Справа № 420/10263/20
10 грудня 2020 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Білостоцького О.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження, визначеного ч. 5 ст. 262 КАС України, адміністративну справу за позовом позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби (далі ДМС) України в Одеській області, в якому позивач просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області №188 від 01.10.2020 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Головне управління ДМС в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина Камеруну ОСОБА_1 про оформлення позивачу документів для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що він 21.09.2020 року звернувся до управління у справах біженців Головного управління ДМС України в Одеській області із заявою про звернення за захистом в Україні, однак відповідач наказом №188 від 01.10.2020 року відмовив позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач вважає вищезазначене рішення необґрунтованим та безпідставним, оскільки воно приймалося без врахування та дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються позивача.
Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що він не може повернутись до країни походження у зв'язку із втратою зв'язку із родичами, а також наявністю конфлікту між франкомовним та англомовним населенням Камеруну. При цьому, зазначає позивач, у випадку повернення його на Батьківщину, він буде зазнаватиме погроз з боку англомовного населення країни. Зазначені обставини, на думку позивача, беззаперечно свідчать про наявність підстав для надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а отже рішення органу міграційної служби про відмову у наданні йому цього статусу суперечить вимогам Закону та підлягає скасуванню (а.с.1-7).
Ухвалою суду від 12.10.2020 року позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області було прийнято до розгляду, у справі було відкрито спрощене позовне провадження без виклику сторін. Обраний спосіб розгляду адміністративної справи № 420/10263/20 був обумовлений процесуальними положеннями КАС України, а також тим, що постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року №641 “Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2” (зі змінами та доповненнями), на всій території України було продовжено дію карантину до 31 грудня 2020 року.
Відповідачу запропоновано в 15-денний строк з дня отримання ухвали надати відзив на адміністративний позов.
19.11.2020 року через канцелярію суду від відповідача надійшов відзив на адміністративний позов (а.с. 17-26), з якого вбачається, що Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області позов не визнає та зазначає, що заява ОСОБА_1 не відповідає вимогам п.1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Також Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області зазначило, що міграційним органом встановлено відсутність у позивача підстав бути в країні свого походження жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того відповідач зазначає, що виїзд позивача з країни громадянської належності відбувся з метою отримання освіти на території України, а причиною звернення до відповідача із заявою про надання додаткового захисту є бажання ОСОБА_1 легалізуватись на території України.
Відповідачем разом з адміністративним позовом було надано до суду належним чином засвідчені матеріалі особової справи позивача (а.с. 29-146).
Відповіді на відзив та, відповідно, заперечень на неї, сторонами до суду надано не було.
Відповідно до ст. 258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Згідно частини 2 ст. 262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
Судом під час розгляду справи встановлено наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Республіки Камерун, уродженець м. Еболова (Камерун). За національністю житель Камеруну, за етнічною належністю - беті-фанг, за віросповіданням - християнин-протестант (баптист). Рідна мова французька, вільно володіє англійською та російською мовою, українською зі словником. За сімейним станом - неодружений, дітей немає, невійськовозобов'язаний (а.с. 78-80).
На момент виїзду із країни громадської належності проживав за адресою: АДРЕСА_1 , приватний будинок.
Позивач ніколи не був членом жодних політичних громадських, молодіжних, релігійних, військових чи інших організацій (а.с. 83)
ОСОБА_1 в'їхав на територію України 12.11.2003 року авіарейсом Яунде (Камерун) - Малабо (Екваторіальна Гвінея) - Цюріх (Швейцарія) - Київ (Україна), легально, на підставі національного паспорту та оформленої візи на навчання. На території Малабо (Екваторіальна Гвінея) перебув 1 годину, на території Цюріх (Швейцарія) - 6 годин.
На території України позивач протягом 2003-2004 року навчався у Вінницькому національному медичному університеті на лікувальному факультеті.
До 2013 року ОСОБА_1 проживав у місті Вінниці, у період з 2013 року по 2014 рік проживав у м. Донецьк, з 2014 року проживає в м. Одесі.
21.09.2020 року позивач звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 43-45, 70). В обґрунтування зазначеної заяви зазначив, що не може повернутися на Батьківщину, оскільки існує проблема між сепаратистами та франкомовним населенням.
З огляду на зазначене позивач зазначає у заяві, що у випадку повернення його на Батьківщину він може бути вбити англомовним населенням.
При цьому, як було зазначено позивачем в анкеті від 21.09.2020 року, він особисто через зазначений конфлікт не зазнав жодного переслідування та фізичного насилля на території Батьківщини. Його мати та батько також не приймали участі у мітингах та не зазнавали переслідувати та фізичного насилля (а.с. 80).
01.10.2020 року відповідачем було складено висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту. У висновку зазначено, що за результатом розгляду заяви позивача та інформації по країні походження, міграційний орган дійшов висновку, що заява є очевидно необґрунтованою за відсутністю умов, визначених п.п. 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с. 116-128).
Крім того, органом міграційної служби не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину. Крім того, у висновку зазначено, що виїзд позивача за межі країни громадянського походження пов'язаний з легалізацією на території України.
На підставі вищезазначеного висновку, наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №188 від 01.10.2020 року (а.с. 131) ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що позивачу було надано повідомлення №5/1-209 від 01.10.2020 року (а.с. 8-9, 132-133).
Не погоджуючись із даним наказом відповідача (№188 від 01.10.2020 року) та вважаючи його протиправним, ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом у справі №420/10263/20.
Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Дослідивши під час судового розгляду адміністративний позов ОСОБА_1 , відзив Головного управління ДМС в Одеській області, особову справу позивача та інші письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному і об'єктивному дослідженні, проаналізувавши положення чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини та судову практику, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.
Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон №3671-VI).
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
В свою чергу п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлює, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу 1967 року поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.
Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Як встановлено у частині п'ятій статті 5 Закону №3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Частинами 1 та 7 статті 7 цього Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства, як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 передбачено, що заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Практичні рекомендації "Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку", видані у 2000 році за допомогою Представництва УВКБ ООН по справам біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, зазначають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Аналогічні положення містять і Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року), в яких зазначено, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.
Суд зазначає, що позивач ані в адміністративному позові, поданому до суду, ані під час співбесід в міграційному органі не зазначив, що саме загрожує його життю у випадку повернення до Камеруну. При цьому його доводи, що у випадку повернення ним на Батьківщину він зазнаватиме погроз з боку англомовного населення, а також ймовірну смерть, жодним доказами не підтверджені.
Крім того, суд зазначає, що позивач потрапив до України легально на підставі навчальної візи, а не з підстав необхідності покинути Республіку Камерун через політичні переконання.
Крім того судом встановлено, що позивач у протоколах співбесіди неодноразово зазначав, що особисто він участі у мітингах не приймав, та через конфлікт між франкомовним та англомовним населенням Камеруну не зазнав жодного переслідування та фізичного насилля на території Батьківщини. Також суд звертає увагу на те, що при зверненні до органів Державної міграційної служби України позивачем також не було надано інформації, яка могла би бути підставою для висновку про обґрунтованість побоювань заявника стати жертвою переслідувань, а також щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо себе смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Також судом з матеріалів особової справи позивача встановлено, що до ОСОБА_1 в країні його походження не застосовувалися адміністративні заходи, до кримінальної відповідальності він не притягувався. Позивач не був членом жодних політичних, релігійних, військових, громадських організацій, в інцидентах із застосуванням насильства, що пов'язано з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, участь не брав. Крім того з матеріалів особової справи вбачається, що позивач особисто неодноразово зазначав, що до нього жодних погроз чи переслідувань на території Камеруну не було.
При цьому, як вбачається з анкети позивача та протоколу співбесіди, ОСОБА_1 прагне легально проживати на території України.
Суд зазначає, що прагнення до кращого життя, а також небажання нелегально проживати на території України, не є підставою для отримання статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 27.06.2019 року по справі №815/3927/17, яка в силу ч. 5 ст. 242 КАС України повинна бути врахована судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Посилання позивача в адміністративному позові на те, що Головним управління ДМС України в Одеській області при прийнятті наказу №188 від 01.10.2020 року не було враховано інформацію по країні його громадянської належності, яка свідчить про неможливість його повернення на Батьківщину, суд в якості належного доказу обґрунтованості позовних вимог до уваги не приймає з огляду на наступне.
Так, як вбачається з наявного в матеріалах справи висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем враховувалась небезпека в країні походження позивача, водночас, на думку останнього, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, яка підлягає дослідженню та оцінюванню, не дала відповідачу підстав вважати, що позивач прибув в Україну саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності.
Крім того суд зазначає, що лише інформація по країні походження не може бути єдиною та достатньою підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Керівництвом з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН надано загальний аналіз поняття «цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». Так, цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона - психічний стан, який пов'язаний із характеристикою особистості заявника, а тому, зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб'єктивної оцінки ситуації, що склалась навколо, особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
З матеріалів особової справи ОСОБА_1 не спостерігаються факти переслідування позивача в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, в матеріалах справи відсутні докази того, що позивач належить до певної політичної, релігійної, військової або громадської організації, а навпаки, позивачем підтверджено, що він не належав та не належить до таких груп, що відповідно позбавляє підстав віднесення його до потенційних груп ризику, які можуть зазнати переслідування чи серйозної шкоди у цій країні.
Таким чином суд вважає, що побоювання, які виникли у позивача мають суто суб'єктивний характер, вони не підтвердженні жодними документальними даними, заявник не має речових, письмових або будь-яких інших об'єктивних доказів наявності погроз у його бік, як і не має інших документальних підтверджень власних слів.
Також судом враховано, що позивач прибув на територію України 12.11.2003 року, однак за захистом до міграційної служби Занг Франсуа Крістоф Лорен звернувся лише 21.09.2020 року, тобто майже через сімнадцять років після знаходження на території України. При цьому легальне перебування позивача на території України закінчилось ще у 2004 році.
З даного приводу у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1 зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадської належності, прибуття в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Додатково, під час аналізу матеріалів особової справи спостерігаються елементи зловживання шукачем захисту процедурою надання міжнародного захисту Україні, ознаки порушення українського законодавства (притягнення позивача до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення), що у сукупності вказує на відсутність потреби заявника саме у міжнародному захисті та на звернення заявника до міграційної служби лише з метою фактичної легалізації свого перебування на території України.
Відповідно до пункту 6 статті 8 Закону № 3671-VІ рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З огляду на встановлені судом фактичні обставини справи та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд вважає, що Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області під час розгляду адміністративної справи №420/10263/20 було доведено, що наказ відповідача №188 від 01.10.2020 року, яким ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин у справі, в межах повноважень зазначеного суб'єкта владних повноважень, з дотриманням процедури прийняття відповідного рішення, а тому він є обґрунтованим, правомірним та законним.
За таких обставин не підлягають задоволенню позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання цього наказу протиправним та його скасування.
Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 5 ст. 139 КАС України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Приймаючи до уваги те, що позивача звільнено від сплати судового збору, а відповідачем судові витрати не понесені, суд вирішує розподіл судових витрат у справі №420/10263/20 не здійснювати.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Керуючись вимогами ст.ст. 2, 5, 6-11, 12, 77, 241-246, 255, 257, 258, 262, 293-295 КАС України, суд,-
У задоволенні адміністративного позову Занг Франсуа Крістоф Лорен ( АДРЕСА_2 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м.Одеса, вул. Преображенська, 44) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Розподіл судових витрат не проводити.
Рішення суду може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду в порядку та строки, встановлені статтями 293, 295 та пп.15.5 п.15 ч.1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 255 КАС України.
Суддя О.В. Білостоцький
.