Справа № 815/3890/16
10 грудня 2020 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі судді Бутенко А.В., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Національного банку України (01601, м. Київ, вул. Інститутська, 9) про визнання незаконними дії та зобов'язання вчинити певні дії,
Стислий зміст позовних вимог.
У серпні 2016 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Національного банку України про визнання незаконними дій щодо невиплати заробітної плати за вимушений прогул за період з 05.05.2015р. по 24.05.2016р.; зобов'язання виплатити заробітну плату за вимушений прогул (включаючи усі премії та надбавки) за період з 05.05.2015р. по 24.05.2016р. у розмірі 162760,67грн.
Постановою Верховного суду від 16.07.2020 року постанову Одеського окружного адміністративного суду від 02.12.2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 07.02.2017 року скасовано та справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
07.08.2020 року адміністративна справа надійшла до Одеського окружного адміністративного суду та після проведення автоматичного розподілу справу призначено до розгляду головуючому судді Бутенко А.В.
Ухвалою суду від 12.08.2020 року, судом прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
09.11.2020 року, від позивачки надійшла заява про зміну позовних вимог, в якій просить суд:
- визнати дії Національного банку України щодо невиплати ОСОБА_1 заробітної плати за вимушений прогул за період з 05 травня 2015 року по 24 травня 2016 року - незаконними;
- стягнути з Національного банку України на користь ОСОБА_1 заробітну плату за вимушений прогул період з 05 травня 2015 року по 24 травня 2016 року у розмірі 68351,45 грн.
Виклад позиції позивача та заперечень відповідача.
В обґрунтування позовних вимог позивачка посилається на те, що Наказом Управління Національного банку України в Одеській області від 30 квітня 2015року №150-к завідувача сектору касових операцій відділу готівкового обліку і касових операцій ОСОБА_1 , звільнено з роботи з 05 травня 2015року. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 26.11.2015р. у справі №815/3180/15 визнано протиправним та скасовано Наказ Управління Національного банку України в Одеській області №150-к від 30.04.2015р. Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 24.05.2016р. у справі №815/3180/15 апеляційну скаргу Національного банку України в особі Управління Національного банку України в Одеській області задоволено частково. Змінено мотивувальну частину Постанови Одеського окружного адміністративного суду від 26.11.2015р., а саме виключено посилання суду першої інстанції на відсутність зміни організаційної структури та скорочення штату працівників в Управлінні Національного банку України в Одеській області, та викладено її в редакції даної постанови. В іншій частині Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 26.11.2015р. залишено без змін. У зв'язку з чим, на підставі Постанови Одеського окружного адміністративного суду від 26.11.2015р., Постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 24.05.2016р. у справі №815/3180/15, та заяви ОСОБА_1 від 07.06.2016р., Національним банком України винесено Наказ №2709-к від 21.06.2016р. “Про звільнення ОСОБА_1 ”, яким скасовано Наказ Управління Національного банку України в Одеській області від 30 квітня 2015року №150-к “Про звільнення ОСОБА_1 ”, та звільнено завідувача сектору касових операцій відділу готівкового обліку і касових операцій Управління Національного банку України в Одеській області ОСОБА_1 з роботи 24.05.2016р., за угодою сторін (п.1 ст.36 КЗпП України). Тобто, як стверджує позивачка, законне її звільнення відбулося відповідно до Наказу Національного банку України №2709-к від 21.06.2016р. “Про звільнення ОСОБА_1 ” з 24.05.2016р., а тому, на думку ОСОБА_1 , з урахуванням приписів ст.235 КЗпП України, Національний банк України зобов'язаний виплатити на її користь заробітну плату за вимушений прогул у період з 05.05.2015р. по 24.05.2016р.
10.11.2020 року, від представника Відповідача, надійшов відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позову (а.с. 212-216). В обґрунтування підстав для відмови у задоволенні позову зазначає, що ОСОБА_1 пропущено встановлений статтею 233 КЗпП України тримісячний строк звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який почав свій відлік з 30.04.2015, в зв'язку з чим Національний банк просить застосувати до позовних вимог ОСОБА_1 позовну давність.
Заяви, клопотання від сторін.
28.09.2020 року від представника Позивачки надійшла заява про зменшення та про уточнення позовних вимог (а.с. 189-190).
09.11.2020 року від представника Позивачки надійшла заява про збільшення позовних вимог (а.с. 206-207).
10.11.2020 року від Відповідача, надійшло клопотання про поновлення строку для подання відзиву на позовну заяву та відзив на позов, в якому просили залишити позов без розгляду (а.с. 210-216).
10.11.2020 року від Відповідача, надійшла заява про залишення позовної заяви безх руху (а.с. 217-219).
04.12.2020 року від представника Позивачки надійшла відповідь на відзив (а.с. 229-231).
Інших заяв чи клопотань від сторін, до суду не надходило.
Процесуальні дії вчинені судом.
10.11.2020 року ухвалою суду клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, залишено без задоволення.
10.11.2020 року ухвалою суду Позивача звільнено від сплати судового збору та відмовлено у задоволенні клопотанні про залишення позовної заяви без руху.
Інші процесуальні дії судом не вчинялись.
07.12.2020 року, сторони у судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Таким чином, згідно з ч. 9 ст. 205 КАС України, розгляд справи проведено в порядку письмового провадження.
Обставини справи.
07.06.2016 р. ОСОБА_1 звернулась до Національного банку України з заявою №Т-102971/1/6377, у якій, серед іншого, виклала прохання виплатити їй заборгованість за вимушений прогул - середньомісячну заробітну плату за посадою завідувача сектору за період з 05 травня 2015року по 24 травня 2016 року; прийняти заяву про звільнення за згодою сторін з 24 травня 2016року; звільнити ОСОБА_1 за згодою сторін на підставі ч.1 ст.36 КЗпП України з 24 травня 2016року; виправити запис в трудовій книжці - змінити підставу звільнення на звільнення за ч.1 ст.36 КЗпП України, а також дату звільнення.
Судом встановлено, що 21.06.2016р. на підставі Постанови Одеського окружного адміністративного суду від 26.11.2015р., Постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 24.05.2016р. у справі №815/3180/15, та заяви ОСОБА_1 від 07.06.2016р., Національним банком України винесено Наказ №2709-к від 21.06.2016р. “Про звільнення ОСОБА_1 ”, яким скасовано Наказ Управління Національного банку України в Одеській області від 30 квітня 2015року №150-к “Про звільнення ОСОБА_1 ”, звільнено завідувача сектору касових операцій відділу готівкового обліку і касових операцій Управління Національного банку України в Одеській області ОСОБА_1 з роботи з 24.05.2016р., за угодою сторін (п.1 ст.36 КЗпП України), та здійснено ОСОБА_1 виплату компенсації за 30 календарних днів невикористаної щорічної відпустки: основної за робочий рік з 28.11.2015р. по 24.05.2016р. - 15 календарних днів, додаткової за 15 років стажу державної служби (18.03.2016р. - 17.03.2017р.) - 15 календарних днів.
З матеріалів справи також вбачається, що за результатами розгляду Заяви ОСОБА_1 від 07.06.2016р., Національним банком України на адресу заявника надіслано Лист №17-0007/53990 від 29.06.2016р., за підписом директора Департаменту персоналу Борисенко Р.М., яким ОСОБА_1 повідомлено, що Наказом Національного банку України від 21.06.2016р. №2709-к наказ Управління Національною банку України в Одеській області від 30.04.2015р. №150-к скасовано, та ОСОБА_1 звільнено з роботи 24.05.2016р. за угодою сторін, на підставі п.1 ст.36 Кодексу законів про працю України, згідно з поданою заявою. У зв'язку з чим, до трудової книжки ОСОБА_1 внесено відповідні зміни. Також, в означеному Листі Національного банку України №17-0007/53990 від 29.06.2016р., зазначено, що для виплати середньою заробітку за час вимушеного прогулу підстав не вбачається, оскільки Одеським окружним адміністративним судом, та Одеським апеляційним адміністративним судом відповідне рішення не прийнято.
Не погодившись з позицією Національного банку України, викладеною у вищевказаному Листі №17-0007/53990 від 29.06.2016р. щодо відмови у виплаті заборгованості за вимушений прогул, позивач - ОСОБА_1 звернулась до Одеського окружного адміністративного суду з даною позовною заявою.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 02 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 7 лютого 2017 року, у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 звернулася із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просила їх скасувати та ухвалити по справі нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
Постановою Верховного суду від 16.07.2020 року постанову Одеського окружного адміністративного суду від 02.12.2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 07.02.2017 року скасовано та справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Джерела права й акти їх застосування.
Відповідно до ч. 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, який набрав чинності з 11 вересня 1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов'язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14 квітня 1986 року № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13 червня 1986 року (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
Cтаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об'єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.
Відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2009 року № 1906-IV міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.
За приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) установлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» встановлено: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами».
Частиною 2 статті 233 Кодексу законів про працю України визначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Згідно з частинами першою та другою статті 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Висновки суду.
Оцінюючи дії суб'єкта владних повноважень, суд виходить з приписів ч. 2 ст. 2 КАС України та доходить висновку про задоволення позовних вимог, виходячи з наступних підстав.
Виходячи з буквального тлумачення вказаних положень, обов'язок прийняти рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи покладений на орган, який розглядає трудовий спір про поновлення на роботі. При цьому, дана вимога є похідною від вимоги про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі і має розглядатися одночасно органом, який розглядає спір (в даному випадку - судом).
Пленум Верховного Суду України в п. 34 Постанови від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" роз'яснив, що рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України „Про оплату праці“ від 5 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов'язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати‚ гарантовані державою‚ і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.
Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові, або‚ за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу‚ належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України Конституційний Суд України зазначив, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов'язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці.
З огляду на зазначене, суд приходить до висновку, що належній реалізації особою конституційного права на працю кореспондує обов'язок для роботодавця в частині дотримання законодавчо закріплених норм оплати праці найманим робітникам.
При цьому, з метою забезпечення виконання гарантій держави щодо захисту від незаконного звільнення законодавцем закріплено право працівника, якого було незаконно звільнено, на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Така гарантія міститься у статті 235 КЗпП України та породжує обов'язок для роботодавця нарахувати та виплатити незаконно звільненому працівникові середній заробіток, який би він мав отримати за умови, якби його право на працю не було порушене внаслідок такого звільнення. Дана норма по своїй суті та функціональному спрямуванню має на меті компенсувати особі втрачений заробіток та поновити, наскільки це можливо, порушені права на достатній, гідний життєвий рівень.
При цьому, не вирішення органом, який розглядає трудовий спір, питання про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, не може позбавити останнього можливості реалізувати своє право на отримання такого заробітку.
Встановленому судами по справі №815/3180/15 за позовом ОСОБА_1 до НБУ в особі управління НБУ в Одеській області незаконному звільненню позивачки кореспондує обов'язок відповідача відшкодувати суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу починаючи із наступного дня після незаконного звільнення по день набрання судовим рішенням про скасування наказу про звільнення законної сили, а саме з 06 травня 2015 року по 24 травня 2016 року.
У відповідності до ч. 1 ст. 27 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року, порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (із змінами), передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
У відповідності до п. 8 того ж Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Як вбачається з наданою до суду довідки НБУ №60-0042/1524 від 26.08.2016 року, середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 за березень та квітень 2015 року становить 5416, 53 грн. Середньоденна заробітна плата, становить 257,93 грн. (а.с. 191-192).
Вимушений прогул позивача у період з 06.05.2015р. по 24.05.2016р. складає 267 робочих днів, тому середній заробіток за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 становить 68867,31 грн. (257,93 грн. х 267 днів).
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого вирішує справи відповідно до Конституції України та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Частинами 1 та 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 та ч. 1 ст. 73 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
За таких обставин, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_4 підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 242 КАС України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Згідно ч. 1 ст. 371 КАС України, постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби та постанови про присудження виплати заробітної плати у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць підлягають негайному виконанню.
Відтак, суд вважає за необхідне допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.
Керуючись ст.ст. 6, 72-73, 77, 132, 139, 143, 241-246, 250-251 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Національного банку України (01601, м. Київ, вул. Інститутська, 9) - задовольнити.
Визнати протиправними дії Національного банку України щодо невиплати ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 06 травня 2015 року по 24 травня 2016 року.
Стягнути з Національного банку України на користь ОСОБА_1 , середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05 травня 2015 року по 24 травня 2016 року у розмірі 68867 (шістдесят вісім тисяч вісімсот шістдесят сім) гривень 31 копійку.
Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги до суду першої інстанції в 30-денний строк з дня складення повного судового рішення.
Суддя Бутенко А.В.
.