Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
14.12.2020 р. справа №520/15169/2020
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши за процедурою письмового провадження у порядку ст. 263 КАС України справу за позовом ОСОБА_1 (далі за текстом - заявник, позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (далі за текстом - владний суб'єкт, адміністративний орган, ГУ, Управління) про визнання бездіяльності протиправною, визнання протиправними та скасування рішень та зобов'язання вчинити певні дії, -
встановив:
Матеріали позову одержані судом 03.11.2020 р. Рішення про прийняття справи до розгляду було прийнято 19.11.2020 р. Відповідно до ч. 2 ст. 262 КАС України розгляд справи по суті може бути розпочатий з 07.12.2020 р.
Представник за довіреністю - громадянин Меламед Вадим Борисович як адвокат, на території держави Ізраїль діючи також у якості нотаріуса, в інтересах заявника у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про: 1) визнання бездіяльності відповідача, щодо не поновлення пенсії позивача - протиправною, 2) визнання протиправним та скасування рішення про відмову у поновленні пенсії позивачу, викладене в рішеннях відповідача від 09.07.2020р. та 03.08.2020р.; 3) зобов'язання відповідача - Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області - вчинити певні дії - провести поновлення виплати пенсії позивачу з 07.10.2009 року відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та здійснювати виплату пенсії на вказаний ним банківський рахунок з врахуванням індексації та з нарахуванням компенсації втрати частини доходів; 4) стягнення 100.000,00грн. моральної шкоди.
Аргументуючи ці вимоги зазначив, що громадянин, хоча і проживає постійно в Державі Ізраїль, проте має право на поновлення призначеної 30.06.1986р. пенсії, а оскарженими рішеннями адміністративного органу у реалізації цього права створено протиправну перешкоду у вигляді відмови.
Відповідач, Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області (далі за текстом - владний суб'єкт, адміністративний орган, Управління, ГУ), з поданим позовом не погодився.
Аргументуючи заперечення зазначив, що заявник полишив територію СРСР, виїхавши на постійне місце проживання у Ізраїль в 1990р., коли Пенсійний фонд України ще не був створений як центральний орган виконавчої влади. У той час, пенсія виплачувалася органами соціального захисту населення (скорочено - соцзабез). В архівних справах, переданих Управлінням праці та соціального захисту населення адміністрації Немишлянського району Харківської міської ради до Відділу з питань призначення та перерахунків пенсії №26 управління застосування пенсійного законодавства ГУ ПФУ в Харківській області пенсійна справа ОСОБА_1 не значиться. Матеріали звернення заявника не містили оригіналів усіх необхідних документів як для призначення пенсії, так і для поновлення пенсії. Наполягав, що відсутність необхідного страхового стажу зумовлює відсутність правових підстав як для призначення пенсії, так і для поновлення пенсії.
Суд, повно виконавши процесуальний обов'язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у державі Союз Радянських Соціалістичних Республік, про що зазначено в посвідченні № НОМЕР_1 , виданому відділенням МВС в Хайфі 31.10.1990р., Держава Ізраїль (а.с.60).
Відтак, за критерієм місця народження заявник належить до громадянства СРСР.
У тексті позову заявник стверджує, що пенсія була призначена 30.06.1986р., тобто під час існування такої держави як Союз Радянських Соціалістичних Республік.
За твердженням заявника на той час місцем мешкання була адреса: АДРЕСА_1 , що явно та очевидно не відповідає обставинам фактичної дійсності, позаяк станом на 30.06.1986р. ця адреса належала до території Української Радянської Соціалістичної Республіки як частини Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Окрім того, за власним твердженням заявника вже 31.10.1990р. (тобто до настання події набуття державою Україна суверенітету) заявник був документований посвідченням особи, виданим державою Ізраїль.
Документів про належність до громадянства України заявник до суду не подав, у тексті позову (зміст якого складає 40 сторінок формату А4) належних доводів про отримання паспорта громадянина України не виклав.
30.06.2019р. на території Держави Ізраїль заявником була складена заява належного формуляру про поновлення виплати пенсії за віком з 07.10.2009р. (а.с.42-43).
Матеріали цього звернення надійшли до ГУ ПФУ в Харківській області 11.07.2019р.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області №407 від 30.07.2019р. заявнику було відмовлено у поновленні виплати пенсії за віком (а.с.74).
Згадане рішення пенсійного органу було оскаржено заявником у межах справи №520/11714/19, де постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 29.04.2020р. було визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 30.07.2019р. № 407 про відмову у поновленні виплати пенсії за віком ОСОБА_1 за заявою від 11.07.2019р. з підстав зазначених у рішенні Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 30.07.2019р. №407; зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 11.07.2019р. про поновлення виплати пенсії.
Рішенням ГУ ПФУ в Харківській області в особі Відділу з питань перерахунків пенсій №26 управління застосування пенсійного законодавства від 09.07.2020р. №342а заявнику відмовлено в поновленні виплати пенсії за матеріалами звернення від 11.07.2019р. (а.с. 45).
Як з'ясовано судом, підставою для такого управлінського волевиявлення послугували судження владного суб'єкта про відсутність оригіналів документів стосовно стажу, віку, заробітної плати (а.с.46-47).
03.08.2020р. ГУ ПФУ в Харківській області в особі Відділу з питань призначення пенсій управління застосування пенсійного законодавства було прийнято рішення №3476 за матеріалами нового звернення заявника від 27.07.2020р. (а.с.48-49).
З тексту означеного правового акту індивідуальної дії слідує, що адміністративний орган вирішував питання з приводу поновлення пенсії заявника.
Водночас із цим, з поданої пенсійним органом на вимогу суду копії заяви установленого формуляра вх.№3759 вбачається, що представником заявника за цим зверненням порушувалось питання не у поновленні пенсії, а у призначенні пенсії.
Не погодившись із відповідністю закону управлінського волевиявлення пенсійного органу за матеріалами звернення від 11.07.2019р. та за матеріалами звернення від 27.07.2020р., заявник в особі представника ініціював даний спір.
Зважаючи на ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06), рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), правовий висновок постанови Верховного Суду від 11.06.2019 р. по справі 206/7230/16-а (2-а/206/174/16 у спорах про призначення пенсії має застосовуватись 6-місячний строк звернення до суду), правовий висновком постанови Верховного Суду від 24.04.2018р. по справі №646/6250/17, постанови Верховного Суду від 05.04.2019р. по справі №809/248/18 (адміністративне провадження №К/9901/53585/18), суд вважає, що пенсійні виплати (відносно етапів призначення, нарахування та виплати яких національний закон України не містить чітких критеріїв розмежування), не одержані у власність приватної особи з вини адміністративного владного органу, підлягають виплаті за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Тому, вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі установлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
Згідно з ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
За приписами п.6 ч.1 ст.92 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
З 01.01.2004р. таким законом є, насамперед, Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", який прийнятий на зміну Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України "Про пенсійне забезпечення" та ст.8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" право на отримання пенсій належить громадянам України.
Суспільні відносини з приводу належності осіб до громадянства України регламентовані приписами постанови Верховної ради України «Про проголошення незалежності України» від 24.08.1991р. та нормами Закону України «Про громадянство України» від 08.10.1991р. № 1636-XII і Закону України «Про громадянство України» від 18.01.2001р. №2235-III.
Так, відповідно до ст. 2 Закону України «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 року N 1636-XII (в редакції чинній станом на дату прийняття Закону) громадянами України є: 1) особи, які на момент набрання чинності цим Законом проживали в Україні, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, які не є громадянами інших держав і які не заперечують проти набуття громадянства України; 2) особи, які працюють за державним направленням, проходять військову службу або навчаються за межами України, за умови, якщо вони народилися чи довели, що постійно проживали на її території, не перебувають у громадянстві інших держав і не пізніш як через рік після набрання чинності цим Законом виявили бажання стати громадянами України; 3) особи, які набули громадянства України відповідно до цього Закону.
Згідно з абзацу 4 ст. 1 Закону України «Про громадянство України» від 18.01.2001р. № 2235-III громадянин України - особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.
У силу ст.3 Закону України «Про громадянство України» від 18.01.2001р. №2235-III громадянами України є: 1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; 2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав; 3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України; 4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України. Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року, а у пункті 3, - з моменту внесення відмітки про громадянство України.
При цьому, статтею 5 Закону України «Про громадянство України» передбачено, що документами, що підтверджують громадянство України, є: 1) паспорт громадянина України; 3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 4) тимчасове посвідчення громадянина України; 6) дипломатичний паспорт; 7) службовий паспорт; 8) посвідчення особи моряка; 9) посвідчення члена екіпажу; 10) посвідчення особи на повернення в Україну.
У ході розгляду справи суд зважає, що заявник у порядку ч.1 ст.78 КАС України, самостійно за власною вільною волею визнав у тексті заяви про поновлення пенсії від 11.07.2019р. №4761 (а.с.69) обставини залишення території України 09.09.1990р.
Станом на указану календарну дату існувала держава Українська РСР.
Відтак, твердження заявника про залишення території України слід визнати недоведеним.
При цьому, суд зважає, що у ході розгляду справи заявник не надав суду ані доказів повернення до держави України після 24.08.1991р., ані інших доказів набуття громадянства України.
Дана обставина була залишена поза увагою пенсійного органу при винесенні обох оскаржених рішень, що свідчить про невідповідність оскаржених рішень критерію обґрунтованості за п.3 ч.2 ст.2 КАС України.
Продовжуючи розгляд справи, суд зважає, що відповідно до п.2 ч.1 ст.49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно з ст.51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Однак, рішенням Конституційного суду України від 07.10.2009р. № 25-рп/2009 і п.2 ч.1 ст.49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», і друге речення ст.51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, були визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним).
Правові висновки з приводу застосування наведених норм закону викладені у постанові Великої палати Верховного Суду від 20.05.2020р. у справі № 815/1226/18 і полягають у тому, що рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009р. у справі № 25-рп/2009 розповсюджується на усіх пенсіонерів, які є громадянами України та проживають за межами України.
З наведених вище міркувань суд повторює про відсутність доказів належності заявника до громадянства України.
Суд також змушений констатувати, що на 40 сторінках позову заявник оскаржує саме бездіяльність пенсійного органу.
Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України предметом судової перевірки у порядку адміністративного судочинства є рішення та діяння (дія чи бездіяльність) владних суб'єктів.
Зміст рішення владного суб'єкта розтлумачено законодавцем у положеннях п.п.18 і 19 ч.1 ст.4 КАС України.
Визначення ж змісту діяння (дії чи бездіяльності) владного суб'єкта норми КАС України не містять.
Разом із тим, у силу ч.6 ст.7 КАС України суд вважає за можливе застосувати загальні визначення рішення, дії, бездіяльності, наведені у п.п.1, 2 і 3 ч.2 ст.24 Митного кодексу України, згідно з якими рішення владного суб'єкта - це письмовий акт, дія владного суб'єкта - це вчинок компетентного працівника владного суб'єкта, бездіяльність владного суб'єкта - це невиконання обов'язку.
При цьому, суд зважає, що відмова владного суб'єкта як різновид форми реалізації адміністративного волевиявлення (управлінської функції) може бути втілена як у рішенні владного суб'єкта, так і в дії владного суб'єкта, котра має певну документальну фіксацію.
Обставини прийняття пенсійним органом оскаржених рішень виключають можливість кваліфікації форми правової поведінки адміністративного органу як бездіяльності, що зумовлює відмову у позові за цим епізодом.
Продовжуючи вирішення спору, суд зазначає, що відповідно до ч.1 ст.44 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.
Процедура подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" додатково регламентована нормами Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" затвердженим постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005р. №22-1 (далі за текстом - Порядок №22-1).
Відповідно до пункту 1.5 Порядку №22-1 заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім'ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії, а пенсіонерами, які зареєстровані на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії від уповноважених органів Російської Федерації, - до органу, що призначає пенсію, визначеного Пенсійним фондом України. При цьому у заяві про виплату частини пенсії непрацездатним членам сім'ї особи, яка знаходиться на повному державному утриманні, вказується адреса одержувача цієї частини пенсії.
Зокрема, за правилом п.п.1 п.2.1 розділу ІІ Порядку №22-1 до заяви про призначення пенсії за віком додаються, зокрема, такі документи: 1) про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків або свідоцтво про загальнообов'язкове державне соціальне страхування; 2) про стаж, що визначені Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993р. №637; 3) індивідуальні відомості про застраховану особу (структурним підрозділом пенсійного органу) або довідка про заробітну плату (дохід) по 30 червня 2000 року (додаток 1) із зазначенням у ній назв первинних документів, на підставі яких її видано, їх місцезнаходження та адреси, за якою можливо провести перевірку відповідності змісту довідки первинним документам; 4) про місце проживання (реєстрації) особи; 5) про особливий статус особи.
Як передбачено п.2.23 розділу ІІ Порядку №22-1 документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію.
Документи про стаж, вік та заробітну плату подаються тільки в оригіналах. У разі якщо підтвердженням страхового стажу є трудова книжка, надається копія з неї, завірена адміністрацією підприємства, установи, організації за місцем останньої роботи або органом, що призначає пенсію.
Водночас згідно з пунктом 2.8. Порядку № 22-1 поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.
Так, в постанові Другого апеляційного адміністративного суду від 29.04.2020р. по справі № 520/11714/19 зроблені висновки: «При цьому, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову виходив з того, що позивачу станом на час звернення до суду пенсія згідно законодавства України не призначалась і не виплачувалась.
Проте, колегія суддів звертає увагу, що відмова Головного Управління Пенсійного фонду України в Харківській області не містить висновків щодо безпосереднього призначення ОСОБА_1 пенсії, повноти поданих при зверненні із заявою про поновлення виплат документів.
Зазначені обставини пенсійним органом не досліджувались при прийнятті оскаржуваного рішення.
З огляду на викладене, з метою повного захисту прав, свобод та інтересів позивача колегія суддів вважає за доцільне вийти за межі позовних вимог та визнати протиправними дії Головного Управління Пенсійного фонду України в Харківській області щодо відмови у поновленні виплати пенсії за віком ОСОБА_1 з підстав, зазначених у рішенні Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області № 407 від 30.07.2019, зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву представника ОСОБА_1 від 11.07.2019 про поновлення виплати пенсії».
Отже, на виконання постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 29.04.2020р. по справі № 520/11714/19 Головне управління мало повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 11.07.2019р. та перевірити повноту поданих при зверненні із заявою про поновлення виплат документів, визначившись чи призначалась та виплачувалась пенсія позивачу згідно законодавства України.
Як з'ясовано судом з оскаржуваного рішення від 09.07.2020р. №342а, підставою для відмови у поновленні виплати пенсії позивача, послугували висновки про те, що до загального трудового стажу заявника неможливо зарахувати періоди роботи, оскільки надано нотаріально завірену копію трудової книжки.
З цього приводу суд зазначає, що позивач звернувся із заявою від 11.07.2019р. про поновлення (за його твердженням) раніше призначеної пенсії (а.с.69).
На підтвердження обставин призначення пенсії, заявником надано засвідчену 23.02.1990р. нотаріусом Іщенко К.А. копію пенсійного посвідчення № НОМЕР_2 про призначення ОСОБА_1 пенсії за віком, яке було видано 30.06.1986р. Міністерством соціального забезпечення УРСР. (а.с.51-52), що в свою чергу свідчить про те, що питання наявності трудового стажу позивача та призначення пенсії мало бути вирішено ще в 1986 році.
Доказів вжиття пенсійним органом передбачених ч.3 ст.44 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" заходів, спрямованих на перевірку достовірності нотаріально засвідченої копії цього документу владним суб'єктом до матеріалів справи не подано.
До того ж, текст оскарженого рішення пенсійного органу не містить жодних належних висновків стосовно того, чи призначалась та виплачувалась пенсія ОСОБА_1 згідно з законодавством Української РСР, що підлягало обов'язковому з'ясуванню під час повторного вирішення матеріалів звернення заявника від 11.07.2019р. на виконання постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 29.04.2020р. по справі № 520/11714/19.
Цей дефект (ототожнення процедури призначення пенсії вперше і процедури поновлення виплати вже призначеної раніше пенсії) не може бути усунутий під час судового розгляду справи.
Суд також бере до уваги, що за правилами ч.3 ст.44 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. На такі перевірки не поширюється дія положень законодавства про здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.
До того ж і відповідно абзацу 3 п.1.7 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (затверджений Постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005р. №22-1), у разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис. Якщо вони будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття заяви про призначення пенсії або дата, зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви.
Проте, у ході розгляду даної справи пенсійний орган не подав жодних доказів та на навів жодних аргументів на підтвердження правомірності дій з приводу нереалізації управлінської функції у порядку наведеної норми для встановлення всіх обставин призначення позивачу пенсії.
Суд зазначає, що обов'язок доведення відповідності оскарженого рішення (діяння) закону за критеріями п.2 ч.2 КАС України у силу ч.2 ст.77 КАС України покладено саме на владного суб'єкта і згаданий обов'язок у ході розгляду справи Управлінням не виконаний.
Підсумовуючи вищевикладене, суд приходить до переконання про те, що оскаржені рішення пенсійного органу містять нездоланні та непереборні дефекти створення і тому підлягають скасуванню.
Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Отже, оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить висновку, що у спірних правовідносинах владний суб'єкт відмовивши у поновленні пенсії передчасно не забезпечив реалізацію управлінської функції відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, що зумовлює визнати протиправними і скасувати вчинені адміністративним органом владного управлінські волевиявлення, у зв'язку з чим позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Вказане зумовлює безальтернативну необхідність повернення до повторного розгляду ініційованого приватною особою питання, адже матеріали звернення особи набули статусу невирішених по суті.
З огляду на те, що матеріали звернення заявника від 11.07.2019р. та від 27.07.2020р. набули статусу невирішених по суті, а до суду не подано беззаперечних і переконливих доказів належності заявника до громадянства України вимогу про спонукання адміністративного органу до поновлення виплати пенсії з 07.10.2009р. слід визнати передчасною і недоведеною.
При цьому, з огляду на зміст п2.9 розділу ІІ Порядку №22-1, п.2.2 розділу ІІ Порядку №22-1, п.2.25 розділу ІІ Порядку №22-1 суд доходить до переконання про те, що у процедурі призначення (поновлення) пенсії діючий паспорт громадянина України виконує одночасно три самостійні функції, а саме: 1) підтверджує належність фізичної особи - заявника до громадянства України; 2) підтверджує вік фізичної особи - заявника; 3) підтверджує місце проживання фізичної особи - заявника (адже за національним законом пенсійні органи здійснюють реалізацію владних повноважень за принципом територіального розподілу юрисдикції).
У ході розгляду справи судом достеменно установлено, що заявник виїхав з Української РСР на постійне місце проживання до держави Ізраїль 09.09.1990р. , тобто до створення держави Україна.
Доказів повернення заявника після цієї дати до держави Україна, а також доказів оформлення заявником документів про належність до громадянства України суду не подано.
Суд відзначає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта ч.2 ст.77 КАС України і повинен виконуватись шляхом подання до суду доказів і наведення у процесуальних документах адекватних аргументів відповідності закону вчиненого волевиявлення і безпідставності доводів іншого учасника справи.
У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.
Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не підтвердженого документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не означає реального існування такої обставини.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Підсумовуючи викладені вище міркування та беручи до уваги обсяг доказів, наявних у розпорядженні владного суб'єкта на момент вчинення оскаржених рішень, суд приходить до висновків, що адміністративним органом у спірних правовідносинах не були учинені усі необхідні управлінські дії, унаслідок чого наявні юридичні фактори, котрі залишились поза увагою владного суб'єкта, але мають значення для законного волевиявлення, у зв'язку з чим згідно вимог ч. 2 ст. 9 КАС України слід вийти за межі позовних вимог та обтяжити Головне управління обов'язком повторно розглянути звернення заявника з приводу поновлення виплати раніше вже призначеної пенсії.
Вирішуючи спір за вимогою про стягнення моральної шкоди, суд зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Між тим, текст позову не містить доводів, а матеріали справи не містять жодних доказів настання у позивача у спірних правовідносинах моральної шкоди.
За таких обставин, суд не знаходить підстав для задоволення вимоги позову у цій частині.
При розв'язанні спору, суд зважає на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") і тому надав оцінку усім обставинам справи, котрі мають юридичне значення для правильного вирішення спору, та дослухався до усіх аргументів сторін, які ясно і чітко сформульовані та здатні вплинути на результат вирішення спору.
Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
вирішив:
Позов - задовольнити частково.
Вийти за межі позовних вимог.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 09.07.2020р. №342а.
Визнати протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області від 03.08.2020р. №3476.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області (місцезнаходження: пл. Свободи, 5, Держпром, 3 під., 2 пов, Харків, Харківська область, 61000, код ЄДРПОУ 14099344) повторно розглянути по суті матеріали звернення ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_3 ) від 11.07.2019р. з приводу поновлення виплати пенсії та від 27.07.2020р. з приводу призначення пенсії.
Позов у решті вимог - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що рішення підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України.
Суддя Сліденко А.В.