Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
10 грудня 2020 р. № 520/13742/2020
Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого - судді Заічко О.В., розглянувши у порядку спрощеного провадження в приміщенні суду в м. Харкові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення і наказу, зобов'язання вчинити певні дії, -
Позивач - ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому просить суд:
- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 09.09.2020 р. №128-20;
- скасувати наказ Головного управління ДМС України в Харківській області від 20.07.2020 р. №173;
- зобов'язати Головного управління ДМС України в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 .
В обґрунтування позову позивач зазначив, що рішення Державної міграційної служби України від 09.09.2020р. № 128-20 та наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 173 від 20.07.2020р. є протиправними та такими, що порушують права, свободи та законні інтереси позивача, і підлягають скасуванню.
По справі було відкрито спрощене провадження по справі в порядку, передбаченому ст. 257 КАС України та запропоновано відповідачеві надати відзив на позов.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу справ між суддями призначено головуючим суддею по справі Заічко О.В.
Ухвалою суду від 16.10.2020 року прийнято до розгляду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення і наказу, зобов'язання вчинити певні дії та повідомлено, що розгляд даної справи починається спочатку з 16.10.2020 року.
Копія ухвали про прийняття справи до розгляду була надіслана сторонам та отримана ними.
Представник відповідача - Державної міграційної служби України, надав відзив на позов, в якому просив у задоволенні заявлених вимог відмовити з огляду на те, що позивач звернувся з заявою від 20.07.2020 року вп'яте до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Харківській області. Відповідач вважає, що відповідно до ч. 6 ст. 5 Закону 3671-VI міграційною службою правомірно відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідач - Головне управління Державної міграційної служби в Харківській області, не скористався правом на подачу відзиву на позов. В силу ч. 11 ст. 126 КАС України, є належним чином повідомлений про наслідки неподання відзиву на позов, які визначені ч. 6 ст. 162 КАС України.
Позивач у відповіді на відзив, заперечував проти викладених доводів відповідача у відзиві, позовні вимоги підтримав у повному обсязі.
Відповідно до ст. 257 КАС України, за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. За правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Відповідно до ч. 5 ст. 262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється згідно до вимог ст.229 КАС України.
Дослідивши матеріали справи, суд виходить з наступного .
Судом встановлено, що вперше із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до органу міграційної служби в Харківській області заявник звернувся 18.02.2012 року.
Рішенням ДМС України від 20.05.2013 року № 324-13, ОСОБА_2 було відмовлено у визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначене рішення позивач оскаржив до Харківського окружного адміністративного суду, який 31.07.2013 року постановив в задоволенні адміністративного позову відмовити у повному обсязі.
Дану постанову заявник оскаржив до Харківського апеляційного адміністративного суду, який 24.09.2013 року увалив апеляційну скаргу залишити без задоволення. Заявник оскаржив вищезазначене рішення до Вищого адміністративного суду України, ухвалою якого 16.10.2013 року відмовлено у відкритті касаційного провадження.
Вдруге, особисто з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ, ОСОБА_2 звернувся 22.01.2015 року. На підставі висновку, наказом ГУ № 38 від 10.02.2015 заявнику було відмовлено в оформленні документів, оскільки його заява була не обґрунтованою.
Не погодившись з даним рішенням, звернувся зі скаргою до ДМС України, яку за рішенням № 13-15 від 25.03.2015 року було відхилено.
Зазначене рішення заявник оскаржив до ХОАС, який 05.06.2015 року постановив в задоволенні адміністративного позову відмовити у повному обсязі.
Дану постанову заявник оскаржив до ХААС, який 22.07.2015 року ухвалив апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Вищезазначене рішення було оскаржено до ВАСУ, ухвалою якого 21.08.2015 року було відмовлено у відкритті касаційного провадження.
Втретє, особисто із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до ГУ позивач звернувся 18.01.2016 року. На підставі висновку, наказом ГУ № 17 від 05.02.2016 року заявнику було відмовлено в оформленні документів, оскільки його заява була очевидно не обґрунтованою.
Не погодившись з даним рішенням, він звернувся зі скаргою до ДМС України, яку рішенням № 23-16 від 17.05.2016 року було відхилено.
Зазначене рішення заявник оскаржив до ХОАС, який 07.09.2016 року постановив у задоволенні адміністративного позову відмовити у повному обсязі.
Дану постанову заявник оскаржив до ХААС, який 25.10.2016 року ухвалив апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Вищезазначене рішення було оскаржено до ВАСУ, ухвалою якого 22.11.2016 року було відмовлено у відкритті касаційного провадження.
У цей період, а саме 19.04.2016 року рішенням Червонозаводського районного суду було визнано ОСОБА_2 батьком ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (свідоцтво про народження Серії НОМЕР_1 , видане 15.07.2016), з якою заявник проживає спільно. Мати дитини померла.
Вчетверте, особисто із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до ГУ позивач звернувся 16.02.2017 року.
На підставі пункту 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» наказом ГУ від 09.03.2017 № 36 заявнику було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погодившись з даним рішенням заявник оскаржив його до Державної міграційної служби України, яка прийняла рішення від 20.09.2017 № 82-17 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
ОСОБА_2 оскаржив вказане рішення до ХОАС, який своїм рішенням від 23.11.2017 року по справі № 820/4710/17 позов позивача залишив без задоволення.
Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_2 07.12.2017 року звернувся із апеляційною скаргою до ХААС, який постановою від 14.03.2018 року залишив його апеляційну скаргу без задоволення.
Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_2 16.04.2018 року звернувся із касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду, який постановою від 12.02.2020 року по справі № 820/4710/17 залишив її без задоволення.
20.07.2020 року позивачем було подано заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції управління у справах іноземців та осоіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області.
20.07.2020 року від відповідача - ГУ ДМС України в Харківській області, позивач отримав повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 80 від 20.07.2020 року.
У повідомленні зазначено, що на підставі наказу Головного управління Державної міграційної служби служби України в Харківській області № 173 від 20.07.2020 року, згідно ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
23.07.2020 року позивач звернувся до відповідача - ДМС України зі скаргою на відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 173 від 20.07.2020 року.
30.09.2020 року, позивач отримав повідомлення про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 25.09.2020 № 103, в якому зазначено, що відповідно до частини 5 статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», пп. «б» пункту 8.3. розділу VIII Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 17.09.2011 № 649 ДМС прийняла рішення від 09.09.2020 року № 128-20 про відхилення його скарги.
Прийняті ДМС України оспорювані рішення від 09.09.2020 року № 128-20 та наказ Головного управління ДМС України в Харківській області № 173 від 20.07.2020 року і стали підставою звернення позивача до Харківського окружного адміністративного суду.
Даючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд врахував наступні обставини справи та норми чинного законодавства.
Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).
Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також дано поняття «біженець», який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 01 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
Відповідно до частини другої статті 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року для цілей цього Протоколу термін «біженець», за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів «в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року...» та слів «...внаслідок таких подій» у статті 1A (2).
Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Як передбачено у частині п'ятій статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися (ч. 6 статті 5 Закону № 3671-VI).
Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Так, частиною 7 статті 7 Закону №3671 передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
У відповідності до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Як зазначено в п. 22 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 року №3 "Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.06.2011 року №3", ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою.
Відповідно до роз'яснень пункту 10 вказаної Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України, суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
В ході розгляду справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.
Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Також, слід зазначити, що відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно із пунктом 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Суд зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Водночас, таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.
Як встановлено матеріалами справи та підтверджується письмовими доказами, що позивач вже неодноразово звертався до органів державної міграційної служби із заявами про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в тому числі в 2012, 2015, 2016, 2017 роках. Відомості додані позивачем до заяви по країні його громадської приналежності не містять доказів про існування загрози особисто для заявника в країні його походження.
При отриманні від органів державної міграційної служби відмов, зазначені рішення та дії посадових осіб таких органів позивачем оскаржувались та були предметами спору в судовому порядку. Проте, за результатами таких оскаржень судовими рішеннями дії та рішення органів державної міграційної служби визнано правомірними.
В ході розгляду даної справи, встановлено, що зміст заяви від 20.07.2020 року, за наслідками якої винесено оскаржувані рішення органів державної міграційної служби, містить ідентичні мотиви та аналогічні обставини у порівнянні із обставинами, викладеними у попередніх заявах 2012, 2015, 2016, 2017 роках, за результатами розгляду яких судовими рішеннями підтверджено правомірність рішень органів державної міграційної служби щодо відмов у наданні позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Позивачем не наведено фактів, які б беззаперечно свідчили про утиски щодо нього особисто за жодною з ознак, визначених Конвенцією про статус біженців 1951 року, та не надано документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, передбачені положеннями пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI.
Крім того, суд зазначає, що матеріали справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно позивача за ознаками визначеними Женевською Конвенцією про статус біженців 1951 року.
Також, ознак того, що позивач міг бути причетним до подій, які могли підвести його під дію положень про виключення, що містяться в підпункті а) b) з) пункту F статті 1 Конвенції 1951 року не виявлено
З огляду на викладене, судом встановлено, що позивачем не надано достовірних доказів в підтвердження факту погроз або інших протиправних дій відносно себе або членів його родини, як того вимагає частина 7 статті 7 Закону №3671.
Таким чином, доводи позивача про те, що рішення Державної міграційної служби України від 09.09.2020 року № 128-20 та наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 173 від 20.07.2020 року прийнято з порушенням вимог законодавства, є необґрунтованими.
Суд, вирішуючи спір, застосовуючи ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, врахував висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12.02.2020 року по справі № 820/4710/17.
За приписами ч.ч. 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що оскаржувані рішення є правомірними та обґрунтованими, узгоджуються з вимогами частини шостої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Розподіл судових витрат відповідно до ст. 139 КАС України не здійснюється
Керуючись ст.ст. 263, 255, 295, 297 КАС України, суд
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення і наказу, зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено протягом тридцяти днів з дня його складання у повному обсязі шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду або в порядку, передбаченому п. 15.5 Розділу VII КАС України, а саме: до Другого апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд.
Повний текст рішення складено 10 грудня 2020 року.
Суддя Заічко О.В.