ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
14 грудня 2020 року Справа № 924/464/20
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Павлюк І.Ю., суддя Демидюк О.О. , суддя Савченко Г.І.
без виклику сторін у справі
розглянувши апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України", м.Київ
на рішення Господарського суду Хмельницької області, ухваленого 01.10.20р. суддею Заярнюком І.В. о 10:20 год. у м.Хмельницькому, повний текст складено 12.10.20р.
у справі № 924/464/20
за позовом Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України", м.Київ
до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Садки", м.Хмельницький
про стягнення 7755,41 грн. - пені, 640,95 грн. - 3% річних, 1317,44 грн. - інфляційних втрат
Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 01.10.2020р. по справі №924/464/20 у позові Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Садки" про стягнення 7755,41грн. - пені, 640,95грн. - 3% річних, 1317,44грн. - інфляційних втрат відмовлено.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням, Акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" звернулося до суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржене рішення скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Також, одночасно з апеляційною скаргою, скаржник заявив клопотання про поновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги.
Мотивуючи апеляційну скаргу, скаржник зазначає, зокрема, наступне:
- вважає, що рішення місцевого господарського суду ухвалене з порушенням норм чинного законодавства;
- вказує, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального права, а саме Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії", та процесуального права, а саме ст.ст.11, 74, 76, 77, 86, 236 та 238 Господарського процесуального кодексу України, без дослідження усіх істотних обставин справи та підлягає скасуванню з наступних підстав;
- зазначає, що аналізуючи положенння ст.1-3 Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії", законодавцем встановлено наступне: по-пеше, списання заборгованості згідно ч.3 ст.7 вказаного Закону є частиною процедури врегулювання заборгованості у відповідності до ст.1 Закону; дія Закону розповсюджується лише на теплопостачальні, теплогенеруючі організації, підприємства централізованого водопостачання і водовідведення у відповідності до ст.2 Закону; - учасниками процедури врегулювання заборгованості (у тому числі - процедури списання) є підприємства та організації, включені до реєстру - ст.1 Закону; по-друге, застосування ч.3 ст.7 Закону правомірне лише щодо підприємств та організацій, включених до реєстру;
- покликається на те, що матеріали справи не містять доказів включення відповідача до реєстру підприємств, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості, та судом не зазначено на підставі яких доказів відповідач набув статусу учасника процедури врегулювання, а саме є теплопостачальною або теплогенеруючою організацією, а відтак застосування ч.3 ст.7 Закону є неправомірним, а рішення суду не обґрунтованим та незаконним.
Ухвалою Північно - західного апеляційного господарського суд від 24.11.2020р. поновлено строк на подання апеляційної скарги Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду Хмельницької області від 01.10.2020р. у справі №924/464/20, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду Хмельницької області від 01.10.2020р. у справі №924/464/20, ухвалено розглянути апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду Хмельницької області від 01.10.2020р. у справі №924/464/20 без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження, а також запропоновано відповідачу подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в порядку ст.263 ГПК України протягом 10 днів із дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.
08.12.2020р. на поштову адресу Північно - західного апеляційного господарського суду від Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Садки" надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому вимоги, що викладені в апеляційній скарзі не визнає та вказує, що відповідно до п.8 ст. 193 ГК України, в серпні 2018 року відповідач та позивач провели звірку взаєморозрахунків, згідно акту звіряння розрахунків від 31.08.2018р. ОСББ "Садки" не має жодної заборгованості перед АТ "НАК "Нафтогаз України", що свідчить про відсутність у позивача претензій до відповідача по сплаті витрат продавця пов'язаних з одержанням виконання заборгованості та інфляційних нарахувань, відсотків річних, пені, штрафів, нарахування яких є його правом, а не обов'язком. Зазначає, що ситуація, яка склалася, виникла внаслідок порушення позивачем пунктів 10.1-10.2 договору, оскільки він не провів претензійне (досудове) врегулювання спору або розбіжностей шляхом взаємних переговорів та консультацій. Частиною 3 ст.7 Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії" окремо урегульовано списання неустойки (штрафів, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість за енергоносії, централізоване водопостачання та водовідведення; крім того, передбачено, що на заборгованість за природний газ, використаний для виробництва теплової та електричної енергії, надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, погашену до набрання чинності цим Законом, неустойка (штраф, пеня), інфляційні нарахування, проценти річних не нараховуються, а нараховані підлягають списанню з дня набрання чинності цим Законом. Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що ч.3 ст.7 Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії” є нормою прямої дії, при цьому застосування приписів ч.3 ст.7 даного Закону не ставиться у залежність від виконання будь-яких інших умов, окрім погашення боржником заборгованості за отриманий природний газ до набранням чинності Законом. Виконання даної норми не потребує включення підприємства до реєстру підприємств, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості. Отже, враховуючи те, що заборгованість, на яку позивачем нараховані штрафні санкції, погашена відповідачем до набрання чинності даним Законом, що підтверджується розрахунком позовних вимог, у позивача відсутні підстави дія стягнення з відповідача нарахованих сум пені. 3% річних та інфляційних втрат.
Згідно із ст.269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Судова колегія, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваного рішення суду, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та свідчать матеріали справи, 21.12.2015р. між Публічним акціонерним товариством "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (постачальник) та Об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку "Садки" (покупець) було укладено договір постачання природного газу №2052/16-ТЕ-34 (далі - договір), згідно п.1.1 якого, постачальник зобов'язується передати у власність покупцю у 2016 році природний газ, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити цей природний газ на умовах цього договору.
Відповідно до п.1.2 договору, газ, що постачається за цим договором, використовується покупцем виключно для виробництва теплової енергії для надання послуг з опалення та постачання гарячої води населенню .
Постачальник передає покупцеві з 01 січня 2016 року по 31 березня 2016 року газ обсягом до 34,000тис.куб.м., у тому числі по місяцях кварталів (п.2.1 договору).
У відповідності до п.2.1.3 договору, допускається відхилення місячного обсягу переданого газу в розмірі ± 5% (плюс/мінус п'ять відсотків) від підтвердженого постачальником планового обсягу газу без узгодження сторін.
Приймання-передача газу протягом місяця здійснюється рівномірно з припустимим відхиленням добових обсягів від середньодобового не більше як ± 5,0 (п'ять) відсотків. При необхідності відступу від середньодобової норми постачальником і споживачем установлюється нерівномірна подача газу за взаємно узгодженими графіками (п.3.3 договору).
Згідно п.5.2 договору, ціна за 1000куб.м природного газу становить 1770,74грн. з урахуванням збору у вигляді цільової надбавки до ціни на природний газ, ПДВ. До сплати за 1000куб.м. природного газу - 1806,15грн., крім того ПДВ - 20% - 361,23грн., всього з ПДВ - 2167,38грн..
Загальна сума вартості природного газу за цим договором складається із сум вартості місячних поставок газу (п.5.4 договору).
Відповідно до п.6.1 договору, сторони погодили, що оплата за газ здійснюється покупцем виключно грошовими коштами шляхом 100% поточної оплати протягом місяця поставки газу. Остаточний розрахунок за фактично переданий газ здійснюється до 14-го числа (включно) місяця, наступного за місяцем поставки газу.
У п.6.3 договору сторонами визначено, що у разі якщо споживач підпадає під дію статті 19-1 Закону України "Про теплопостачання" оплата за газ здійснюється з поточного рахунка із спеціальним режимом використання споживача на поточний рахунок із спеціальним режимом використання постачальника кожного банківського дня розрахункового місяця згідно з нормативами перерахування коштів, затвердженими відповідною постановою уповноваженого органу, та зараховується як оплата за газ, поставлений продавцем споживачу в порядку, визначеному нормами чинного законодавства. У разі якщо на поточний рахунок із спеціальним режимом використання покупця надходить недостатньо коштів для своєчасної оплати використаного природного газу, покупець зобов'язується своєчасно розрахуватись за поставлений природний газ відповідно до п.6.1 цього договору.
За невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань сторони несуть відповідальність у випадках, передбачених чинним законодавством України, а також цим договором (п.8.1 договору).
Згідно п.8.2 договору, у разі невиконання споживачем пункту 6.1 цього договору він зобов'язується сплатити постачальнику, крім суми заборгованості, пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня від суми простроченого платежу за кожний день прострочення платежу.
Строк, у межах якого сторони можуть звернутися до суду з вимогою про захист своїх прав за цим договором (строк позовної давності), у тому числі щодо стягнення основної заборгованості, пені, штрафів, інфляційних нарахувань, відсотків річних, встановлюється тривалістю у 5 років (п.10.3 договору).
Усі зміни і доповнення до цього договору оформлюються письмово та підписуються уповноваженими представниками Сторін, крім випадку, зазначеного у пункті 11.5 та 11.6 цього договору (п.11.3 договору).
Договір набуває чинності з дати підписання уповноваженими представниками сторін і скріплення їх підписів печатками сторін, і діє в частині реалізації газу 01.01.2016р. до 31.03.2016р., а в частині проведення розрахунків - до їх повного здійснення (п.12 договору).
Також, 31.12.2015р. до договору постачання природного газу від 21.12.2015р. №2052/16-ТЕ-34 було укладено додаткову угоду №1, в якій сторони домовились викласти у пункти 1.3, 2.1.5, 3.1, ст.4, п.7.2 договору у іншій редакції, п.5 у наступній редакції: "5.1. Регульована ціна (без урахування тарифів на послуги з транспортування та розподілу природного газу, а також податків та зборів, то включаються до вартості природного газу, відповідно до Податкового кодексу України) на природний газ, який постачається за цим договором, в період з 01 січня 2016 по 31 березня 2016 (включно) встановлюється постановою Кабінету Міністрів України віл 01.10.2015р. №758. Тарифи на транспортування природного і азу магістральними трубопроводами ПАТ "Укртрансгаз" установлюються Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг і є обов'язковими за цим Договором з моменту введення їх в дію. 5.2. Ціна за 1000куб.м газу за цим договором в період з 01 січня 2016р. по 31.03.2016р. для підприємств, які приєднані до газорозподільних мереж, становить 1770,74грн. , податок на додану вартість - 20%. До ціни газу додається тариф на транспортування природного газу магістральними трубопроводами ПАТ "Укртрансгаз" - 111,80грн., крім того ПДВ - 20%, всього з ПДВ - 134,16грн. До сплати та 1000куб.м. природного газу - 1 882,54грн.. крім того ПДВ 20%, всього з ПДВ 2 259,05грн.".
29.01.2016р. до договору було укладено додаткову угоду №2, згідно з якою викладено пункт 1.3 статті 1 "Предмет договору" договору у іншій редакції.
В подальшому на виконання умов договору постачання природного газу від 21.12.2015р. №2052/16-ТЕ-34 згідно актів приймання-передачі природного газу ПАТ "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" на виконання договору передано, а ОСББ "Садки" прийнято природний газ, а саме: від 31.01.2016р. за січень 2016 року на суму 28 434,64грн., від 29.02.2016р. за лютий 2016 року на суму 17 681,57грн., від 31.03.2016р. за березень 2016 року на суму 17898,43грн.
Договір постачання природного газу від 21.12.2015р. №2052/16-ТЕ-34, додаткові угоди до нього, акти приймання-передачі природного газу підписані сторонами та скріплений відтисками їх печаток.
Також, у матеріалах справи міститься сформована АТ "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" виписка по операціях за договором №2052/16-ТЕ-34 за період 01.10.2015р. - 31.12.2018р., в якій відображено надходження від відповідача коштів за договором від 21.12.2015р. №2052/16-ТЕ-34 та зафіксовано відсутність заборгованості.
За вказаних обставин, Акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" звернулося до Господарського суду Хмельницької області з позовом до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Садки" про стягнення 7755,41грн. - пені, 640,95грн. - 3% річних, 1317,44грн. - інфляційних втрат.
Обґрунтовуючи позовну заяву, Акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" посилається на невиконання відповідачем обов'язку із своєчасної оплати природного газу, отриманого ним за договором від 21.12.2015р. №2052/16-ТЕ-34 постачання природного газу. На правову підставу позовних вимог посилається на положення ст.ст.11-16, 258, 509, 525, 526,530, 549, 610-612, 625, 629, 655, 692, 712 ЦК України, ст.ст.20, 173-175, 193, 216-218, 230-232, 264, 265 ГК України, ст.ст.1, 3 закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань".
Ухвалою Господарського суду Хмельницької області від 27.04.2020р. прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі №924/464/20 для її розгляду в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 25.05.2020р..
Ухвалою Господарського суду Хмельницької області від 25.05.2020р. продовжено строк підготовчого провадження у справі на тридцять днів, розгляд справи відкладено на 26.06.2020р..
Ухвалою Господарського суду Хмельницької області від 26.06.2020р. закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 27.07.2020р..
Ухвалою Господарського суду Хмельницької області від 27.07.2020р. відкладено судове засідання по суті на 26.08.2020р..
Ухвалою Господарського суду Хмельницької області від 10.09.2020р. призначено судове засідання по суті на 01.10.2020р.
Відповідач у відзиві на позов покликається на те, що заборгованість, на яку позивачем нараховані штрафні санкції, погашена відповідачем до набрання чинності Законом України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії", що підтверджується розрахунком позовних вимог, у позивача відсутні підстави для стягнення з відповідача нарахованих сум пені, 3% річних та інфляційних втрат.
При цьому, посилається на правові висновки Верховного Суду щодо застосування ч.3 ст.7 Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії".
Крім того, відповідачем до матеріалів справи надано копію акта звіряння розрахунків від 31.08.2018р., складеного між сторонами станом на 31.08.2018р., за яким заборгованість відповідача перед позивачем відсутня.
Як вже зазначалося, рішенням Господарського суду Хмельницької області від 01.10.2020р. по справі №924/464/20 у позові відмовлено.
Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на таке.
В силу ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Здійснюючи правосуддя, суд забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція України, водночас, визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань і це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (ч.5 ст.55 Конституції України).
Конституція України визначає Україну як правову державу, в якій визнається і діє принцип верховенства права. Одним з основних фундаментальних елементів цього принципу є юридична визначеність (legal certainty). Юридичні норми мають бути чіткими, ясними і недвозначними, оскільки інше не може забезпечити їх однакове застосування.
За змістом п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997р. №475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №.№2, 4, 7 та 11 до Конвенції" кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Отже, висловлювання "судом, встановленим законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини" від 12.07.2001р. зазначено, що право на доступ до суду, гарантоване п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права.
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
У відповідності до ст.7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи мають право на судовий захист в Україні нарівні з громадянами і юридичними особами України. Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України. кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Кожен має право на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції.
Таким чином, конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об'ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст.13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.
Відповідно до п.2 ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.
У відповідності до п.1 ст.12 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.
Як встановлено ст.67 Господарського кодексу України, відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.
У статтях 3 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).
Згідно ст.174 ГК України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання, наведені в ст.179 ГК України, згідно з якою майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Кабінет Міністрів України, уповноважені ним або законом органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори. Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту. Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен відповідати цьому замовленню. Суб'єкти господарювання, які забезпечують споживачів, зазначених у частині першій цієї статті, електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб'єкти зобов'язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов'язкові умови таких договорів. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Відповідно до ч.2 ст.180 ГК України, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частина 1 ст.628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
В силу ст.638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом, як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим до виконання сторонами.
За приписами частин 1, 2 ст.714 ЦК України, за договором постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання. До договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін.
За змістом ч. 1 ст.265 Господарського кодексу України, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. Договір поставки укладається на розсуд сторін або відповідно до державного замовлення.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін, а тому обов'язок покупця сплатити продавцеві повну ціну переданого товару складає зміст основних його зобов'язань відповідно до ст.692 ЦК України.
За змістом ст.655 ЦК України, передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ст.692 ЦК України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.
Згідно зі ст.ст.193, 202 ГК України, ст.ст.525, 526, 599 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства; одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається, якщо інше не передбачено договором або законом; зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Положеннями ст.610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частиною 1 ст.612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
За умовами ст.530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Як вбачається з матеріалів справи, 21.12.2015р. між Публічним акціонерним товариством "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (постачальник) та Об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку "Садки" (покупець) було укладено договір постачання природного газу №2052/16-ТЕ-34 (договір), за умовами якого, постачальник зобов'язується передати у власність покупцю у 2016 році природний газ, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити цей природний газ на умовах цього договору.
На виконання умов договору постачання природного газу від 21.12.2015р. №2052/16-ТЕ-34 згідно актів приймання-передачі природного газу ПАТ "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" на виконання договору передано, а ОСББ "Садки" прийнято природний газ, а саме: від 31.01.2016р. за січень 2016 року на суму 28 434,64грн., від 29.02.2016р. за лютий 2016 року на суму 17 681,57грн., від 31.03.2016р. за березень 2016 року на суму 17898,43грн..
Матеріали справи свідчать, що відповідачем здійснювались розрахунки за отриманий згідно з договором природний газ, що підтверджується складеною позивачем випискою по операціях за договором та банківськими виписками з рахунку позивача (на загальну суму 64 014,64грн.).
Однак, у зв'язку з несвоєчасною оплатою вартості поставленого та отриманого природного газу за договором від 21.12.2015р. №2052/16-ТЕ-34 позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача 7755,41грн. - пені, 640,95грн. - 3% річних, 1317,44грн. - інфляційних втрат.
Отже, предметом спору у даній справі є матеріально правова вимога позивача до відповідача про стягнення пені, 3% річних та інфляційних.
Статтею 525 ЦК України визначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ст.530 ЦК України).
У відповідності до ст.599 ЦК України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до ст.625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Грошовим є зобов'язання, за яким боржник зобов'язується сплатити кредитору певну суму грошових коштів.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням процентів річних в порядку ст.625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Водночас, обов'язковою умовою для застосування відповідальності за неналежне виконання особою взятих на себе грошових зобов'язань є наявність прострочення боржником виконання такого зобов'язання.
Вимагати сплати суми боргу з врахуванням 3% річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.
За приписами ст.ст.546, 548 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися у відповідності до закону або умов договору, зокрема, неустойкою, яку боржник повинен сплатити у разі порушення зобов'язання.
Відповідно до ст.230 ГК України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
При цьому, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
У відповідності до ч.ч.1, 3 ст.549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно ч.6 ст.231 ГК України, штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано (ч. 2 ст.232 ГК України).
За приписами ч.ч.1, 2 ст.551 ЦК України, предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Згідно ст.1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Згідно ст.3 зазначеного Закону розмір пені, передбачений ст.1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Згідно п.8.2 договору, у разі невиконання споживачем п.6.1. цього договору він зобов'язується сплатити постачальнику, крім суми заборгованості, пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня від суми простроченого платежу за кожний день прострочення платежу.
За приписами ч.1-3 ст.12 Господарського кодексу України держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності. Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є: державне замовлення; ліцензування, патентування і квотування; технічне регулювання; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій. Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюються відповідно до цього Кодексу та інших законів.
Судом встановлено, що 30.11.2016р. набрав чинності Закон України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії" №1730-VIII від 03.11.2016р. (Закон №1730-VIII від 03.11.2016; Закон), яким визначено комплекс організаційних та економічних заходів, спрямованих на забезпечення сталого функціонування теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення.
Згідно ст.1 Закон України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії", заборгованістю, що підлягає врегулюванню відповідно до цього Закону, зокрема є кредиторська заборгованість перед постачальником природного газу теплопостачальних та теплогенеруючих організацій за спожитий природний газ, використаний для виробництва теплової та електричної енергії, надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води; кредиторська заборгованість перед постачальником електричної енергії підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за електричну енергію, спожиту для виробництва та надання послуг з централізованого водопостачання та водовідведення, з постачання холодної води та водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем); заборгованість з різниці в тарифах на теплову енергію, послуги з централізованого опалення, постачання гарячої води, водопостачання, водовідведення, постачання холодної води та водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), що вироблялися, транспортувалися та постачалися населенню, установам і організаціям, що фінансуються з державного та/або місцевих бюджетів, та/або іншим підприємствам теплопостачання, централізованого водопостачання та водовідведення, що постачають теплову енергію, надають послуги з централізованого опалення, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, водовідведення, постачання холодної води та водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) населенню, а також організаціям та установам, що фінансуються з державного та/або місцевих бюджетів, яка виникла у зв'язку з невідповідністю фактичної вартості теплової енергії, послуг з централізованого опалення, постачання гарячої води, водопостачання, водовідведення, постачання холодної води та водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) тарифам, що затверджувалися та/або погоджувалися органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, та залишилася не погашеною станом на 01.01.2016р..
Відповідно до ст.2 Закон України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії", дія останнього поширюється на відносини із врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії.
З матеріалів справи вбачається, що у п.1.2 договору постачання природного газу від 21.12.2015р. №2052/16-ТЕ-34 сторони обумовили, що газ, що постачається за цим договором, використовується споживачем виключно для виробництва теплової енергії для надання послуг з опалення та постачання гарячої води населенню.
Частиною 1 ст.3 Закон України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії" встановлено, що для участі у процедурі врегулювання заборгованості теплопостачальні та теплогенеруючі організації, підприємства централізованого водопостачання та водовідведення включаються до реєстру, який веде центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері житлово-комунального господарства.
Постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2017р. №93 затверджено Порядок ведення реєстру теплопостачальних та теплогенеруючих організацій, підприємств централізованого водопостачання та водовідведення, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості за спожиті енергоносії, та користування зазначеним реєстром (Порядок), який визначає механізм формування, ведення реєстру теплопостачальних та теплогенеруючих організацій, підприємств централізованого водопостачання та водовідведення, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості за спожиті енергоносії, а також користування його даними.
Пунктом 14 Порядку встановлено, що у реєстрі відображаються дані про підприємства, зокрема, зазначаються дані про обсяг кредиторської заборгованості, що підлягає врегулюванню згідно із Законом; обсяг не відшкодованої станом на 01.01.2016р. заборгованості з різниці в тарифах, підтверджений протоколами територіальних комісій з питань узгодження заборгованості з різниці в тарифах; обсяг нарахувань із сплати неустойки (штрафу, пені), інших штрафних, фінансових санкцій, а також інфляційних нарахувань і процентів річних, що підлягають стягненню на підставі рішення суду, на заборгованість за спожитий природний газ, електричну енергію, теплову енергію, централізоване водопостачання і водовідведення, що утворилася в період до 01.07.2016р..
Згідно ч.3 ст.7 Закон України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії", на заборгованість за природний газ, використаний для виробництва теплової та електричної енергії, надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, погашену до набрання чинності цим Законом (тобто до 30.11.2016), неустойка (штраф, пеня), інфляційні нарахування, проценти річних не нараховуються, а нараховані підлягають списанню з дня набрання чинності цим Законом.
Тобто, аналізуючи вказані норм матеріального права слід дійти висновку, що ч.3 ст.7 Закон України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії" є нормою прямої дії.
Водночас, застосування приписів ч.3 ст.7 цього Закон України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії" не ставиться у залежність від виконання будь-яких інших умов (в т.ч. включення підприємства до реєстру підприємств, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості), окрім погашення боржником заборгованості за отриманий природний газ до набрання чинності Закону.
Зазначений вище правовий висновок стосовно застосування положень ч.3 ст.7 Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії" узгоджується з висновком, який викладено у постановах Верховного Суду від 29.01.2018р. у справі №904/10745/16, від 07.02.2018р. у справі №927/1152/16, від 14.02.2018р. у справі №908/3211/16, від 22.02.2018р. у справі №922/4355/14, від 29.01.2019р. у справі №925/108/18, що відповідно до ч.4 ст.236 ГПК України має враховуватись судами при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин.
У відповідності до ч.3 ст.7 Закону України №1730-VIII від 03.11.2016р. окремо урегульовано списання неустойки (штрафів, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість за енергоносії, централізоване водопостачання та водовідведення; крім того, передбачено, що на заборгованість за природний газ, використаний для виробництва теплової та електричної енергії, надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води, погашену до набрання чинності цим Законом, неустойка (штраф, пеня), інфляційні нарахування, проценти річних не нараховуються, а нараховані підлягають списанню з дня набрання чинності цим Законом.
Отже, цією нормою законодавець передбачив можливість звільнення боржника від відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання у сфері теплопостачання як у спосіб ненарахування йому неустойки, інфляційних втрат, відсотків річних на початкову заборгованість, так і у спосіб списання цих нарахувань. Право не нараховувати неустойку, інфляційні втрати, відсотки річних не ставиться у залежність від будь-яких інших умов, окрім погашення боржником заборгованості за отриманий природний газ до набрання чинності Законом. Відповідно виконання цієї норми також не потребує включення підприємства до реєстру, оскільки за змістом Закону до реєстру включаються та процедурі врегулювання заборгованості підлягають не погашені суми боргу перед постачальником природного газу теплопостачальних та теплогенеруючих організацій за спожитий природний газ, використаний для виробництва теплової та електричної енергії, надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води.
Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що ч.3 ст.7 Закону є нормою прямої дії, при цьому застосування приписів ч.3 ст.7 Закону (яка є нормою прямої дії) не ставиться у залежність від виконання будь-яких інших умов, окрім погашення боржником заборгованості за отриманий природний газ до набранням чинності Законом. Зокрема, виконання даної норми не потребує включення підприємства до реєстру підприємств, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості.
Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 29.05.2019р. у справі №916/2279/18, від 10.06.2019р. у справі №904/4592/18, від 11.06.2019р. у справі №905/1964/18, у справі №911/521/19 від 03.02.2020р..
Також, слід зазначити наступне, що як вбачається з постанови Верховного Суду від 22.02.2018р. у справі №922/4355/14, суд, направляючи справу на новий розгляд до господарського суду першої інстанції зазначив, що для правильного застосування положень Закону від 03.10.2016р. №1730-VIII, судами повинно бути встановлено, відбулося чи не відбулося погашення основної заборгованості за отриманий природний газ до набрання чинності Законом від 03.10.2016р. №1730-VIII, а саме до 30.11.2016р. Якщо заборгованість погашено до набрання чинності Закону від 03.10.2016р. №1730-VIII, тоді положення статей 1, 2, 3 вказаного Закону не застосовуються. Відтак не потребує доведення доказ включення підприємства до реєстру підприємств, що беруть участь у процедурі врегулювання заборгованості, а неустойка (штраф, пеня), інфляційні нарахування, проценти річних, нараховані на заборгованість, яка є предметом регулювання цим Законом, не нараховуються, а нараховані підлягають списанню, у зв'язку з припиненням зобов'язань щодо їх сплати, на підставі частини третьої статті 7 Закону від 03.10.2016р. №1730-VIII. Якщо у теплопостачальних та теплорегулюючих організацій залишилася заборгованість перед постачальником природного газу за спожитий природний газ після набрання чинності Законом від 03.10.2016р. № 1730-VIII, до таких підприємств застосовується положення статей 1, 2, 3, 5 Закону від 03.10.2016р. № 1730-VIII, де статтею 3 цього Закону встановлено порядок участі у процедурі врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії. Судами попередніх інстанцій, при прийнятті судових актів, які є предметом перегляду, не встановлено те, чи погашено відповідачем заборгованість за поставлений природний газ у повному обсязі до набрання чинності Закону від 03.10.2016р. № 1730-VIII, тобто до 30.11.2016р., чи ні.
З норм ч.3 ст.7 Закону від 03.10.2016 №1730-VIII та з висновків Верховного Суду, викладених у справі №922/4355/14, вбачається, що неустойка (штраф, пеня), інфляційні нарахування, проценти річних на заборгованість, погашену до набрання чинності Закону від 03.10.2016р. №1730-VIII, не нараховуються, а нараховані підлягають списанню у зв'язку з припиненням зобов'язань щодо їх сплати, на підставі ч.3 ст.7 Закону від 03.10.2016 № 1730-VIII. Проте вказане правило не розповсюджується на заборгованість, яка залишилася перед постачальником природного газу після набрання чинності Законом від 03.10.2016р. № 1730-VIII.
Як вже зазначалось вище, на виконання умов договору позивачем передано, а відповідачем прийнято природний газ, що підтверджується підписаними сторонами та скріпленими відтисками їхніх печаток актами приймання-передачі природного газу: від 31.01.2016р. за січень 2016 року на суму 28 434,64грн., від 29.02.2016р. за лютий 2016 року на суму 17 681,57грн., від 31.03.2016р. за березень 2016 року на суму 17 898,43грн..
Як свідчать матеріали справи та встановлено судом, на момент набрання чинності Законом №1730-VIII від (30.11.2016р.) заборгованість відповідача, яка виникла за переданий природний газ в період з січня по березень 2016 року за договором постачання природного газу від 21.12.2015р. №2052/16-ТЕ-34 погашена останнім в повному обсязі 31.10.2016р., що підтверджується поданими доказами та не заперечується сторонами.
Водночас, слід зазначити, що відповідно до пункту 1.2 укладеного між сторонами договору газ, що продається за договором, використовується покупцем виключно для виробництва теплової енергії для надання послуг з опалення та постачання гарячої води населенню. Позивачем не доведено, що відповідачем порушені умови пункту 1.2 договору, тобто отриманий відповідачем газ використаний для виробництва теплової енергії, що є підставою для застосування положень ч.3 ст.7 вказаного Закону.
Враховуючи вище викладене до уваги колегії суддів не беруться доводи скаржника щодо застосування судом приписів ч.3 ст.7 Закону України “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії”.
Таким чином, з врахуванням вказаного, слід дійти висновку, що станом на час звернення позивача до суду з даним позовом у нього були відсутні правові підстави для нарахування та стягнення з відповідача пені, 3% річних та інфляційних втрат.
Стосовно покликань відповідача про невжиття позивачем заходів досудового врегулювання у даному спорі, слід зазначити наступне.
Так, Конституційний Суд України у рішенні від 09.07.2002р. №15-рп/2002 (справа про досудове врегулювання спорів) визначив, що положення ч.2 ст.124 Конституції України у системному зв'язку з іншими положеннями Основного Закону України, передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи і встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами. Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту своїх прав і свобод.
Норма ст.124 Конституції України, як і інші її положення, не містить застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.
Спосіб захисту свого порушеного права шляхом досудового врегулювання спору не є обов'язковим до правовідносин, що складаються між сторонами, оскільки право особи на звернення до суду передбачено статтею 55 Конституції України, статтями 15,16 Цивільного кодексу України та відповідними нормами Господарського процесуального кодексу, а тому зобов'язання особи перед зверненням до суду скористатися даним способом захисту своїх прав є порушенням Конституції та інших нормативно-правових актів України.
Також, аналогічну правову позицію висловив Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові від 15.02.2018 р. у справі №922/603/17.
Можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору; обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист; обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист (рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 р. №15-рп/2002).
Отже враховуючи вище викладене та приймаючи до уваги викладене, доводи відповідача щодо обов'язковості вжиття позивачем заходів досудового врегулювання, у зв'язку з погодженням вказаного сторонами у п.п.10.1-10.2 договору, не беруться до уваги, оскільки досудове врегулювання спору є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
Отже, виходячи із системного аналізу обставин встановлених при розгляді даної справи у їх сукупності та наданих доказів, виходячи із загальних засад, встановлених у ст.3 ЦК України, а саме, справедливості, добросовісності та розумності, колегія суддів погоджується з обґрунтованим висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача 7755,41грн. - пені, 640,95грн. - 3% річних, 1317,44грн. - інфляційних втрат.
Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з вірним висновком місцевого господарського суду, що заявлений позов задоволенню не підлягає.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію ("Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод") та практику Суду (Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини) як джерело права.
Слід також зазначити, що відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010р. у справі "Серявін та інші проти України" Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 09.12.1994р., серія A, №303-A, п.29).
Відповідно до ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказі.
В силу приписів ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Натомість, скаржником не надано достатніх належних та допустимих доказів у розумінні ст.ст.75, 76 ГПК України на підтвердження своєї правової позиції, викладеної в апеляційній скарзі.
Зважаючи на вказане, судова колегія зазначає, що доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують встановлених обставин справи, не підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами, а тому не приймаються судом апеляційної інстанції до уваги.
Відповідно до ст.276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За наведених обставин, рішення Господарського суду Хмельницької області від 01.10.2020р. по справі №924/464/20 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" - без задоволення.
Керуючись ст.ст.129, 247-252, 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України", м.Київ залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Хмельницької області від 01.10.2020р. по справі №924/464/20 - без змін.
2. Справу №924/464/20 повернути до Господарського суду Хмельницької області.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
Повний текст постанови складений "14" грудня 2020 р.
Головуючий суддя Павлюк І.Ю.
Суддя Демидюк О.О.
Суддя Савченко Г.І.