Справа № 240/6411/20
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Єфіменко О.В.
Суддя-доповідач - Курко О. П.
15 грудня 2020 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Курка О. П.
суддів: Білої Л.М. Гонтарука В. М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Житомирській області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 06 серпня 2020 року (м. Житомир) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Житомирській області про визнання протиправною та скасування вимоги,
в квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДПС у Житомирській області про визнання протиправною та скасування вимоги.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 06 серпня 2020 року позов задоволено, а саме: визнано протиправною та скасовано вимогу Головного управління ДПС у Житомирській області про сплату боргу (недоїмки) №Ф-16086-52 від 31.03.2020 в розмірі 29293 грн 44 коп.; стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Житомирській області на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 840 гривень 40 коп.
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору. Вказує, що згідно з обліковими даними інформаційної системи у позивача є податковий борг у сумі 29293,44 грн відповідно до якого і сформовано податкову вимогу. При цьому зазначає, що докази припинення позивачем підприємницької діяльності у контролюючого органу відсутні. Відповідач стверджує про відсутність факту подвійного стягнення до бюджету, оскільки такий сплачується різними платниками, в різних розмірах та з інших правових підстав, зокрема за фізичну особу-підприємця, яка є найманим працівником сплачується внесок роботодавцем за рахунок власних коштів.
Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, у відповідності до вимог п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, що ОСОБА_1 за період з 2002 року по 2020 рік працював на різних посадах, а саме: з 2002 року по 2008 рік працював майстром лісу у Поліському природному заповіднику; з 2008 року по 2013 рік - ДП "Попільнянський лісгосп"; з 2013 року по 2014 рік - ДП "Житомирське лісове господарство"; з 2014 року по теперішній час працює в ДП "Романівський лісгосп АПК" ЖОЕАП "Житомироблагроліс" на посаді директора підприємства, що підтверджується записами у трудовій книжці серії НОМЕР_1 від 17.11.1999 (а.с.10-15).
Таким чином, позивач у період з 2002 року по теперішній час являється найманим працівником.
Як вказує, у позовній заяві позивач та не заперечується відповідачем, у 2002 році ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець та перебував на спрощеній системі оподаткування.
Відповідно до витягу з інтегрованої картки платника податків за 2018-2020 роки станом на 31.01.2020 у позивачем обліковується заборгованість зі сплати єдиного внеску в розмірі 29293,44 грн (а.с.26-29).
31.01.2020 Головним управлінням ДПС в Житомирській області сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-16086-52 на суму 29293,44 грн (а.с.8), яка отримана позивачем.
Позивач вважає, що дана вимога підлягає визнанню протиправною та скасуванню, оскільки обов'язок для сплати єдиного соціального внеску у нього відсутній, так як офіційно працевлаштований з 2002, отримував заробітну плату з якої утримувалися необхідні податки, а тому не погоджуючись із оскаржуваною вимогою про сплату боргу (недоїмки) звернулася до суду з даним позовом.
Відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 ПК України самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
Підпунктом 14.1.195 п. 14.1 ст. 14 ПК України визначено, що працівник - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 1 Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 № 2464-VI (далі Закон № 2464-VI) єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Пунктами 3 і 10 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VI надано визначення поняттям:
застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок;
страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
Згідно п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абзацу першого п. 1, 2 та п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону № 2464-VI єдиний внесок нараховується:
для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано.
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Так, предметом спору у цій справі є оцінка правомірності вимоги з огляду на наявність у позивача, як фізичної особи-підприємця обов'язку сплачувати ЄСВ у мінімальному розмірі, яка протягом з 2002 року та по даний час є найманим працівником та його роботодавець сплачував за нього ЄСВ у сумі, що не була меншою за мінімальний розмір.
Заперечень стосовно сплати єдиного соціального внеску за позивача за оскаржуваний період (2018 - 2020 роки) його роботодавцями, матеріали справи не містять.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
На підставі наведеного можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм Закону №2464-VI був викладений Верховним Судом в постанові від 27.11.2019 у справі №160/3114/19 та в подальшому підтриманий в постановах, зокрема, від 04.12.2019 у справі №440/2149/19, від 05.12.2019 у справі №260/358/19, від 23.01.2020 у справі №480/4656/18, від 05.03.2020 у справі №824/509/19-а, від 27.03.2020 у справі №140/2214/19, від 02.04.2020 у справі №140/2475/19, від 19.05.2020 у справі №560/1959/19, від 17.08.2020 у справі №140/1679/19.
Колегія суддів не погоджується із твердженням апелянта щодо відсутності подвійної сплати єдиного соціального внеску, з підстав сплати такого різними платниками (ФОП та роботодавцем), в різних розмірах та з інших правових підстав, оскільки вказане суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску відповідно до Закону №2464-VI.
Судом встановлено, що позивач в момент реєстрації, як фізична особа-підприємець, тобто з 2002 року та по даний час є найманим працівником, що підтверджується копією трудової книжки НОМЕР_1 від 17.11.1999 (а.с.8-10).
Оскаржувану податкову вимогу сформовано контролюючим органом, у зв'язку із наявною заборгованістю зі сплати єдиного внеску в розмірі 29293,44 грн за 2018-2020 роки (а.с.8).
Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_1 протягом періоду, за який сформована вказана податкова вимога був найманим працівником. При цьому, будь-яких заперечень стосовно сплати роботодавцем єдиного внеску за позивача у вказаний період відповідач не висував.
Разом з тим, слід відмітити, що матеріали справи не містять доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження господарської діяльності.
Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне також врахувати практику Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи "Серков проти України" (заява №39766/05), "Щокін проти України" (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" підлягають застосуванню судами як джерела права.
Відтак, з обставин даної справи, встановлено, що контролюючий орган діяв протиправно, а висновки його помилкові.
Отже, податкова вимога винесена Головним управлінням ДПС у Житомирській області №Ф-16086-52 від 31.03.2020 щодо сплати позивачем недоїмки єдиного внеску в розмірі 29293,44 грн є протиправною та підлягає скасуванню.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час ії розгляду, а відтак, відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Житомирській області залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 06 серпня 2020 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України та оскарженню не підлягає.
Постанова суду складена в повному обсязі 15 грудня 2020 року.
Головуючий Курко О. П.
Судді Біла Л.М. Гонтарук В. М.