступлення права вимоги, укладений між TOB «Дельта М» та TOB «Колекторська компанія «Гарант»; застосувати наслідки недійсності спірного договору № 009 про відступлення права вимоги за кредитним договором № 27/10-7211 від 05 грудня 2006 року та визнати недійсним договір про відступлення прав за іпотечним договором № 027/Д3946І від 05 грудня 2006 року із змінами відповідно до додаткового договору № 1 від 10 квітня 2008 року, укладений 07 грудня 2015 року між TOB «Дельта М» та TOB «Колекторська компанія «Гарант».
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 05 жовтня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір відступлення права вимоги № 009 від 30 вересня 2015 року за кредитним договором № 27/10-7211 від 05 грудня 2006 року, укладений між ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» та ТОВ «Колекторська компанія «Гарант».
Застосовано наслідки недійсності договору № 009 від 30 вересня 2015 року про відступлення права вимоги за кредитним договором № 27/10-7211 від 05 грудня 2006 року, укладеного між ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» та ТОВ «Колекторська компанія «Гарант».
Визнано недійсним договір про відступлення прав за іпотечним договором № 027/Д39461 від 05 грудня 2006 року, укладений між ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» та ТОВ «Колекторська компанія «Гарант».
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у даних правовідносинах порушено право позивача щодо виконання зобов'язання за кредитним договором № 27/10-7211 від 05 грудня 2006 року в частині переданих прав та обов'язків належному правонаступнику позикодавця, оскільки відповідачем не подано жодного доказу про пред'явлення вимог до боржника ОСОБА_1 з боку АБ «Банк регіонального розвитку», «TOB «Дельта М», та ТОВ «Колекторська компанія «Гарант» на виконання вимог кредитного договору та доказів про доведення до відома позивача наявності договорів про відступлення права вимоги між вказаними юридичними особами.
Задовольняючи позов, місцевий суд також виходив із того, що відповідач не є фінансовою установою, а право вимоги набув за договором факторингу.
Не погодившись з таким рішенням місцевого суду,ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М», ТОВ «Колекторська компанія «Гарант» подали апеляційні скарги.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року рішення місцевого суду скасовано, ухвалено у справі нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач був повідомлений про відступлення права вимоги.
При цьому, суд зазначив, що укладений 30 вересня 2015 року між TOB «Дельта М» та TOB «Колекторська компанія «Гарант» договір № 009 є угодою про відступлення права вимоги за кредитним договором № 27/10-7211 від 05 грудня 2006 року, а не договором факторингу.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у грудні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення місцевого суду.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд неповно з'ясував всі фактичні обставини, що мають значення для справи, не дослідив і не надав належної правової оцінки доказам у справі.
Вказує, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, що ТОВ «Колекторська компанія «Гарант» незаконно були укладені з ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» договори, на підставі якого до ТОВ «Колекторська компанія «Гарант» перейшло право вимоги за укладеними кредитним та іпотечним договорами між позивачем та АБ «Банк регіонального розвитку».
Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року в справі № 909/968/16 та не врахував наявності ознак факторингу при укладенні договору відступлення права вимоги.
Доводи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ТОВ «Колекторська компанія «Гарант» зазначає, що підстави для скасування постанови апеляційного суду відсутні.
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України (тут і далі в редакції, що діяла на час подання касаційної скарги, що розглядається) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 27 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи.
14 січня 2020 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 04 вересня 2020 року вказану справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Суд встановив, що 05 грудня 2006 року між АБ «Банк регіонального розвитку» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 27/10-7211, згідно з умовами якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у сумі 56 000 доларів США зі строком погашення до 04 грудня 2016 року, а позичальник зобов'язався сплачувати за користування кредитом проценти із розрахунку 13 % річних.
В забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором між сторонами у справі 05 грудня 2006 року укладено іпотечний договір № 027/Д3946І, відповідно до якого в іпотеку було передано майнові права на об'єкт нерухомого майна, а саме - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . загальною площею 87.93 кв. м, житловою площею 40,11 кв. м (предмет іпотеки).
Після завершення будівництва та з урахуванням зміни будівельної адреси 10 квітня 2008 року був підписаний додатковий договір № 1 до іпотечного договору № 027/Д3946І, відповідно до якого в іпотеку був переданий об'єкт нерухомого майна - двокімнатна квартира АДРЕСА_2 .
Згідно з постановою Правління НБУ від 02 грудня 2009 № 713 «Про відкликання банківської ліцензії та ініціювання процедури ліквідації АБ «Банк регіонального розвитку» з 07 грудня 2009 року відкликано банківську ліцензію та ініційовано процедуру ліквідації банку. На підставі рішення Комісії НБУ з питань нагляду та регулювання діяльності банків від 29 лютого 2014 року № 05 затверджено ліквідаційний баланс банку, ухвалено звіт ліквідатора та завершено процедуру ліквідації банку, що підтверджено у листі НБУ № 20-0004/45974 від 31 травня 2016 року.
В зв'язку із завершенням строку ліквідаційної процедури банку його непродані активи та перелік незадоволених вимог кредиторів, відповідно до статті 96 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та договору про передавання в управління непроданих активів банку від 20 листопада 2013 року, були передані в управління визначеній НБУ юридичній особі - TOB «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М».
Рішенням Національного банку України від 05 серпня 2015 року № 414, зокрема, вирішено: «Погодити Управителю відчуження майна (активів) Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку», за ціною не нижчою, ніж оціночна ринкова вартість, визначена суб'єктом оціночної діяльності за станом на 31 березня 2015 року на загальну суму 322 463 грн (без урахування ПДВ), а саме майнові права за кредитними договорами у кількості 10 одиниць згідно з переліком майна (активів), який зазначений в інформації про майно (активи) та наданий листом Управителя від 12 травня 2015 року, шляхом проведення аукціону. У разі відсутності заяв щодо придбання майна (активів) Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» на аукціоні, Управителю здійснити безпосередній продаж майна (активу) Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» фізичній або юридичній особі за ціною останнього аукціону».
12 серпня 2015 року між TOB «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» та Українською універсальною товарною біржою укладено Договір-доручення № 14/1 на проведення аукціону, предметом якого є продаж майна, що належить банку, порядок продажу якого погоджений рішенням НБУ від 05 серпня 2015 року № 414, а саме: «лот № 1 - Майнові права на боргові зобов'язання фізичних та юридичних осіб за кредитними договорами Акціонерного банку «Банк регіонального розвитку» у кількості 10 одиниць, без урахування ПДВ».
14 серпня 2015 року в газеті «Голос України» № 150 (6154) було опубліковано оголошення, щодо проведення 01 вересня 2015 року аукціону з реалізації активів АБ «Банк регіонального розвитку» за стартовою ціною лоту 322 463 грн.
14 серпня 2015 року в газеті «Експрес об'ява» № 31 (5088) було опубліковано оголошення, щодо проведення 01 вересня 2015 року аукціону з реалізації активів АБ «Банк регіонального розвитку» за стартовою ціною лоту 322 463 грн.
01 вересня 2015 року Українською універсальною товарною біржою складено Протокол № про хід аукціону торгів, які не відбулися, згідно якого вказано, що торги по лоту № 1 не відбулись в зв'язку з відсутністю заяв про участь в аукціонних торгах.
05 вересня 2015 року в газеті «Голос України» № 164 (6168) було, опубліковано оголошення, щодо проведення 21 вересня 2015 року повторного аукціону з реалізації активів АБ «Банк регіонального розвитку» за стартовою ціною лоту 225 724,10 грн.
04 вересня 2015 року в газеті «Експрес об'ява» № 34 (5091) було опубліковано оголошення, щодо проведення 21 вересня 2015 року повторного аукціону з реалізації активів АБ «Банк регіонального розвитку» за стартовою ціною лоту 225 724,10 грн.
21 вересня 2015 року Українською універсальною товарною біржою складено Протокол № 1 про хід аукціону торгів, які не відбулися, згідно якого вказано, що торги по лоту № 1 не відбулись в зв'язку з відсутністю заяв про участь в аукціонних торгах.
Оскільки, майно (активи) банку не були реалізовані на першому та повторному (з уцінкою 30%) аукціонах, 30 вересня 2015 року між TOB «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» та ТОВ «Колекторська компанія «Гарант» було укладено договір № 009 про відступлення права вимоги за кредитним договором №27/10-7211 від 05 грудня 2006 року, за яким актив у вигляді права вимоги за вказаним кредитним договором продано Товариству за ціною останнього аукціону.
07 грудня 2015 року між вказаними юридичними особами укладено і договір про відступлення прав за іпотечним договором № 027/Д39461 від 05 грудня 2006 року.
Предметом договору № 009 про відступлення права вимоги за кредитним договором №27/10-7211 від 05 грудня 2006 року є відступлення права грошової вимоги і у пункті 1.2.1 договору зазначено, що на день його укладання сума зобов'язання позичальника за Кредитним договором складає 30 689,13 доларів США, що є еквівалентом 660 661,60 грн за офіційним курсом НБУ (2152,7544 грн за 100 дол. США). Пунктом 1.6 договору передбачено, що відступлення права вимоги за Кредитним договором від 05 грудня 2006 року здійснюється на платній основі за ціною 38 000 грн.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що оспорюваний договір відступлення права вимоги № 009 від 30 вересня 2015 року за кредитним договором № 27/10-7211 від 05 грудня 2006 року, укладений між ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» та ТОВ «Колекторська компанія «Гарант», є договором факторингу і суперечить статті 1079 ЦК України, оскільки договір факторингу може бути укладений лише з фінансовою установою, проте ТОВ «Колекторська компанія «Гарант» не є такою та не має відповідної ліцензії на здійснення факторингових операцій.
Отже, при розгляді позову судам слід було ретельно дослідити умови оспорюваних договорів та дати їм оцінку, враховуючи таке.
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).
Відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).
У статті 1077 Цивільного кодексу України зазначено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
Отже, у статтях 512 та 1077 ЦК України розмежовано зміст правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочинів з відступлення права вимоги (цесія) та договорів факторингу.
Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов'язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України).
Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.
У разі відступлення права вимоги (цесії) право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно.
За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися тільки за плату.
За договором про відступлення права вимоги така вимога «відступається за номінальною вартістю» без стягнення додаткової плати, у договорі факторингу визначається розмір винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, який може встановлюватися у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у виді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.
Щодо суб'єктного складу правочину з відступлення права вимоги та договору факторингу, то за положеннями статей 512 - 518 ЦК України учасником договору про відступлення права вимоги (цесії) може бути будь-яка фізична або юридична особа. Водночас за змістом частини першої статті 1077 ЦК України, статті 350 ГК України та частини п'ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у договорі факторингу беруть участь три сторони: клієнт, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (частина другої статті 1079 ЦК України), фактор, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 ЦК України), та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.
У частинах першій, другій статті 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо згідно із законом надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.
Отже, фактор для надання фінансової послуги має бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.
Колегія суддів звертає увагу, що Верховний Суд неодноразово формулював правові висновки щодо розмежування договору цесії та договору факторингу, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16, у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11 жовтня 2019 року у справі № 910/13731/18, у постановах Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 924/1017/18, від 11 грудня 2019 року у справі № 127/8772/17-ц, від 03 червня 2020 року у справі № 916/1410/19.
Юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу, який здійснює державне регулювання ринків фінансових послуг, протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій (частини 1 та 2 статті 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) також дійшла висновку про те, що договір факторингу є правочином, який характеризується, зокрема, тим, що йому притаманний специфічний суб'єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором).
Установлено, що положеннями підпункту 1.2.1 пункту 1.2, пункту 1.3 оскаржуваного договору відступлення встановлено, що на день укладення даного договору розмір зобов'язань позичальника за кредитним договором складає 30 689,13 доларів США, що у гривневому еквіваленті за курсом становить 660 661,60 грн. За цим договором новий кредитор одержує право замість банку (управителя) вимагати від позичальника виконання всіх зобов'язань за кредитним договором, в тому числі, але не виключно: з повернення суми кредиту в повному обсязі; із сплати процентів в розмірі та порядку, передбаченому кредитним договором; із сплати комісії у розмірі та порядку, передбаченому кредитним договором; із сплати неустойки (штрафів, пені) у випадках, розмірі та порядку, передбаченому кредитним договором, а також виконання позичальником будь-яких інших зобов'язань за кредитним договором.
Згідно із пунктом 1.6 договору відступлення права вимоги за кредитним договором № 27/10-7211 від 05 грудня 2006 року (отриманого управителем на підставі договору про передавання в управління непроданих активів, укладеного 20.11.2013 між банком, управителем та НБУ) здійснюється на платній основі за ціною 38 000 грн. Після підписання цього договору новий кредитор протягом одного місяця перераховує управителю грошові кошти в сумі 38 000 грн на накопичувальний рахунок № НОМЕР_1 в Головному управління НБУ, МФО 321024 з посиланням в призначенні платежу на реквізити цього договору. Право вимоги до позичальника за кредитним договором виникає у нового кредитора одразу після укладення даного договору.
Отже, задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку, що уклавши договір відступлення права вимоги за кредитним договором та за іпотечним договором, ТОВ «Агенція комплексного захисту бізнесу «Дельта М» отримало фінансування у розмірі 38 000 грн, а ТОВ «Колекторська компанія «Гарант» в свою чергу набуло право одержання прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною вимоги, що передбачена договором про відступлення права вимоги.
Вказане свідчить про те, що оспорюваний договір за своєю юридичною природою (незважаючи на його назву як договір про відступлення права вимоги) є договором факторингу.
ТОВ «Колекторська компанія «Гарант» не відноситься до фінансових установ у розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а тому не може надавати фінансові послуги, у тому числі й у формі факторингу.
При таких обставинах оскаржуваний договір підлягає визнанню недійсним відповідно до частини першої статті 215 ЦК України, оскільки відповідно до положень частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства.
Зазначене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20).
Суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого дійшов правильного висновку щодо задоволення позову.
Апеляційний суд помилково скасував рішення місцевого суду, тому судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що постанову апеляційного суду необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції - залишити в силі.
Керуючись статтями 400, 403, 413 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року скасувати, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 05 жовтня 2018 року залишити в силі.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська
Судді: С. Ю. Бурлаков
А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун