Справа № 120/3720/20-а
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Томчук А.В.
Суддя-доповідач - Курко О. П.
15 грудня 2020 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Курка О. П.
суддів: Гонтарука В. М. Білої Л.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 07 жовтня 2020 року (м. Вінниця) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, стягнення середнього заробітку,
в липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, стягнення середнього заробітку.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 07 жовтня 2020 року позов задоволено частково, а саме: визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 10.08.2018 по 29.04.2020; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 10.08.2018 по 29.04.2020 в розмірі 9145,60 грн.; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням в частині відмови у задоволенні позову, позивач подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати рішення суду першої інстанції в цій частині та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, позивач зазначає, що суд не мав правових підстав для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки єдиною підставою для такого зменшення є вирішення спору на користь позивача частково.
Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, у відповідності до вимог п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, що позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 , яка перебуває на всіх видах забезпечення у військовій частині НОМЕР_1 .
Наказом командира Військової частини НОМЕР_2 від 07.08.2018 року № 149 позивача, начальника організаційно-планового відділу - заступника начальника військ зв'язку та інформаційних систем штабу Командування Повітряних Сил Збройних Сил України, звільненого наказом начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 27.07.2018 року № 414 у відставку відповідно до пункту другого частини п'ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" за підпунктом "б" (за станом здоров'я), знято з усіх видів забезпечення та виключено зі списків особового складу військової частини 10.08.2018 року.
В подальшому, вважаючи, що з ним не проведено повний розрахунок при звільненні, позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду.
Встановлено, що рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 07.11.2019 по справі №120/2878/19-а, окрім іншого, зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 10.08.2018.
Крім того, іншим рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 02.03.2020 по справі №120/4433/19-а, окрім іншого, зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Як слідує із матеріалів справи, 29.04.2020 позивачу здійснено виплату компенсації за не невикористані дні додаткової відпустки та індексації грошового забезпечення в сумі 30485,55 грн.
З огляду на те, що остаточний розрахунок при звільненні з позивачем було проведено лише 29.04.2020, позивач звернувся до відповідача із заявою від 03.07.2020, в якій, окрім іншого, просив виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Разом із тим, листом 08.07.2020 №350/118/2135-пс відповідач відмовив в нарахуванні та виплаті позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Незгода позивача із такими діями відповідача зумовила його звернення до суду з даним адміністративним позовом.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат в сумі 30485,55 грн., може вважатися виплата середнього заробітку в розмірі 9145,60 грн.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне.
Так, основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Спеціальним законодавством щодо порядку та умов виплати грошового забезпечення військовослужбовцям не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, у зв'язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи ст. ст. 116, 117 КЗпП України, що не заборонено спеціальним законодавством.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 31.01.2019 по справі №823/2249/18.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
В даному ж випадку, відповідачем не заперечується факт того, що остаточний розрахунок при звільненні з позивачем проведено лише 29.04.2020, а тому, позивач, як наслідок, має право на середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Що стосується доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 , про безпідставне зменшення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів апеляційного суду зазначає наступне.
Так, метою встановлення відповідальності роботодавця за порушення строків розрахунків при звільненні є захист майнових прав працівника (службовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Велика Палата у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц теж окреслила зазначені вище критерії оцінки спірних сум середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.
Про допустимість зменшення розміру відшкодування середнього заробітку у правовідносинах щодо проходження військової служби вказав Верховний Суд у постанові від 20.05.2020 (справа № 816/1640/17), зазначивши про обов'язок суду мотивувати прийняте рішення в частині підстав зменшення відшкодування.
Як вже зазначалось вище, розмір виплаченої заборгованості у вигляді компенсації за дні невикористаної додаткової відпустки та індексації грошового забезпечення становить 30485,55 грн.
Вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду у постанові 26 червня 2019 року по справі № 761/9584/15-ц зазначила, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Згідно пункту 94.5. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі № 761/9584/15-ц "для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 - 2015 року можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя".
З аналізу даних розміщених на офіційному сайті Національного банку України, встановлено, що на дату звільнення позивача (10.08.2018) розмір облікової ставки НБУ становив 18,0 % річних. Враховуючи виплачену суму заборгованості - 30485,55 грн., 18,0% річних від цієї суми становитиме 5487,40 грн. (457,28 грн. в місяць ), а враховуючи загальний період затримки розрахунків (із 10.08.2018 по 29.04.2020, що становить 20 місяців) - 9145,60 грн.
Враховуючи вищевикладене, з огляду на характер цієї заборгованості, дії позивача та відповідача, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат в сумі 30485,55 грн., може вважатися виплата середнього заробітку в розмірі 9145,60 грн., який розрахований із врахуванням періоду з часу несвоєчасного проведення розрахунку при звільненні (10.08.2018) по час розрахунку з ним (29.04.2020) та приблизного розміру майнових втрат в разі одержання кредиту для покриття несвоєчасно отриманих сум при звільненні.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 07 жовтня 2020 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України та оскарженню не підлягає.
Постанова суду складена в повному обсязі 15 грудня 2020 року.
Головуючий Курко О. П.
Судді Гонтарук В. М. Біла Л.М.