Справа № 120/1908/19-а
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Яремчук К.О.
Суддя-доповідач - Драчук Т. О.
15 грудня 2020 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Драчук Т. О.
суддів: Полотнянка Ю.П. Ватаманюка Р.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 19 серпня 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
в червні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Державної судової адміністрації України, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області про визнання протиправними дії Державної судової адміністрації України та Територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області щодо застосування для визначення позивачу в грудні 2018 року та у 2019 році посадового окладу зі встановленої пунктом 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №1774-VIII від 06 грудня 2016 року розрахункової величини - прожитковий мінімум.
Також, позивач просив:
- визнати протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України та територіального управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області щодо незастосування для визначення позивачу з 04 грудня 2018 року по 01 червня 2019 року посадового окладу у встановленому пунктом 23 розділу 12 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №1402-VIII від 02 червня 2016 року, частиною 3 статті 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VІ від 07 липня 2010 року, частиною 3 статті 133 Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" №192-VIII від 12 лютого 2015 року в редакції рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 в розмірі 15 мінімальних заробітних плат;
- зобов'язати Державну судову адміністрацію України надати територіальному управлінню Державної судової адміністрації України в Вінницькій області в повному обсязі кошти для визначення з 04 грудня 2018 року і надалі, до дня припинення такого права, посадового окладу у встановленому пунктом 23 розділу 12 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №1402-VIII від 02 червня 2016 року, частиною 3 статті 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VІ від 07 липня 2010 року, частиною 3 статті 133 Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" №192-VIII від 12 лютого 2015 року в редакції рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 в розмірі 15 мінімальних заробітних плат, встановлених на 2018-2020 роки Законом України "Про державний бюджет України";
- зобов'язати територіальне управління Державної судової адміністрації України в Вінницькій області донарахувати і виплатити позивачу з 04 грудня 2018 року по 01 червня 2019 року, нараховувати і виплачувати надалі, до дня припинення такого права, суддівську винагороду, виходячи з розміру посадового окладу 15 мінімальних заробітних плат, встановлених Законом України "Про державний бюджет України на 2018 рік", Законом України "Про державний бюджет України на 2019 рік", Законом України "Про державний бюджет України на 2020 рік".
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 19.08.2019 в задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись із прийнятим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нову постанову про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
В апеляційній скарзі апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування всіх обставин справи, що призвело до неправильного її вирішення.
Відповідно до п.1, 2 ч.1 ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю; неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши, суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з наступного.
Як встановлено судом першої інстанції, підтверджується матеріалами справи, як свідчить витяг з рішення ІІ сесії 21 скликання Вінницької обласної Ради народних депутатів від 26 березня 1993 року, ОСОБА_1 обрано народним суддею Гайсинського районного суду Вінницької області.
Із відомостей, зазначених у розрахункових листах, грошове забезпечення позивача визначено із застосуванням розрахункової величини відповідно до пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №1774-VIII від 06 грудня 2016 року.
Не погоджуючись із розміром отримуваної суддівської винагороди, позивач з метою захисту своїх прав та інтересів звернувся до суду з цим позовом.
Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що законодавцем розмежовано розмір суддівської винагороди тих суддів, що пройшли кваліфікаційне оцінювання, та тих суддів, що такого оцінювання не проходили з незалежних від них причин.
Позивач не проходив кваліфікаційного оцінювання, тому відповідно до пункту 23 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №1402-VIII від 02 червня 2016 року розмір суддівської винагороди йому обчислюється на підставі положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VІ від 07 липня 2010 року.
Після ухвалення рішення Конституційного Суду України №11-р/2018 від 04 грудня 2018 року частина 3 статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VІ від 07 липня 2010 року викладена у первинній редакції: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат".
В свою чергу, суд першої інстанції зазначає, що позивач помилково трактує приписи частини 3 статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VІ від 07 липня 2010 року в редакції, що передбачає встановлення посадового окладу судді місцевого суду з 1 січня 2015 року в розмірі 15 мінімальних заробітних плат, виходячи саме із розрахункової величини - мінімальної заробітної плати, адже вказана норма є бланкетною, оскільки визначає лише кількість мінімальних заробітних плат для встановлення розміру посадового окладу судді місцевого суду, але не встановлює розмір мінімальної заробітної плати, який необхідний для обрахунку розміру посадового окладу.
Спеціальною нормою, якою визначено розмір мінімальної заробітної плати для обрахунку розміру посадового окладу судді місцевого суду, є пункт 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №1774-VIІІ від 06 грудня 2016 року, яким визначено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат; до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року.
Отже, таким приписом законодавець заборонив застосовувати при обчисленні розміру посадового окладу, в тому числі й суддям, таку розрахункову величину, як мінімальна заробітна плата, запровадивши при цьому іншу величину при такому обрахунку - прожитковий мінімум для працездатних осіб, визначивши, що до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини така застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року.
Крім того, суд першої інстанції зазначив, що у рішенні Конституційного Суду йдеться про розмір посадового окладу (15 чи 10), а не про розрахункову величину, з якої слід виходити, обраховуючи розмір такого окладу.
Натомість, такою розрахунковою величною є прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 01 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року, що передбачено пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №1774-VIІІ від 06 грудня 2016 року.
Також, на обґрунтованість застосування до спірних правовідносин пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №1774-VІІІ від 06 грудня 2016 року вказує й те, що вказаний пункт не визнавався неконституційним, є чинним, а тому підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Враховуючи вказане, а також зважаючи на обґрунтованість нарахування та виплати позивачу посадового окладу, виходячи із розрахункової величини - прожитковий мінімум для працездатних осіб, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Згідно з вимог ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог ч.1 ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно з вимогами ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В силу ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з вимогами статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Відповідно до ч.2, 3 ст.129 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року № 2453-VI (у редакції, яка діяла з 01.01.2015 року) визначалось, що суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці.
Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.
Законом України «Про внесення зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 19.12.2013 №716-VII було виключено положення абзацу п'ятого частини 3 статті 129 Закону від 07.07.2010 № 2453-VI (щодо запровадження посадового окладу з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат).
Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VIІІ було викладено у новій редакції Закон від 07.07.2010 № 2453-VI, частиною 3 статті 133 якого визначалось, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
30.09.2016 набрав чинності року Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIIІ, частинами 1, 2 статті 135 якого визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Згідно з ч.3 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIIІ було встановлено, що базовий розмір посадового окладу судді, зокрема судді місцевого суду, - становить 30 мінімальних заробітних плат.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 року № 1774-VIII, який набрав чинності з 01.01.2017, зокрема, частину 3 статті 135 Закону від 02.06.2016 року № 1402-VIIІ було викладено у наступній редакції: « 3. Базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року».
Таким чином, Законом від 02.06.2016 № 1402-VIIІ у редакції Закону від 06.12.2016 № 1774-VIII (який був чинний та не визнаний неконституційним на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій, розрахунковою величиною яких є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
При цьому, пунктом 22 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 02.06.2016 №1402-VIIІ (який діяв на момент виникнення спірних правовідносин) визначалось, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 1 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст.132 із наступними змінами).
Натомість, пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIIІ (який діяв на момент виникнення спірних правовідносин) передбачав, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст.132 із наступними змінами).
Як вже зазначалося вище, частиною 3 статті 133 Закону від 07.07.2010 № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VIІІ, було встановлено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Крім того, пунктом 10 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28.12.2014 № 76-VIII встановлено, що у 2015 році максимальний місячний розмір заробітної плати (грошового забезпечення) працівників державних органів та інших бюджетних установ, суддівської винагороди обмежується 7 розмірами мінімальної заробітної плати, а при скороченні чисельності працівників - 10 розмірами мінімальної заробітної плати (виплата допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата часу щорічної відпустки не враховується у зазначеному максимальному розмірі).
Разом з тим, Конституційний Суд України своїм рішенням від 04.12.2018 № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018(4062/15) за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону від 07.07.2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 № 192-VIII. Також, вказаним рішенням встановлено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року -12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».
Однак, як вже зазначалося судом вище, 06.12.2016 був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 № 1774-VIII, який набрав чинності з 01.01.2017 та установив, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року (пункт 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 06.12.2016 року № 1774-VIII).
Згідно з пунктом 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 06.12.2016 року №1774-VIII встановлено, що до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
У взаємозв'язку з вищенаведеним суд зазначає, що визнаючи неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону від 07.07.2010 № 2453-VI Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного закону щодо розміру посадового окладу, в результаті яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому. У зв'язку з чим, у рішенні від 04.12.2018 № 11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв'язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.
Тож, внаслідок прийняття Конституційним Судом України рішення від 04.12.2018 № 11-р/2018, розмір суддівської винагороди для суддів, що не пройшли кваліфікаційного оцінювання, зріс із дня набрання цим рішення законної сили, оскільки абсолютна величина посадового окладу змінилася з 10 на 15.
Законом від 06.12.2016 № 1774-VII лише змінено підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати працівників, а також інших виплат (наприклад, для розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, у колективних договорах та угодах усіх рівнів). Тобто, Законом від 06.12.2016 року №1774-VII запроваджено нову розрахункову величину для визначення розмірів тих чи інших виплат шляхом заміни мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум.
Таким чином, з прийняттям Закону від 06.12.2016 № 1774-VII змін зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина.
Разом з цим, Конституційний Суд України своїм рішенням від 04.12.2018 № 11-р/2018, на яке посилається позивач як на підставу набуття права на отримання посадового окладу у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, не вирішував питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при розрахунку посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому рішенні, не впливають на конституційність норм Закону від 06.12.2016 №1774-VII, зокрема пункту 3 його Прикінцевих та перехідних положень.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31.10.2019 року у справі № 520/11431/18, від 09.08.2019 у справі №826/9404/17 та від 11.03.2020 у справі № 200/9195/19-а
При цьому суд враховує, що відповідно до частини 4 статті 78, частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, враховуючи викладене, суд не приймає до уваги доводи апелянта про те, що з набранням законної сили рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 № 11-р/2018 посадовий оклад судді повинен розраховуватися на основі мінімальних заробітних плат, натомість погоджується з доводами відповідача про необхідність застосування у такому випадку, як розрахункової величини, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року.
Окрім того колегія суддів зазначає, що на час існування спірних правовідносин пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 02.06.2016 № 1402-VIIІ щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним, а тому відповідач правомірно керувався його положеннями та, відповідно, не мав правових підстав застосовувати мінімальну заробітну плату як розрахункову величину для визначення посадового окладу судді.
Також, колегія суддів враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду в зразковій справі №200/9195/19-а, а саме:
Як свідчить зміст Закону № 1774-VIII, цим Законом вносилися зміни до низки законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
Отже, таким приписом законодавець заборонив застосовувати розмір мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, у тому числі й суддів.
Водночас пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIII законодавець передбачив, що до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року.
З прийняттям Закону № 1774-VIII в Україні було змінено підхід щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини не лише при визначенні посадових окладів, а й щодо розрахунку всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата.
Аналіз такого правового регулювання дає підстави зробити висновок про те, що законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів розмір мінімальної заробітної плати; по-друге, чітко передбачив, що для визначення посадових окладів усіх суддів застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 01 січня відповідного календарного року.
Положеннями частини першої статті 8 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, а також шляхом оподаткування доходів працівників.
За наведеного правового регулювання спірних правовідносин, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що в межах здійснення державного регулювання оплати праці, передбаченого статтею 8 Закону України «Про оплату праці», прийнято Закон № 1774-VIIІ, яким установлено особливі умови визначення посадових окладів працівників, а саме шляхом застосування як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати.
Перехід на нову розрахункову величину - неоподатковуваний мінімум доходів громадян замість мінімальної заробітної плати фактично не погіршив рівня суддівської винагороди для суддів, що її отримували за Законом № 2453-VI. На момент набрання чинності Законом № 1774-VIIІ суддівська винагорода на підставі положень Закону № 1402-VIII ще не виплачувалася. Тому Велика Палата Верховного Суду констатує відсутність негативного впливу на рівень матеріального забезпечення суддів, який є складовою їхньої незалежності, від зміни розрахункової величини у цій ситуації.
Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що зміна розрахункової величини, яка використовується для визначення розміру суддівської винагороди, яка б призвела до фактичного зменшення винагороди, що вже реально виплачується суддям у грошовому виразі, є недопустимою, оскільки безпосередньо впливає на гарантії незалежності суддів.
Розмір суддівської винагороди має обчислюватися із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб замість мінімальної заробітної плати, оскільки Закон № 1774-VIII, який передбачає такий порядок розрахунків, прийнятий у часі пізніше від Законів № 2453-VI та № 1402-VIII, і фактично такий перехід на іншу розрахункову величину не призвів до зменшення розміру суддівської винагороди у грошовому виразі.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що оскільки розмір посадового окладу судді, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, після зміни розрахункової величини Законом № 1774-VIII у грошовому виразі не зменшився, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність порушення гарантії позивачки щодо розміру її матеріального забезпечення внаслідок внесених цим Законом змін.
На час існування спірних правовідносин пункт 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIІ щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним, а тому відповідач правомірно керувався його положеннями.
На підставі викладеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суддям, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, незалежно від причин його непроходження, суддівська винагорода виплачувалася в порядку та розмірах, які діяли до набрання чинності Законом №1402-VIIІ.
Тобто право на отримання суддівської винагороди в розмірі, визначеному Законом № 1402-VIIІ, мають судді, які пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді.
Водночас перебування судді в процесі кваліфікаційного оцінювання (у випадку його незавершення) не наділяє останнього правом на отримання суддівської винагороди в розмірі, визначеному Законом № 1402-VIIІ, оскільки ще не свідчить про успішне проходження ним кваліфікаційного оцінювання.
Отже, відмінності у визначенні розміру суддівської винагороди тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і тих, які його не проходили, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці відмінності були обумовлені легітимною й істотною метою, відповідали конституційним положенням, були об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими.
Враховуючи зазначене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, щодо відмови у задоволенні позовних вимог.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що ЄСПЛ у п.36 по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), №37801/97 від 1 липня 2003 року зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п.30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року).
Судова колегія зазначає, що згідно з практикою ЄСПЛ, зокрема, в рішенні по справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, п. 29).
Разом з тим, у відповідності до вимог ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
У відповідності з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Враховуючи зазначене, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на вимогах законодавства та не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, та ухвалив судове рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції надав належну оцінку наявним у справі доказам та зробив вірний висновок щодо відмови у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного та приймаючи до уваги, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку, та прийняв законне і обґрунтоване рішення, висновки суду відповідають обставинам справи, а тому підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 19 серпня 2019 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з моменту прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий Драчук Т. О.
Судді Полотнянко Ю.П. Ватаманюк Р.В.