Справа № 265/6584/20
Провадження № 2/265/1750/20
(заочне)
14 грудня 2020 року місто Маріуполь
Орджонікідзевський районний суд міста Маріуполя Донецької області у складі:
головуючого судді - Козлова Д. О.,
при секретарі - Дрьомовій О. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу № 265/6584/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє також в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, третя особа: Орган опіки та піклування виконкому Маріупольської міської ради,
за участі позивача - ОСОБА_1 , -
Позивачка звернулась із вказаним позовом до суду, обґрунтовуючи його тим, що ОСОБА_1 зареєстрована у будинку по АДРЕСА_1 , який належить їй на підставі договору купівлі-продажу від 27 серпня 1999 року. Також вказувала, що на теперішній час разом із ОСОБА_1 у АДРЕСА_1 зареєстрована колишня невістка позивача, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із малолітнім сином останньої, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Натомість відповідачка разом із своїм сином з червня 2014 року за спірною адресою не проживає, де залишається мешкати позивачка та, зокрема, чоловік відповідачки. Таким чином відповідно до ст. 391, ч. 2 ст. 405 ЦК України, ст. 41 Конституції України просила суд визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування АДРЕСА_1 .
У судовому засіданні ОСОБА_1 позовні вимоги повністю підтримала, надавши пояснення аналогічні тим, що викладені у позовній заяві. При цьому вказувала, що відомостей про реєстрацію місця проживання за малолітнім ОСОБА_4 в Російській Федерації вона немає, бо не спілкується із колишньою дружиною свого сина, ОСОБА_2 . Просила суд задовольнити її позов, не заперечуючи проти ухвалення заочного рішення по справі.
Відповідачка, ОСОБА_2 , в судове засідання за невідомих суду причин не з'явилась повторно, будучи належним чином про час та місце розгляду справи повідомленою.
Представник Органу опіки та піклування виконкому Маріупольської міської ради, яка діє на підставі довіреності, Мамаєва С. В. , у судове засідання не з'явилась, надавши клопотання про розгляд справи за її відсутності та просила суд врахувати висновок органу опіки та піклування з приводу доцільності позбавлення права користування житлом малолітньої дитини, ОСОБА_3 .
За ч. 4 ст. 223 ЦПК суд ухвалив заочне рішення на підставі наявних у справі доказів.
Суд, вислухавши учасників процесу, які з'явились, допитавши свідків та дослідивши матеріали справи, вважає заявлені позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного вмотивування.
Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 є власником будинком АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 27 серпня 1999 року, що підтверджується копією договору купівлі-продажу від 27 серпня 1999 року, посвідчений приватним нотаріусом Никоненко Т. В., реєстр № 4840, на підставі чого видане реєстраційне свідоцтво № НОМЕР_1 від 6 вересня 1999 року Маріупольським БТІ.
Уточнення прізвища позивачки з « ОСОБА_1 » на « ОСОБА_1 », що відбулось 2 грудня 2005 року, підтверджується довідкою Орджонікідзевського районного відділу у м. Маріуполі ГУ ДМС України в Донецькій області від 30 січня 2015 року.
За інформацією Департаменту адміністративних послуг Маріупольської міської ради від 21 жовтня 2020 року вбачається, що в будинку АДРЕСА_1 дійсно зареєстровані ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , починаючи з 3 березня 2010 року.
На підставі акту від 24 вересня 2020 року КСН «Дружба» у будинку АДРЕСА_1 зареєстровані, однак не проживають з червня 2014 року, - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , оскільки з того часу за вказаною адресою мешкають ОСОБА_1 разом із чоловіком, ОСОБА_8 , та своїми дітьми, ОСОБА_9 , 1985 р. н., та ОСОБА_5 , 1991 р. н., що підтверджується свідченнями сусідів по вказаному домоволодінню.
При цьому з відомостей Департаменту адміністративних послуг Маріупольської міської ради від 22 вересня 2020 року вбачається, що в будинку АДРЕСА_1 зареєстровані, окрім позивачки, зокрема ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 в судовому засіданні вказували, що є сусідами по АДРЕСА_1 , де мешкає родина ОСОБА_1 . Вказували, що до червня 2014 року по АДРЕСА_1 мешкали ОСОБА_9 , син позивачки, разом із дружиною ОСОБА_2 та спільним сином, ОСОБА_4 , 2007 р. н. Однак після того подружжя ОСОБА_9 виїхало до Росії, де у Тверській області ОСОБА_9 перебував до 2018 року, після чого повернувся до України. Натомість, як ОСОБА_2 , так й онук позивачки, ОСОБА_3 , залишились постійно мешкати в Росії у рідних відповідачки. Натомість малолітній ОСОБА_3 інколи приїздить на літні канікули до позивачки. На теперішній час у АДРЕСА_1 фактично мешкають ОСОБА_1 , її чоловік ОСОБА_8 , донька позивачки ОСОБА_10 . В той же час син ОСОБА_1 , ОСОБА_9 , на теперішній час мешкає в м. Полтава.
Суд зазначає, що відповідно до ч. 1, 4 ст. 156 Житлового кодексу (далі - ЖК) члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 цього Кодексу.
На підставі ч. 2 ст. 64 ЖК до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є, а із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
Натомість, відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
За ст. 391 ЦК власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
На підставі ст. 405 ЦК члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Стаття 3 СК визначає, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом та мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом.
В контексті ст. 405 ЦК вимога спільного проживання є додатковою і має обов'язковий характер. Тому можна виділити такі умови, за наявності яких особа матиме право на користування житлом поряд з власником: користувач повинен, по-перше, бути членом сім'ї власника житла, а по-друге, повинен проживати разом із ним.
Суд при цьому зауважує, що аналіз положень глави 32 ЦК свідчить про те, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов'язане з позбавленням власника нерухомого майна прав щодо володіння, користування та розпорядження цим майном.
Так відповідачка, ОСОБА_2 , проживала у спірному житлі як член сім'ї позивачки, будучи дружиною сина ОСОБА_1 , набувши право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом.
Відповідно до ч. 2 ст. 406 ЦК сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Суд встановив, що наразі відповідачка перестала бути членом родини позивачки, оскільки не пов'язана із нею спільним побутом та не має взаємних прав та обов'язків, а також не мешкає за спірною адресою.
Таким чином право відповідачки на користування чужим майном ОСОБА_1 підлягає припиненню на вимогу власника відповідно до ч. 2 ст. 406 ЦК.
Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 27 лютого 2019 року по справі № 357/7940/16-ц.
За таких обставин суд дійшов висновку, що відповідачка, ОСОБА_2 , залишаючись зареєстрованою у спірному житловому приміщенні, однак не користуючись ним понад передбачені законом строки без поважних причин, є такою, що втратила право користування АДРЕСА_1 .
Суд на підставі досліджених доказів встановив, що не лише ОСОБА_2 , а й її малолітній син, онук позивачки, ОСОБА_4 , фактично протягом останніх 5 років у спірному АДРЕСА_1 не мешкає.
Натомість, відповідно до висновку Органу опіки та піклування виконавчого комітету Маріупольської міської ради від 12 листопада 2020 року вбачається, що, враховуючи відсутність інформації щодо наявності у дитини іншого придатного для проживання житла, з метою її соціального захисту, керуючись ст. 19 СК, ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства», треття особа вважала неможливим визнання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням по АДРЕСА_1 .
Суд зазначає, що згідно із ст. 1 Протоколу до «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно зі ст. 8 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» від 2 грудня 2010 року поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Враховуючи наведене, з огляду на встановлені обставини справи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання малолітнього онука позивачки, ОСОБА_4 , таким, що втратив право користування АДРЕСА_1 , оскільки останній був зареєстрований у спірному житлі зі згоди позивачки, де також зареєстрованим залишається батько дитини, ОСОБА_9 , син позивачки.
З огляду на викладене вмотивування, суд зауважує, що за змістом ч. 3 ст. 29 ЦК місцем проживання фізичної особи у віці від 10 (десяти) до 14 (чотирнадцяти) років є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками.
В судовому засіданні не було встановлено угоди між батьками та малолітнім ОСОБА_4 щодо визначення місця проживання такої дитини.
Суд при цьому вказує, що доводи позивачки про відсутність у його онука, ОСОБА_3 , права на користування АДРЕСА_1 з тих підстав, що така дитина проживає за місцем мешкання своєї матері, відповідачки, є необґрунтованими, оскільки позивачка є бабусею ОСОБА_3 , а ОСОБА_9 є його батьком, який як й відповідачка має рівні права та обов'язки щодо свого малолітнього сина в частині забезпечення його правом на користування житлом, де він зареєстрований та мешкає, що кореспондується в такому випадку з обов'язком ОСОБА_1 дотримувати інтереси свого онука.
Так суд зауважує, що за ч. 2 ст. 3 СК України дитина належить до сім'ї своїх батьків й тоді, коли спільно з ними не проживає.
Крім цього за ч. 2 ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
З огляду на викладені норми, суд вважає, що факт не проживання мати малолітнього ОСОБА_3 у будинку позивачки з 2014 року, не може бути підставою для зняття з реєстрації з вказаного житла малолітнього онука ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , оскільки право користування таким жилим приміщенням за малолітньою дитиною надасть їй у майбутньому можливість визначити свої місце проживання самостійно відповідно до ст. 29 ЦК України.
Суд звертає увагу на те, що малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірному будинку не є безумовною підставою для позбавлення її права користування цим житлом.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 3 квітня 2019 року по справі № 210/1857/15-ц.
Також суд зазначає, що визнання малолітньої дитини такою, що втратила право на користування житлом, можливе лише за наявності у неї іншого житла, належного їй на праві постійного користування.
Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 4 липня 2018 року по справі № 711/4431/17.
На підставі викладеного вмотивування та враховуючи відсутність доказів наявності на праві постійного користування у малолітнього ОСОБА_4 іншого житла, ніж АДРЕСА_1 , суд дійшов висновку, що у задоволенні позову ОСОБА_1 щодо визнання її малолітнього онука таким, що втратив право користування АДРЕСА_1 слід відмовити.
Згідно із ст. 141 ЦПК з відповідачки необхідно стягнути на користь позивачки витрати останньої зі сплати судового збору відповідно до частки задоволених судом вимог, тобто в сумі 420,40 грн.
Керуючись ст. 12, 13, 81, 141, 223, 259, 263-265, 280-282 ЦПК, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє також в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, третя особа: Орган опіки та піклування виконкому Маріупольської міської ради, - задовольнити частково.
Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування будинком АДРЕСА_1 .
У задоволенні решти вимог - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в сумі 420,40 грн.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Донецького апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його складення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Заочне рішення може бути переглянуте відповідачем шляхом подачі письмової заяви протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення. Учасник, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом 20 (двадцяти) днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Повний текст рішення суду складено та підписано 14 грудня 2020 року.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрована в АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстрована в АДРЕСА_1 .
Третя особа: Орган опіки та піклування при виконкомі Маріупольської міської ради, розташоване в м. Маріуполі по пр. Миру 70.
Суддя