1/1168
ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
14 грудня 2020 року м. Київ № 640/20769/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Клочкової Н.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом
громадянки Пакистану ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України
про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява громадянки Пакистану ОСОБА_1 (надалі - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Державної міграційної служби України (надалі - відповідач), адреса: 01001, місто Київ, вулиця Володимирська, будинок 9, в якій позивач, з урахуванням уточненої позовної заяви, просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Державної міграційної служби України щодо не розгляду заяви громадянки Пакистану ОСОБА_1 про продовження строку перебування на території України;
- зобов'язати Державну міграційну службу України розглянути заяву громадянки Пакистану ОСОБА_1 в межах діючого законодавства.
Підставою позову вказано порушення прав та інтересів позивача, внаслідок протиправної бездіяльності суб'єкта владних повноважень.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження в адміністративній справі за позовом громадянки Пакистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що вона легально прибула в Україну, де ІНФОРМАЦІЯ_1 народила дитину - ОСОБА_2 , яка відповідно до пункту 1 статті 6 Закону України «Про громадянство України» являється громадянином України за народженням. У липні 2020 року вона звернулась до органів міграційної служби України із заявою про продовження строку перебування на території України, оскільки строк перебування закінчувався 01 серпня 2020 року. 06 серпня 2020 року у Державній міграційній службі України позивачу вручили рішення про відмову у продовженні строку перебування в Україні, вказавши на те, що у органу міграційної служби відсутні будь-які належні та об'єктивні підстави для продовження такого строку.
Позивач вважає таке рішення відповідача протиправним, таким, що суперечить нормам чинного законодавства.
В свою чергу, відповідачем було подано відзив на позовну заяву, у якому, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач посилається на те, що Державною міграційною службою України було правомірно та в межах чинного законодавства України було відмовлено у продовженні строку перебування позивача на території України, визначених пунктами 6 та 7 Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2012 року № 150.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та проти чого не заперечували сторони, 29 липня 2020 року громадянка Пакистану ОСОБА_1 звернулась до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області із заявою про продовження строку перебування на території України, у якій було зазначено, що нею були подані документи для отримання посвідки на постійне проживання в Україні та одночасно з цим було вилучено посвідку на тимчасове проживання з вимогою покинути територію України протягом 7 днів.
Позивач просила продовжити термін перебування в Україні до моменту отримання нею посвідки на постійне проживання, оскільки вона не в змозі залишити територію України через карантин, а також через те, що вона є матір'ю дитини, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є громадянином України.
Також було зазначено, що позивач із дитиною не мають можливості виїхати до Пакистану.
Позивачем до звернення було долучено переклад українською мовою сторінки паспортного документа серії НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , виданого 18 жовтня 2018 року, дійсний до 18 жовтня 2023 року, засвідчений в установленому законодавством порядку, копію пам'ятки для іноземця та особи без громадянства, які перебувають у процедурі оформлення дозволу на імміграцію в Україну, від 16 липня 2020 року копію свідоцтва про народження дитини серії НОМЕР_2 виданого 14 січня 2020 року на ім'я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дві копії довідки про реєстрацію особи громадянином України № 100 від 19 травня 2020 року на ім'я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виданої Управлінням ДМС України в Луганській області, та копію заяви від 28 липня 2020 року до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, у якій позивач просить прийняти посвідку на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_3 дійсну до 01 серпня 2020 року та зняти її з реєстрації з місця проживання: АДРЕСА_1 .
Також, з матеріалів справи вбачається, що 03 грудня 2015 року позивач була документована Головним управлінням ДМС у місті Києві посвідкою на тимчасове проживання серії НОМЕР_3 терміном дії до 01 серпня 2016 року на підставі частини 13 статті 4 Закону як особа, яка прибула в Україну з метою навчання. Строк дії вказаної посвідки було продовжено до 01 серпня 2020 року.
Надалі, Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області листом від 06 серпня 2020 року за вих. № ОП-Л-341.20/8.1/2073-20 було відмовлено громадянці Пакистану ОСОБА_1 у задоволенні заяви про продовження строку перебування на території України.
Не погоджуючись з вищевказаними діями та рішенням суб'єкту владних повноважень, пов'язаних з відмовою у продовженні строку перебування на території України, позивач звернувся до адміністративного суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України визначає Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року № 3773-VI (надалі - Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).
Пунктом 6 частини 1 статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначено, що іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Згідно пункту 9 частини 1 статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, - іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території Україні протягом дії візи або на період, установлений законодавством чи міжнародним договором України, або якщо строк їх перебування на території України продовжено в установленому порядку.
Вимогами статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб'єктності та основних прав і свобод людини.
Згідно з частиною 16 статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.
Порядок продовження строку перебування іноземців та осіб без громадянства на території України визначено статтею 17 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Так, іноземцю або особі без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, може бути продовжено строк перебування (за наявності законних підстав).
Документи про продовження строку перебування в Україні оформляються на підставі письмових звернень іноземця або особи без громадянства та приймаючої сторони, які подаються не пізніш як за три робочих дні до закінчення встановленого строку їх перебування на території України.
У продовженні строку перебування іноземцю або особі без громадянства може бути відмовлено в разі відсутності для цього підстав та достатнього фінансового забезпечення для покриття витрат, пов'язаних із перебуванням іноземця або особи без громадянства в Україні, або відповідних гарантій від приймаючої сторони.
Продовження строку перебування на території України здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Процедуру продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України визначає Порядок продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2012 року № 150 (надалі - Порядок № 150).
Пунктом 2 Порядку №150 передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які на законній підставі прибули в Україну, можуть тимчасово перебувати на її території:
1) протягом наданого візою дозволу в межах строку дії візи в разі в'їзду осіб без громадянства чи іноземців, які є громадянами держав з візовим порядком в'їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України;
2) не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в'їзду іноземців, які є громадянами держав з безвізовим порядком в'їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України. Порядок обчислення зазначеного строку встановлюється МВС;
3) на період дії візи, але не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в'їзду за візою, оформленою до 11 вересня 2011 року.
У відповідності до пункту 7 Порядку № 150 рішення про продовження строку перебування іноземців та осіб без громадянства на території України понад встановлені цим Порядком строки приймається керівником територіального органу або підрозділу ДМС чи його заступником у разі подання заяви про отримання дозволу на імміграцію чи набуття громадянства України та наявності підстав, які не дають змоги виїхати з України, відповідно до статті 22 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», а також Головою ДМС або його заступником в інших випадках за умови подання підтверджувальних документів.
Згідно пункту 8 Порядку № 150 заяви про продовження строку перебування на території України подаються іноземцями та особами без громадянства і приймаючою стороною не раніше ніж за десять та не пізніше ніж за три робочі дні до закінчення такого строку до територіальних органів або підрозділів ДМС за місцем проживання. Зразок заяви та порядок її розгляду затверджуються МВС.
За приписами пункту 9 Порядку № 150 для продовження строку перебування на території України іноземець та особа без громадянства і приймаюча сторона разом із заявою подають такі документи:
1) у разі, коли приймаючою стороною є фізична особа:
- паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства (після пред'явлення повертається), копію його сторінок з особистими даними, візою (за наявності) і відміткою про реєстрацію та/або копію імміграційної картки (за наявності);
- переклад українською мовою сторінок паспортного документа іноземця або документа, що посвідчує особу без громадянства, з особистими даними, засвідчений в установленому законодавством порядку;
- паспортний документ фізичної особи, що є приймаючою стороною (після пред'явлення повертається), та копію його сторінок з особистими даними;
- копію посвідки на постійне чи тимчасове проживання або іншого документа, що підтверджує законність перебування на території України (якщо приймаючою стороною є іноземець та особа без громадянства);
- документ, що підтверджує наявність фінансового забезпечення для покриття витрат, пов'язаних з перебуванням іноземця та особи без громадянства на території України, чи гарантійний лист приймаючої сторони про взяття на себе зобов'язань із сплати всіх витрат, пов'язаних з перебуванням іноземця та особи без громадянства на території України та їх виїздом з України;
- документ про право власності або свідоцтво про державну реєстрацію права власності на житло, яке надається іноземцеві та особі без громадянства для перебування (після пред'явлення повертається), та його копію, а у разі, коли житло не належить приймаючій стороні, - письмову згоду власника (співвласника) такого житла. Якщо житло перебуває в державній або комунальній власності, замість документа про право власності подається видана організацією, яка здійснює експлуатацію житлового будинку, довідка про всіх повнолітніх осіб, місце проживання яких зареєстровано у такому житлі, та їх письмова згода на перебування іноземця та особи без громадянства;
- чотири фотокартки іноземця та особи без громадянства розміром 3,5 х 4,5 сантиметра;
- квитанція про сплату державного мита за продовження строку перебування або документ, який підтверджує наявність пільг щодо сплати.
Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою ісламської республіки Пакистан, яка прибула на територію України 03 грудня 2015 року з метою навчання у строк до 01 серпня 2016 року.
Надалі, строк перебування ОСОБА_1 на території України був продовжений до 01 серпня 2020 року.
29 липня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області із заявою про продовження строку перебування на території України, у зв'язку з отриманням її дитини громадянства України.
На підтвердження вказаних обставин, позивачем були долучені наступні документи:
- переклад українською мовою сторінки паспортного документа серії НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , виданого 18 жовтня 2018 року, дійсний до 18 жовтня 2023 року, засвідчений в установленому законодавством порядку;
- копію пам'ятки для іноземця та особи без громадянства, які перебувають у процедурі оформлення дозволу на імміграцію в Україну, від 16 липня 2020 року;
- копію свідоцтва про народження дитини серії НОМЕР_2 виданого 14 січня 2020 року на ім'я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- дві копії довідки про реєстрацію особи громадянином України № 100 від 19 травня 2020 року на ім'я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виданої Управлінням ДМС України в Луганській області;
- копію заяви від 28 липня 2020 року до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, у якій позивач просить прийняти посвідку на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_3 дійсну до 01 серпня 2020 року та зняти її з реєстрації з місця проживання: АДРЕСА_1 ;
- та інші документи передбачені чинним законодавством.
З огляду на перелік викладених документів, суд приходить до висновку, що позивачем були надані усі документи, перелік яких встановлено пунктом 9 Порядку №150.
При цьому, відповідно до пункту 6 Порядку № 150 строк перебування іноземців та осіб без громадянства на території України продовжується у разі, коли вони прибули:
1) за короткостроковою візою, а також з держав з безвізовим порядком в'їзду за наявності обґрунтованих підстав (лікування, вагітність чи пологи, догляд за хворим членом родини, оформлення спадщини, подання заяви про отримання дозволу на імміграцію чи набуття громадянства України, виконання службових обов'язків іноземним кореспондентом або представником іноземного засобу масової інформації тощо) та за умови подання підтверджувальних документів - на період існування таких підстав, але не більш як 180 днів з дати останнього в'їзду в Україну. До короткострокових віз прирівнюються візи типу С-2, С-3, Б, Л, М, Н, Р, Г, К, Т, П-1, ОП і П-2, оформлені до 11 вересня 2011 року (до закінчення строку їх дії);
2) за транзитною візою в разі вимушеної зупинки на території України у зв'язку з надзвичайними обставинами (стихійне лихо, хвороба, ремонт транспортного засобу тощо) за наявності документа, що підтверджує причину та тривалість вимушеної зупинки, - на період, необхідний для усунення таких обставин. До транзитних віз прирівнюються візи типу ТР-1 і ТР-2, оформлені до 11 вересня 2011 р. (до закінчення строку їх дії);
3) за довгостроковою візою, якщо протягом строку дії візи з поважних причин не оформлено посвідки на постійне чи тимчасове проживання, за умови подання підтверджувальних документів - на період не більш як один місяць. До довгострокових віз прирівнюються візи типу О, ІМ-1, ІМ-2, ІМ-3 і Ф, оформлені до 11 вересня 2011 р. (до закінчення строку їх дії).
Таким чином, строк перебування іноземця на території України може бути продовжено у разі, коли він прибув за короткостроковою візою, а також з держав з безвізовим порядком в'їзду за наявності обґрунтованих підстав, зокрема, набуття громадянства України.
У відповідності до статті 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.
За змістом пункту 2 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства.
Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб визначено Законом України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року № 2235-III (надалі - Закон України «Про громадянство України»).
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 6 Закону України «Про громадянство України» громадянство України набувається, зокрема, за народженням.
Частинами 4 та 8 статті 7 Закону України «Про громадянство України» передбачено, що особа, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України.
Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.
Таким чином, дитина позивача - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народившись на території України, у відповідності до приписів статті 7 Закону України «Про громадянство України» має право на набуття громадянства України з моменту народження, відтак позивач, користуючись наданим йому законом правом та звернувшись до органів міграційної служби порушив питання щодо набуття її дитиною громадянства України за народженням.
Надалі, відповідно до наявної в матеріалах справи довідки № 100 від 19 травня 2020 року вбачається, що ОСОБА_2 (донька позивача) ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженка м. Рубіжне, Луганська область, Україна, згідно з рішенням Управління ДМС України в Луганській області від 19 травня 2020 року набула громадянства України та є громадянином України з 19 травня 2020 року.
У зв'язку з наявністю вказаних вище обставин, позивач була вимушено звернутись до міграційного органу для продовження строку перебування на території України, до настання моменту розгляду її документів, щодо набуття громадянства України.
Суд звертає увагу, що відповідно до частин 1 та 2 статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього.
Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Також, відповідно до частини 1 статті 14 Закону України «Про охорону дитинства» діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.
З огляду на зазначене, судом встановлено, що підстава, на яку ОСОБА_1 посилалась у заяві на продовження строку тимчасового перебування на території України є однією із підстав для продовження тимчасового перебування на території України, визначених пунктом 6 Порядку № 150.
Відтак, ОСОБА_1 , як мати дитини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка набула громадянство України за народженням, мала усі визначені законом підстави для продовження строку тимчасового перебування на території України на час, необхідний для прийняття ДМС України рішення про набуття чи відмову у набутті громадянства України ОСОБА_1 , у зв'язку з чим суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог позивача в частині визнання протиправною бездіяльності Державної міграційної служби України щодо не розгляду заяви громадянки Пакистану ОСОБА_1 про продовження строку перебування на території України.
У той же час, суд зазначає, що частинами 3, 4 статті 17 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначено, що у продовженні строку перебування іноземцю або особі без громадянства може бути відмовлено в разі відсутності для цього підстав та достатнього фінансового забезпечення для покриття витрат, пов'язаних із перебуванням іноземця або особи без громадянства в Україні, або відповідних гарантій від приймаючої сторони.
Продовження строку перебування на території України здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
У відповідності до пункту 10 Порядку № 150 рішення про відмову в продовженні строку перебування іноземця та особи без громадянства на території України приймається в разі:
1) необхідності забезпечення національної безпеки або охорони громадського порядку;
2) необхідності охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні;
3) коли паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, підроблений, зіпсований або не відповідає встановленому зразку чи належить іншій особі;
4) подання іноземцем та особою без громадянства завідомо неправдивих відомостей чи підроблених документів;
5) коли виявлено факти невиконання іноземцем та особою без громадянства рішення суду чи органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або вони мають інші майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи ті, що пов'язані з попереднім видворенням за межі України, у тому числі після закінчення строку заборони подальшого в'їзду в Україну;
6) коли є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець та особа без громадянства мають інші, ніж заявлені у заяві, підстави та мету перебування в Україні або вони не подали відповідного підтвердження;
7) відсутності в іноземця та особи без громадянства достатнього фінансового забезпечення на період перебування або відповідних гарантій приймаючої сторони.
Зазначене рішення може бути оскаржене до територіального органу ДМС (у разі, коли рішення прийняте територіальним підрозділом ДМС), ДМС або суду.
Аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить, що відповідачу як суб'єкту владних повноважень надано виключну дискрецію щодо прийняття рішення або про продовження строку перебування на території України, або відмову у продовженні строку перебування іноземцю або особі без громадянства за наявності законодавчо передбачених на це підстав.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24 квітня 2017 року №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Разом з тим суд зазначає, що у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України бездіяльність суб'єкта владних повноважень - це пасивна поведінка суб'єкта владних повноважень, яка може мати вплив на реалізацію прав, свобод, інтересів фізичної чи юридичної особи. Для визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною, особа, яка вважає, що її право порушене, повинна довести існування причинного зв'язку між такою протиправною бездіяльністю та її порушеним правом.
Поряд з цим, бездіяльність суб'єкта владних повноважень може бути визнано протиправною адміністративним судом лише в тому випадку, якщо відповідач ухиляється від вчинення дій, які входять до кола його повноважень та за умови наявності правових підстав для вчинення таких дій. Таким чином, бездіяльність - це завжди пасивна поведінка, тобто відсутність з боку суб'єкта владних повноважень будь-яких дій.
При цьому, суд зазначає, що процедуру розгляду заяв про продовження строку перебування на території України іноземців та осіб без громадянства, паспортні документи або документи, що підтверджують особу без громадянства, яких зареєстровано посадовою особою Держприкордонслужби, та приймаючої їх сторони, а також прийняття за результатами їх розгляду рішень передбачено Порядком розгляду заяв іноземців та осіб без громадянства про продовження строку перебування на території України, затвердженим наказом Міністерства внутрішніх справ України від 25 квітня 2012 року №363 (надалі - Порядок № 363).
У відповідності до пункту 4 Порядку № 363 рішення щодо продовження строку перебування іноземців та осіб без громадянства приймають:
- голова (або його заступники) Державної міграційної служби України (далі - ДМС) - стосовно всіх іноземців та осіб без громадянства незалежно від установленого режиму взаємних поїздок громадян, строку перебування в Україні, мети поїздки та місця їх проживання в Україні;
- начальники (або їх заступники) територіальних органів чи територіальних підрозділів ДМС (далі - територіальні органи чи підрозділи ДМС) - стосовно іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території адміністративного обслуговування, з урахуванням вимог пунктів 6 та 7 Порядку продовження строку перебування.
Згідно з пунктом 8 Порядку № 363 працівник територіального органу чи підрозділу ДМС при надходженні заяви про продовження строку перебування на території України вивчає обґрунтованість наведених підстав стосовно необхідності продовження строку перебування, перевіряє дійсність поданих документів, своєчасність їх подання, наявність відміток про реєстрацію (відмітки органів охорони державного кордону «В'їзд» («Виїзд») або документа, що підтверджує законність перебування іноземця, особи без громадянства в Україні) чи продовження строку перебування, звіряє відомості про іноземців чи осіб без громадянства, указані в їх паспортних документах, з даними, що містяться в цих зверненнях, з'ясовує законність перебування іноземців та осіб без громадянства в державі та відсутність відомостей, що перешкоджають подальшому перебуванню цих осіб в Україні, та завіряє копії прийнятих документів своїм підписом.
За приписами пункту 11 Порядку № 363 про прийняте рішення у заяві про продовження строку перебування на території України робиться відмітка про продовження строку перебування із зазначенням терміну, на який вирішено продовжити строк перебування, або причин відмови.
Відмова оформляється у вигляді повідомлення про відмову в продовженні строку перебування на території України (додаток 5) у двох примірниках: перший вручається під підпис іноземцю чи особі без громадянства або приймаючій його стороні, другий додається до матеріалів звернення. При цьому іноземцеві чи особі без громадянства надається строк для виїзду з України.
Проте, суд звертає увагу, що жодного рішення відповідачем за результатами розгляду поданої позивачем заяви прийнято не було та фактично заяву не розглянуто.
Враховуючи вищевикладене, суд погоджується з посиланнями позивача щодо допущення відповідачем протиправної бездіяльності з приводу розгляду вказаної заяви позивачки та необхідності захисту її порушеного права шляхом зобов'язання відповідача розглянути подану заяву в порядку, визначеному статті 17 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», у межах наданих відповідачу дискреційних повноважень.
Вимогами пункту 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Частиною 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Таким чином, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для задоволення позовних вимог позивача, та для наявності підстав для зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву громадянки Пакистану ОСОБА_1 в межах діючого законодавства.
Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Згідно з частиною 1 статті 9, статті 72, частин 1, 2, 5 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
А тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Інші доводи сторін не спростовують викладеного та не доводять протилежного.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Як вбачається з наявного у матеріалах справи платіжного доручення, позивачем під час звернення з даним позовом до суду сплачено судовий збір у розмірі 840,80 грн. Відтак, враховуючи розмір задоволених позовних вимог, суд присуджує на користь позивача судові витрати у розмірі 840,80 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов громадянки Пакистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити.
2. Визнати протиправною бездіяльність Державної міграційної служби України щодо не розгляду заяви громадянки Пакистану ОСОБА_1 про продовження строку перебування на території України.
3. Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Пакистану ОСОБА_1 в межах діючого законодавства.
4. Стягнути на користь громадянки Пакистану ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) понесені нею судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 840,80 грн (вісімсот сорок гривень 80 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України (01001, місто Київ, вулиця Володимирська, будинок 9, код ЄДРПОУ 37508470).
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя Н.В. Клочкова