проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058
"07" грудня 2020 р. Справа №922/4259/19
Колегія суддів у складі:
головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Россолов В.В., суддя Склярук О.І.,
при секретарі Довбиш А.Ю.,
за участю представників:
позивача - Давидюк О.М., посвідчення №1657 від 21.05.2019 року, свідоцтво серія РН№1657 від 21.05.2019 року, довіреність від 09.12.2019 року;
відповідача - не з'явився;
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача - Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, м.Харків, (вх.№2827Х/1-40) на рішення Господарського суду Харківської області від 22.09.2020 року у справі №922/4259/19,
за позовом Селянського (фермерського) господарства «АЛІНА», м.Валки, Харківська область,
до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, м.Харків,
про визнання недійсним наказу,-
У грудні 2019 року Селянське (фермерське) господарство «АЛІНА» звернулось до Господарського суду Харківської області з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Харківської області про визнання недійсним та скасування наказу відповідача №6526-СГ від 02.08.2019 року про впорядкування земельно-облікових відомостей, про визнання позивача таким, що набув право постійного користування на земельну ділянку, площею 50,0000 га, розташовану на території земель Перекіпської сільської ради Валківського району Харківської області, на підставі державного акту на право постійного користування землею від 23.06.1993 року серія Б№074158, який зареєстровано в Книзі записів державних актів за №50.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 22.09.2020 року у справі №922/4259/19 (повний текст рішення складено 02.10.2020 року, суддя Аріт К.В.) позов задоволено повністю.
Визнано недійсним та скасовано наказ Головного управління Держгеокадастру в Харківській області №6526-СГ від 02.08.2019 року про впорядкування земельно-облікових відомостей.
Визнано таким, що набуло права постійного користування Селянське (фермерське) господарство «АЛІНА» (код ЄДРПОУ 22721125) на земельну ділянку, площею 50,0000 га, розташовану на території земель Перекіпської сільської ради Валківського району Харківської області, на підставі державного акту на право постійного користування землею від 23.06.1993 року серії Б№074158, який зареєстровано в Книзі записів державних актів за №50.
Стягнуто з Головного управління Держгеокадастру у Харківській області на користь Селянського (фермерського) господарства «АЛІНА» 3842,00 грн. судового збору.
Відповідач з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до суду апеляційної інстанції зі скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм права, на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 22.09.2020 року та прийняти нове судове рішення про відмову у задоволені позову.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що рішення Господарського суду Харківської області від 22.09.2020 по справі №922/4259/19 стосовно задоволення позовної вимоги щодо про визнання СФГ «АЛІНА» таким, що набуло право постійного користування земельною ділянкою є помилковими з огляду на те, що така вимога позивача не є правильно обраним способом захисту своїх прав.
Скаржник вказує, що у судовому рішенні відсутнє посилання на конкретну норму Земельного кодексу України, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин та яка регулює механізм визнання право постійного користування на земельну ділянку за селянським (фермерським) господарством.
На переконання Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право. Так, за СФГ «АЛІНА» право власності чи користування земельною ділянкою, вказаною у позовній заяві, зареєстровано не було. Також звертає увагу на те, що у відповідності до змісту п.1.4 статуту, наданого СФГ «АЛІНА» в редакції від 2010 року, то засновником господарства є ОСОБА_1 , а не ОСОБА_2 .
Отже, на думку апелянта, після смерті ОСОБА_2 спірна земельна ділянка не могла використовуватись та утримуватись позивачем СФГ «АЛІНА», оскільки у вказаного фермерського господарства були відсутні правовстановлюючі документи на таку ділянку, як це вимагалося ст.ст. 125, 126 Земельного кодексу України. Наказ Головного управління Держгеокадастру у Харківській області №6526-СГ від 02.08.2019 року прийнятий належним органом державної влади у відповідності до наданих йому повноважень, передбачених ст.ст. 15-1, 22, 122 Земельного кодексу України на підставі Положення про Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, тобто належним суб'єктом у належний спосіб та в межах наданої компетенції, тому підстав для визнання його недійсним та скасування у даному випадку - немає. Також відповідач зазначає, що зміст вказаного наказу не стосується СФГ «АЛІНА».
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 11.11.2020 року відкрито апеляційне провадження за скаргою відповідача на рішення Господарського суду Харківської області від 22.09.2020 року у справі №922/4259/19; встановлено строк на протязі якого позивач має право подати до суду відзив, а також встановлено строк на протязі якого учасники справи мають право подати до суду заяви, клопотання та документи в обґрунтування своєї позиції по справі; призначено справу до розгляду в судове засідання і роз'яснено шляхи реалізації права сторони на участь у судовому засіданні.
01.12.2020 року від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№11872), в якому зазначає, що згоден з рішенням господарського суду першої інстанції, вважає його обґрунтованим та законним, прийнятим при об'єктивному та повному досліджені всіх матеріалів справи, без порушення матеріального чи процесуального права, у зв'язку з чим просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Від апелянта до суду надійшло клопотання (вх.№11843 від 01.12.2020 року), в якому просить залучити до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_3 .
Відповідач зазначає, що в межах земельної ділянки, яка перебувала у постійному користуванні згідно із державним актом на право постійного користування землею Б№074158, зареєстрованого 1993 року, та, після винесення наказу Головного управління №6526-СГ від 02.08.2019 року було набуто право власності громадянами ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 . У лютому та квітні 2020 року право власності на земельні ділянки вказаних громадян на підставі цивільно-правових угод перейшло до ОСОБА_3 , про що Головному управлінню стало відомо під час підготовки апеляційної скарги по вказаній справі із відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У відповідності до ч. 1 ст. 50 Господарського процесуального кодексу України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити в справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі в справі також за заявою учасників справи.
За приписами чч. 1, 2 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, в суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у главі «Апеляційний розгляд». Розгляд справ у суді апеляційної інстанції починається з відкриття першого судового засідання або через п'ятнадцять днів з дня відкриття апеляційного провадження, якщо справа розглядається без повідомлення учасників справи.
Особливості розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження визначені ст. 252 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно з чч. 2, 4 ст. 50 Господарського процесуального кодексу України, якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов'язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. Про залучення третіх осіб до участі у справі суд постановляє ухвалу, в якій зазначає, на які права чи обов'язки такої особи та яким чином може вплинути рішення суду у справі.
Отже, для вирішенні відповідного питання суд має з'ясовувати, чи буде у зв'язку з прийняттям судового рішення по даній справі таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов'язки, або змінено її наявні права та/або обов'язки, або позбавлено певних прав та/або обов'язків у майбутньому.
Так, предметом розгляду у даній справі є визнання недійсним та скасування наказу відповідача №6526-СГ від 02.08.2019 року про впорядкування земельно-облікових відомостей, згідно якого визнано припиненим право користування земельною ділянкою та таким, що втрат чинність державний акт на право користування земельною ділянкою.
При цьому, як вбачається з тексту оспорюваного наказу, він жодним чином не стосується ОСОБА_3 .
Позовна вимога про визнання позивача таким, що набув право постійного користування на земельну ділянку, площею 50,0000 га, розташовану на території земель Перекіпської сільської ради Валківського району Харківської області, на підставі державного акту на право постійного користування землею від 23.06.1993 року серія Б№074158, який зареєстровано в Книзі записів державних актів за №50 є певним елементом доведення першої позовної вимоги про визнання недійсним наказу.
Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що відповідачем не доведено підстав для задоволення клопотання про залучення до справи третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, та відмовляє в задоволенні заявленого скаржником клопотання.
До початку судового засідання від апелянта надійшло клопотання (вх.№12060) про відкладення розгляду справи, у зв'язку із запровадженням на території України карантинних заходів.
Розглянувши клопотання відповідача, суд не вбачає підстав для його задоволення з огляду на наступне:
1) в силу приписів ГПК України відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні;
2) згідно ухвали суду від 11.11.2020 явка представників сторін в судове засідання обов'язковою не визнавалась, а відповідачем у своєму клопотанні не обґрунтовано мотивів, з яких його участь слід вважати обов'язковою;
3) колегією суддів надавався час учасникам судового провадження на надання усіх необхідних на їх думку документів та пояснень у справі, зокрема відповідач скористався своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, який долучено до матеріалів справи. Позиція відповідача, як і інших учасників даного судового процесу чітко і зрозуміло викладена у письмових документах , які були подані до суду. Сторонами не подано нових доказів чи доводів, які б потребували розгляду їх безпосередньо в судовому засіданні;
4) бажання сторони у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, які висловлені нею в письмових та додаткових поясненнях, не зумовлюють необхідність перенесення розгляду справи в силу положень чинного ГПК України;
5) судом апеляційної інстанції враховується принцип ефективності судового процесу, який діє у господарському судочинстві і направлений на недопущення затягування процесу, а також положення ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено, що справа має бути розглянута судом у розумний строк;
6) розгляд справи під час карантину, оголошеного Кабінетом Міністрів України без участі сторін жодним чином не порушує права учасників провадження на доведення перед судом власної позиції та на спростування позиції іншої сторони.
Таким чином, з огляду на наведене, приймаючи до уваги викладені в листі Ради суддів України №9рс-186/20 від 16.03.2020 рекомендації щодо запровадження особливого режиму роботи судів на період карантину, які передбачають, у тому числі, можливість здійснення судового розгляду справ без участі сторін, зважаючи на наявність достатніх матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, враховуючи, що учасники провадження у справі належним чином повідомлені про дату та місце судового засідання, явка учасників справи у судове засідання не була визнана судом обов'язковою, судова колегія дійшла висновку про відмову в задоволенні клопотання відповідача про відкладення розгляду справи та визнає за можливе розглянути справу №922/4259/19 за відсутністю його представника.
У судовому засіданні 07.12.2020 року представник позивача проти позиції апелянта заперечував з підстав викладених у відзиві.
У ході апеляційного розгляду даної справи Східним апеляційним господарським судом, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 Господарського процесуального кодексу України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строку, встановленого ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч.1 ст.269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи в суді першої інстанції - у відповідності до приписів ч.1 ст.210 Господарського процесуального кодексу України, а також з урахуванням положень ч.2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, заслухавши пояснення представника позивача, розглянувши справу в порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне.
23.06.1993 року Розпорядженням Представника президента України в Валківському районі Харківської області здійснено державну реєстрацію Селянського (фермерського) господарства «АЛІНА» та передано в постійне користування позивачу земельну ділянку площею 50 (п'ятдесят) га, що розташована на землях Перекіпської сільської ради, право на яке посвідчується Державним актом на право постійного користування землею - серія Б№074158.
Як зазначає позивач у період з 1993 року по 2019 рік, він без жодних обмежень використовував у своїй господарській діяльності земельну ділянку площею 50,00 га, що розташована на території Перекіпської сільської ради Валківського району Харківської області (надалі за текстом - спірна ділянка), належним чином виконуючи всі обов'язки користувача землі, покладені на нього чинним законодавством України.
Восени 2019 року позивачу з «Публічної кадастрової карти» стало відомо, що спірна земельна ділянка, яка була передана позивачу за Державним актом на право користування землею Б№074158 від 1993 року в розмірі 50,00 га для ведення селянського (фермерського) господарства була заново розподілена між іншими землевласниками.
31.10.2019 року до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (відповідач у справі) з метою надання належної правової допомоги позивачем було направлено адвокатський запит з вимогами:
1) повідомити письмово та надати належним чином завірені копії прийнятих Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області рішень, розпоряджень щодо Державного акту на право користування земельною ділянкою Б№074158 від 1993 року у розмірі 50,0000 га для ведення селянського (фермерського) господарства;
2) надати належним чином завірені копії наказів, рішень, розпоряджень щодо наданих дозволів на розроблення проекту землеустрою про відведення у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності громадянам України або інших рішень, щодо розпорядження землями, які входили до Державного акту на право користування землею Б№074158 від 1993 року у розмірі 50,0000 га для ведення селянського (фермерського) господарства, прийнятих Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області.
Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області надано відповідь з додатками, а саме наказ Головного управління Держгеокадастру у Харківській області №6526-СГ від 02.08.2019 року (оскаржуваний наказ). В наказі зазначається, що Головне управління Держгеокадастру у Харківській області вважає припиненим право постійного користування земельною ділянкою державної власності сільськогосподарського призначення загальною площею 50,0000 га, для ведення селянського (фермерського) господарства, яка розташована за межами населених пунктів на території Перекіпської сільської ради Валківського району Харківської області, відповідно до державного акту на право користування землею серії Б№074158, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №50 від 1993 року, у зв'язку зі смертю користувача земельної ділянки гр. ОСОБА_2 . Земельну ділянку загальною площею 50,0000 га віднесено до земель запасу державної власності сільськогосподарського призначення на території Перекіпської сільської ради Валківського району Харківської області (код КВЦІЗ - 16.00). У пункті 3 наказу вказано, вважати таким, що втратив чинність, державний акт на право користування землею серії Б№074158, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №50 від 1993 року, у зв'язку із смертю користувача земельної ділянки.
Слід зазначити, що СФГ «АЛІНА» звернулося з позовом до ГУ Держгеокадастру у Харківській області, обравши спосіб захисту - визнання права постійного користування земельною ділянкою та про визнання недійсним та скасування наказу відповідача №6526-СГ від 02.08.2019 року про впорядкування земельно-облікових відомостей.
За змістом статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і в разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
У рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 року №18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовленого загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкованого у суб'єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
У статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Під захистом права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті.
Аналогічний висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 11.02.2020 року у справі №923/364/19, від 16.06.2020 року у справі №904/1221/19.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Аналогічну правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 року у справі №925/1265/16, від 12.12.2018 року у справі № 570/3439/16-ц, від 27.11.2018 року у справі № 905/2260/17.
За змістом частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Отже, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Тому суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Колегія суддів зазначає, що під час вирішення цього спору право позивача на безстрокове використання земельної ділянки є законними очікуваннями, і в якості таких вони підлягають захисту як майно в розумінні статті 1 Протоколу №1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
З огляду на положення частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України, пункту «а» частини 3 статті 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав.
Позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою, або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. Зокрема, визнання права можливе у разі виникнення спору щодо його належності між особою, яка вважає право порушеним, та іншою особою, яка претендує на відповідний титул. Такий спосіб захисту прав може бути застосований за наявності спору про право.
У даній справі наявне невизнання та оспорення права позивача щодо користування земельною ділянкою, а факт порушення прав позивача щодо постійного користування спірною земельною ділянкою з боку відповідача полягає у винесені наказу №6526-СГ від 02.08.2019 року про впорядкування земельно-облікових відомостей згідно якого визнано припиненим право користування земельною ділянкою та таким, що втрат чинність державний акт на право користування земельною ділянкою.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що позивачем обрано належний спосіб захисту порушеного права.
Згідно із ч.1 ст. 51 Земельного кодексу України (у редакції Закону від 13.03.1992 року, на момент створення СФГ «АЛІНА») громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписує голова створюваного селянського (фермерського) господарства.
Відповідно до положень ст. 7 Земельного кодексу України (у редакції Закону на момент створення СФГ «АЛІНА») користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.
Згідно із ч.1 ст. 23 Земельного кодексу України (у редакції Закону на момент створення СФГ «АЛІНА») право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.
З наведеного нормативного регулювання вбачається, що на момент надання земельної ділянки Даниленко І.П., земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення СФГ надавалась не як громадянину України, а як спеціальному суб'єктові - голові створюваного селянського (фермерського) господарства.
Відповідно до ч.ч. 1, 2, ст. 9 Закону України від 20.12.1991 року №2009-XIІ «Про селянське (фермерське) господарство» (у редакції Закону на момент створення СФГ «АЛІНА; втратив чинність 29.07.2003 року - з моменту набрання чинності Законом України від 19.06.2003 року №973-IV «Про фермерське господарство») після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку, тобто за місцем розташування земельної ділянки. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.
Звідси законодавством, чинним на момент створення СФГ «АЛІНА», було передбачено одержання земельної ділянки як обов'язкової умови для набуття правосуб'єктності СФГ як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення СФГ, зобов'язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації СФГ. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення СФГ, без створення такого СФГ.
19.06.2003 року прийнято новий Закон України №937-IV «Про фермерське господарство» (далі - Закон №937-IV), яким Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» №2009-XII визнано таким, що втратив чинність.
У статті 1 Закону №937-IV вказано, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства, відповідно до закону.
Згідно із ч.1 ст. 5, ч.1 ст. 7 Закону №937-IV право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.
Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону №937-IV).
Отже, й на сьогодні можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.
Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у ст. 42 Господарського кодексу України визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інші види ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими елементами здійснення підприємницької діяльності в розумінні ст. 44 Господарського кодексу України. При цьому, можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.
Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб'єктом такого використання може бути особа - суб'єкт господарювання за ст. 55 Господарського кодексу України.
Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 01.04.2020 року у справі №320/5724/17 (провадження № 14-385цс19).
З аналізу приписів статей 1, 5, 7, 8 Закону №937-IV можна зробити висновок, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов'язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства.
Верховний Суд України, застосовуючи приписи статей 9, 11, 14, 16, 17, 18 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» №2009-XII, який був чинним до 29.07.2003 року, та статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону №937-IV, який набрав чинності 29.07.2003 року, вважав, що після укладення договору тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство з дати державної реєстрації набуває статусу юридичної особи, та з цього часу обов'язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась (див. ухвали Верховного Суду України від 24.10.2007 року у справі №6-20859св07, від 10.10.2007 року у справі №6-14879св07, від 30.01.2008 року у справі №6-20275св07).
Така практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов'язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 13.03.2018 року у справі №348/992/16-ц, від 20.06.2018 року у справі №317/2520/15-ц, від 22.08.2018 року у справі №606/2032/16-ц, від 31.10.2018 року у справі №677/1865/16-ц, від 21.11.2018 року у справі №272/1652/14-ц, від 12.12.2018 року у справі №704/29/17-ц, 16.01.2019 року у справі №695/1275/17 та у справі №483/1863/17, від 27.03.2019 року у справі №574/381/17-ц, від 03.04.2019 року у справі №628/776/18).
Пунктом 6 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України (у редакції Закону від 25.10.2001 року, який діяв з 01.01.2002 року (момент набрання чинності названим Земельним кодексом України) до 22.09.2005 року, було встановлено, що громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 01.01.2002 року, але згідно з Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01.01.2008 року переоформити право постійного користування на право власності або право оренди.
Проте Конституційний Суд України Рішенням N5-рп/2005 від 22.09.2005 року визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення пункту 6 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України щодо зобов'язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.
Звідси громадяни та юридичні особи, які до 01.01.2002 року отримали у постійне користування земельні ділянки, правомочні використовувати отримані раніше земельні ділянки на підставі цього правового титулу без обов'язкового переоформлення права постійного користування на право власності на землю чи на право оренди землі.
Так, з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб'єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб'єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 року по справі №615/2197/15-ц (провадження №14-533цс18).
Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві.
У пункті 7.27 постанови від 05.11.2019 року у справі №906/392/18 (провадження №12-57гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених у ст. 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним.
Так, ст. 141 Земельного кодексу України (у редакції на момент смерті ОСОБА_26 ) передбачено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати.
Відповідно до приписів частини першої ст. 27 Земельного кодексу України (у редакції Закону від 13.03.1992 року), яка діяла до 01.01.2002 року, право користування земельною ділянкою або її частиною припиняється у разі: 1) добровільної відмови від земельної ділянки; 2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства; 4) систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди; 5) нераціонального використання земельної ділянки; 6) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; 7) використання землі не за цільовим призначенням; 8) невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; 9) вилучення земель у випадках, передбачених статтями 31 і 32 цього Кодексу.
З викладеного вбачається, що підставою припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як селянське (фермерське) господарство (фермерське господарство). У земельному законодавстві (як чинному на момент створення СФГ «АЛІНА», так і з 01.01.2002 року й до сьогодні) така підстава припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою свого засновника як смерть громадянина - засновника СФГ відсутня.
Адже правове становище СФГ як юридичної особи та суб'єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні залишатися стабільними незалежно від припинення участі в його діяльності засновника такого господарства як в силу об'єктивних причин - смерті, хвороби, тощо.
Таким чином, одержання громадянином - засновником правовстановлюючого документа на право власності чи користування земельною ділянкою для ведення СФГ є необхідною передумовою державної реєстрації та набуття СФГ правосуб'єктності як юридичної особи. Підставою припинення права користування земельною ділянкою, яка була отримана громадянином для ведення СФГ і подальшої державної реєстрації СФГ як юридичної особи, виступає припинення діяльності відповідного фермерського господарства.
Звідси у разі смерті громадянина - засновника СФГ відповідні правомочності та юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки, яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.
У апеляційній скарзі апелянт зазначає, що право користування земельною ділянкою, яке виникло у особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.
Однак, колегія суддів зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у постанові по справі №922/989/18 відступила від таких висновків і вказала, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Звідси право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства.
Як встановлено судом першої інстанції та вже зазначалося, рішенням Валківської райради депутатів трудящих 1993 року «Про надання земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства гр. ОСОБА_2 », надано ОСОБА_2 земельну ділянку сільськогосподарських угідь площею 50 га із земель запасу в постійне користування, державний акт Б№074158.
Після отримання громадянином - засновником Державного акта на право користування земельною ділянкою та його державної реєстрації, останнім засновано СФГ «АЛІНА», яке зареєстроване як юридична особа головою якого був ОСОБА_2 . Тобто у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою з дня державної реєстрації СФГ воно набуло права та обов'язки землекористувача (близький за змістом правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 року у справі №348/992/16-ц (провадження №14-5цс18).
Згідно зі статутом СФГ «Аліна» (а.с.19-34) родичі засновника є членами цього СФГ.
За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що зі смертю ОСОБА_2 , якому спірна земельна ділянка була надана на праві постійного користування, згідно з Державним актом на право постійного користування землею у 1993 році Б№074158 і зареєстровано в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №50 - не припинилось.
За приписами ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пунктом 1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 року №15, визначено, що Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (далі - Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 року №5 «Про утворення територіальних органів Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру» ГУ Держгеокадастру у Харківській області є територіальним органом Держгеокадастру.
Відповідно до пункту 3 Положення про Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, затвердженого наказом Держгеокадастру від 12.11.2019 року №285, завданням Головного управління є реалізація повноважень Держгеокадастру на території Харківської області.
Згідно з підпунктом 13 пункту 4 Положення про Головне управління Держгеокадастру у Луганській області, до компетенції останнього належить розпорядження землями державної власності сільськогосподарського призначення в порядку, визначеному чинним законодавством, на території Харківської області.
Звідси ГУ Держгеокадастру наділене повноваженнями з передачі у власність або в користування для всіх потреб земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, розташованих у межах Харківської області.
Право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 Земельного кодексу України перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади, спрямовані на припинення права користування земельною ділянкою поза межами підстав, закріплених у земельному законодавстві, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.
Як уже зазначалося, з моменту створення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) виникають відповідні правомочності та юридичні обов'язки щодо використання земельної ділянки цим господарством. Такі правомочності набувають сталого юридичного зв'язку саме з фермерським господарством, стають частиною його майна.
Конституція України закріплює, що людина визнається найвищою соціальною цінністю в Україні, яка є соціальною і правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права (статті 1, 3 та 8).
Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону (частина третя ст. 41 Конституції України).
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Поняття «майно» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації певного блага у внутрішньому праві країни. Згідно з Конвенцією, інші права та інтереси є активами, тому можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном».
Звідси право користування земельною ділянкою, отриманою громадянином - засновником для ведення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), є майном у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, право на яке підпадає під її захист.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) друге речення того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) другий абзац визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.
Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, а останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, наслідки його застосування мають бути передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, то Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).
ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Втручання держави у право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.
ЄСПЛ у рішенні «Щокін проти України» від 14.10.2010 року (Shtokin v. Ukraine, заяви №23759/03 та №37943/06, пункти 50 та 51) зазначив, що позбавлення власності можливе тільки при виконанні певних вимог. Суд вказує у своєму рішенні, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні.
Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди ураховують, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених ст.ст. 140-149 Земельного кодексу України (пункт 7.28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 року у справі №906/392/18 (провадження №12-57гс19).
З оспорюваного наказу ГУ Держгеокадастру у Харківській області вбачається, що його було видано із посиланням на статті 15-1, 22, 122 Земельного кодексу України, які регламентують повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, визначають землі сільськогосподарського призначення та порядок їх використання та повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування. Тобто ці приписи земельного законодавства України не містять підстав припинення права постійного користування земельною ділянкою.
Оспорюваний наказ не може вважатися таким, що виданий на підставі закону, оскільки діяльність СФГ «Аліна» на момент видачі спірного наказу не припинилася. Інші законодавчо встановлені підстави припинення права постійного користування земельною ділянкою закріплені статтею 141 Земельного кодексу України також були відсутні.
Таким чином, ГУ Держгеокадастру у Харківській області, видаючи наказ №6526-СГ від 02.08.2019 року про впорядкування земельно-облікових відомостей, діяло всупереч вимог закону, а саме статті 141 Земельного кодексу України, так як були відсутні законодавчо визначені підстави для позбавлення СФГ «Аліна» права використання земельної ділянки його засновника внаслідок припинення права постійного користування цією земельною ділянкою.
Видаючи оспорюваний наказ всупереч вимог земельного законодавства, відповідач втрутився у право позивача на мирне володіння своїм майном, що свідчить про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, що є підставою для визнання його недійсним.
Щодо доводів скаржника, що у відповідності до змісту п.1.4 статуту, наданого СФГ «АЛІНА» в редакції від 2010 року, то засновником господарства є ОСОБА_1 , а не ОСОБА_2 .
Колегія суддів зазначає, що у 2010 році провадилась реєстрація статуту СФГ «АЛІНА» у новій редакції, яка мала місце після смерті ОСОБА_2 у 2006 році. До того ж вказане не спростовує тієї обставини, що саме 23.06.1993 року Розпорядженням Представника президента України в Валківському районі Харківської області здійснено державну реєстрацію Селянського (фермерського) господарства «АЛІНА» засновником якого визначено ОСОБА_2 з урахуванням наданої земельної ділянки згідно державного акту на право користування землею від 23.06.1993 року серія Б№074158, який зареєстровано в Книзі записів державних актів за №50.
Відповідно до статті 55 Конституції України, статей 15,16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 86 цього ж кодексу визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Статтею 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв'язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням судом норм права. Доводи відповідача, викладені в апеляційній скарзі, спростовуються наявними в матеріалах справи документами та вчинені при довільному тлумаченні наявних між сторонами правовідносин.
З огляду на той факт, що висновки суду першої інстанції відповідають в повній мірі приписам законодавства, фактичним обставинам справи, рішення відповідає вимогам статті 236 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія Східного апеляційного господарського суду дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги та залишення рішення Господарського суду Харківської області від 22.09.2020 року у справі №922/4259/19 без змін.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, колегія суддів зазначає, що оскільки в задоволенні апеляційної скарги відмовлено, то судові витрати понесені заявником апеляційної скарги, у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 13, 73, 74, 77, 86, 129, 240, 269, 270, п.1, ч.1 ст.275, 276, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду,-
Апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Харківській області залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Харківської області від 22.09.2020 року у справі №922/4259/19 залишити без змін.
Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки її оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 14 грудня 2020 року.
Головуючий суддя В.С. Хачатрян
Суддя В.В. Россолов
Суддя О.І. Склярук