ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
24 листопада 2020 року м. Київ № 640/25156/19
Окружний адміністративний суд міста Києва в складі головуючого судді Качура І.А., розглянувши за правилами спрощеного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві
про визнання протиправними дій, зобов'язати вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві, в якому просить суд:
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві здійснити ОСОБА_1 з 12.02.2018 року перерахунок і виплату пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №1 з врахуванням заробітної плати за період з липня 1992 року по червень 1997 року згідно Довідки № 398 від 24.11.2014 року Державного підприємства «Луганське шахтобудівельне управління».
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивачу на підставі поданої 12.02.2018 року заяви та з урахуванням Постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 16.01.2019 року, з 12.02.2018 року ОСОБА_1 призначено пенсію за віком на пільгових умовах за Списком №1, розмір якої обчислено за нормами Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Разом із заявою від 12.02.2018 року надана Довідка № 398 від 24.11.2014 року про заробітну плату для обчислення пенсії за період з липня 1992 року по червень 1997 року, яка видана ДП «Луганське шахтобудівельне управління», однак після призначення в червні 2019 року пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №1 вказана довідка не була врахована, що, на думку позивача, обмежує його права на соціальний захист.
Представником Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві подало до суду відзив, у якому відповідач просить суд відмовити в повному обсязі в задоволенні позовних вимог. Відповідач зазначив, що не врахував Довідку № 398 від 24.11.2014 року про заробітну плату для обчислення пенсії за період з липня 1992 року по червень 1997 року, оскільки така довідка повинна бути підтверджена необхідними первинними документами, а у випадку відсутності доказів достовірності такої довідки, органи пенсійного фонду мають право не брати її до уваги та не враховувати відомості, зазначені в ній. Водночас, здійснити перевірку вказаної архівної довідки у відповідача не має можливості: архів та документація ДП «Луганське шахтобудівельне управління» знаходиться на тимчасово окупованій території.
Ухвалою суду від 18.12.2019 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 16.01.2019 року у справі № 826/7553/18 позовні вимоги задоволено частково, зокрема Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві зобов'язано повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №1 та винести відповідне рішення з урахуванням висновків суду.
На підставі поданої позивачем заяви від 12.02.2018 року та з урахуванням Постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 16.01.2019 року, з 12.02.2018 року ОСОБА_1 призначено пенсію за віком на пільгових умовах за Списком №1, розмір якої обчислено за нормами Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
За твердженнями позивача, разом з заявою від 12.02.2018 року позивачем надана Довідки № 398 від 24.11.2014 року про заробітну плату для обчислення пенсії за період з липня 1992 року по червень 1997 року, яка видана ДП «Луганське шахтобудівельне управління», і яка відповідачем не була врахована при призначені пенсії в червні 2019 року.
06.08.2019 року позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві з заявою про обчислення пенсії позивача з урахування заробітної плати з липня 1992 року по червень 1997 року відповідно до Довідки № 398 від 24.11.2014 року з моменту призначення пенсії.
10.09.2019 року Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві повідомило позивача, що позивач перебуває на обліку в Головному управлінні (Дніпровський район) та отримує пенсію відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Пенсію обчислено з урахуванням страхового стажу 28 років 8 місяців 24 дні та заробітної плати, визначеної за період роботи з 01.07.2000 року по 31.01.2018 року згідно даних персоніфікованого обліку. Щодо включення до розрахунку пенсії заробітної плати за період з липня 1992 року по червень 1997 року відповідач зазначив, що таке включення не є доцільним, оскільки призведе до зменшення розміру пенсії.
16.10.2019 року позивач направив скаргу на відповідь відповідача до Пенсійного фонду України, зазначивши власні показники розрахунку пенсії з урахуванням заробітку за період з липня 1992 року по червень 1997 року.
27.11.2019 року Листом № 27533/М-11 Пенсійний фонд України повідомив позивача, що Довідку № 398 від 24.11.2014 року не може бути враховано при обчисленні пенсії, оскільки немає можливості здійснити перевірку вказаної довідки, адже архів та документація ДП «Луганське шахтобудівельне управління» знаходиться на тимчасово окупованій території. При цьому, Пенсійний фонд України вказав, що документи, у тому числі довідки про заробітну плату, видані підприємствами, які знаходяться на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, є недійсними і не створюють правових наслідків і, відповідно, не можуть бути враховані при призначенні пенсії.
Вважаючи, що неврахування відповідачем при обчисленні пенсії з дати її призначення Довідки № 398 від 24.11.2014 року про заробітну плату для обчислення пенсії за період з липня 1992 року по червень 1997 року, є обмеженням його права на соціальний захист, передбаченого Конституцією України, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Законом України від 05.11.1991 року №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» (далі Закон №1788-ХІІ) та Законом України від 09 .07.2003 року №1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі Закону №1058-ІV).
Закон №1788-ХІІ був ведений в дію з 01.01.1992 року в частині норм, що стосуються призначення і виплати пенсій та коригування рівнів пенсій, призначених до введення цього Закону; з 01 квітня 1992 року в повному обсязі.
01 січня 2004 року набув чинності Закон №1058-ІV.
Відповідно до частини 2 статі 24 Закону №1058-ІV страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Система персоніфікованого обліку була введена в дію 01.01.2004 року на виконання Указу Президента України від 04.05.1998 року № 401 «Про заходи щодо впровадження персоніфікованого обліку відомостей у системі обов'язкового державного пенсійного страхування» згідно постанов Кабінету Міністрів України №1854 від 12.12. 2002 року та №303 від 12.03.2003 року.
Персоніфікований облік у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування визначено положеннями статті 21 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Так, персоніфікований облік у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється з метою обліку застрахованих осіб, учасників накопичувальної системи пенсійного страхування та їх ідентифікації, а також накопичення, зберігання та автоматизованої обробки інформації про облік застрахованих осіб і реалізацію ними права на страхові виплати у солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та накопичувальній системі пенсійного страхування /частина перша/.
Отже, на кожну застраховану особу відкривається персональна електронна облікова картка, яка містить відомості про саму застраховану особу (в тому числі реєстраційний номер облікової картки платника податків), страхувальника, страховий стаж застрахованої особи та інші відомості, які дозволяють встановити страховий стаж для призначення пенсії.
У відповідності до пунктів 4, 5 частини першої статті 16 цього ж Закону застрахована особа має право: отримувати безоплатно відомості, внесені до її персональної облікової картки з системи персоніфікованого обліку та Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; звертатися із заявою до територіального органу Пенсійного фонду про уточнення відомостей, внесених до персональної облікової картки в системі персоніфікованого обліку та Державному реєстрі загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно із частинами першою та другою статті 24 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності зазначеним Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.
У відповідності до ч. 1 ст. 1 ст. 40 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», заробітна плата (дохід) за період страхового стажу до 1 липня 2000 року враховується для обчислення пенсії на підставі документів про нараховану заробітну плату (дохід), виданих у порядку, встановленому законодавством, а за період страхового стажу починаючи з 1 липня 2000 року - за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку. Державний реєстр складається з реєстру страхувальників і реєстру застрахованих осіб (частина друга).
Ведення реєстру застрахованих осіб Державного реєстру здійснюється на підставі положення, що затверджується Пенсійним фондом за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, та фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування затверджене постановою правління Пенсійного фонду України від 18.06.2014 року №10-1, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 08 липня 2014 року за №785/25562 (надалі - Положення №10-1), відповідно до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон) визначає порядок організації ведення реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування (далі - Реєстр застрахованих осіб) та порядок надання інформації з Реєстру застрахованих осіб.
Відповідно до частини першої статті 56 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 року № 1788-XII до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.
Згідно ст. 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення», основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 року №637 затверджений Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (Порядок №637).
Відповідно до п. 1 зазначеного Порядку №637, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Статтею 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне страхування» встановлено, що Пенсійний фонд України - орган, уповноважений відповідно до цього Закону вести реєстр застрахованих осіб Державного реєстру та виконувати інші функції, передбачені законом.
Статтею 14 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне страхування» визначено, що Пенсійний фонд та його територіальні органи зобов'язані:
1) надавати на безоплатній основі інформацію з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру податковим органам, фондам загальнообов'язкового державного соціального страхування, органам праці та соціального захисту в порядку, визначеному Пенсійним фондом за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, центральними органами виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сферах праці, трудових відносин та зайнятості населення, соціального захисту населення, та фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування;
2) забезпечувати своєчасне внесення відомостей до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру;
3) здійснювати контроль за достовірністю відомостей, поданих до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру;
4) надавати безоплатно на вимогу застрахованих осіб інформацію, що міститься на їх персональних облікових картках у реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру.
Відповідно до п. 3 ст. 44 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. На такі перевірки не поширюється дія положень законодавства про здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.
Відповідно до п. 2.10 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» довідка про заробітну плату (дохід) особи видається на підставі особових рахунків, платіжних відомостей та інших документів про нараховану та сплачену заробітну плату підприємством, установою чи організацією, де працював померлий годувальник або особа, яка звертається за пенсією. Якщо такі підприємства, установи, організації ліквідовані або припинили своє існування з інших причин, то довідки про заробітну плату видаються правонаступником цих підприємств, установ чи організацій або архівними установами.
У випадках, коли архівні установи не мають можливості видати довідку за встановленою формою з розшифровкою виплачених сум за видами заробітку, вони можуть видавати довідки, що відповідають даним, наявним в архівних фондах, без додержання цієї форми.
Відповідно до п.4.1 вказаного Порядку орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 3).
Заяви про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії й поновлення виплати раніше призначеної пенсії приймаються органом, що призначає пенсію, за наявності в особи всіх необхідних документів.
При прийманні документів орган, що призначає пенсію:
1) перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта та документам про стаж;
2) перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів;
3) перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності).
Орган, що призначає пенсію, має право вимагати від підприємств, установ та організацій, фізичних осіб до оформлення у тримісячний строк з дня подання заяви прийнятих і подання додаткових документів, передбачених законодавством, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі.
Таким чином, судом встановлено, що відповідач як орган Пенсійного фонду України має право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію, проте суд критично ставиться до тверджень відповідача щодо права не брати до уваги відомості зазначенім в довідці про розмір нарахованої заробітної плати , яка подається особою для призначення/перерахунку пенсії, оскільки провести перевірку відповідної довідки немає можливості у зв'язку з тим, що архіви та документація підприємства, що надало довідку, знаходиться на тимчасово окупованій території. На думку суду, такі дії суперечать конституційним положенням, зокрема ст. 46 Конституції України, які гарантують право громадян на соціальний захист.
Суд також враховує твердження позивача про те, що неможливість проведення перевірки довідки про заробітну плату первинними документами з причин знаходження їх на тимчасово окупованій території України не може позбавляти позивача чи будь-яким чином обмежувати його право на соціальний захист у відповідному розмірі, оскільки це буде суперечити принципу «правової визначеності».
В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частини перша, друга статті 8 Конституції України).
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
В Основному Законі України передбачено, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки; усі суб'єкти права власності рівні перед законом (частина четверта статті 13); кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним (частини перша, четверта статті 41); кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності (частини перша, третя статті 42).
Конституційний Суд України у Рішенні від 05.06.2019 року у справа № 3-391/2018(6048/18) зазначив, що неодмінним елементом принципу верховенства права є юридична визначеність, яка вимагає від законодавця чіткості, зрозумілості, однозначності правових норм, їх передбачуваності (прогнозованості) для забезпечення стабільного правового становища людини.
Юридична визначеність дає можливість учасникам суспільних відносин завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх легітимних очікуваннях (legitimate expectations), зокрема у тому, що набуте ними на підставі чинного законодавства право буде реалізоване.
Юридичною визначеністю обумовлюється втілення легітимних очікувань, тобто досягнення бажаного результату шляхом вчинення правомірних дій з огляду на заздалегідь передбачені ймовірні наслідки.
Втілення легітимних очікувань унеможливлюється, зокрема, у випадку, коли особа не може досягнути прогнозованого результату внаслідок зміни юридичного регулювання у такі строки, що не є розумними та обґрунтованими.
Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Санді Таймс» проти Сполученого Королівства (№ 1)» (The Sunday Times v. the United Kingdom (no. 1) від 26 квітня 1979 року зазначив, що норма не може розглядатися як «право», якщо її не сформульовано достатньо чітко, що дає змогу громадянинові регулювати свою поведінку (§ 49).
Згідно з критерієм якості приписи права мають бути доступними для заінтересованої особи, яка могла б передбачати наслідки їх застосування щодо себе, та не суперечити принципові верховенства права (§ 27 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Круслен проти Франції» (Kruslin v. France) від 24 квітня 1990 року, § 23 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фельдман проти України (№ 2)» (Feldman v. Ukraine (no. 2) від 12 січня 2012 року).
Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини принцип юридичної визначеності є одним з основних складових верховенства права (§ 61 рішення у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) від 28 жовтня 1999 року).
Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська Комісія) у Доповіді "Верховенство права", схваленій на її 86-му пленарному засіданні, яке відбулося 25-26 березня 2011 року, зазначила, що принцип юридичної визначеності як елемент верховенства права є істотно важливим для довіри до судової системи та верховенства права; він є істотно важливим також і для плідності бізнесової діяльності, з тим щоб генерувати розвиток та економічний поступ; для того, щоб досягти цієї довіри, держава має зробити текст закону легкодоступним; вона також зобов'язана дотримуватися законів, які запровадила, і застосовувати їх у передбачуваний спосіб та з логічною послідовністю (пункти 41, 44); юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними (пункт 46); парламентові не може бути дозволено зневажати основоположні права людини внаслідок ухвалення нечітких законів (пункт 47); юридична визначеність також означає, що держава загалом повинна дотримуватися взятих на себе певних зобов'язань, виконувати покладені на неї певні функції чи виголошені нею перед людьми певні обіцянки (поняття «легітимні очікування») (пункт 48).
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (абзац перший); проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за потрібне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (абзац другий).
За позицією Європейського суду з прав людини Конвенцією захищається не лише право власності на наявне майно (право власності sensu stricto), а й легітимні очікування щодо набуття певного майна чи майнового права. Так, Європейський суд з прав людини наголосив, що майном може бути як наявне майно, так і, зокрема, право вимоги, відповідно до якого особа може стверджувати, що має принаймні легітимні очікування щодо ефективного здійснення права власності (§ 83 рішення у справі «Князь Ліхтенштейну Ганс-Адамс II проти Німеччини» (Prince Hans-Adams of Lichtenstein II v. Germany) від 12 липня 2001 року). Європейський суд з прав людини наголошував на різниці між звичайним очікуванням, яким би зрозумілим воно не було, і легітимним очікуванням, яке повинно бути більш конкретним і базуватися на положеннях законодавства чи усталеній національній судовій практиці (§ 112 рішення щодо прийнятності заяв у справі «Фон Мальтцан та інші проти Німеччини» (Von Maltzan and Others v. Germany) від 2 березня 2005 року).
Право власності не є абсолютним, тобто може бути обмежене, однак втручання у це право може здійснюватися лише на підставі закону з дотриманням принципу юридичної визначеності та принципу пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства. При обмеженні права власності в інтересах суспільства пропорційними можуть вважатися такі заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з-поміж усіх доступних для застосування заходів.
Суд також зауважує, що Конституційний Суд України у Рішенні від 05.06.2019 року у справа № 3-391/2018(6048/18) наголосив, що держава зобов'язана не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень конституційних прав, а й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожною особою, яка перебуває під її юрисдикцією. З цією метою законодавець та інші органи публічної влади повинні запроваджувати таке юридичне регулювання, що має відповідати конституційним нормам і принципам, та створювати механізми для ефективного захисту конституційних прав і свобод.
З огляду на вищезазначене, суд приходить до висновку, що відмова відповідача врахувати при перерахунку і виплаті пенсії за віком врахувати заробітну плату за період з липня 1992 року по червень 1997 року згідно Довідки № 398 від 24.11.2014 року у зв'язку з неможливістю її підтвердження, оскільки підприємство, що видало вказану довідку, знаходиться на тимчасово окупованій території України, - є протиправною.
Суд також зауважує, що під час розгляду справи і винесенні рішення у справі № 826/7553/18 копія Довідки № 398 від 24.11.2014 року, яка видана ДП «Луганське шахтобудівельне управління», була врахована судом для підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній та для підтвердження факту виконання позивачем робіт що передбачені списком №1.
Проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд вважає на необхідне зобов'язати відповідача здійснити ОСОБА_1 з 12.02.2018 року перерахунок і виплату пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №1 з врахуванням заробітної плати за період з липня 1992 року по червень 1997 року згідно Довідки № 398 від 24.11.2014 року Державного підприємства «Луганське шахтобудівельне управління».
Відтак, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно частин першої - третьої статі 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
При задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа (ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України).
Матеріалами справи встановлено, що позивач звільнений від сплати судового збору як учасник бойових дій.
На підставі викладеного, керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (05053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, ЄДРПОУ 42098368) про визнання протиправними дій, зобов'язати вчинити дії - задовольнити.
2. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві здійснити ОСОБА_1 з 12.02.2018 року перерахунок і виплату пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №1 з врахуванням заробітної плати за період з липня 1992 року по червень 1997 року згідно Довідки № 398 від 24.11.2014 року Державного підприємства «Луганське шахтобудівельне управління».
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження.
Рішення суду може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку, встановленому ст.ст. 293-297 КАС України. Апеляційна скарга подається протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя І.А. Качур