Справа № 2-2795/09
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/7754/2020
Головуючий у суді першої інстанції: Оздоба М.О.
Доповідач у суді апеляційної інстанції:Семенюк Т.А.
08 грудня 2020 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого - Семенюк Т.А
Суддів - Рейнарт І.М., Кирилюк Г.М.,
при секретарі - Максюк І.Г.,
розглянувши в судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 2 листопада 2009 року в справі за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробнича фірма «Вест» про визнання майнового права на отримання в натурі об'єкту будівництва,-
У серпні 2009 року ОСОБА_3 звернулась з позовом до ТОВ НВФ «Вест» про стягнення заборгованості.
Просила визнати за нею майнове право на отримання в натурі двокімнатної квартири АДРЕСА_1 та стягнути з відповідача судові витрати.
В обґрунтування позовної заяви, позивач посилається на те, щоміж нею та ТОВ НВ «Вест» укладено договір №421-Г від 10 січня 2003 року про інвестування будівництва двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , відповідно до вказаного договору позивач є інвестором вказаної квартири та повністю внесла кошти на її будівництво.
Однак відповідачем ТОВ НВФ «Вест» порушуються умови договору щодо введення будинку в експлуатацію. Оскільки квартира не передана у власність інвестора, вважає, що порушені її майнові права на об'єкт інвестування.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 2 листопада 2009 року позов ОСОБА_3 до ТОВ НВФ «Вест» про визнання майнових прав задоволено.
Визнано за ОСОБА_3 майнове (речове) право на отримання в натурі двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , відповідно до інвестиційного договору №421-Г від 10 січня 2003 року.
Не погоджуючись з судовим рішенням, 13 квітня 2020 року ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу.
В обґрунтування апеляційної скарги скаржник зазначає, що 4 жовтня 2002 року між, ОСОБА_2 та ТОВ «Науково-виробнича фірма «Вест», Акціонерним товариством «Кредит Банк» був укладений Договір інвестування будівництва житла № 422-Г від 4 жовтня 2002 року згідно якого, скаржник як інвестор, інвестував свої кошти у розмірі: 153216 грн., що становить вартість будівництва об'єкту інвестування, а саме двокімнатної квартири за АДРЕСА_3 .
В подальшому, між вищезазначеними сторонами, укладено Додаткова угода № 1 від 11 листопада 2002 року до договору інвестування будівництва житла, згідно якої позивачу передається квартира з усіма тими ж параметрами, окрім одного, а саме зміни номеру квартири з НОМЕР_1 на НОМЕР_2.
Крім того, зазначає, що виплатив вартість вказаної у договорі квартири у зв'язку із чим укладено акт приймання - передачі квартири № 421 від 30 вересня 2003 року між ОСОБА_2 і ТОВ «НВФ «Вест», згідно якого квартира передана ОСОБА_2 .
Скаржник вважає, що ставши інвестором будівництва квартири АДРЕСА_1 на підставі Договору інвестування будівництва житла за № 422-Г від 4 жовтня 2002 року, ОСОБА_2 є лише єдиним інвестором вищезазначеної квартири, а укладання договору інвестування будівництва між ОСОБА_3 і ТОВ «НВФ «Вест» є порушенням його прав.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду та матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 30 травня 2019 року (а.с. 152).
До участі в судовому процесі залучено правонаступника ОСОБА_3 - ОСОБА_7 та третю особу ОСОБА_8 .
Судом встановлено, що 10 січня 2003 року між ТОВ НВФ «Вест» та ОСОБА_3 укладено інвестиційний договір №421 -Г на будівництво двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 71,96 кв.м. (а.с.5).
Відповідно до п.1.3 інвестиційного договору, ТОВ НВФ «Вест» після закінчення будівництва у другому кварталі 2004 року та здачі будинку Державній комісії по прийомці будинків в експлуатацію, передає Інвестору вказану у п. 1.2.1. квартиру, за умови сплати інвестором повної вартості квартири, що є предметом договору.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивач виконав свої обов'язки за договором шляхом сплати 100% суми інвестиційного внеску, яка становить 143 560, 20 грн., натомість відповідачем позовні вимоги не оспорюються, а тому в позивача з моменту виконання зобов'язання щодо сплати вартості об'єкта інвестування виникли майнові права на цей об'єкт.
Проте з таким висновком суду першої інстанції погодитись не можна.
На підставі ст. 190 ЦК України майном вважається не лише окрема річ чи сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю і визнаються речовими правами.
Майнові права на нерухомість, що є об'єктом будівництва (інвестування), не вважаються речовими правами на чуже майно, тому що об'єктом цих прав є не чуже майно, а також не вважаються правом власності.
Отже, майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
Таким чином, майнове право - це обумовлене право набуття в майбутньому права власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, необхідні й достатні для набуття речового права.
Аналогічні висновки Верховного Суду України викладені у постановах від 4 листопада 2015 року (№ 6-1920цс15) та від 30 березня 2016 року (№ 6-265цс16).
Доказів невизнання відповідачем права позивача на набуття майна у власність після введення будинку в експлуатацію матеріали справи не містять.
Статтею 331 ЦК України встановлено загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.
За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.
Як вбачається з матеріалів справи, 10 січня 2003 року між ТОВ НВФ «Вест» та ОСОБА_3 укладено інвестиційний договір №421 -Г на будівництво двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 71,96 кв.м.
Разом з цим, встановлено, що 04 жовтня 2002 року між, ОСОБА_2 і ТОВ «НВФ «Вест» та АТ «Кредит Банк» був укладений Договір інвестування будівництва житла за № 422-Г за яким він, як інвестор інвестував свої кошти у розмірі: 153216, 00 грн., що становить вартість будівництва об'єкту інвестування - двокімнатної квартири за АДРЕСА_3 , та визначена Договором інвестування будівництва житла № 422-Г від 04 жовтня 2002 року ( а.с. 61-63).
Відповідно до п. 2.1.1. Договору інвестування будівництва житла за № 422-Г від 04 жовтня 2002 року, ТОВ «НВФ «Вест» (забудовник) зобов'язався побудувати ОСОБА_2 (клієнт) об'єкт інвестування за його кошти на протязі 24 місяців з моменту підписання договору об'єкту інвестування та після прийому будинку Державною приймальною комісією і повної оплати передати ОСОБА_2 (клієнт), як інвестору будівництва вищезазначену квартиру НОМЕР_1 .
11 листопада 2002 року між вищезазначеними сторонами була укладена Додаткова угода до договору інвестування будівництва житла за № 1, згідно до якої за п. 1 Договору викладено в редакції, за якою ОСОБА_2 (клієнт) передає, а ТОВ «НВФ «Вест» (забудовник) приймає замовлення побудувати квартира з усіма тими ж параметрами, окрім одного, а саме зміни номеру квартири з НОМЕР_1 на НОМЕР_2.
Відповідно до Додатку №1 до Договору інвестування будівництва житла №422 - Г від 04 жовтня 2002 року ОСОБА_2 спочатку вніс 100 000 грн. вартості інвестування для будівництва квартири НОМЕР_2 (а.с. 64), а в подальшому виплатив всю вартість вказаної у договорі квартири НОМЕР_2 всього у розмірі 153 216,00 грн., що підтверджується довідкою ТОВ «НВФ «Вест» про 100% оплату інвестиційного внеску від 30 вересня 2003 року (а.с. 68) та укладений 30 вересня 2003 року між ОСОБА_2 і ТОВ «НВФ «Вест» акт приймання- передачі квартири НОМЕР_2 , яким вона була передана ОСОБА_2 (а.с. 69).
Згідно Розпорядження Ленінградської районної державної адміністрації міста Києва за №1636 від 04 вересня 2001 року житловому комплексу присвоєно поштову адресу - АДРЕСА_7 .
Стаття 4ЦПК України визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частини першої статті 48 ЦПК України сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач.
Таким чином, виходячи з сукупного аналізу вказаних положень законодавства, вбачається, що відповідачем є особа, внаслідок рішень, дій чи бездіяльності якої було порушено, не визнано або оспорено права, свободи чи інтереси позивача, який звернувся за судовим захистом.
Виходячи з принципу диспозитивності, що закріплений у статті 13ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Отже, саме позивач, як особа, що на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає суб'єктний склад сторін спору, заявляючи свої вимоги до тієї особи, яка призвела до порушення такого права.
Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Таким чином особа, яка звертається до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспореного права або інтересу, повинна заявити позовні вимоги, які відповідають змісту порушеного права, характеру його порушення, наслідкам, спричиненим цим порушенням. При цьому такі позовні вимоги повинні бути пред'явлені до тієї особи, рішення, дії чи бездіяльність якої призвела до порушення права, оскільки лише у такому випадку обраний спосіб захисту права вважатиметься ефективним.
Пред'являючи позов до ТОВ НВФ «Вест» визнання майнового права на отримання в натурі об'єкту будівництва, позивач неправильно визначив суб'єктивний склад сторін у цій справі, оскільки визнанням майнових прав на спірну квартиру безпосередньо зачіпаються права та інтереси ОСОБА_2 , проте під час розгляду справи у суді першої інстанції питання щодо залучення ОСОБА_2 як співвідповідача до участі всправі ОСОБА_3 не було порушено.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 , оскільки вирішити спір про право на спірний об'єкт інвестування можливо лише за участі осіб, які претендують на таке право.
Встановивши вказані обставини, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги в частині скасування рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 листопада 2009 року, оскільки інвестором квартири НОМЕР_3 на будівництво двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 71,96 кв.м. є також ОСОБА_2 , який не брав участі у справі.
В апеляційній скарзі скаржник також просив визнати новим рішенням інвестиційний договір №421 - Г від 10 січня 2003 року укладений між ОСОБА_3 та ТОВ «НВФ «Вест» нікчемним, проте колегія суддів не приймає до уваги вказані доводи з огляду на наступне.
За правилами частин 1, 3 статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).
Відтак, вказані доводи апеляційної скарги не можуть бути враховані при вирішенні цього спору, оскільки відповідно до ч. 6 ст. 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
У зв'язку з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, порушенням норм процесуального права, яке полягає у прийнятті рішення про права та інтереси особи, що не була залучена до участі у справі, рішення Святошинського районного суду міста Києва від 2 листопада 2009 року підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 представника ОСОБА_2 - задовольнити частково.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 2 листопада 2009 року - скасувати, прийняти нову постанову наступного змісту.
У задоволенні позову ОСОБА_3 - відмовити.
Постанова набирає чинності з моменту її проголошення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 10 грудня 2020 року.
Головуючий
Судді